Версiя для друку Обговорити в форумi

ВІТАЄМО!

Я навчаюсь на 5-му курсі юридичного факультету Кримського юридичного інституту. Для нас є важливим – хто, як і чому нас вчить. Багато років викладає предмет «Кримінальний процес» в інституті кандидат юридичних наук, доцент, заслужений юрист АР Крим Роман Юхимович Савонюк, який є незмінним керівником наукового студентського семінару з цієї дисципліни. Студентам також цікава і наукова діяльність викладачів. Особисто мене зацікавили наукові статті нашого керівника. З 1996 р. лише у провідному фаховому журналі «Право України» ним було опубліковано більше десяти наукових статей, в яких автор дослідив проблеми вітчизняного кримінального процесу та кримінології, запропонував низку змін і доповнень до чинного законодавства.
Так, ще у 1996 р., після прийняття Основного Закону України, у цьому авторитетному журналі було опубліковано статтю «Правосуддя у світлі Конституції: суд без ухилу на обвинувачення», у якій Роман Юхимович запропонував при прийнятті нових законодавчих актів виключити норми, що прямо вказують чи можуть призвести до висновку про будь-яку обвинувальну роль суду. Були внесені й інші пропозиції, наприклад, щоб копію обвинувального висновку обвинуваченому вручав прокурор, який затвердив або склав такий висновок, а не суд, і зробити це слід не за три доби до початку слухання справи, а не пізніше сорока восьми годин після затвердження (складення) прокурором обвинувального висновку. Вже тоді пропонувалося «доручити оголошення обвинувального висновку в суді прокуророві. На підставі матеріалів суду право порушити кримінальну справу повинно належати теж прокуророві». Згодом пропозиції автора знайшли відображення у змінах до законодавства.
У лютому 1997 р. автор підготував актуальну статтю «Суд присяжних: яким йому бути?», в якій розглядалися питання та умови, а також основи та принципи формування суду присяжних і його значення для незалежної України. На жаль, вказана проблема вищим законодавчим органом і до сьогодні не вирішена.
У 1999 р. побачила світ стаття «Соціолого-правове дослідження, або Думки засуджених», підставою для написання якої стали результати анонімного анкетування осіб у слідчому ізоляторі. На думку автора, у слідчих ізоляторах перебувають різні люди і з різних причин, і той, хто хоче змінити життя на краще і переконливо це доводить, повинен мати таку можливість, а держава через відповідні установи з допомогою законів та соціальних програм зобов’язана надати та гарантувати їм таку можливість.
У 2001 р. у статті «Кримінально-процесуальна функція та її зміст у діяльності слідчого як суб’єкта доказування» автор аргументував необхідність законодавчого закріплення за слідчим тільки функції розслідування кримінальних справ, а не переслідування чи обвинувачення. Автор стверджує, що право слідчого на обвинувачення має попередній характер і не є головним чи обов’язковим, а розслідування, як процесуальна функція, є постійною і основною… Концепція, відповідно до якої слідчий наділявся функціями обвинувачення, захисту і вирішення справи, неповно репрезентує діяльність слідчого як суб’єкта доказування. Обґрунтовано основні напрями функції розслідування в діяльності слідчого як суб’єкта доказування, а саме: 1) розгляд заяв і повідомлень про злочини і розв’язання питання про порушення справи; 2) дослідження обставин, що складають предмет доказування у справі; 3) висунення слідчим попереднього обвинувачення; 4) забезпечення реалізації законних прав іншими учасниками кримінально-процесуального доказування; 5) доказування у зв’язку з прийняттям підсумкових рішень у справі. Чіткий поділ процесуальних функцій передбачає наявність рівних прав суб’єктів у реалізації ними принципу змагальності, що сприяє досягненню мети доказування. Тому, у проекті КПК України запропоновано визначити такі важливі положення: 1. Кримінальний процес ґрунтується на поділі процесуальних функцій між суб’єктами, зобов’язаними здійснювати доказування, суб’єктами, що мають право, і суб’єктами, які залучаються до участі з доказуванні.
