Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2530)
З потоку життя (5626)
Душі криниця (3175)
Українці мої... (1408)
Резонанс (1405)
Урок української (980)
"Білі плями" історії (1606)
Крим - наш дім (528)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (234)
Бути чи не бути? (69)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (829)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
З ЮВ╤ЛЕ╢М, КОБЗАРЮ!
Цього тижня в╕дсвяткував 80-л╕тн╕й юв╕лей ялтинський кобзар Остап К╕ндрачук.


ЗГАДАЙТЕ У ВАШИХ МОЛИТВАХ ЯРОСЛАВА ГАЙВАНЮКА…
Його чиста душа заслугову╓ на те.


ПАМ’ЯТЬ, ЯКА ПРОДОВЖУ╢ ЖИТТЯ
Про творч╕ здобутки В╕ри Серг╕╖вни Ро╖к пам’ятають не лише напередодн╕ юв╕лейних дат.


ПОМ’ЯНУЛИ ГУБАР╤В…
наш обов’язок – вшановувати й передавати дал╕ в майбутн╓ пам’ять про цих...


ВЕЧ╤Р ПАМ’ЯТ╤ В╤РИ РО╥К
У Вадима Михайловича Ро╖ка сьогодн╕ - день народження!




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #46 за 13.11.2009 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#46 за 13.11.2009
З ЛУКАВИНКОЮ В ДОБРИХ ╤ ПРИВ╤ТНИХ ОЧАХ

НЕЗАБУТН╤

Чомусь побуту╓ думка, що справжн╕ поети живуть т╕льки в столиц╕. Нав╕ть хтось з великих сказав, що поети народжуються у пров╕нц╕╖, а помирають в столиц╕. Не хот╕лося б бути таким категоричним у судженнях, але на мо╓ глибоке переконання, справжн╕ (читай талановит╕) поети живуть скр╕зь – ╕ в столиц╕, ╓ ╖х чимало ╕ в пров╕нц╕╖, тобто в областях ╕ районах близьких ╕ далеких в╕д столиц╕.
Гадаю, поет, проза╖к живе там, де його душу живить благодатний дух р╕дного краю, де чу╓ться первородне житт╓дайне материнське слово, таке необх╕дне для творчост╕, де виру╓ р╕дна стих╕я життя ╕ ще дуже багато чого, що надиха╓, хвилю╓, бентежить.
Я не уявляю нашо╖ сучасно╖ л╕тератури без ╖╖ активних творц╕в, таких соб╕, скаж╕мо, пров╕нц╕ал╕в-перифер╕йник╕в, як Стан╕слав Реп’ях з Черн╕гова, Петро Ребро ╕з Запор╕жжя, Микола Братан та Анатол╕й Кичинський (до реч╕, лауреат Шевченк╕всько╖ прем╕╖) з Херсона, Серг╕й Бурлаков та В╕ктор Корж з Дн╕пропетровська, Валер╕й Бойченко та Дмитро Крем╕нь (теж Шевченк╕вський лауреат) з Микола╓ва, таких пров╕нц╕ал╕в, якими були Микола Негода з Черкас та Анатол╕й Бортняк з В╕нниц╕… Пишу «були», бо, на жаль, н╕ Миколи, н╕ Анатол╕я уже нема серед нас, живих, вони п╕шли назавжди за в╕чну межу, з-поза яко╖ ╖м уже н╕коли не повернутися, залишивши нам, живим, сво╖ книги, а отже, й пам’ять про себе.
З Анатол╕╓м Бортняком я познайомився в травн╕ 1963 року в Одеському будинку творчост╕, куди ми, тод╕шн╕ молод╕ автори Укра╖ни, при╖хали на м╕сячний творчий сем╕нар, скликаний Каб╕нетом молодого автора при Сп╕лц╕ письменник╕в Укра╖ни. На той час я був солдатом Радянсько╖ арм╕╖, служив другий р╕к рядовим ╕нженерно-саперного батальйону, що дислокувався в С╕мферопол╕. Призвався я на службу з╕ сво╓╖ батьк╕вщини – Черкащини, де п╕сля зак╕нчення середньо╖ школи працював три роки журнал╕стом у районн╕й газет╕ м. Кам’янки. Ще з╕ шк╕льно╖ парти пробував писати в╕рш╕, а вже п╕д час арм╕йсько╖ служби в 1961-1964 роках почав писати б╕льше й активн╕ше.
