Версiя для друку Обговорити в форумi

Історію України і Криму, як і всієї Східної Європи, давно слід переписати. Більш правдоподібно. Саме на це ще раз наштовхує стаття Ігоря Саєнка «Севастополь – місто руської слави» («КС», 23.10.2009). Прочитав її із задоволенням, і одразу хочу поділитись цікавою інформацією. В сучасній історіографії немає сумнівів у тому, що сучасні росіяни – це народ фінно-угро-татарського походження зі «слов’янським забарвленням», що, власне, чомусь надає їм право називати себе «старшим братом» східних слов’ян.
І дійсно, в Західній Європі ще у XVIII ст. країну за назвою головного міста називали Московією, а народ – московитами або татаро-руськими, на відміну від «рутенів» — русинів, які з часів Богдана Хмельницького все частіше називали себе українцями.
Розглядаючи етногенез росіян, цікаво дізнатись, про яких «татар» взагалі йдеться. Це був той народ, нащадки якого зараз називаються казанськими татарами, а раніше це були волзькі булгари, предками яких були праболгари або протоболгари.
Ще у V ст. н. е. ці племена кочували на східному березі Азовського моря, а потім під тиском аварів перекочували у Північне Приазов’я та межиріччя між Доном та Волгою і створили союз «Велика Булгарія». Не раз протоболгари разом з праслов’янами-антами вдирались у межі Візантії та Криму, де, можливо, могли тимчасово перебувати як васали аварів.
У 635 р. булгарський хан Куврат визволився від аварського ярма і панував зі своїм народом навколо Азовського моря. Помираючи, Куврат умовляв своїх п’ятьох синів триматися разом, жити в мирі і злагоді. Та сини, супроти мудрої поради батька, розділилися. Наймолодший зі своєю ордою опинився аж в Італії. Четвертий син зі своєю ордою подався в Паннонію до аварів. Третій син – Аспурх – у 70-х роках VІІ ст. пішов у Західне Причорномор’я і звідти, здійснюючи набіги на Візантію, у 679-680 рр. з ордою перейшов Дунай і зайняв територію Добруджі та завоювавши Мезію, заснував сильну Болгарську державу. Панівне становище в новій державі займала протоболгарська еліта. Тому держава стала називатись Болгарією, але більшість населення складали слов’яни – місцеві і ті, що прийшли з ордою. Недарма Святослав казав, що Болгарія – це центр слов’янських земель.
Старший син Куврата — Ватвай — залишився у Північно-східному Приазов’ї, де у низов’ї Дону з обох боків річки до Х ст. кочували «чорні болгари».
Але нас цікавить другий син Куврата – Котраг. Його орда протягом трьох століть поступово перемістилась з Пониззя Дону вздовж Волги у північно-східному напрямку до злиття Волги і Ками, де, змішавшись з місцевими угро-фінськими племенами, заснувала Волзько-Камську Болгарію з центром у місті Булгар, і стала називатись волзькими болгарами. Проти них Святослав Хоробрий також здійснював походи.
На межі ХІ-ХІІ ст. на Заході Булгарії почало існувати і посилюватись Володимиро-Суздальське князівство, куди нащадки Великих київських князів пригнали безліч підлеглих русичів, у тому числі і зі зруйнованого 1169 року Андрієм Боголюбським Києва. Дуже скоро примусові переселенці також змішалися з представниками угро-фінських племен. Про більш пізній етногенез «московитів» можна дізнатись з книги Льва Гумільова «Від Русі до Росії». Якщо стисло: еліта нового поліетнічного об’єднання формувалась на ґрунті меркантильних інтересів та ідеологічній основі християнського православ’я незалежно від етнічної приналежності! Згодом так створилась легенда про Третій Рим. Тут можна згадати, що князі Київської Русі самі були варязького походження (як-не-як – Рюриковичі), але з великою домішкою половецької, візантійської, польської та мадярської (угорської) крові, чого не скажеш про простий народ. Можна ще згадати і про жінок гарему Володимира Великого, доньок Ярослава та інших княгинь, які розійшлися в усі боки. Загалом, що дозволено Юпітеру… І ось тут при нагоді, як науковий доказ, можна згадати маловідомий факт, наведений у книзі Галини Лозко «Українське народознавство» (Харків. «Див». 2005 – стор. 82).
«За дослідженням чеського біолога ХІХ ст. Г. Менделя, групи крові підлягають законам спадковості. Кожен етнос охочіше приймає споріднену йому кров, ніж чужинську.
Палеоантропологічні дані та гематологічні групи сучасних народів дають право вважати українців спорідненими з населенням Північної Італії, Балкан, Швейцарії, Південної Німеччини, Півдня Англії, Чехії, Словаччини, окремих районів Франції (недарма, мабуть, існує співзвуччя Галлія-Галичина, на яке звертають увагу дослідники). І дійсно: 90% українців мають групи крові «А», «АВ» та «О». Але дуже мало групи «В», порівняно з росіянами та монголами, у яких група «В» становить 80%». Ось і міркуйте, хто до кого ближче? Тож про яке «братерство» взагалі можна говорити? Чомусь стає не дивною діяльність і Євро-Азійського центру, представники якого спаплюжили українську національну державну символіку на Говерлі. Та й прізвища лідерів цього «центру» досить специфічні, ну зовсім не слов’янські.
Повернемося до Кримської війни, про яку взагалі і написана стаття. Мене більш за все хвилює, як у нових підручниках з історії України і Всесвітньої історії буде викладатись ця тема. Яка буде ідеологічно-патріотична спрямованість: «Во славу русского оружия», або гуманістична, загальнолюдська, спрямована на розвінчання подвигів «Во славу царя и Отечества» і обвинувачення усіх імперій та спровокованих ними воєнних агресій проти народів по усій земній кулі. Не бачив ще нового підручника для 9 класу – (їх ще у Джанкої нема, хоча перша чверть вже закінчується), але хотілося б, щоб це був, можливо, окремий параграф. На уроках можна було б сміливо використовувати статтю пана Саєнка. Та й у розділі «Наш край у ХІХ столітті» вивчення подій Кримської війни як частини Східної повинно мати певну толерантну спрямованість, а не проросійську пропаганду. Це вже залежить від педагогів, які повинні прищепити повагу до права кожної нації на свободу і самовизначення.
Безліч українців, розділених серед трьох імперій, полягло за інтереси не свого народу. Щодо, власне, Кримської війни, треба особливо звернути увагу на трактування й оцінку діяльності керівництва російською армією. У радянські часи керівництво вважалось бездарним, а постачання армії – жалюгідним. Не кажучи вже про технічну відсталість. А зараз — все навпаки. Та ще й прославлення «російського масового героїзму», здобутого українськими рекрутами. Подивіться тільки на прізвища загиблих рядового складу. А скільки українських прізвищ серед офіцерського складу – видно на кам’яних надгробках.
Здається, що це була справжня м’ясорубка цвіту українського народу, знищення найбільш дієздатної частини українського населення чоловічої статі. Зверніть увагу: загибель одурманених непотрібним ура-патріотизмом, що виправдане захистом прикордонних територій Російської імперії, як спільної Батьківщини від агресорів. До того ж, який рахунок пред’явиш агресорам? А самі ким були в цій війні? Кожна імперія і в мирний час – тюрма народів. У тому числі, і радянська. Але це було пізніше… І був другий Севастополь. Також з невдалою обороною. Та чинники поразки ті ж самі! Двічі на одні граблі...

Віктор ТУРЧИН.
м. Джанкой.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #45 за 06.11.2009 > Тема "Резонанс"