2. Процесуальні функції розслідування, обвинувачення, захисту і правосуддя відокремлені і не можуть здійснюватися одним і тим же органом або посадовою особою.
3. Право формулювання і висунення попереднього обвинувачення має орган, що провадить розслідування (слідчий, прокурор), а доказування обвинувачення в суді покладається на обвинувача.
4. У досудовому слідстві і судовому розгляді справи суб’єктам кримінального процесу надаються і забезпечуються рівні можливості для активної участі у доказуванні своєї позиції. Правильне визначення змісту функції в діяльності слідчого, як суб’єкта доказування, дасть змогу точно встановити його місце серед інших учасників кримінально-процесуальних відносин, визначити роль і призначення у розв’язанні завдань кримінального судочинства. Права та обов’язки слідчого хоч і не систематизовані, але закріплені в КПК, а питання щодо його процесуальної функції, її зміст залишаються дискусійними. Як варіант вирішення цієї проблеми пропонується прийняття Закону «Про органи досудового слідства», в якому, крім прав, обов’язків і повноважень слідчого, потрібно закріпити та розкрити зміст функції розслідування, вказати основні напрями процесуальної діяльності слідчого.
У своїй науковій діяльності Роман Юхимович як голова Кримського регіонального відділення Кримінологічної асоціації України приділяє увагу не лише проблемам кримінального процесу. Так, ще у 2002 р. ним була опублікована стаття «Щодо визначення та розвитку сучасної кримінології». Автор висловив свої міркування щодо проблем і шляхів розвитку сучасної кримінології в Україні. Автор вважає, що, «по-перше, необхідно дати чітку відповідь на питання: «Що є предметом вітчизняної кримінології, яке її місце серед інших наук, а також, який шлях розвитку чекає її в майбутньому?». По-друге, потрібно визначитися: чи є кримінологія юридичною (правовою) наукою, що вивчає лише злочин як протиправну поведінку особи, чи вона має більш широкий спектр дії (соціологічний, психологічний тощо), і вивчає злочинність як суспільне явище та розробляє заходи контролю і протидії останній?». Щодо предмету та завдань кримінології автор висловив цікаву думку, що «кримінологічна наука повинна прогнозувати можливий розвиток злочинності, її окремих видів, розробляти рекомендації для відповідних державних і громадських організацій щодо запобігання злочинів. І, в першу чергу, така діяльність має бути спрямована на вивчення: 1) обставин, вчинення злочинів; 2) протиправної поведінки осіб, які скоюють злочини, їхніх соціально-психологічних характеристик; 3) відповідності чинних законів реаліям сьогодення, практики їхнього застосування та ефективності дії; 4) проблем пенітенціарної системи; 5) можливості релаксації стану осіб, які постраждали від злочину; 6) ефективності ресоціалізації осіб, що відбули покарання тощо». Автор пропонує створити в Україні регіональні кримінологічні центри (РКЦ), фахівці яких будуть вивчати й досліджувати економіко-політичне становище у регіоні, стан і тенденції злочинності. При відповідній підтримці та забезпеченні центри могли б здійснювати надання допомоги особам, які постраждали від злочинів, а також координувати діяльність як державних, так і недержавних органів у справі захисту прав і свобод людини. Без сумніву, потрібен кримінологічний журнал (як науковий). Пропонувалося започаткувати щорічне проведення кримінологічних науково-практичних конференцій, які можуть мати й міжнародний статус, а головне — дадуть можливість об’єднати науковий потенціал і потреби практики у подоланні злочинності, будуть сприяти подальшому розвитку кримінології в Україні.