╤ ось у травн╕ 1963 року мен╕ випало долею побувати в Одес╕ на такому сол╕дному письменницькому з╕бранн╕, про яке я й не м╕г мр╕яти, принаймн╕ п╕д час арм╕йсько╖ строково╖ служби.
На сем╕нар нас, молодих автор╕в, при╖хало понад двадцять ос╕б. ╤ нехай не вс╕ згодом стали профес╕йними письменниками, але переважна б╕льш╕сть сво╖ми ╕менами вписали, не побоюсь цього слова, золот╕ стор╕нки нашо╖ сучасно╖ л╕тератури. Василь Стус, Василь Захарченко (нин╕ Шевченк╕вський лауреат), Борис Нечерда, Володимир Явор╕вський (Шевченк╕вський лауреат), Дмитро Шупта, ╤ван Низовий, Микола Турк╕вський, ╤гор Нижник, Олександр Зайвий, Михайло Ониськ╕в, Стан╕слав Реп’ях, Анатол╕й Бортняк… Ус╕ вони для мене, учорашнього с╕льського юнака, прац╕вника районно╖ газети без вищо╖ осв╕ти, а сьогодн╕шнього солдата, були майже класиками укра╖нсько╖ л╕тератури, хоч не у вс╕х ще були й власн╕ книги. Вс╕ вони, на в╕дм╕ну в╕д мене, були людьми цив╕льними, мали вищу осв╕ту, зблизька, а не на в╕дстан╕ арм╕йського життя, знали про молодих письменник╕в-патр╕от╕в, котрих згодом назвуть «ш╕стдесятниками». Я на них дивився як на Бог╕в, що з╕бралися на л╕тературний Ол╕мп. Спочатку на сем╕нар╕ у нас почалися лекц╕╖, як╕ читали нам знан╕ л╕тератори – кер╕вники сем╕нару — Борис Буряк, В╕ктор ╤ванисенко, Григор╕й Донець, Володимир П’янов, Богдан Горинь, запрошували професор╕в й з Одеського держун╕верситету. А затим почалися й сем╕нарськ╕ студ╕╖: обговорення творчого доробку кожного з нас. На тих обговореннях часом виникали ц╕л╕ дискус╕╖ з приводу того чи ╕ншого твору, художнього образу, л╕тературних уподобань… Ус╕ проявили себе чудовими знавцями тод╕шнього л╕тературного процесу, витонченими ╕нтелектуалами, р╕зноб╕чно духовно розвиненими, — ╕ для мене це був не просто сем╕нар для початк╕вця-в╕ршотворця, а щось на кшталт л╕тературного «л╕кбезу». Адже у мене була лише середня осв╕та! Я т╕льки лиш збирався п╕сля арм╕╖ вступати до вищого навчального закладу.
Пречудовими л╕тературознавцями ╕ л╕тературними критиками були Василь Стус, Стан╕слав Реп’ях, ╤гор Нижник ╕ Анатол╕й Бортняк – стрункий худорлявий молодик, який уже мав вищу ф╕лолог╕чну осв╕ту ╕ працював рад╕ожурнал╕стом на В╕нниччин╕. Не лише сво╓ю винятковою л╕тературною ерудиц╕╓ю вир╕знявся в╕н з-пом╕ж сем╕нарист╕в, а й був дещо ╕рон╕чним, тр╕шки колючим, з лукавими б╕сиками в добрих лаг╕дних с╕рих очах.
В ус╕х обговореннях Анатол╕й брав щонайактивн╕шу участь, мало хвалив, а б╕льше пом╕чав т╕ чи ╕нш╕ вади у написаному кожним з нас, без рицарського забрала кидався у гарячу суперечку ╕ завжди виходив переможцем. Його п╕д час колюч╕ коротк╕ репл╕ки були варт╕ довго╖ ╕ занудливо╖ повчально-менторсько╖ промови котрогось з майбутн╕х л╕тературних з╕рок, що були серед нас.
У мо╖й пам’ят╕ й понин╕ його ╕рон╕чна репл╕ка з приводу рими у в╕ршах одного з нас, чий творчий доробок обговорювали на сем╕нар╕. Анатол╕й, як завжди, гаряче дискутував про сучасну риму, ╕ переконував, що д╕╓сл╕вна рима – то рима для л╕нивих автор╕в, котр╕ недбало ставляться до сво╖х в╕рш╕в. Рима – одна з основних складових в╕рша, казав Анатол╕й, вдало в╕днайдена рима нада╓ в╕ршу дивно╖ мелод╕йност╕. Такий в╕рш хочеться читати й запам’ятовувати. А рима на кшталт ботинок–полуботинок – то св╕дчення авторсько╖ недбалост╕.
