Версiя для друку Обговорити в форумi

НЕЗАБУТНІ

Чомусь побутує думка, що справжні поети живуть тільки в столиці. Навіть хтось з великих сказав, що поети народжуються у провінції, а помирають в столиці. Не хотілося б бути таким категоричним у судженнях, але на моє глибоке переконання, справжні (читай талановиті) поети живуть скрізь – і в столиці, є їх чимало і в провінції, тобто в областях і районах близьких і далеких від столиці.
Гадаю, поет, прозаїк живе там, де його душу живить благодатний дух рідного краю, де чується первородне життєдайне материнське слово, таке необхідне для творчості, де вирує рідна стихія життя і ще дуже багато чого, що надихає, хвилює, бентежить.
Я не уявляю нашої сучасної літератури без її активних творців, таких собі, скажімо, провінціалів-периферійників, як Станіслав Реп’ях з Чернігова, Петро Ребро із Запоріжжя, Микола Братан та Анатолій Кичинський (до речі, лауреат Шевченківської премії) з Херсона, Сергій Бурлаков та Віктор Корж з Дніпропетровська, Валерій Бойченко та Дмитро Кремінь (теж Шевченківський лауреат) з Миколаєва, таких провінціалів, якими були Микола Негода з Черкас та Анатолій Бортняк з Вінниці… Пишу «були», бо, на жаль, ні Миколи, ні Анатолія уже нема серед нас, живих, вони пішли назавжди за вічну межу, з-поза якої їм уже ніколи не повернутися, залишивши нам, живим, свої книги, а отже, й пам’ять про себе.
З Анатолієм Бортняком я познайомився в травні 1963 року в Одеському будинку творчості, куди ми, тодішні молоді автори України, приїхали на місячний творчий семінар, скликаний Кабінетом молодого автора при Спілці письменників України. На той час я був солдатом Радянської армії, служив другий рік рядовим інженерно-саперного батальйону, що дислокувався в Сімферополі. Призвався я на службу зі своєї батьківщини – Черкащини, де після закінчення середньої школи працював три роки журналістом у районній газеті м. Кам’янки. Ще зі шкільної парти пробував писати вірші, а вже під час армійської служби в 1961-1964 роках почав писати більше й активніше.
І ось у травні 1963 року мені випало долею побувати в Одесі на такому солідному письменницькому зібранні, про яке я й не міг мріяти, принаймні під час армійської строкової служби.
На семінар нас, молодих авторів, приїхало понад двадцять осіб. І нехай не всі згодом стали професійними письменниками, але переважна більшість своїми іменами вписали, не побоюсь цього слова, золоті сторінки нашої сучасної літератури. Василь Стус, Василь Захарченко (нині Шевченківський лауреат), Борис Нечерда, Володимир Яворівський (Шевченківський лауреат), Дмитро Шупта, Іван Низовий, Микола Турківський, Ігор Нижник, Олександр Зайвий, Михайло Ониськів, Станіслав Реп’ях, Анатолій Бортняк… Усі вони для мене, учорашнього сільського юнака, працівника районної газети без вищої освіти, а сьогоднішнього солдата, були майже класиками української літератури, хоч не у всіх ще були й власні книги. Всі вони, на відміну від мене, були людьми цивільними, мали вищу освіту, зблизька, а не на відстані армійського життя, знали про молодих письменників-патріотів, котрих згодом назвуть «шістдесятниками». Я на них дивився як на Богів, що зібралися на літературний Олімп. Спочатку на семінарі у нас почалися лекції, які читали нам знані літератори – керівники семінару — Борис Буряк, Віктор Іванисенко, Григорій Донець, Володимир П’янов, Богдан Горинь, запрошували професорів й з Одеського держуніверситету. А затим почалися й семінарські студії: обговорення творчого доробку кожного з нас. На тих обговореннях часом виникали цілі дискусії з приводу того чи іншого твору, художнього образу, літературних уподобань… Усі проявили себе чудовими знавцями тодішнього літературного процесу, витонченими інтелектуалами, різнобічно духовно розвиненими, — і для мене це був не просто семінар для початківця-віршотворця, а щось на кшталт літературного «лікбезу». Адже у мене була лише середня освіта! Я тільки лиш збирався після армії вступати до вищого навчального закладу.
