Версiя для друку Обговорити в форумi

АКТУАЛЬНО!

Кажуть психологи: якщо не можеш змінити ситуацію, зміни своє ставлення до неї. Але якщо хитається стіл або тягне у дверну щілину нестримний протяг, то марно намагатися переконати себе, що кава не розлилася, а ти не занедужав. І скільки отаких дрібниць, які заважають нам жити, накопичується роками. А руки з часом вже не ті, і очі, і родини немов і не було ніколи у цих стінах. Звідки ж чекати допомоги?
Завідувачка відділення соціальної допомоги вдома Центру соціальної допомоги одиноким пенсіонерам та інвалідам Управління праці і соціального захисту населення Центральної районної ради м. Сімферополя Тетяна Ільківна Шайтанова, не стримуючи відрази, розповідає про ті ситуації, які доводиться спостерігати деколи соціальним працівникам вдома у своїх підопічних:
— Ось у інваліда війни І групи Лідії Сергіївни Овечкіної є внучка. Але хто її бачить? Найбруднішу роботу, яка не входить до жодної угоди, робить той, у кого є серце. І серед наших соціальних працівників таких людей немало. Є у нас лежача бабуся, яка мешкає по вул. Балаклавській, і має племінників. Не відмовилися. Можуть принести баночку з юшкою. А ось перевертати стареньку, лікувати пролежні – це їм не до снаги. Тому, звичайно, хоч і укладається угода між соціальним працівником і самотньою людиною, але життя вносить свої корективи. Особливо складно задовольняти потреби стареньких, що проживають у приватному секторі, бо їм і дрова треба занести, і вугілля, і винести сміття. Та найпоширеніша послуга – це доставка з магазину харчів і підготовка різноманітних документів. Найчастіше спрацьовує «людський фактор» щодо купівлі харчів. Їх можуть навіть жбурнути соціальному працівникові в обличчя – якщо не задовольняють якість або ціна.
 Але знаю точно, що є люди, які ніколи не потрапляли в подібну халепу. Ось, наприклад, на Ольгу Іванівну Бабуріну, що працює у нас вже 17 років, не було жодної скарги. Вона може задля своїх підопічних і на оптовий ринок з’їздити, і з власними вихідними не рахується. А коли померла дружина одного з її підопічних, залишивши хворого та сина-інваліда, Ольга Іванівна і взагалі взяла на себе всі турботи: і прала, і вареники ліпила. Недарма ж її портрет постійно висить на Дошці пошани.
 А у Колпакової Марини Олексіївни – свої труднощі. І справа не лише в тім, що район вона обслуговує не з простих – Петровську балку, а в тім, що надто вже тяжко живеться тут знедоленим людям – жодних зручностей та і все найнеобхідніше – за тридев’ять земель. «Рідкий птах» з набитими «зеленню» кишенями долетить сюди, а якщо й долетить – лише на горе тим, кому мешкати тут самою долею судилося. Таким, наприклад, як Тетяна Миколаївна Артемова. 39-річна жінка хвора на ДЦП, інвалід з дитинства, має сина, який живе в інтернаті, бо теж потребує догляду. Та й жити в матусиній хатині небезпечно – щіляста, ось-ось розсунеться. А заможний сусід замість того, аби зглянутися над чужим горем, ще й воду в крані перемикає, бо пані Тетяна своїми хворими руками іноді закриває воду так, що сусіду це не подобається. Тож і чекає Тетяна Миколаївна, коли прийде її рятівниця та принесе води з сусідньої вулиці. Чекає і в неділю – дуже вже хочеться навідати сина в інтернаті, а сама вона на далекі мандри нездатна. Ось Марина Олексіївна уже і не розуміє, що у ній на першому плані: власна родина чи отакі люди, які без її допомоги іноді безпорадніші за немовлят.
 Про долю Тетяни Артемової Тетяна Шайтанова розповідала довго і з особливою пристрастю, казала: умови життя неймовірні, і ті інстанції, куди зверталося Управління праці і соціального захисту, їхнім болем не перейнялися. Тож я обіцяла провідати цю жінку разом з фотокором і оприлюднити дещо на згадку Геннадію Бабенку про його головування у Сімферополі. А можливо, якщо він з гідністю витримає цей тест на людяність, подбати про те, щоб наші городяни знову обрали саме такого собі батька. Ця ідея одразу ж поєднала нас з Тетяною Ільківною, з вуст якої звучали не казенні фрази, а такі, що роблять однодумцями.