Оте ╕рон╕чне «ботинок-полуботинок» Анатол╕я Бортняка я запам’ятав на все життя ╕ намагався (не знаю, чи завжди це мен╕ вдавалось) не опускатися до такого прим╕тив╕зму, в╕д якого нас ус╕х застер╕гав Анатол╕й. ╤ не лише в╕д цього в╕н застер╕гав особисто й мене. У мо╓му записников╕, до якого я попросив друз╕в-сем╕нарист╕в записати мен╕ на спомин яке-небудь побажання, Толя записав: «╢ на св╕т╕ до лиха ще п╕длоти. Май це на уваз╕, Даниле! Анат. Бортняк. 20.V-63». Це застереження Анатол╕я я згадував не раз, бо й справд╕ часто-густо стикався на сво╓му житт╓вому шляху з цим злом – п╕длотою.
П╕сля зак╕нчення сем╕нару, ми в к╕нц╕ травня роз’╖хались по дом╕вках. А я – продовжувати арм╕йську службу, котро╖ лишалось мен╕ ще п╕втора року. Та я рад╕в з того, що трохи «п╕дкувався» в л╕тературних справах, мав гарних друз╕в, стежив за ╖хн╕ми творчими здобутками на стор╕нках доступно╖ мен╕ «Л╕тературно╖ газети» (нин╕ — «Л╕тературна Укра╖на»). Дуже зрад╕в, коли вдалося придбати першу зб╕рку Анатол╕я Бортняка «Мелод╕я» (Ки╖в, «Радянський письменник», 1965 р.). Читав на не╖ схвальн╕ в╕дгуки ╕ рад╕в усп╕хам цього справд╕ талановитого автора.
Так склалося, що я п╕сля одеського сем╕нару тривалий час не бачився з Анатол╕╓м: в╕н працював журнал╕стом на сво╖й В╕нниччин╕, я навчався на ╕сторико-ф╕лолог╕чному факультет╕ Кримського державного педагог╕чного ╕нституту ╕ працював у обласн╕й газет╕ «Кримська правда». Так ось одного разу з Ки╓ва з наради у Сп╕лц╕ письменник╕в при╖хав наш в╕дпов╕дальний секретар Кримсько╖ обласно╖ письменницько╖ орган╕зац╕╖ Анатол╕й Домбровський ╕ передав мен╕ щире в╕тання в╕д… в╕дпов╕дального секретаря В╕нницько╖ письменницько╖ орган╕зац╕╖ Анатол╕я Бортняка.
Я дуже зрад╕в тому в╕танню, адже гадав, що Анатол╕й вже й не пам’ята╓ мене. Але ж н╕, пам’ятав, певне, бо як т╕льки-но зустр╕в людину з Криму, в╕дразу ж згадав ╕ про мене, ос╕лого тут, у Криму.
А навесн╕ 1982 року й мене обрали в╕дпов╕дальним секретарем Кримсько╖ обласно╖ орган╕зац╕╖ Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни ╕ я вже част╕ше почав бувати в Ки╓в╕. Пам’ятаю, в один з при╖зд╕в до Ки╓ва, зда╓ться, на письменницький з’╖зд, в багатолюдному коридор╕ Сп╕лки потрапляю до чи╖хось об╕йм╕в. Озираюсь – ба, та це ж Толя Бортняк! Бач, уп╕знав мене, хоч давно не бачились, п╕д╕йшов першим, об╕йняв, прив╕тався, поц╕кавився життям-буттям. ╤ в╕д цього на душ╕ стало легко ╕ при╓мно, бо ж зустр╕в давнього друга. Подарував йому свою зб╕рочку в╕рш╕в «На весняному берез╕», а згодом одержав у в╕ддарунок зб╕рку Анатол╕я «Батькове вогнище» з теплим дарчим написом: «Дорогому Данилов╕ Кононенку з вдячн╕стю за красу й затишок Весняного берега, з побажанням добра ╕ довгол╕ття.
Ан. Бортняк. 12 кв╕тня 1981 р., тобто в╕дразу ж п╕сля VIII з’╖зду письменник╕в Укра╖ни. м. В╕нниця».