Пречудовими літературознавцями і літературними критиками були Василь Стус, Станіслав Реп’ях, Ігор Нижник і Анатолій Бортняк – стрункий худорлявий молодик, який уже мав вищу філологічну освіту і працював радіожурналістом на Вінниччині. Не лише своєю винятковою літературною ерудицією вирізнявся він з-поміж семінаристів, а й був дещо іронічним, трішки колючим, з лукавими бісиками в добрих лагідних сірих очах.
В усіх обговореннях Анатолій брав щонайактивнішу участь, мало хвалив, а більше помічав ті чи інші вади у написаному кожним з нас, без рицарського забрала кидався у гарячу суперечку і завжди виходив переможцем. Його під час колючі короткі репліки були варті довгої і занудливої повчально-менторської промови котрогось з майбутніх літературних зірок, що були серед нас.
У моїй пам’яті й понині його іронічна репліка з приводу рими у віршах одного з нас, чий творчий доробок обговорювали на семінарі. Анатолій, як завжди, гаряче дискутував про сучасну риму, і переконував, що дієслівна рима – то рима для лінивих авторів, котрі недбало ставляться до своїх віршів. Рима – одна з основних складових вірша, казав Анатолій, вдало віднайдена рима надає віршу дивної мелодійності. Такий вірш хочеться читати й запам’ятовувати. А рима на кшталт ботинок–полуботинок – то свідчення авторської недбалості.
Оте іронічне «ботинок-полуботинок» Анатолія Бортняка я запам’ятав на все життя і намагався (не знаю, чи завжди це мені вдавалось) не опускатися до такого примітивізму, від якого нас усіх застерігав Анатолій. І не лише від цього він застерігав особисто й мене. У моєму записникові, до якого я попросив друзів-семінаристів записати мені на спомин яке-небудь побажання, Толя записав: «Є на світі до лиха ще підлоти. Май це на увазі, Даниле! Анат. Бортняк. 20.V-63». Це застереження Анатолія я згадував не раз, бо й справді часто-густо стикався на своєму життєвому шляху з цим злом – підлотою.
Після закінчення семінару, ми в кінці травня роз’їхались по домівках. А я – продовжувати армійську службу, котрої лишалось мені ще півтора року. Та я радів з того, що трохи «підкувався» в літературних справах, мав гарних друзів, стежив за їхніми творчими здобутками на сторінках доступної мені «Літературної газети» (нині — «Літературна Україна»). Дуже зрадів, коли вдалося придбати першу збірку Анатолія Бортняка «Мелодія» (Київ, «Радянський письменник», 1965 р.). Читав на неї схвальні відгуки і радів успіхам цього справді талановитого автора.
Так склалося, що я після одеського семінару тривалий час не бачився з Анатолієм: він працював журналістом на своїй Вінниччині, я навчався на історико-філологічному факультеті Кримського державного педагогічного інституту і працював у обласній газеті «Кримська правда». Так ось одного разу з Києва з наради у Спілці письменників приїхав наш відповідальний секретар Кримської обласної письменницької організації Анатолій Домбровський і передав мені щире вітання від… відповідального секретаря Вінницької письменницької організації Анатолія Бортняка.
Я дуже зрадів тому вітанню, адже гадав, що Анатолій вже й не пам’ятає мене. Але ж ні, пам’ятав, певне, бо як тільки-но зустрів людину з Криму, відразу ж згадав і про мене, осілого тут, у Криму.
