Версiя для друку Обговорити в форумi

У ПОЕТА – ЮВІЛЕЙ!

28 вересня видатний український поет і перекладач, державний і громадський діяч Дмитро Павличко відзначив свій 80-літній ювілей. Якраз цього дня у столичному театрі опери та балету відбулися урочистості з цієї нагоди.
Народився він у с. Стопчатів Косівського району на Івано-Франківщині. Закінчив Львівський університет імені Івана Франка та аспірантуру. Обирався депутатом Верховної Ради України, був на дипломатичній роботі. Лауреат Державної премії імені Т. Г. Шевченка. Герой України. А ще – почесний професор Києво-Могилянської академії, Львівського, Прикарпатського та Варшавського університетів.
Людина потужного громадянського темпераменту, яка послідовно обстоювала незалежність України, повноцінне функціонування української мови як єдинодержавної, Дмитро Павличко мав і має щирих прихильників та недругів.
Напередодні ювілею з’явилося чимало нових видань письменника: збірка віршів «Спочатку» (ранні поезії 1944 – 1951 рр.), вибране «Покаянні псалми», двотомник «Літературознавство. Критика» (статті про українську та світову літератури), поважна книжка промов, виступів, публіцистичних статей «Національна ідея». Дмитро Павличко також автор задуму й найактивніший «промотор» виходу у світ десятитомника «Україна. Антологія пам’яток державотворення».
У мене особисто надзвичайна працездатність й активна творча та громадська настанови Дмитра Васильовича викликали захват.
Також дивувало у творчості Дмитра Павличка унікальне поєднання в одній особі «чистого лірика» (одна епохальна збірка «Таємниця твого обличчя» чого варта!) і майстра заангажованого «слова-зброї».
Творчість Д. Павличка є втіленням складного, неоднозначного шляху розвитку всієї української культури ХХ століття. Аби сказати свою правду, в радянські часи він мусив «обставляти» її текстами, які проводили «єдиноправильні» ідеї партійного офіціозу. Взяти хоча б знакову поезію «Коли помер кривавий Торквемада…», відгук на смерть Й. Сталіна (збірка «Правда кличе»): автор «прикрив», «замуфлював» її відповідними творами. Те саме у літературознавстві: у передмові до свіжого двотомника Дмитро Васильович зізнається про «фрази, внесені в текст з метою захисту й збереження в ньому дорогих мені думок, які, як правило, не узгоджувалися з офіційним літературознавством». Чи не мучився художник, чи не боявся, що той вимушений «камуфляж» приросте до душі?..
Ось що відповів поет: «Був час, коли я повірив, що зможу використати марксистську фразеологію для боротьби за національну справедливість. Ніхто з комуністичних високих чиновників не міг дозволити собі сказати, що українська мова – це діалект чи застарілий фольклор, як це сьогодні говорить перевертень, державний службовець у Донецьку. Радянська влада вдавала, що вона піклується про українські школи, книжки, творчі організації. Я це зрозумів і зумисно прагнув те вдавання перевести у могутній національний голос. І справді, той «камуфляж» приростав до моєї душі, але я відривав його. А бувало й так, що він горів на мені, сам запалювався від глибокого мого сорому. Я жив за радянських часів як бездарний підпільник, мої справжні патріотичні погляди агенти КДБ викривали дуже легко. А мій прихильник Петро Шелест пропонував, щоб я відрізав собі язик».
Хоч яку ниву життя Дмитра Павличка узяти – оригінальну та перекладацьку творчість (чого варті його сонетарій, блискучі авторські антології польської та словацької поезії, переклади Бодлера тощо), літературознавчо-просвітницьку та редакторську діяльність, послідовну боротьбу за рідну мову, громадську та державну роботу – все це потребувало самовіддачі. Ідеаліст, романтик і водночас – практик, діяч. Конформіст і нонконформіст. Полум’яний ритор із рисами харизматичного вождя і свідок «вогнистих переживань» у самотині…
Колись Дмитро Павличко написав поезію із рефреном: Navigare necesse est – Необхідно пливти! – як наказ самому собі. «Так воно й було і є: Navigare necesse est – моє кредо, – відповідає Дмитро Васильович. – Вважаю, що здобуття незалежності 1991 року – титанічне досягнення українського народу. Треба перемагати розчарування, яке охопило наш народ після Помаранчевої революції. Треба вірити в наш народ, який показав 2004 року, що він – невмирущий. Усе, що нині діється в Україні, зумовлене нездатністю нашої провідної верстви вирватися з рабських призвичаєнь трагічного минулого, але час іде і народжує нові покоління й нові тенденції розвитку не лише України, а й усього світу».

Людмила ТАРАН.