А через деякий час я над╕слав Анатол╕ю свою нову зб╕рочку «Кв╕тучих сонях╕в оркестр» ╕ отримав в╕д нього навза╓м його книгу л╕тературних парод╕й «Поез╕я внатрус» з теплими словами: «Дорогому Данилу Кононенку з щирою вдячн╕стю за гарний, мелод╕йний оркестр кв╕тучих сонях╕в. З побажанням нових усп╕х╕в ╕ усм╕х╕в, ╕ з здивуванням, за яку це ти парод╕ю дяку╓ш мен╕? Бо ще жодно╖ парод╕╖ дос╕ я на тебе не написав.
Тв╕й Ан. Бортняк.
9.Х╤ 1982. м. В╕нниця».
А р╕ч ось у чому. Я над╕слав Анатол╕ю одну з╕ сво╖х нових зб╕рок, ╕ просив його над╕слати мен╕ свою. Уже не пам’ятаю яку. Анатол╕й, мабуть, був заклопотаний поточними справами ╕ книжку вчасно мен╕ не над╕слав. Я чекав-чекав, ╕ написав йому листа, в якому були так╕ в╕ршован╕ рядки:
…А книжку не прислали
Ви, доброд╕ю,
То, може, хоч напишете парод╕ю?
А у в╕дпов╕дь на над╕слану мною книжку «З любов╕ й добра» Анатол╕й в╕дгукнувся сво╓ю новою зб╕ркою «Поки дихаю, поки живу…» з автографом: «Дорогому Данилов╕ Кононенку з Любов’ю, Добром, перефразуючи одного гарного поета ╕ прекрасного чолов╕ка, якого доля закинула в Крим. Усп╕х╕в ╕ усм╕х╕в!
Ан. Бортняк.
14.Х╤╤ 1989. Ки╖в – ╤рп╕нь».
Так, цю книгу Анатол╕й подарував мен╕ в ╤рп╕нському будинку творчост╕, де ми були разом з ╕ншими членами Приймально╖ ком╕с╕╖ СПУ. К╕лька рок╕в посп╕ль у в╕с╕мдесятих роках, коли Приймальну ком╕с╕ю СПУ очолював в╕домий проза╖к ╤ван Микитович Власенко, ми, члени Приймально╖ ком╕с╕╖, представники в╕д р╕зних рег╕он╕в Укра╖ни, при╖жджали дв╕ч╕ на р╕к – навесн╕ ╕ восени – на зас╕дання ком╕с╕╖. При╖жджали дн╕в на 8-10. Брали у Сп╕лц╕, в Ки╓в╕, справи з книгами тих л╕тератор╕в, яких мали приймати до Сп╕лки, ╕ ╖хали до ╤рпеня. Там мешкали, читали книги кандидат╕в у члени Сп╕лки, сп╕лкувались, обм╕нювались думками з приводу того чи ╕ншого автора.
Анатол╕й Бортняк також був членом Приймально╖ ком╕с╕╖. У нас було сво╓ коло друз╕в, до якого входили: Галина Гордасевич з Донецька, Анатол╕й Перерва з Харкова, Анатол╕й Бортняк (В╕нниця), Данило Кононенко (Крим), Леон╕д Кул╕ш (Херсон), Микола Ночовний (Луганськ). Не пам’ятаю, хто ще.
Удень начитавшись книжок, ми п╕сля вечер╕ в ╖дальн╕ Будинку творчост╕, дружною компан╕╓ю бродили алеями ╤рп╕нського парку, а находившись-набродившись – заходили гуртом до когось у помешкання ╕ до п╕зньо╖ ноч╕ вели розмови на найр╕зноман╕тн╕ш╕ теми. Лунали тут ╕ жарти, ╕ розпов╕далися р╕зн╕ придибенц╕╖ та небилиц╕. Найб╕льше нам подобались дотепн╕ ╕стор╕╖ Анатол╕я Бортняка. Зокрема його придибенц╕я про одного в╕нницького самод╕яльного композитора, який написав п╕сню-марш «Вперед, цукровари!». У к╕мнат╕ стояв рег╕т, коли Анатол╕й дуже дотепно розпов╕дав, як в╕н одного разу в л╕с╕ покепкував над тим композитором. Анатол╕й п╕шов до л╕су по гриби, ╕, певно ж, той композитор також. Але кожен сам по соб╕. ╤ от Анатол╕й, пом╕тивши м╕ж дерев композитора, прис╕в за кущем ╕ засп╕вав один куплет п╕сн╕ «Вперед, цукровари!». Зачувши свою п╕сню, композитор почав роззиратися – зв╕дки ж долина╓ голос, хто сп╕ва╓ його тв╕р? Анатол╕й пом╕няв м╕сце ╕ вже з ╕ншого боку до композитора долинула його п╕сня про цукровар╕в. Так к╕лька раз╕в, переходячи з м╕сця на м╕сце, Анатол╕й насп╕вував п╕сню про цукровар╕в, так ╕ не з’явившись на оч╕ композиторов╕.
