"Кримська Свiтлиця" > #42 за 16.10.2009 > Тема "Душі криниця"
#42 за 16.10.2009
МОСКОВСЬКИЙ ЧАС
ВАСИЛЬ МАРСЮК
ПОЕЗ╤Я
УРИВОК З ПОЕМИ (Зак╕нчення. Поч. у № 41).
ЗАГОРСЬК
Сьогодн╕ в нас по╖здка у Загорськ, в столицю православ╕я Рос╕╖. Не дуже ╕ хот╕лося чогось, та ╖дуть вс╕, то й ми нудьгу розс╕╓м. Уже набридли нетр╕ кам’ян╕, хай нав╕ть ╕ розк╕шн╕, ╕ величн╕. Якою св╕ж╕стю дихнули симпатичн╕ берези у вагонному в╕кн╕! Л╕си, л╕си ╕ села придорожн╕… А це не Перед╓лк╕но, бува? Тут селяться письменники вельможн╕, а в БТП* живе др╕бна братва. Я теж тут був в Тарковського Арсена (в╕н спогадом д╕лився про Махна), а Надя Кондакова тут для мене перекладала книжку (та вона в Москв╕ побачить св╕т ╕ще не скоро). А зараз до Загорська кличе шлях. З бурятом ми про Будду поговорим, а в╕д татар десь чу╓ться: «Аллах!». ╢вре╖ теж, зда╓ться, щось про Бога свого ╢гову гомонять в гуртку. В компан╕╖ дорога – не дорога. Евенк уже чарку╓ у кутку. Блаженний блиск╕т у очах помора сигналить нам: «Загорськ вже близько, близь…». Аж ось ╕ в╕н! Церкви, неначе гори, з перел╕ска хрестами п╕двелись. Я у дитинств╕ з хрестиком ходив, коли при н╕мцях знову храм в╕дкрили, але в нов╕ радянськ╕ холоди учили нас, що вс╕ ми – в╕д горили. Так я ╕ жив – м╕ж мавпою й Творцем, в церквах любив лиш готику й бароко. Загорськ дихнув духовним в╕терцем – я широко в╕дкрив безбожне око. Як╕ тут пишн╕ збереглись церкви! Як╕ ╕кони! Ск╕льки позолоти! А в Укра╖н╕ – зна╓те це ви? – спалили все червон╕ верховоди. ╤ все ж я низько голову хилю перед старим гн╕зд╕в’ям патр╕аршим. Зда╓ться, Бога знову я люблю, але свого. Я знову з Богом нашим! Тутешньому я не воздам хвали, в╕н б╕снувався, мов з╕рвався з цепу: його ╕м’ям Толстого прокляли, ╕ проклинають триста л╕т Мазепу. Як╕ у них тут б╕дн╕ чудеса! Як╕ холопськ╕ на устах прокльони! Мазепа гетьману╓ в небесах, а Льву п╕всв╕ту б’╓ низьк╕ поклони… ╤де монах, щось шепче. Я мовчу. Кому що скажеш? Топаю п╕ано. Помор Л╕чут╕н ставить тут св╕чу. Евенк з монголом щось гелгочуть п’яно. А що робили б тут мо╖ д╕ди, в яких з землею од╕брали й Бога? ╤ батька розтерзали десь кати, ╕ вже в земл╕ лежать мо╖ брати… А св╕чку тут поставити незмога. Пробач, Загорськ! Я, може, щось не так… Я Бога щиро тут шукав, без глуму. Не прокляни мене, як Аввакума, який ╕ Бога, й Русь любив, однак… Однак вже час збиратись у дорогу, перекусивши добре у корчм╕. На язиц╕ тепер – що й на ум╕. Вс╕ сит╕ ╕ весел╕, слава Богу! 1977 р.
*БТП (абрев╕атура) – Будинок творчост╕ письменник╕в.
P. S. ╥здить Укра╖ною К╕р╕л – Патр╕арх Московський ╕ вс╕╓╖… Хай би в╕н по╖хав до Курил, чи повчав п’яниць на ╢н╕се╖. Н╕, в╕н вибрав Ки╖в ╕ Донбас, ╖х назвавши «нашею землёю». Хто святий – святий у нього глас, а лукава свят╕сть – купа гною. Побоявся ╖хати у Льв╕в, обминув ╕ Р╕вне, ╕ Терноп╕ль. Хай би там байки в╕н розпов╕в! Хай би освятив ╕ «св╕й» Чорнобиль! Гр╕шний, гр╕шний, гр╕шний наш народ, що дожився до тако╖ слави: розплодив безвольних во╓вод – н╕ ума, н╕ чест╕, н╕ держави. П╕п – сьогодн╕, завтра вже солдат ╕з Рос╕╖ вкотиться на танку. В Ки╓в╕ багато «в╕рних чад» виглядають танки т╕ щоранку.
