Версiя для друку Обговорити в форумi

ПОЕЗІЯ

УРИВОК З ПОЕМИ
(Закінчення. Поч. у № 41).

ЗАГОРСЬК

Сьогодні в нас поїздка у Загорськ,
в столицю православія Росії.
Не дуже і хотілося чогось,
та їдуть всі, то й ми нудьгу розсієм.
Уже набридли нетрі кам’яні,
хай навіть і розкішні, і величні.
Якою свіжістю дихнули симпатичні
берези у вагонному вікні!
Ліси, ліси і села придорожні…
А це не Передєлкіно, бува?
Тут селяться письменники вельможні,
а в БТП* живе
дрібна братва.
Я теж тут був в Тарковського Арсена
(він спогадом ділився про Махна),
а Надя Кондакова
тут для мене
перекладала книжку
 (та вона
в Москві побачить світ
 іще не скоро).
А зараз до Загорська
кличе шлях.
З бурятом ми
 про Будду поговорим,
а від татар
 десь чується: «Аллах!».
Євреї теж, здається,
 щось про Бога
свого Єгову гомонять
в гуртку.
В компанії дорога – не дорога.
Евенк уже чаркує у кутку.
Блаженний блискіт у очах помора
сигналить нам:
«Загорськ вже близько, близь…».
Аж ось і він! Церкви, неначе гори,
з переліска хрестами підвелись.
Я у дитинстві з хрестиком ходив,
коли при німцях знову храм відкрили,
але в нові радянські холоди
учили нас, що всі ми – від горили.
Так я і жив – між мавпою й Творцем,
в церквах любив лиш
готику й бароко.
Загорськ дихнув духовним вітерцем –
я широко відкрив безбожне око.
Які тут пишні збереглись церкви!
Які ікони! Скільки позолоти!
А в Україні – знаєте це ви? –
спалили все червоні верховоди.
І все ж я низько голову хилю
перед старим гніздів’ям патріаршим.
Здається, Бога знову я люблю,
але свого. Я знову з Богом нашим!
Тутешньому я не воздам хвали,
він біснувався, мов зірвався з цепу:
його ім’ям Толстого прокляли,
і проклинають триста літ Мазепу.
Які у них тут бідні чудеса!
Які холопські на устах прокльони!
Мазепа гетьманує в небесах,
а Льву півсвіту б’є низькі поклони…
Іде монах, щось шепче. Я мовчу.
Кому що скажеш? Топаю піано.
Помор Лічутін ставить тут свічу.
Евенк з монголом
щось гелгочуть п’яно.
А що робили б тут мої діди,
в яких з землею одібрали й Бога?
І батька розтерзали десь кати,
і вже в землі лежать мої брати…
А свічку тут поставити незмога.
Пробач, Загорськ!
Я, може, щось не так…
Я Бога щиро тут шукав, без глуму.
Не прокляни мене, як Аввакума,
який і Бога, й Русь любив, однак…
Однак вже час збиратись у дорогу,
перекусивши добре у корчмі.
На язиці тепер – що й на умі.
Всі ситі і веселі, слава Богу!
1977 р.

*БТП (абревіатура) – Будинок творчості письменників.

P. S.
Їздить Україною Кіріл –
Патріарх Московський і всієї…
Хай би він поїхав до Курил,
чи повчав п’яниць на Єнісеї.
Ні, він вибрав Київ і Донбас,
їх назвавши «нашею землёю».
Хто святий – святий у нього глас,
а лукава святість – купа гною.
Побоявся їхати у Львів,
обминув і Рівне, і Тернопіль.
Хай би там байки він розповів!
Хай би освятив і «свій» Чорнобиль!
Грішний, грішний,
грішний наш народ,
що дожився до такої слави:
розплодив безвольних воєвод –
ні ума, ні честі, ні держави.
Піп – сьогодні, завтра вже солдат
із Росії вкотиться на танку.
В Києві багато «вірних чад»
виглядають танки ті щоранку.

04.08.2009 р.

ГОРЕЦЬ

Студент із Кавказу тримався із честю,
дивуючи всіх у столикій Москві:
бараняча шапка із довгою шерстю
біліла завжди на його голові.
Я терся в Москві серед різного зброду,
що з’їхавсь сюди
від Балкан до Курил,
і бачив: цей хлопець з такого народу,
який спопеляли, а він не згорів.
Ми з ним мимохідь зустрічалися,
зрідка.
«Салям!» – я вітав, додаючи: «Кунак».
А він усміхався у чорну борідку
і тепло дивився, бо я – не русак.
Він був десь із Грозного,
чи із Назрані,
та гордо дивився,
як лондонський лорд.
Напевно, він вичитав те у Корані,
що вже недоступне для вибритих морд.
Не знаю, куди
занесла його доля,
але коли Грозний
тонув у крові,
я певен: у горах він бився за волю
в папасі отій,
що носив у Москві.