А наступного дня вони, композитор ╕ Анатол╕й Бортняк, зустр╕лися на вулиц╕ м╕ста. Композитор, в якого обличчя аж сяяло в╕д радост╕, почав хвалитися Анатол╕ю, яка популярна його п╕сня, котру нав╕ть у л╕с╕, на в╕дпочинку, сп╕вають вдячн╕ земляки.
Анатол╕й не став розчаровувати композитора ╕ залишив це в та╓мниц╕ в╕д нього: нехай т╕шиться чолов╕к, що написав таку чудову п╕сню! Згодом цю придибенц╕ю перепов╕ла з уст Анатол╕я Бортняка Галина Гордасевич в «Л╕тературн╕й Укра╖н╕» в рубриц╕ «А ще було таке…».
Чимало веселого, ц╕кавого розпов╕дав нам Анатол╕й. ╤ про по╖здку в склад╕ делегац╕╖ письменник╕в-в╕нничан до письменник╕в Кабардино-Балкар╕╖, про зустр╕ч╕ з в╕домим поетом Кайсином Кул╕╓вим, ╕ про те, як вони з Петром Осадчуком у столичному готел╕ роз╕грали одного письменника, якого Анатол╕й вважав сво╖м другом, але коли тому зателефонували, роз╕груючи його, ╕ сказали, що, мовляв, його друг А. Бортняк потрапив до м╕л╕ц╕╖ ╕ його треба йти виручати, той письменник в╕дпов╕в, що в╕н зна╓ Анатол╕я, але щоб вони були друзями – н╕, просто так знайом╕ та й год╕… Пожартували, але в кожному жарт╕ ╓ доля правди…
Як я шкодую, що тод╕, по гарячих сл╕дах, не занотував до записника наш╕ веч╕рн╕ розмови з Анатол╕╓м Бортняком! Думалось, що пам’ять ╕ так, без запис╕в, усе збереже. Але минули роки ╕ все призабулось, лишилося т╕льки найпам’ятлив╕ше…
У 1992 роц╕ я почав працювати за сум╕сництвом (основною до 2003 року була робота на посад╕ голови Кримсько╖ республ╕кансько╖ орган╕зац╕╖ Нац╕онально╖ Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни) у редакц╕╖ щойно створено╖ ╓дино╖ укра╖номовно╖ газети в Криму «Кримська св╕тлиця» редактором в╕дд╕лу л╕тератури ╕ мистецтва, де, до реч╕, працюю й понин╕ ось уже 18 рок╕в. Добирав ╕ публ╕кував у «Кримськ╕й св╕тлиц╕» твори талановитих автор╕в не лише кримських, а й з ус╕╓╖ Укра╖ни, аби бачили наш╕ недруги, яка багата талантами укра╖нська л╕тература. Звернувся й до Анатол╕я Бортняка, щоб в╕н над╕слав мен╕ для газети доб╕рку сво╖х в╕рш╕в. В╕дпов╕дь не забарилась. Першу його доб╕рку в╕рш╕в я видрукував у «Кримськ╕й св╕тлиц╕» уже на початку 1993 року. А пот╕м пер╕одично друкував ще й ще. Якось Анатол╕й над╕слав мен╕ свою мовознавчу книжечку «Ну що б, здавалося, слова» — бес╕ди про культуру мови ╕ мовлення. Ус╕ матер╕али ц╕╓╖ книжечки в рубриц╕ «Мова про мову» були видрукуван╕ на стор╕нках «Кримсько╖ св╕тлиц╕».