 Взагалі ж, щодо надання соціальної допомоги вдома, то ця послуга в Центральному районі Сімферополя існує з 1989 року. Першими її споживачами стали 90 одиноких непрацездатних громадян. А зараз таку допомогу одержує 500 осіб. Послуги для них надають 44 соціальні працівники. Центральний район щодо структури свого населення досить непростий. Тут мешкає 12700 пенсіонерів, 2757 учасників війни, 1335 інвалідів, 235 малозабезпечених родин з дітьми та 843 родини загиблих. Про все це та про ті варіанти допомоги, які може надати найнужденнішим держава, мені розповіла заступник начальника Управління праці і соціального захисту населення Центрального району, директор Центру соціальної допомоги одиноким пенсіонерам та інвалідам Тетяна Сергіївна Євстаф’єва. Вона також назвала телефон
(44-85-30), за яким можна записатися на прийом до спеціаліста і довідатися, на який вид допомоги ви маєте право (а вона може бути натуральною або ж у вигляді послуг: відвідування швачки, перукаря, лікаря-стоматолога чи то реабілітації в центрі для пенсіонерів та інвалідів).
 Втім, у розмові ми знову повернулися до соціальних працівників. Було згадано Ніну Борисівну Бахаревич, що віддала цій справі 20 років життя. А Світлана Миколаївна Козельська, котра, як і Тетяна Шайтанова, очолює один із двох відділів соціальної допомоги людям вдома, не замовчувала і своїх героїв. Тим більше, мала достатньо документальних підтверджень. Теплі слова адресувалися переважно дивовижній родині, яка присвятила себе допомозі людям. Це Анатолій Іванович Барщук та Ліля Костянтинівна Шевцова. Такий гармонійний тандем важко було й вигадати: доки Ліля Костянтинівна переймалася традиційно жіночою роботою, чоловік займався тим, що жінці не під силу. «Доземно вклоняюся їй», — пише на адресу Лілі Костянтинівни пенсіонерка Клавдія Іванова за безвідмовність соціальної працівниці. А ось ще теплі слова на адресу цим людям: «Втратив усіх рідних і не почуваюся самотнім. Адже подружжя не лише дасть лад у домівці, відвезе до лікаря, але і «підкине» овочів та фруктів зі свого городу».
 А вони ж, як виявилося, зовсім не мільйонери. Їм і до тисячі гривень на місяць далеченько. Що ж, не цінує наша держава ні тих, хто все життя і здоров’я віддав сумлінній праці, ні тих, хто з власної садиби їм городину «підкидає». Але люди ці живуть своїм життям і не дуже зважають на молодиків, що заздрять їхньому поважному віку та бажанню чи не до останнього свого дня бути корисними іншим. Соціальні працівники здебільшого й самі пенсіонери. Пенсіонер Періт Абселямович Мурзаметов, людина з вищою освітою, тут головний майстер з дрібного ремонту та інших чоловічих справ, що потребують відповідної кваліфікації. Ось ми прямуємо разом з ним та фотокором до Віри Павлівни Іванової, для ремонту меблів якої він довго і старанно підбирав гвинтики та шурупи.
 — Чому продовжуєте працювати? Пенсія замала?
 — Замала. Але воно і краще – бути між людьми. Та й працювати тут можуть не всі. Треба мати сердечність, повагу, любов, співчуття. А чи всі ми гідним чином виховали своїх дітей?
 Звичайно, є і такі, що слова осуду – не про них. Пригадую, як Тетяна Шайтанова згадувала про Ольгу Дорошенко, Наталю Макєєву та ще кількох сумлінних дівчат – соціальних працівників. Але молодь, попри те чи інше виховання, шукає собі перспективної роботи. А про соціальний Центр подібне говорити важко. Хоч допомагає цій службі близько 15 депутатів усіх політичних забарвлень, але це, звичайно ж, для нужденних. А щодо службової кар’єри для молоді — тут нею і не пахне, швидше, пахне зіпсованою психікою. Тож цей шлях – не для кожного. І тому, хоча б раз на рік, у професійне свято соціальних працівників, він має бути устелений квітами.
 
Тамара СОЛОВЕЙ.

На фото О. Носаненка (справа наліво): завідувачки першого і другого відділень соціальної допомоги вдома Тетяна Шайтанова і Світлана Козельська.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 30.10.2009 > Тема "З потоку життя"