1977-1994 рр.

P. S.
Може, він бився
з останньої сили
десь під могильним
горбком в полині,
де дотліває
 в забутій могилі
дід мій вигнанець
 в чужій стороні.
Ні! Не чужий
він уже на Кавказі,
ставши землею, як згублений плід.
Хай молодій голові у папасі
дасть порятунок мій дід!

03.08.2009 р.

МАНЕКЕН

Ленінградець Міша Глинка
виглядає, мов картинка:
ситий, гордий, без сивин,
генеральський, кажуть, син.
Про здоров’я дбає ревно
і, здається, недаремно,
бо такому письмаку
треба сили, як бику.
Знають всі: прозаїк Міша
свій роман грубезний пише
про підводних моряків,
пише, пише для віків.
Каламутить, правда, воду,
що дворянського він роду,
що великий композитор –
з ним рідня, з одного сита,
ще й підкине кілька слів,
з ким той родич спав і їв.
Бач, куди він носа тиче!
А мовчить про свій Бердичів,
звідки в нього прадід-дід
і гендлярський родовід
(розповів мені сусід,
а йому я довіряю,
бо вони – з одного краю).
Хоч однаково мені,
із якої хто рідні,
і поїду я скоріш
у Бердичів – не в Париж.
І для мене важливіше:
а для чого Міша пише,
стартувавши як спортсмен?
Манекен є манекен!

1977 р.

P. S.
Мав із ним я заковику
по-студентськи невелику,
а було такого крику –
аж гудів весь інститут:
«Марсюкові все – капут!»
Та капуту все ж не вийшло,
бо зламалось в Міші дишло.
Став не кращим він, однак
вже вітався, мов кунак.
Чом він згадується досі?
Помолюсь у синагозі!

19.08.2009 р.

У СИНАГОЗІ

Заходив я в московську синагогу,
з єврейкою гуляючи удвох,
зайшов не просто помолитись Богу,
а глянути, який-то їхній Бог.
І що побачив? Тільки голі стіни
і скромний напис:
«Коримось Москві».
За столиком шепталися раввіни
з ярмулками на сивій голові.
Знайома не зайшла: «Ніяк не можу!»
Отож я сам всю пустку обійшов,
Раввіни пасли порух кожний
і кожний звук чужинських підошов.
Вони – мені, і я їм – ні словечка.
Шепталися, гортаючи Талмуд.
Де ж їхній Бог?
Чого пусте гніздечко?
Чого сюди зайшов я, шалапут?
Знайома усміхнулася красиво,
і не були слова її чужі:
«Ми вам подарували Бога-сина,
а батько-Бог живе у нас в душі.
Не просить він ікон і позолоти,
лише любові в серці повсякчас».
Й лукаво усміхнулась: «А щедроти
і золото він сам збира для нас!»
І сміх, і гріх. Та Бога в синагозі
за бороду ніяк я не схоплю.
А дівчині лукавій по дорозі
я дещицю із золота куплю.
Куплю я мимоволі, чесне слово!
Ніщо нас не пов’язувало двох.
Ви думаєте, так це – випадково?
По-моєму, це діяв Ягве-бог.

1976-2009 рр.
 
ЛЕНІНГРАДСЬКІ МАРШРУТИ

Петрові Журу, літературознавцю
Балтійське море, Ленінград,
І Петергоф, і Літній сад –
такі відомі всім маршрути,
які туристам не минути.
І я їх теж не обминув,
коли з екскурсією був
в гурті колег із Вищих курсів
і табуном ходити мусив.
Та я не довго там бродив,
де цар Петро горілку пив,
де ласу Другу Катерину
коханці клали на перину.
Нехай їм біс! Я втік туди,
де Гоголь залишив сліди,
де в біднім закутку Тарас
писав посланія до нас.
Моїм же гідом в цю обитель
був Жур Петро, тутешній житель,
земляк з Черкас і патріот,
яких так мало наш народ
розкидав по усіх чужинах.
Петро ж мав кров козацьку в жилах
й робив наскоки до Черкас,
де ми зустрілися не раз,
але вже потім. А сьогодні
наговорились ми голодні
на рідне слово. Хай не наш
десь почекає Ермітаж!
Хай хоч потоне та «Аврора»!..
Усе було неначе вчора –
холодне море, Петергоф,
і ми просвітлені удвох.

1977-2009 рр.