Хто читав ╕ чита╓ цю всеукра╖нську сусп╕льно-пол╕тичну та л╕тературно-мистецьку газету, той, напевно, зна╓, як п╕д час нелегко доводиться економ╕чно виживати ц╕й укра╖номовн╕й патр╕отичн╕й газет╕ в зрос╕йщеному Криму. Чорн╕ смуги на ╖╖ перш╕й стор╕нц╕ св╕дчили про чорн╕ дн╕ ╕ м╕сяц╕ ╖╖ виживання.
Якось до редакц╕╖ зав╕тав в╕нницький поет Юр╕й Середа. Я разом з прив╕том передав через Юру к╕лька прим╕рник╕в «Кримсько╖ св╕тлиц╕» для Анатол╕я. В╕дпов╕дь над╕йшла швидко. Анатол╕й писав: «Дорогий Даниле! 2 кв╕тня у сп╕лчансько-груповому «десант╕» до Бара (райцентр на В╕нниччин╕, де у шляховому техн╕кум╕ ми провели гумористично-сатиричну л╕тературну акц╕ю) Юр╕й Середа передав тв╕й прив╕т ╕ прим╕рник «Кримсько╖ св╕тлиц╕». Щиро дякую, друже!
Взагал╕ ж уважно сл╕дкую за перипет╕ями, пов’язаними з ц╕╓ю преславною газетою, з вашим (╕ тво╖м!) редакц╕йним подвижництвом. Ви там – як на фронт╕ (нав╕ть без «як»). Час в╕д часу передплачував «КС», — але пост╕йно цього не роблю, бо ж ми ╕з дружиною давно вже пенс╕онери, тож пер╕одично м╕няю пер╕одику (тавтолог╕я!). До того ж мушу задобрювати свого «рака», який полюбля╓ не т╕льки пиво… Правда, онколог╕чну операц╕ю перен╕с близько 6-ти рок╕в тому: Бог вир╕шив мене трохи затримати на гр╕шн╕й земл╕.
Як в╕дпов╕сти без бравади?
Що вам скажу на цей предмет?
Рак ма╓ звичку задкувати,
А я п╕шов соб╕ вперед.
От уже дошкандибую до свого 70-р╕ччя (27 кв╕тня цього ж, 2008 року). В╕дбиваюся в╕д усяких публ╕чних «вшанувань», як т╕льки можу, але, певне, зовс╕м в╕дкрутитися не вдасться…
Радий, друже, згадати (╕ не раз згадувати!) наш╕ ки╖вськ╕, ╕рп╕нськ╕ зустр╕ч╕, а давн╕ше – травень 1963 року: Одеса, Будинок творчост╕, бузок уздовж алей, море, Стус, славне товариство юних л╕тератор╕в, я з тобою парубку╓мо… Все пам’ятаю до подробиць.
Щастя й добра тоб╕, дорогий Даниле, нових поез╕й та книг, здоров’я й мужност╕ у переважно ворожому оточенн╕.
Тв╕й Ан. Бортняк.
6 кв╕тня 2008 року, м. В╕нниця».
Лист вражаючий. Я в╕дчув, швидше пом╕тив м╕ж рядк╕в, як нелегко Тол╕ ╕ морально, ╕ ф╕зично переборювати невил╕ковну хворобу, зав╕домо знаючи про ╖╖ насл╕дки. Як Дамокл╕в меч вис╕ла вона над його душею, готова оскалом свого леза будь-яко╖ хвилини звести життя нан╕вець… Але оптим╕зм, само╕рон╕я не залишали його в останн╕ м╕сяц╕ життя. Це ж ск╕льки потр╕бно було мати мужност╕, яку силу духу, вол╕, щоб отак кпинити над т╕╓ю к╕стлявою ягою, котра вже замахнулась ╕ржавою косою…
Толю, любий м╕й друже! Я в╕дчув у лист╕ те, що передчував ╕ ти… ╤ от╕ тво╖ щемк╕ спогади про далекий травень 1963-го, ╕ наш╕ ки╖всько-╕рп╕нськ╕ зустр╕ч╕, ╕ твою засторогу бути мужн╕м… Я все в╕дчув, а тому негайно ж с╕в ╕ п╕дготував до юв╕лею мого друга доб╕рку в╕рш╕в на всю газетну полосу, написав невелику статтю до 70-р╕ччя поета Анатол╕я Бортняка, котру назвав «Справжн╕ поети живуть ╕ в пров╕нц╕╖». В╕рш╕ добирав ╕з книги «Янгол-охоронець». Цю зб╕рку сво╖х нових поез╕й Анатол╕й над╕слав мен╕ разом з цитованим листом. А на титульн╕й стор╕нц╕ книги написав: «Дорогому Данилов╕ Кононенку – з побажанням подальших усп╕х╕в ╕ усм╕х╕в дол╕, над╕йного янгола-охоронця!