А навесні 1982 року й мене обрали відповідальним секретарем Кримської обласної організації Спілки письменників України і я вже частіше почав бувати в Києві. Пам’ятаю, в один з приїздів до Києва, здається, на письменницький з’їзд, в багатолюдному коридорі Спілки потрапляю до чиїхось обіймів. Озираюсь – ба, та це ж Толя Бортняк! Бач, упізнав мене, хоч давно не бачились, підійшов першим, обійняв, привітався, поцікавився життям-буттям. І від цього на душі стало легко і приємно, бо ж зустрів давнього друга. Подарував йому свою збірочку віршів «На весняному березі», а згодом одержав у віддарунок збірку Анатолія «Батькове вогнище» з теплим дарчим написом: «Дорогому Данилові Кононенку з вдячністю за красу й затишок Весняного берега, з побажанням добра і довголіття.
Ан. Бортняк. 12 квітня 1981 р., тобто відразу ж після VIII з’їзду письменників України. м. Вінниця».
А через деякий час я надіслав Анатолію свою нову збірочку «Квітучих соняхів оркестр» і отримав від нього навзаєм його книгу літературних пародій «Поезія внатрус» з теплими словами: «Дорогому Данилу Кононенку з щирою вдячністю за гарний, мелодійний оркестр квітучих соняхів. З побажанням нових успіхів і усміхів, і з здивуванням, за яку це ти пародію дякуєш мені? Бо ще жодної пародії досі я на тебе не написав.
Твій Ан. Бортняк.
9.ХІ 1982. м. Вінниця».
А річ ось у чому. Я надіслав Анатолію одну зі своїх нових збірок, і просив його надіслати мені свою. Уже не пам’ятаю яку. Анатолій, мабуть, був заклопотаний поточними справами і книжку вчасно мені не надіслав. Я чекав-чекав, і написав йому листа, в якому були такі віршовані рядки:
…А книжку не прислали
Ви, добродію,
То, може, хоч напишете пародію?
А у відповідь на надіслану мною книжку «З любові й добра» Анатолій відгукнувся своєю новою збіркою «Поки дихаю, поки живу…» з автографом: «Дорогому Данилові Кононенку з Любов’ю, Добром, перефразуючи одного гарного поета і прекрасного чоловіка, якого доля закинула в Крим. Успіхів і усміхів!
Ан. Бортняк.
14.ХІІ 1989. Київ – Ірпінь».
Так, цю книгу Анатолій подарував мені в Ірпінському будинку творчості, де ми були разом з іншими членами Приймальної комісії СПУ. Кілька років поспіль у вісімдесятих роках, коли Приймальну комісію СПУ очолював відомий прозаїк Іван Микитович Власенко, ми, члени Приймальної комісії, представники від різних регіонів України, приїжджали двічі на рік – навесні і восени – на засідання комісії. Приїжджали днів на 8-10. Брали у Спілці, в Києві, справи з книгами тих літераторів, яких мали приймати до Спілки, і їхали до Ірпеня. Там мешкали, читали книги кандидатів у члени Спілки, спілкувались, обмінювались думками з приводу того чи іншого автора.
Анатолій Бортняк також був членом Приймальної комісії. У нас було своє коло друзів, до якого входили: Галина Гордасевич з Донецька, Анатолій Перерва з Харкова, Анатолій Бортняк (Вінниця), Данило Кононенко (Крим), Леонід Куліш (Херсон), Микола Ночовний (Луганськ). Не пам’ятаю, хто ще.
Удень начитавшись книжок, ми після вечері в їдальні Будинку творчості, дружною компанією бродили алеями Ірпінського парку, а находившись-набродившись – заходили гуртом до когось у помешкання і до пізньої ночі вели розмови на найрізноманітніші теми. Лунали тут і жарти, і розповідалися різні придибенції та небилиці. Найбільше нам подобались дотепні історії Анатолія Бортняка. Зокрема його придибенція про одного вінницького самодіяльного композитора, який написав пісню-марш «Вперед, цукровари!». У кімнаті стояв регіт, коли Анатолій дуже дотепно розповідав, як він одного разу в лісі покепкував над тим композитором. Анатолій пішов до лісу по гриби, і, певно ж, той композитор також. Але кожен сам по собі. І от Анатолій, помітивши між дерев композитора, присів за кущем і заспівав один куплет пісні «Вперед, цукровари!». Зачувши свою пісню, композитор почав роззиратися – звідки ж долинає голос, хто співає його твір? Анатолій поміняв місце і вже з іншого боку до композитора долинула його пісня про цукроварів. Так кілька разів, переходячи з місця на місце, Анатолій наспівував пісню про цукроварів, так і не з’явившись на очі композиторові.