04.08.2009 р.
ГОРЕЦЬ
Студент ╕з Кавказу тримався ╕з честю, дивуючи вс╕х у столик╕й Москв╕: бараняча шапка ╕з довгою шерстю б╕л╕ла завжди на його голов╕. Я терся в Москв╕ серед р╕зного зброду, що з’╖хавсь сюди в╕д Балкан до Курил, ╕ бачив: цей хлопець з такого народу, який спопеляли, а в╕н не згор╕в. Ми з ним мимох╕дь зустр╕чалися, зр╕дка. «Салям!» – я в╕тав, додаючи: «Кунак». А в╕н усм╕хався у чорну бор╕дку ╕ тепло дивився, бо я – не русак. В╕н був десь ╕з Грозного, чи ╕з Назран╕, та гордо дивився, як лондонський лорд. Напевно, в╕н вичитав те у Коран╕, що вже недоступне для вибритих морд. Не знаю, куди занесла його доля, але коли Грозний тонув у кров╕, я певен: у горах в╕н бився за волю в папас╕ от╕й, що носив у Москв╕.
1977-1994 рр.
P. S. Може, в╕н бився з останньо╖ сили десь п╕д могильним горбком в полин╕, де дотл╕ва╓ в забут╕й могил╕ д╕д м╕й вигнанець в чуж╕й сторон╕. Н╕! Не чужий в╕н уже на Кавказ╕, ставши землею, як згублений пл╕д. Хай молод╕й голов╕ у папас╕ дасть порятунок м╕й д╕д!
03.08.2009 р.
МАНЕКЕН
Лен╕нградець М╕ша Глинка вигляда╓, мов картинка: ситий, гордий, без сивин, генеральський, кажуть, син. Про здоров’я дба╓ ревно ╕, зда╓ться, недаремно, бо такому письмаку треба сили, як бику. Знають вс╕: проза╖к М╕ша св╕й роман грубезний пише про п╕дводних моряк╕в, пише, пише для в╕к╕в. Каламутить, правда, воду, що дворянського в╕н роду, що великий композитор – з ним р╕дня, з одного сита, ще й п╕дкине к╕лька сл╕в, з ким той родич спав ╕ ╖в. Бач, куди в╕н носа тиче! А мовчить про св╕й Бердич╕в, зв╕дки в нього прад╕д-д╕д ╕ гендлярський родов╕д (розпов╕в мен╕ сус╕д, а йому я дов╕ряю, бо вони – з одного краю). Хоч однаково мен╕, ╕з яко╖ хто р╕дн╕, ╕ по╖ду я скор╕ш у Бердич╕в – не в Париж. ╤ для мене важлив╕ше: а для чого М╕ша пише, стартувавши як спортсмен? Манекен ╓ манекен!
1977 р.
P. S. Мав ╕з ним я заковику по-студентськи невелику, а було такого крику – аж гуд╕в весь ╕нститут: «Марсюков╕ все – капут!» Та капуту все ж не вийшло, бо зламалось в М╕ш╕ дишло. Став не кращим в╕н, однак вже в╕тався, мов кунак. Чом в╕н згаду╓ться дос╕? Помолюсь у синагоз╕!
19.08.2009 р.
У СИНАГОЗ╤
Заходив я в московську синагогу, з ╓врейкою гуляючи удвох, зайшов не просто помолитись Богу, а глянути, який-то ╖хн╕й Бог. ╤ що побачив? Т╕льки гол╕ ст╕ни ╕ скромний напис: «Коримось Москв╕». За столиком шепталися равв╕ни з ярмулками на сив╕й голов╕. Знайома не зайшла: «Н╕як не можу!» Отож я сам всю пустку об╕йшов, Равв╕ни пасли порух кожний ╕ кожний звук чужинських п╕дошов. Вони – мен╕, ╕ я ╖м – н╕ словечка. Шепталися, гортаючи Талмуд. Де ж ╖хн╕й Бог? Чого пусте гн╕здечко? Чого сюди зайшов я, шалапут? Знайома усм╕хнулася красиво, ╕ не були слова ╖╖ чуж╕: «Ми вам подарували Бога-сина, а батько-Бог живе у нас в душ╕. Не просить в╕н ╕кон ╕ позолоти, лише любов╕ в серц╕ повсякчас». Й лукаво усм╕хнулась: «А щедроти ╕ золото в╕н сам збира для нас!» ╤ см╕х, ╕ гр╕х. Та Бога в синагоз╕ за бороду н╕як я не схоплю. А д╕вчин╕ лукав╕й по дороз╕ я дещицю ╕з золота куплю. Куплю я мимовол╕, чесне слово! Н╕що нас не пов’язувало двох. Ви дума╓те, так це – випадково? По-мо╓му, це д╕яв Ягве-бог.