На своїх заняттях Роман Юхимович стверджує, що правильне і ефективне застосування будь-якого закону багато в чому залежить від точності наведених у ньому норм, положень та формулювань, чіткості вжитих понять і термінів. Особливо це актуально для кодексів, які є основними та визначальними в регулюванні відносин певної галузі права. Тому в 2004 р. у статті «Щодо термінів і понять Кримінально-процесуального кодексу України» автор вказав на необхідність «більш повно і точніше визначати терміни і поняття чинного та проекту КПК України». Автором було запропоновано низку визначень, які на сьогодні відсутні в КПК, а також доповнення ст. 32 чинного КПК роз’ясненням багатьох термінів. Автор вважає, що «при визначенні та тлумаченні кримінально-процесуальних термінів доречно взяти до уваги також їхню логічну змістовність та відповідність українській мові».
Також у 2004 р. була опублікована ще одна наукова стаття «Заявник у кримінальному процесі», в якій автор звернув увагу на прогалини у законодавстві та проблемні питання статусу особи, яка зробила заяву про злочин, а також вніс пропозиції їхнього законодавчого вирішення, тому що на практиці особа, що звернулася із заявою, певний період (до 10 діб) фактично є безправною, тому що її статус законом не визначено. Автор запропонував доповнити чинний КПК визначенням: «Заявник, як особа, яка письмово чи усно звернулася до органу — розслідування (дізнання, досудового слідства), прокурора чи суду (судді) із заявою або повідомленням про суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законодавством України, чи за захистом своїх законних прав та інтересів». Запропоновано перелік прав та обов’язків заявника, які теж необхідно визначити законодавчо.
Наступного року серед наукового доробку автора з’явилася стаття під назвою: «Права людини та проблемні питання порушення кримінальних справ приватного обвинувачення». Головну проблему автор вбачає у «недосконалості чинного вітчизняного кримінально-процесуального законодавства і не завжди правильній практиці його застосування, що значно обмежує можливість громадян у справі захисту своїх законних прав, порушених злочинними діями… Так, у разі заподіяння особі тілесного ушкодження, не знаючи про його ступінь тяжкості, особа, як правило, звертається із заявою про це до органу дізнання (міліції). Після перевірки заяви та отримання акта судово-медичного огляду з висновком, що особі заподіяно легкі тілесні ушкодження, орган дізнання ухвалює постанову про відмову в порушенні кримінальної справи за відсутністю в діянні складу злочину, про що повідомляє зацікавленій особі (заявнику). Кримінально-процесуальний закон не встановлює вимог до змісту та форми цього процесуального документа, а тому заявнику орган дізнання надсилає лише коротке повідомлення, деколи вказуючи, що з цього питання він може звернутися до суду. Дійсно, відповідно до закону справи приватного обвинувачення, тобто ті, що порушуються не інакше, як за скаргою постраждалого, окрім окремих виняткових випадків, можуть бути порушені тільки суддею. Але у цьому випадку суддя порушити кримінальну справу без порушення закону не зможе, а тому згідно з чинним законом, він, як правило, виносить постанову про відмову в порушенні кримінальної справи. Формальною підставою для прийняття такого рішення суддею про відмову в порушенні кримінальної справи є нескасована постанова органу дізнання про відмову в порушенні кримінальної справи за тим же фактом». Розірвати це замкнуте коло автор запропонував внесенням до КПК норми про те, що «у разі встановлення, що в діянні особи наявні ознаки злочину, який передбачено
ст. 125, ч. 1 ст. 126, ст. 356 Кримінального кодексу, орган дізнання, слідчий, начальник слідчого відділу, а також прокурор, якщо він не прийняв рішення про порушення кримінальної справи, направляють заяву постраждалої особи і матеріали перевірки до суду для розв’язання питання про можливість порушення кримінальної справи та протягом доби письмово повідомляють постраждалого про прийняте рішення і його підстави». З огляду на її актуальність, саме ця стаття з цієї проблематики в «Юридичному віснику України» за 2005 рік була визнана серед кращих.