А наступного дня вони, композитор і Анатолій Бортняк, зустрілися на вулиці міста. Композитор, в якого обличчя аж сяяло від радості, почав хвалитися Анатолію, яка популярна його пісня, котру навіть у лісі, на відпочинку, співають вдячні земляки.
Анатолій не став розчаровувати композитора і залишив це в таємниці від нього: нехай тішиться чоловік, що написав таку чудову пісню! Згодом цю придибенцію переповіла з уст Анатолія Бортняка Галина Гордасевич в «Літературній Україні» в рубриці «А ще було таке…».
Чимало веселого, цікавого розповідав нам Анатолій. І про поїздку в складі делегації письменників-вінничан до письменників Кабардино-Балкарії, про зустрічі з відомим поетом Кайсином Кулієвим, і про те, як вони з Петром Осадчуком у столичному готелі розіграли одного письменника, якого Анатолій вважав своїм другом, але коли тому зателефонували, розігруючи його, і сказали, що, мовляв, його друг А. Бортняк потрапив до міліції і його треба йти виручати, той письменник відповів, що він знає Анатолія, але щоб вони були друзями – ні, просто так знайомі та й годі… Пожартували, але в кожному жарті є доля правди…
Як я шкодую, що тоді, по гарячих слідах, не занотував до записника наші вечірні розмови з Анатолієм Бортняком! Думалось, що пам’ять і так, без записів, усе збереже. Але минули роки і все призабулось, лишилося тільки найпам’ятливіше…
У 1992 році я почав працювати за сумісництвом (основною до 2003 року була робота на посаді голови Кримської республіканської організації Національної Спілки письменників України) у редакції щойно створеної єдиної україномовної газети в Криму «Кримська світлиця» редактором відділу літератури і мистецтва, де, до речі, працюю й понині ось уже 18 років. Добирав і публікував у «Кримській світлиці» твори талановитих авторів не лише кримських, а й з усієї України, аби бачили наші недруги, яка багата талантами українська література. Звернувся й до Анатолія Бортняка, щоб він надіслав мені для газети добірку своїх віршів. Відповідь не забарилась. Першу його добірку віршів я видрукував у «Кримській світлиці» уже на початку 1993 року. А потім періодично друкував ще й ще. Якось Анатолій надіслав мені свою мовознавчу книжечку «Ну що б, здавалося, слова» — бесіди про культуру мови і мовлення. Усі матеріали цієї книжечки в рубриці «Мова про мову» були видрукувані на сторінках «Кримської світлиці».
Хто читав і читає цю всеукраїнську суспільно-політичну та літературно-мистецьку газету, той, напевно, знає, як під час нелегко доводиться економічно виживати цій україномовній патріотичній газеті в зросійщеному Криму. Чорні смуги на її першій сторінці свідчили про чорні дні і місяці її виживання.
Якось до редакції завітав вінницький поет Юрій Середа. Я разом з привітом передав через Юру кілька примірників «Кримської світлиці» для Анатолія. Відповідь надійшла швидко. Анатолій писав: «Дорогий Даниле! 2 квітня у спілчансько-груповому «десанті» до Бара (райцентр на Вінниччині, де у шляховому технікумі ми провели гумористично-сатиричну літературну акцію) Юрій Середа передав твій привіт і примірник «Кримської світлиці». Щиро дякую, друже!