ФЕРГАНСЬКА ТРОЯНДА

У високій московській оселі
вечорами читаю газелі,
бо зустрів чарівницю ханум,
як оазу в безводній пустелі.
В її погляді – спечний самум,
від коси її – лагідний струм,
коли б міг я легенько торкнути,
не ходив би у мареві дум.
Коли б міг її тугу збагнути,
щире слово від неї почути,
під співання її негучне
дні минулі я зміг би забути.
Хай ніколи цей сон не мине,
хай ніхто нас не жде, не кляне –
стану кликати думи веселі.
Ой ти, мріє, втішаєш мене!
Я один у високій оселі
вечорами складаю газелі,
бо зустрів чарівницю ханум,
як оазу в безводній пустелі.

1976 р.

МАНДРІВКА ДО ЄСЕНІНА

Мандрівка до Єсеніна – як свято,
в рязанський край далекий, де Ока.
В автобусі нас їхало багато,
а змусили співати Марсюка.
Просили заспівати жалібненьке –
про Байду, що потрапив у полон,
то про вдову, що брала
льон дрібненький,
і я співав, як міг, у мікрофон.
Співав-радів: яка в нас пісня славна!
А вторили гуцул і Дону син.
І слухала узбечка неослабно,
підтягував мелодію грузин…
Так і доїхали в село не малувате.
Ось і оспівана Єсеніним ізба –
неначе сина виглядає мати
з високого приокського горба.
І вразила мене одна подібність:
в Шевченка також хата на горі
в його селі. Поетам скрізь потрібні
широкі далі – тут і на Дніпрі.
І розійшлися ми по крутосхилу,
задивлені у «розовую даль»,
де в лузі косарі якраз косили,
де розлилась єсенінська печаль.
А щоб повеселішало довкола,
брати-слов’яни сіли під стіжок,
і естафета йшла і йшла по колу
то за поета, то на посошок.
Тому-то, мабуть, гомінкий автобус
вертав назад веселим кораблем,
і місяць видававсь комусь, як глобус,
а іншому – єсенінським брилем.
Співали про берізку і про клена,
і про сумні до матері листи,
і знову причепилися до мене
про криниченьку пісню завести.
Отак з піснями і в Москву влетіли,
а в нетрях кам’яних притихли враз.
Вогні, вогні, кругом вогні – аж біло,
та вже сумних чогось не гріли нас.

21.05.1977 р.

ЧЕМОДАН

Лежить старий мій чемодан,
набитий давніми паперами,
відпочиває ветеран
у закутку за шифоньєрами.
А скільки ми із ним доріг,
країв і міст удвох об’їхали!
Він – мій найкращий оберіг
в години голоду і віхоли.
Я в Київ з ним не раз – не два
в студентські дні робив маршрути,
із ним віталася Москва,
і Крим не може нас забути.
Міцний іще на ньому дерматин.
кути залізні вже, на жаль, іржаві –
такий собі старого світу син,
а служить, бачте, і в новій державі.
І я, давно старий вже чоловік,
освітою і досвідом набитий,
у закапелку доживаю вік,
так і не ставши справді знаменитим.
Як я оце у чорний чемодан
загляну інколи, копаючись в архіві,
так хтось колись загляне в мій талан,
погляне на рядки мої правдиві.
На сторінки мої осяде пил,
із часом потьмяніють, як газети…
Приміряє читач на свій копил
мій труд і скаже: «З іншої планети!»
Нехай! Ще в мене мислення ясне
і усмішка іще не дерев’яна.
Жаль одного: у вічнеє турне
подамся я колись без чемодана.

09.09.2009 р.

У ЧИТАЛЬНІ

Ну, що це сталося зі мною?
Неначе трохи був затих.
На книги гляну: купи гною,
аж гидко взятися за них.
Все про героїв, про героїв.
Та про яких? Той брата вбив,
бо брат марксизму не засвоїв,
а інший кров народну пив
в ім’я ж народу, – він, бач, темний,
йому потрібний дріт тюремний,
колючий дріт, надійний дріт,
щоб загнуздати цілий світ.
О табори – лихі комуни,
хто порівнятись з вами міг?
Якісь монголи там, чи гунни?
Дрібні ці виплодки фортуни,
як перед бомбою батіг!
Хто оспіває магадани,
і Воркуту, і Соловки?
Кругом ліричні графомани,
немов засватані дівки.
Одні солодку пишуть прозу,
другі видрочують вірші.
Хіба це можна без наркозу
читати? Га, товариші?!

25.10.1975 р.

НА КОНЦЕРТІ

Закурю останню папіросу,
спогадом зігріюсь голубим.
У Москві училась Ніна Жосу* –
я її не люблячи любив.
Молдаванка з чорною косою,
кароокий погляд – як алмаз.
Із такою грізною красою
доля зводить, мабуть, тільки раз.
Сидимо ми з нею на концерті,
де Ротару зіркою сія,
і засперечалися, уперті –
а чия ця Сонечка? Чия?
Марно сперечались. Нашій Соні
найріднішим став московський світ.
Ми жили в духовному полоні,
всюди натикаючись на дріт.
Це була не зустріч, а розлука
серед свята музики й краси.
Не з’єднались наші тихі руки,
наче побоялися грози.
Потім сутінь, мряка вечорова
і підступний під ногами лід.
І була розмова – не розмова.
Красну площу перейшли, як брід.
Чом я не забув тієї дати?
Спогад світлий, світлий – а гіркий.
Романтичні очі-діаманти
недосяжні стали, як зірки.
Докурив останню папіросу –
хоч іди ще в когось попроси!
Я не все сказав про Ніну Жосу –
в ній же щось було і крім краси.