1976-2009 рр. ЛЕН╤НГРАДСЬК╤ МАРШРУТИ
Петров╕ Журу, л╕тературознавцю Балт╕йське море, Лен╕нград, ╤ Петергоф, ╕ Л╕тн╕й сад – так╕ в╕дом╕ вс╕м маршрути, як╕ туристам не минути. ╤ я ╖х теж не обминув, коли з екскурс╕╓ю був в гурт╕ колег ╕з Вищих курс╕в ╕ табуном ходити мусив. Та я не довго там бродив, де цар Петро гор╕лку пив, де ласу Другу Катерину коханц╕ клали на перину. Нехай ╖м б╕с! Я вт╕к туди, де Гоголь залишив сл╕ди, де в б╕дн╕м закутку Тарас писав послан╕я до нас. Мо╖м же г╕дом в цю обитель був Жур Петро, тутешн╕й житель, земляк з Черкас ╕ патр╕от, яких так мало наш народ розкидав по ус╕х чужинах. Петро ж мав кров козацьку в жилах й робив наскоки до Черкас, де ми зустр╕лися не раз, але вже пот╕м. А сьогодн╕ наговорились ми голодн╕ на р╕дне слово. Хай не наш десь почека╓ Ерм╕таж! Хай хоч потоне та «Аврора»!.. Усе було неначе вчора – холодне море, Петергоф, ╕ ми просв╕тлен╕ удвох.
1977-2009 рр.
ФЕРГАНСЬКА ТРОЯНДА
У висок╕й московськ╕й осел╕ вечорами читаю газел╕, бо зустр╕в чар╕вницю ханум, як оазу в безводн╕й пустел╕. В ╖╖ погляд╕ – спечний самум, в╕д коси ╖╖ – лаг╕дний струм, коли б м╕г я легенько торкнути, не ходив би у марев╕ дум. Коли б м╕г ╖╖ тугу збагнути, щире слово в╕д не╖ почути, п╕д сп╕вання ╖╖ негучне дн╕ минул╕ я зм╕г би забути. Хай н╕коли цей сон не мине, хай н╕хто нас не жде, не кляне – стану кликати думи весел╕. Ой ти, мр╕╓, вт╕ша╓ш мене! Я один у висок╕й осел╕ вечорами складаю газел╕, бо зустр╕в чар╕вницю ханум, як оазу в безводн╕й пустел╕.
1976 р.
МАНДР╤ВКА ДО ╢СЕН╤НА
Мандр╕вка до ╢сен╕на – як свято, в рязанський край далекий, де Ока. В автобус╕ нас ╖хало багато, а змусили сп╕вати Марсюка. Просили засп╕вати жал╕бненьке – про Байду, що потрапив у полон, то про вдову, що брала льон др╕бненький, ╕ я сп╕вав, як м╕г, у м╕крофон. Сп╕вав-рад╕в: яка в нас п╕сня славна! А вторили гуцул ╕ Дону син. ╤ слухала узбечка неослабно, п╕дтягував мелод╕ю грузин… Так ╕ до╖хали в село не малувате. Ось ╕ осп╕вана ╢сен╕ним ╕зба – неначе сина вигляда╓ мати з високого приокського горба. ╤ вразила мене одна под╕бн╕сть: в Шевченка також хата на гор╕ в його сел╕. Поетам скр╕зь потр╕бн╕ широк╕ дал╕ – тут ╕ на Дн╕пр╕. ╤ роз╕йшлися ми по крутосхилу, задивлен╕ у «розовую даль», де в луз╕ косар╕ якраз косили, де розлилась ╓сен╕нська печаль. А щоб повесел╕шало довкола, брати-слов’яни с╕ли п╕д ст╕жок, ╕ естафета йшла ╕ йшла по колу то за поета, то на посошок. Тому-то, мабуть, гом╕нкий автобус вертав назад веселим кораблем, ╕ м╕сяць видававсь комусь, як глобус, а ╕ншому – ╓сен╕нським брилем. Сп╕вали про бер╕зку ╕ про клена, ╕ про сумн╕ до матер╕ листи, ╕ знову причепилися до мене про криниченьку п╕сню завести. Отак з п╕снями ╕ в Москву влет╕ли, а в нетрях кам’яних притихли враз. Вогн╕, вогн╕, кругом вогн╕ – аж б╕ло, та вже сумних чогось не гр╕ли нас.