Ан. Бортняк
6.IV 2008. В╕нниця».
Поетична напруга ц╕╓╖ книги була надвисокою! В╕рш╕ А. Бортняка – то справжня висока громадянська л╕рика. В╕н до них укладав усю свою зболену душу, увесь св╕й поетичний запал, ус╕ сво╖ сили. Багато з тих поез╕й, котр╕ вм╕щено в зб╕рц╕, пронизан╕ н╕жною син╕вською любов’ю до Укра╖ни, до нашого працьовитого ╕ терплячого народу, до отчо╖ земл╕. Чита╓ш ╖х, а вони западають глибоко в душу карбованим, виваженим словом, окрем╕ рядки зл╕тають крилатими висловами:
Укра╖нц╕, захист╕м себе! –
Щоби св╕т вважав нас укра╖нцями!
Або:
Жертовн╕сть – дружби знак найяскрав╕ший,
Доводять друз╕ це в належний час:
Один за вас життя в╕ддасть, а ╕нший
Також помре – в╕д заздрощ╕в до вас!
Чи:
Може, з в╕ком я й стерся на порох,
Та тримаю ще порох сухим…
«Нав╕ть цих к╕лькох цитат досить, аби читач м╕г переконатись, що перед ним справжн╕й, дуже талановитий Поет, — писав я у сво╓му вступному слов╕ до зб╕рки в╕рш╕в у «Кримськ╕й св╕тлиц╕», що з’явилася напередодн╕ дня народження Анатол╕я Бортняка – 25 кв╕тня 2008 року».
Як т╕льки-но вийшов у св╕т номер ц╕╓╖ газети, я над╕слав к╕лька прим╕рник╕в Анатол╕ю та ще й антолог╕ю укра╖нських поет╕в про Крим «Люблю тебе, м╕й Криме», котру я п╕дготував, ╕ котра щойно побачила св╕т у с╕мферопольському видавництв╕ «Доля».
Цього разу в╕дпов╕дь на м╕й лист трохи забарилася, Анатол╕й написав мен╕ т╕льки 4 липня 2008 року. Одержав я в╕д нього листа ╕ його нову, найнов╕шу зб╕рку «Вдих ╕ видих» (2008 р.) з автографом: «Дорогому Данилов╕ Кононенку – приязно, шанобливо, вдячно. Добра й перемог тоб╕ на подвижницькому шляху.
Ан. Бортняк
4. V╤╤ 2008 р. В╕нниця».
У цьому, на превеликий жаль, уже останньому лист╕ до мене, Анатол╕й писав: «Дорогий Даниле! Каюся, що згукуюся з╕ значним зап╕зненням. А мав би в╕дразу подякувати за чудове представлення мене, гр╕шного, у «Кримськ╕й св╕тлиц╕», газет╕, геро╖чн╕ш╕й в╕д мого земляка (с. Ометинц╕ Немир╕вського району на В╕нниччин╕) Петра К╕шки, перемоскаленого на Кошку.
Вийшло так, що чекав додатково╖ порц╕╖ зб╕рки «Вдих ╕ видих», яку надсилаю (до юв╕лею 27 кв╕тня встигли випустити якийсь десяточок – напоказ), а коли дочекався, то з╕ткнувся ╕з проблемами з╕ здоров’ям: обстеження ╕
т. д. А пот╕м «закрутило» мене вс╕лякими справами плюс «дача»: пишу це слово в лапках, бо без лапок – то для в╕дпочинку, в мене ж ╕з дружиною – хоч ╕ при╓мна, корисна, але важка праця. А без «дач╕» нам, пенс╕онерам, прожити було б важче.
Дякую тоб╕, друже, за високу (либонь, завищену) оц╕нку мо╖х поез╕й! Ти добрий чолов╕к, але й щирий, — в╕дколи знаю тебе. Те «в╕дколи», гай-гай, коли ще було! Все пам’ятаю: й Одесу травнево-бузкового нашого парубкування (травень 1963 р.), й ╕рп╕нськ╕ розмови, жарти, чаркування (ти майже не пив…).