Взагалі ж уважно слідкую за перипетіями, пов’язаними з цією преславною газетою, з вашим (і твоїм!) редакційним подвижництвом. Ви там – як на фронті (навіть без «як»). Час від часу передплачував «КС», — але постійно цього не роблю, бо ж ми із дружиною давно вже пенсіонери, тож періодично міняю періодику (тавтологія!). До того ж мушу задобрювати свого «рака», який полюбляє не тільки пиво… Правда, онкологічну операцію переніс близько 6-ти років тому: Бог вирішив мене трохи затримати на грішній землі.
Як відповісти без бравади?
Що вам скажу на цей предмет?
Рак має звичку задкувати,
А я пішов собі вперед.
От уже дошкандибую до свого 70-річчя (27 квітня цього ж, 2008 року). Відбиваюся від усяких публічних «вшанувань», як тільки можу, але, певне, зовсім відкрутитися не вдасться…
Радий, друже, згадати (і не раз згадувати!) наші київські, ірпінські зустрічі, а давніше – травень 1963 року: Одеса, Будинок творчості, бузок уздовж алей, море, Стус, славне товариство юних літераторів, я з тобою парубкуємо… Все пам’ятаю до подробиць.
Щастя й добра тобі, дорогий Даниле, нових поезій та книг, здоров’я й мужності у переважно ворожому оточенні.
Твій Ан. Бортняк.
6 квітня 2008 року, м. Вінниця».
Лист вражаючий. Я відчув, швидше помітив між рядків, як нелегко Толі і морально, і фізично переборювати невиліковну хворобу, завідомо знаючи про її наслідки. Як Дамоклів меч висіла вона над його душею, готова оскалом свого леза будь-якої хвилини звести життя нанівець… Але оптимізм, самоіронія не залишали його в останні місяці життя. Це ж скільки потрібно було мати мужності, яку силу духу, волі, щоб отак кпинити над тією кістлявою ягою, котра вже замахнулась іржавою косою…
Толю, любий мій друже! Я відчув у листі те, що передчував і ти… І оті твої щемкі спогади про далекий травень 1963-го, і наші київсько-ірпінські зустрічі, і твою засторогу бути мужнім… Я все відчув, а тому негайно ж сів і підготував до ювілею мого друга добірку віршів на всю газетну полосу, написав невелику статтю до 70-річчя поета Анатолія Бортняка, котру назвав «Справжні поети живуть і в провінції». Вірші добирав із книги «Янгол-охоронець». Цю збірку своїх нових поезій Анатолій надіслав мені разом з цитованим листом. А на титульній сторінці книги написав: «Дорогому Данилові Кононенку – з побажанням подальших успіхів і усміхів долі, надійного янгола-охоронця!
Ан. Бортняк
6.IV 2008. Вінниця».
Поетична напруга цієї книги була надвисокою! Вірші А. Бортняка – то справжня висока громадянська лірика. Він до них укладав усю свою зболену душу, увесь свій поетичний запал, усі свої сили. Багато з тих поезій, котрі вміщено в збірці, пронизані ніжною синівською любов’ю до України, до нашого працьовитого і терплячого народу, до отчої землі. Читаєш їх, а вони западають глибоко в душу карбованим, виваженим словом, окремі рядки злітають крилатими висловами:
Українці, захистім себе! –
Щоби світ вважав нас українцями!
Або:
Жертовність – дружби знак найяскравіший,
Доводять друзі це в належний час:
Один за вас життя віддасть, а інший
Також помре – від заздрощів до вас!
Чи:
Може, з віком я й стерся на порох,
Та тримаю ще порох сухим…
«Навіть цих кількох цитат досить, аби читач міг переконатись, що перед ним справжній, дуже талановитий Поет, — писав я у своєму вступному слові до збірки віршів у «Кримській світлиці», що з’явилася напередодні дня народження Анатолія Бортняка – 25 квітня 2008 року».
Як тільки-но вийшов у світ номер цієї газети, я надіслав кілька примірників Анатолію та ще й антологію українських поетів про Крим «Люблю тебе, мій Криме», котру я підготував, і котра щойно побачила світ у сімферопольському видавництві «Доля».