У досудовому слідстві та безпосередньо в процесуальній діяльності слідчого з розслідування кримінальних справ значне і важливе місце посідає правильне і повне встановлення обставин, що підлягають доказуванню. Це стало предметом окремого дослідження, і у 2006 р. Роман Юхимович опублікував статтю «Межі доказування в досудовому слідстві». На думку автора, «межі доказування в досудовому слідстві – це необхідна і достатня сукупність доказів, яка забезпечує всебічне, повне і об’єктивне встановлення всіх обставин, що складають зміст предмета доказування в розслідуванні кримінальної справи. На відміну від предмета доказування, який є загальним, єдиним, межі доказування – індивідуальні для кожної кримінальної справи… У досудових стадіях провідна роль у визначенні меж доказування, як у теоретичному, так і в практичному плані, належить слідчому, в провадженні якого перебуває кримінальна справа. Правильне визначення межі доказування сприяє всебічному і повному розслідуванню справи, встановленню об’єктивної істини…”.
Окремі статті чинного КПК й сьогодні дають можливість суб’єктам застосування по-різному розуміти та тлумачити їхній зміст, що призводить до помилок та порушення прав і законних інтересів людей. До однієї з таких статей, на думку автора, належить і ст. 216 КПК: «Відновлення слідства в закритій справі». У своїй роботі «Відновлення провадження в закритій кримінальній справі: проблемні питання застосування» автором запропоновано: «Копію постанови судді надсилати особі, яка прийняла рішення про закриття справи, особі, яка подала скаргу на постанову, і прокурору, який відмовив у відновленні слідства у справі протягом доби… Якщо при закритті кримінальної справи до обвинуваченого було вжито заходів громадського або дисциплінарного впливу чи адміністративного стягнення, то одночасно з відновленням слідства у цій справі необхідно вирішити питання про скасування зазначених заходів… якщо постанову про закриття справи слідчим було винесено за згодою (санкцією) прокурора, то відновлення слідства у такій справі начальником слідчого відділу можливе лише за письмовою згодою прокурора… У КПК пропонується передбачити, наприклад, у тій же ст. 236, норму, що у разі закриття кримінальної справи судом за вказаних підстав, відновлення провадження у закритій справі можливе за скаргою зацікавлених осіб або за поданням прокурора за наявності до того достатніх підстав судом, який закрив справу або судом вищого рівня, і лише до закінчення строку давності притягнення до кримінальної відповідальності за злочин, за яким було порушено кримінальну справу…
У 2008 р. вийшла друком стаття під назвою «Затримання за підозрою у вчиненні злочину: відповідність чинного КПК Основному Законі України». Автор вбачає проблему у невідповідності підстав для затримання особи за підозрою у вчиненні злочину, вказаних у чинному КПК, Основному Закону, що є порушенням прав людини на особисту недоторканність і свободу...
Конституція визначає, що про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого. Беручи до уваги реальний строк, необхідний для його виконання, наведене положення Конституції в КПК може бути конкретизоване так: «Орган дізнання (слідчий, прокурор) не пізніше дванадцяти годин з моменту затримання повідомляє близьких родичів затриманого, за його вибором і вказаною ним адресою, про що робить запис в протоколі затримання»...
Безумовно, наведені наукові роботи автора є актуальними та необхідними у справі сучасного осмислення та реформування вітчизняного кримінально-процесуального законодавства, вони також є повчальними для студентів – майбутніх юристів-практиків.
25 жовтня Роману Юхимовичу виповнюється 60 років. Щиро вітаємо свого вчителя і наставника з Днем народження, зичимо щастя та довгих років життя!

Наталя Казакова, студентка Кримського юридичного інституту ОДУВС, староста наукового студентського семінару.

На фото: Роман Юхимович Савонюк (у другому ряду) зі своїми студентами.

«Кримська світлиця» приєднується до цих щирих привітань і бажає нашому шанованому читачеві і автору Роману Юхимовичу Савонюку здоров’я, натхнення, усіляких гараздів і ще багато-багато таких вдячних вихованців!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 23.10.2009 > Тема "Українці мої..."