21.05.1977 р.
ЧЕМОДАН
Лежить старий м╕й чемодан, набитий давн╕ми паперами, в╕дпочива╓ ветеран у закутку за шифонь╓рами. А ск╕льки ми ╕з ним дор╕г, кра╖в ╕ м╕ст удвох об’╖хали! В╕н – м╕й найкращий обер╕г в години голоду ╕ в╕холи. Я в Ки╖в з ним не раз – не два в студентськ╕ дн╕ робив маршрути, ╕з ним в╕талася Москва, ╕ Крим не може нас забути. М╕цний ╕ще на ньому дерматин. кути зал╕зн╕ вже, на жаль, ╕ржав╕ – такий соб╕ старого св╕ту син, а служить, бачте, ╕ в нов╕й держав╕. ╤ я, давно старий вже чолов╕к, осв╕тою ╕ досв╕дом набитий, у закапелку доживаю в╕к, так ╕ не ставши справд╕ знаменитим. Як я оце у чорний чемодан загляну ╕нколи, копаючись в арх╕в╕, так хтось колись загляне в м╕й талан, погляне на рядки мо╖ правдив╕. На стор╕нки мо╖ осяде пил, ╕з часом потьмян╕ють, як газети… Прим╕ря╓ читач на св╕й копил м╕й труд ╕ скаже: «З ╕ншо╖ планети!» Нехай! Ще в мене мислення ясне ╕ усм╕шка ╕ще не дерев’яна. Жаль одного: у в╕чне╓ турне подамся я колись без чемодана.
09.09.2009 р.
У ЧИТАЛЬН╤
Ну, що це сталося з╕ мною? Неначе трохи був затих. На книги гляну: купи гною, аж гидко взятися за них. Все про геро╖в, про геро╖в. Та про яких? Той брата вбив, бо брат марксизму не засво╖в, а ╕нший кров народну пив в ╕м’я ж народу, – в╕н, бач, темний, йому потр╕бний др╕т тюремний, колючий др╕т, над╕йний др╕т, щоб загнуздати ц╕лий св╕т. О табори – лих╕ комуни, хто пор╕внятись з вами м╕г? Як╕сь монголи там, чи гунни? Др╕бн╕ ц╕ виплодки фортуни, як перед бомбою бат╕г! Хто осп╕ва╓ магадани, ╕ Воркуту, ╕ Соловки? Кругом л╕ричн╕ графомани, немов засватан╕ д╕вки. Одн╕ солодку пишуть прозу, друг╕ видрочують в╕рш╕. Х╕ба це можна без наркозу читати? Га, товариш╕?!
25.10.1975 р.
НА КОНЦЕРТ╤
Закурю останню пап╕росу, спогадом з╕гр╕юсь голубим. У Москв╕ училась Н╕на Жосу* – я ╖╖ не люблячи любив. Молдаванка з чорною косою, кароокий погляд – як алмаз. ╤з такою гр╕зною красою доля зводить, мабуть, т╕льки раз. Сидимо ми з нею на концерт╕, де Ротару з╕ркою с╕я, ╕ засперечалися, уперт╕ – а чия ця Сонечка? Чия? Марно сперечались. Наш╕й Сон╕ найр╕дн╕шим став московський св╕т. Ми жили в духовному полон╕, всюди натикаючись на др╕т. Це була не зустр╕ч, а розлука серед свята музики й краси. Не з’╓днались наш╕ тих╕ руки, наче побоялися грози. Пот╕м сут╕нь, мряка вечорова ╕ п╕дступний п╕д ногами л╕д. ╤ була розмова – не розмова. Красну площу перейшли, як бр╕д. Чом я не забув т╕╓╖ дати? Спогад св╕тлий, св╕тлий – а г╕ркий. Романтичн╕ оч╕-д╕аманти недосяжн╕ стали, як з╕рки. Докурив останню пап╕росу – хоч ╕ди ще в когось попроси! Я не все сказав про Н╕ну Жосу – в н╕й же щось було ╕ кр╕м краси.
21.03.1980 р.
P. S. Через десять рок╕в вже у Ялт╕ Н╕ну я зустр╕в – ╕ не одну. (Незалежн╕сть вже була на старт╕, СССР вже прим╕ряв труну). В нас не вийшло довго╖ розмови, бо супутник поряд, як магн╕т. Наче чорн╕ чайки – в Н╕ни брови, а в очах св╕тився динам╕т. «Ми на все, на все за волю п╕дем!» — я запам’ятав ╖╖ слова. Б╕льше н╕ побачень, н╕ прив╕ту – вже далеко Ялта ╕ Москва. А в Молдов╕ все тривоги, в╕йни, ╕ Тирасполь, як московський сл╕д… Та живе там, знаю, горда Н╕на, а в очах у не╖ динам╕т.