Цього разу відповідь на мій лист трохи забарилася, Анатолій написав мені тільки 4 липня 2008 року. Одержав я від нього листа і його нову, найновішу збірку «Вдих і видих» (2008 р.) з автографом: «Дорогому Данилові Кононенку – приязно, шанобливо, вдячно. Добра й перемог тобі на подвижницькому шляху.
Ан. Бортняк
4. VІІ 2008 р. Вінниця».
У цьому, на превеликий жаль, уже останньому листі до мене, Анатолій писав: «Дорогий Даниле! Каюся, що згукуюся зі значним запізненням. А мав би відразу подякувати за чудове представлення мене, грішного, у «Кримській світлиці», газеті, героїчнішій від мого земляка (с. Ометинці Немирівського району на Вінниччині) Петра Кішки, перемоскаленого на Кошку.
Вийшло так, що чекав додаткової порції збірки «Вдих і видих», яку надсилаю (до ювілею 27 квітня встигли випустити якийсь десяточок – напоказ), а коли дочекався, то зіткнувся із проблемами зі здоров’ям: обстеження і
т. д. А потім «закрутило» мене всілякими справами плюс «дача»: пишу це слово в лапках, бо без лапок – то для відпочинку, в мене ж із дружиною – хоч і приємна, корисна, але важка праця. А без «дачі» нам, пенсіонерам, прожити було б важче.
Дякую тобі, друже, за високу (либонь, завищену) оцінку моїх поезій! Ти добрий чоловік, але й щирий, — відколи знаю тебе. Те «відколи», гай-гай, коли ще було! Все пам’ятаю: й Одесу травнево-бузкового нашого парубкування (травень 1963 р.), й ірпінські розмови, жарти, чаркування (ти майже не пив…).
Хай тобі ще довго усміхається життєва і творча доля! Обіймаю.
Твій Ан. Бортняк
4.07.2008 р. м. Вінниця».
Отримавши збірочку і листа від Анатолія, я підготував добірку віршів з неї і написав невеличку передмову. Але газетна суєта завадила мені вчасно подати цю добірку. Натомість з’явилася нагода дати добірку його іронічних катренів у «Кримській світлиці» за 3 липня 2009 року. Примірники газети з віршами я надіслав Толі. Чекав від нього звісточки, а отримав через Ніну Гнатюк, землячку Анатолія і мою давню знайому, відому поетесу, сумну звістку: 22 липня 2009 р. після тяжкої невиліковної хвороби перестало битися серце поета-патріота… Тяжкий сум наліг на мою душу: я негайно ж написав статтю «Пішов від нас поет, талант і патріот» і разом з підготовленою раніше добіркою віршів з книги «Вдих і видих» подав цілу газетну сторінку в номері за 14 серпня 2009 року. Примірники газети надіслав вдові поета Галині Павлівні.
Минуло вже кілька місяців, як відійшов за межу вічності мій друг, чудовий український поет, лауреат багатьох премій, добра людина, патріот України, залишивши нам усім – і рідним, і друзям, і читачам свої книги, а їх він написав близько сорока…
Ім’я поета Анатолія Бортняка навічно вписане в історію нашої національної літератури. Його висока громадянська поезія, його влучні іронічні катрени, статті про мову, переклади, зокрема самобутній переспів біблейського сюжету «Пісня пісень» — усе це складає його вагомий творчий доробок, який, вірю, не залишить байдужими ще не одне покоління українців. Нехай рідна земля Поділля, яку він любив понад усе, яку не проміняв ні на жодну іншу, буде йому м’якою і пухкою. Доки житиму – я берегтиму про тебе світлу пам’ять, мій славний друже Анатолію, пам’ятатиму твій тихий сиплуватий голос, твоє обличчя з іскринками лукавинок в добрих і привітних очах. Вічна пам’ять і вічний спокій тобі! А нам — твої прекрасні Поезії!