З циклу «Караван по Європі»
НА МОГИЛІ СИМОНА ПЕТЛЮРИ

Скидаю шапку, наслухаю тиш,
Дивлюся в небеса на білі хмари,
Полтаву чую, хоч навкруг – Париж,
Полтаву, де співають яничари.
Там під крильми двоглавого орла
Збираються перевертні співучі,
А співи правовірного хахла
Прогнилі, як вишивані онучі.
Вже є народ, а нації нема,
Держава є, але нема Вітчизни.
Є храм – перебудована тюрма –
Де б’ють поклони богу московизни.
Я знаю, Симоне, що ти не спиш,
І не заснеш в чужій землі ніколи,
Вставай та одягайся в злотний спиж,
Вертайся на прабатьківські околи!
Вертайся в Київ! Там твої віки,
Твої прийдешні болі й перемоги;
З твоєї там залізної руки
Зійдуть нові козацькії полки,
А покручі впадуть тобі під ноги.
18.Х.2008, Париж.

ЛІТЕРАТУРА З МАТЮКАМИ

Є в нас книжки, як звірі хижі –
Замість обличчя – голий зад.
Якби з’явилися в Парижі –
Їм заздрив би маркіз де Сад.
А ми радіємо. То наша
Метафорична сіль жива,
А з неї буде гарна паша,
Бо то підживлення з хліва.
Але мистецтво з матюками –
То не підгноєння землі,
А лиш трутизна з хробаками,
Що виховані в лютім злі.
В черви нема очей, все чорне:
І серце, й сонце, і вогонь;
Вбиває все, що животворне,
Та повзаюча смертна вонь.
То не сміливість, а мертвизна,
Фекалії проказних душ,
Шпитальна, труп’яна білизна
Тікай, не доторкайсь, не руш!
Література з матюками –
То падло заздрісне! Воно,
Неначе борщ із кізяками,
Неначе мисляче лайно!
Читаєш – серце задубіле,
І кожне слово, як строма.
Невже нам доведуть дебіли,
Що людських слів уже нема?
Нема кохання, ні посвяти,
Ні батьківщини, ні меча –
Нема! А є дегенерати
Та геніальна їх моча...
Нема ні хліба, ні заліза,
Ні непокори, ні повстань, –
Є лиш безумного маркіза
Обросла мохом мертва твань.
Нехай де Сад встає із гробу,
Зачувши любий запах свій,
І вивертає знов утробу
Паризьких зморщених повій!
Це все, що нам з гидкого ськання,
Зі смороду і темноти
Література матюкання
В дарунках може принести.

18.Х.2008, Париж.

ВЕСЕЛА ПІСНЯ
(Берлін, ресторан «Україна»)

Романові Лубківському

Сидять у ресторані колишні вояки,
Вареники їм носять
 вишивані жінки.
І п’ють діди горілку,
 рахують еіn, zwei, drei,
І музиканта кличуть:
 «Веселої заграй!»
Колись вони в Карпатах,
 в кривавому бою
Веселу пісню чули, ворожу, не свою;
Хоч слів не розуміли,
 запам’ятали дух
Мелодії, що грала,
 будила все навкруг.
Почули і забули, та пригадали знов,
Під рушниками сівши,
як заспівала кров.
Та музикант не знає,
 як догодити їм,
У пам’яті шукає
 пісень про бурю й грім.
А німець вередує,
 до інструмента йде,
Він сам собі заграє
про давнє й молоде.
Почав, і помагати
 взялися всі столи,
Гуцульські та козацькі,
 з-над Прута й з-над Сули:
«Ах, лента за лентою набої подавай,
Повстанче український,
в бою не відступай!»
Знялись заробітчанські
 високі голоси,
І німці пригадали бандерівські ліси.
І келихи тремтіли,
 й на скатерті вино
Лилося, й скоростріли
 дудніли, як давно.
І я співав та плакав од щастя і жалю,
Бо ту веселу пісню
 я змалечку люблю.
І падав на підлогу
 поранений кришталь,
Та кришталю не жалко,
 а молодості жаль.

21.Х.2008, Берлін.