20.09.2009 р.
*Жосу Н╕на – молдавська поетеса.
ТРИ – НУЛЬ
А Шоту Зо╖дзе* ╕з Батум╕ р╕дко пом╕чав я у задум╕. Ще стрункий – неначе паруб╕й, зовс╕м сивочубий – а баб╕й, ма╓ княжий р╕д – а не горд╕й… Стал╕ну в╕н видряпав би оч╕, бо в╕ддав Рос╕╖ славн╕ Соч╕, бо понищив весь грузинський цв╕т, що ясн╕в п╕д сонцем сотн╕ л╕т. В юност╕ Шота був футбол╕стом – ╕ пов╕в мене, немов нечистий, подивитись гру двох заб╕як – ки╖вське «Динамо» ╕ «Спартак». У велик╕й мушл╕ стад╕ону ми удвох були, як електрони, в силовому пол╕ москвич╕в. ╤ коли посипались м’яч╕ – перш╕ два – в спартак╕вськ╕ ворота, стад╕он кривив з гарчанням рота, а коли влет╕ло три голи – «Бей хохлов!» – одразу заревли гн╕вом переповнен╕ трибуни. Так рев╕ли, мабуть, дик╕ гунни чи монголи, Ки╖в беручи, беручи на списи ╕ меч╕. Скочив я, не стримуючи лють, та Шота спинив: «Мовчи! Уб’ють!» Хоч була за нами перемога, та рад╕ти все ж була незмога. Краще б я не йшов на стад╕он! ╤ Шота, на м╕й п╕ддавшись тон, запросив мене на чарку чач╕**, т╕льки чарка та була одначе ц╕лим бутлем у лозов╕й тар╕. Просв╕тл╕ли наш╕ оч╕ кар╕ – справжня чача – це не молоко. Пот╕м засп╕вали «Сул╕ко» на грузинсько-укра╖нськ╕й мов╕… Дал╕ розкажу я при умов╕: ви про це н╕кому н╕-н╕-н╕! Я д╕йшов до л╕жка, як вв╕ сн╕, св╕т здававсь великим стад╕оном, а блакить – грузинським самогоном… Довго ще п╕сля веселих гуль ми з кацо*** в╕талися: «Три – нуль!» ╕ дивились в оч╕ з теплотою. Скучно розлучатись ╕з Шотою!
21.05.1977 р.
P. S. Прокотились ╕гри св╕тов╕. Стало непереливки Москв╕ – ╖й голи забили вс╕ республ╕ки п╕д знайомий рев чужо╖ публ╕ки. ╤ серед шалено╖ юрми опинились знову т╕льки ми – Укра╖на й Груз╕я, як сестри, знов у нас екзамени-семестри п╕д в╕йськов╕ ╕гри та оркестри… Як ся ма╓ш, друже м╕й Шота? В Укра╖н╕ вруняться жита. А у вас як виноград, куначе? Ти ще вариш ту скажену чачу? Це не аква в╕та – а вогонь – Боже, нас в╕д зайвого боронь! Згаду╓ш ти, друже, дн╕ минул╕? Пам’ята╓ш т╕ футбольн╕ гул╕, де голи л╕чили нам зозул╕? Та й тепер серед погроз ╕ куль буде знов по-нашому: «Три – нуль!»
22.09.2009 р.
*Зо╖дзе Шота – грузинський поет. **Чача – виноградна гор╕лка. ***Кацо (грузинське) – друг.
РОЗДУМ
Ми вже см╕ятись розучились, як то см╕╓ться в╕льний люд. Нам би жив╕т набити чимось, як у скрутн╕ часи верблюд. Забили баки нам марксисти, що в нас нема╓ перспектив, що нам пора ╕з воза зл╕зти, який в╕ками нас котив. То що нам д╕яти зосталось? ╤з круч╕ сиво╖ – в Дн╕про? Чи то зчинити сл╕зний галас – почу╓ хай Пол╕тбюро? Н╕, люб╕ браття укра╖нц╕, жив╕мо так, як ╕ жили! Купаймо пику у гор╕лц╕, допоки й це не в╕дняли! ╤ спод╕ваймось, доки доля нам золоте знесе яйце… ╤ чом я знов, дурний, про це кричу один посеред поля, н╕мого поля, як неволя?!
02.07.1976 р.
"Кримська Свiтлиця" > #42 за 16.10.2009 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=7936
|