Данило КОНОНЕНКО.
25-27 жовтня 2009 р.
м. Сімферополь.

АНАТОЛІЙ БОРТНЯК
ІРОНІЧНІ КАТРЕНИ
* * *
Хабарництво нині в законі у нас.
Служиві на лапу беруть повсякчас.
Один з них, проте, не бере хабарів,
на чому недавно якраз погорів.
* * *
Радіють іуди такій от штуковині,
збереженій з давніх віків:
усі заробітки в нас оподатковані,
окрім тридцяти срібняків.
* * *
З екранів нецензурщина ірже.
Брутальна пісня. Книжка матюкова.
Свободи слова домоглися вже,
пора боротись за цензуру слова.
* * *
Цей проти течії не попливе.
Все зважить, озирнеться
на всі боки
і, вигукнувши гасло: «Хай живе!..»,
додасть, обачно уточнивши:
«Поки».
* * *
Всього досяг цей спритний індивід,
завдячуючи куму, свату, брату...
І ось помер. Невже у кращий світ
потрапив теж, за звичкою, по блату?
* * *
Не все ще нам відомо до кінця.
А, втім, коли про це ведеться мова,
на всяке запитання мудреця
у дурня завжди відповідь готова.
* * *
Мені неприємні в’язкі славослівці,
облесність чужа взагалі.
Люблю лиш, як гладять мене по голівці
мої онучата малі.
* * *
Як умру, сягнувши небосхилу,
і моя душа перейде в міф, —
покладіте камінь на могилу,
що його котив я, мов Сізіф.
* * *
Виступають вони з двох боків барикад
полум’яно — за злагоду й лад;
одне одному яму копають вони,
щоб зарити сокиру війни.
* * *
Характерний суспільний синдром
нам зразки демонструє сумні.
Ось один з них: баран бараном,
але весь в золотому руні.
* * *
Згріб яструб солов’я, відому
пташину з’їв усмак.
Публічно згадував потому:
«Прекрасний був співак!».
* * *
Запишалась копійка одна
з-поміж різних монет у крамниці,
гордовито сказала вона:
«Не розмінююсь я на дрібниці!».
* * *
Іскривсь водоспад,
вирував стрімголов,
вибризкував думку сувору:
буває й падіння таке, що немов
звитяжне піднесення вгору.
* * *
Така пиха в стовпа була!
На сосну, дуба чи березу 
дивився зверхньо, стовбула –
як на зелену неотесу.
* * *
Промови твої — гуркотнеча сама.
На жаль, у них проблиску думки нема.
Коли вже грозою явивсь над людьми,
то зблисни спочатку, а потім грими.
* * *
Впізнаю тебе по велемов’ю.
Свідчиш ти з програмного рядка,
що писав цю збірку віршів кров’ю...
Але, видно, кров твоя — рідка.
* * *
Створив ти цикл
у творчому завзятті –
набір крилатих висловів і фраз.
Вони такі, я впевнився, крилаті,
що вилітають з пам’яті ураз.
* * *
Така вона й поміж людей
традиція дієва:
коли у зайця ювілей,
то перший тост — за лева.
* * *
Свиню годували досита. Однак
невдовзі забили в хліві...
Ніщо не вкорочує віку отак,
як щедрі харчі дармові.
* * *
На творчу думку спротив
хижо скалиться
відтоді, як в придачу до вола
не винайшли ще колеса, а палиця
для нього вже підібрана була.
* * *
Тішать нас історії аннали
парадоксом тим або ж отим...
Вік, в якому золота не знали,
називали греки золотим.
* * *
Підзорює велетів зло звідусіль.
Під настрій подумав на морі я,
що кит — очевидно, вразливіша ціль,
приміром, аніж інфузорія.
* * *
Мене під три чорти (а чи й під триста)
послав ти гнівно — за мою пародію.
Але коли не стане пародиста,
то хто ж тебе читатиме, добродію?

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #46 за 13.11.2009 > Тема "Українці мої..."