* * *

З циклу «Собор»
МАРИНАРКА

Як ходив я лісами
 у бандерівській сотні,
Як у темряві крився зіркий,
мов сова,
Мене гріла в ті ночі
 квітневі, холодні
З мого вбитого брата
 маринарка нова.
Брат збирався в повстанці,
мав стрілецькі убори.
Розстріляли. Упала мазепинка з чола,
А неношену блузу,
 як відходив я в гори,
Подала мені мати й слізьми залила.
Хоч була вона трохи
 завелика для мене,
Але з ковніром рідним,
 як петлюрівський стрій.
Мав я штири кишені,
 а в кишенях пісенне
Все добро моє перше -
 повно віршів і мрій.
Я писав: Україно,
 піднімайся з могили,
Вже надходить весна,
 наче сон, золота.
Подивись, бриндушки
гори й доли накрили,
Піднімайся й віддай
 мені свого хреста.
Воскресай, Україно,
із попелу й спузу,
Повставай, наче сонце,
 з брудної землі,
Не твори із царями
 братерства й союзу,
Бо воскреснеш і згинеш
 у московській петлі.
І дивились на мене
 із заздрістю друзі,
Киптарі й сардаки -
 на військовий жакет.
В материнських сльозах,
 наче в теплій кольчузі,
Як ходив, наче князь,
 біля сивих трепет.
А в ту ніч, як сказали
 вертатись додому,
Як під ноги сотенному
 падав мій кріс,
Я віддав маринарку свою ройовому,
Повну віршів повстанських
 і маминих сліз.
Він узяв той піджак.
 Моє серце хлоп’яче
Розривалось, прощанням
 наповнене вщерть.
Я вернувся, а мати радіє і плаче...
Я прийшов, але брата
 покинув на смерть.

13.ХІІ.2008.

СОБОР

У день соборності, на свято Злуки,
Прийшли знамена різних кольорів,
Вожді понадувалися, мов круки,
І кожен гетьмана в собі уздрів.
І кожен вождь тримав свої полотна
Партійні в небі, біля Божих стіп;
Народе мій, оце твоя гидотна
Патріотична челядь і твій гріб!
Яка там Злука, там ненависть дика,
Там один одного пасуть вожді
Студеними очима, там безлика
Мізерія в правічній ворожді.
Я – націоналіст, мої хлоп’ята,
Та лиш тому, що європеєць я,
Собор мені потрібний, а не хата,
Де мешкає розсварена сім’я.
Собор – не партій зборище лукаве,
А нації єдиної чертог,
Собор, де прапор рідної держави
Злітає в небо, як воскреслий Бог.

28.01.2008.

* * *

Я вже над смерті урвищем стою,
І скоро Бог штовхне мене у спину, 
І я в простори темряви полину,
Ген-ген, аж в землю,
 завтрашню свою.
Колись я мріяв згинути в бою,
Померти молодим за Україну,
І нині став би до святого чину,
Співаючи в повстанському строю.
О, я хотів би бути між братами
Залізняка, служити Спартану,
І впасти біля Київської брами,
Але не за хахляндію дурну,
Де за вождівську золоту труну
Жеруться холуї із холуями!

Президент України Віктор Ющенко відвідав святковий вечір з нагоди 80-річчя Дмитра Павличка. «Дмитро Павличко – літературознавець і перекладач, який має виняткові заслуги перед нацією у справі поширення нашої культури у світі й світової літератури в Україні», – сказав Президент.
У своєму вітальному слові він назвав поета «одним із натхненників «шістдесятників», які повернули нашій літературі живий, молодий голос, голос правди й віри», відзначив його активну патріотичну позицію в українській політиці та заслуги у виборюванні статусу української мови. У 1989 році поет став першим головою Товариства української мови імені Тараса Шевченка, разом з Іваном Драчем і Михайлом Горинем став засновником Народного Руху України і стояв біля витоків відродження української державності.
«Дмитро Павличко – рідкісне поєднання великого поета й мислителя, філософа, борця за нашу національну справу», – сказав Президент. Від імені Українського народу Віктор Ющенко подякував Дмитрові Павличку за талант, творчість, відродження української мови і культури, відродження національної ідеї й самої Української держави, за велику громадську, політичну, державну і дипломатичну працю. Президент побажав поетові міцного здоров’я, щастя, невичерпної наснаги і ще багато літ творчого лету. За визначний особистий внесок у збагачення літературної спадщини українського народу, багаторічну плідну громадсько-політичну діяльність та з нагоди 80-річчя від дня народження В. Ющенко нагородив Дмитра Павличка орденом князя Ярослава Мудрого ІV ступеня.
Вітаючи ювіляра на сцені Київської національної опери, Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко заявила, що Дмитро Павличко є борцем за незалежність України, людиною, яка своїм життям та творчістю створювала умови для цієї незалежності. Юлія Тимошенко переконана, що найвищою оцінкою творчості Дмитра Павличка є те, що авторство його пісень з ним оспорює сам народ: „Коли сперечаються – це народна пісня чи ваша”. „Хочу зазначити, що це велика данина вашій творчості, бо вважати народними можна лише ті пісні, що увійшли у душі народні”.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 02.10.2009 > Тема "Українці мої..."