21.03.1980 р.

P. S.
Через десять років вже у Ялті
Ніну я зустрів – і не одну.
(Незалежність вже була на старті,
СССР вже приміряв труну).
В нас не вийшло довгої розмови,
бо супутник поряд, як магніт.
Наче чорні чайки – в Ніни брови,
а в очах світився динаміт.
«Ми на все, на все за волю підем!» —
я запам’ятав її слова.
Більше ні побачень, ні привіту –
вже далеко Ялта і Москва.
А в Молдові все тривоги, війни,
і Тирасполь, як московський слід…
Та живе там, знаю, горда Ніна,
а в очах у неї динаміт.

20.09.2009 р.

*Жосу Ніна – молдавська поетеса.

ТРИ – НУЛЬ

А Шоту Зоїдзе* із Батумі
рідко помічав я у задумі.
Ще стрункий – неначе парубій,
зовсім сивочубий – а бабій,
має княжий рід – а не гордій…
Сталіну він видряпав би очі,
бо віддав Росії славні Сочі,
бо понищив весь грузинський цвіт,
що яснів під сонцем сотні літ.
В юності Шота був футболістом –
і повів мене, немов нечистий,
подивитись гру двох забіяк –
київське «Динамо» і «Спартак».
У великій мушлі стадіону
ми удвох були, як електрони,
в силовому полі москвичів.
І коли посипались м’ячі –
перші два – в спартаківські ворота,
стадіон кривив з гарчанням рота,
а коли влетіло три голи –
«Бей хохлов!» – одразу заревли
гнівом переповнені трибуни.
Так ревіли, мабуть, дикі гунни
чи монголи, Київ беручи,
беручи на списи і мечі.
Скочив я, не стримуючи лють,
та Шота спинив: «Мовчи! Уб’ють!»
Хоч була за нами перемога,
та радіти все ж була незмога.
Краще б я не йшов на стадіон!
І Шота, на мій піддавшись тон,
запросив мене на чарку чачі**,
тільки чарка та була одначе
цілим бутлем у лозовій тарі.
Просвітліли наші очі карі –
справжня чача – це не молоко.
Потім заспівали «Суліко»
на грузинсько-українській мові…
Далі розкажу я при умові:
ви про це нікому ні-ні-ні!
Я дійшов до ліжка, як вві сні,
світ здававсь великим стадіоном,
а блакить – грузинським самогоном…
Довго ще після веселих гуль
ми з кацо*** віталися: «Три – нуль!»
і дивились в очі з теплотою.
Скучно розлучатись із Шотою!

21.05.1977 р.

P. S.
Прокотились ігри світові.
Стало непереливки Москві –
їй голи забили всі республіки
під знайомий рев чужої публіки.
І серед шаленої юрми
опинились знову тільки ми –
Україна й Грузія, як сестри,
знов у нас екзамени-семестри
під військові ігри та оркестри…
Як ся маєш, друже мій Шота?
В Україні вруняться жита.
А у вас як виноград, куначе?
Ти ще вариш ту скажену чачу?
Це не аква віта – а вогонь –
Боже, нас від зайвого боронь!
Згадуєш ти, друже, дні минулі?
Пам’ятаєш ті футбольні гулі,
де голи лічили нам зозулі?
Та й тепер серед погроз і куль
буде знов по-нашому: «Три – нуль!»

22.09.2009 р.

*Зоїдзе Шота – грузинський поет.
**Чача – виноградна горілка.
***Кацо (грузинське) – друг.

РОЗДУМ

Ми вже сміятись розучились,
як то сміється вільний люд.
Нам би живіт набити чимось,
як у скрутні часи верблюд.
Забили баки нам марксисти,
що в нас немає перспектив,
що нам пора із воза злізти,
який віками нас котив.
То що нам діяти зосталось?
Із кручі сивої – в Дніпро?
Чи то зчинити слізний галас –
почує хай Політбюро?
Ні, любі браття українці,
живімо так, як і жили!
Купаймо пику у горілці,
допоки й це не відняли!
І сподіваймось, доки доля
нам золоте знесе яйце…
І чом я знов, дурний, про це
кричу один посеред поля,
німого поля, як неволя?!

02.07.1976 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #42 за 16.10.2009 > Тема "Душі криниця"