Хай тоб╕ ще довго усм╕ха╓ться житт╓ва ╕ творча доля! Об╕ймаю.
Тв╕й Ан. Бортняк
4.07.2008 р. м. В╕нниця».
Отримавши зб╕рочку ╕ листа в╕д Анатол╕я, я п╕дготував доб╕рку в╕рш╕в з не╖ ╕ написав невеличку передмову. Але газетна су╓та завадила мен╕ вчасно подати цю доб╕рку. Натом╕сть з’явилася нагода дати доб╕рку його ╕рон╕чних катрен╕в у «Кримськ╕й св╕тлиц╕» за 3 липня 2009 року. Прим╕рники газети з в╕ршами я над╕слав Тол╕. Чекав в╕д нього зв╕сточки, а отримав через Н╕ну Гнатюк, землячку Анатол╕я ╕ мою давню знайому, в╕дому поетесу, сумну зв╕стку: 22 липня 2009 р. п╕сля тяжко╖ невил╕ковно╖ хвороби перестало битися серце поета-патр╕ота… Тяжкий сум нал╕г на мою душу: я негайно ж написав статтю «П╕шов в╕д нас поет, талант ╕ патр╕от» ╕ разом з п╕дготовленою ран╕ше доб╕ркою в╕рш╕в з книги «Вдих ╕ видих» подав ц╕лу газетну стор╕нку в номер╕ за 14 серпня 2009 року. Прим╕рники газети над╕слав вдов╕ поета Галин╕ Павл╕вн╕.
Минуло вже к╕лька м╕сяц╕в, як в╕д╕йшов за межу в╕чност╕ м╕й друг, чудовий укра╖нський поет, лауреат багатьох прем╕й, добра людина, патр╕от Укра╖ни, залишивши нам ус╕м – ╕ р╕дним, ╕ друзям, ╕ читачам сво╖ книги, а ╖х в╕н написав близько сорока…
╤м’я поета Анатол╕я Бортняка нав╕чно вписане в ╕стор╕ю нашо╖ нац╕онально╖ л╕тератури. Його висока громадянська поез╕я, його влучн╕ ╕рон╕чн╕ катрени, статт╕ про мову, переклади, зокрема самобутн╕й пересп╕в б╕блейського сюжету «П╕сня п╕сень» — усе це склада╓ його вагомий творчий доробок, який, в╕рю, не залишить байдужими ще не одне покол╕ння укра╖нц╕в. Нехай р╕дна земля Под╕лля, яку в╕н любив понад усе, яку не пром╕няв н╕ на жодну ╕ншу, буде йому м’якою ╕ пухкою. Доки житиму – я берегтиму про тебе св╕тлу пам’ять, м╕й славний друже Анатол╕ю, пам’ятатиму тв╕й тихий сиплуватий голос, тво╓ обличчя з ╕скринками лукавинок в добрих ╕ прив╕тних очах. В╕чна пам’ять ╕ в╕чний спок╕й тоб╕! А нам — тво╖ прекрасн╕ Поез╕╖!
Данило КОНОНЕНКО.
25-27 жовтня 2009 р.
м. С╕мферополь.

АНАТОЛ╤Й БОРТНЯК
╤РОН╤ЧН╤ КАТРЕНИ
* * *
Хабарництво нин╕ в закон╕ у нас.
Служив╕ на лапу беруть повсякчас.
Один з них, проте, не бере хабар╕в,
на чому недавно якраз погор╕в.
* * *
Рад╕ють ╕уди так╕й от штуковин╕,
збережен╕й з давн╕х в╕к╕в:
ус╕ зароб╕тки в нас оподаткован╕,
окр╕м тридцяти ср╕бняк╕в.
* * *
З екран╕в нецензурщина ╕рже.
Брутальна п╕сня. Книжка матюкова.
Свободи слова домоглися вже,
пора боротись за цензуру слова.
* * *
Цей проти теч╕╖ не попливе.
Все зважить, озирнеться
на вс╕ боки
╕, вигукнувши гасло: «Хай живе!..»,
додасть, обачно уточнивши:
«Поки».
* * *
Всього досяг цей спритний ╕ндив╕д,
завдячуючи куму, свату, брату...
╤ ось помер. Невже у кращий св╕т
потрапив теж, за звичкою, по блату?
* * *
Не все ще нам в╕домо до к╕нця.
А, вт╕м, коли про це ведеться мова,
на всяке запитання мудреця
у дурня завжди в╕дпов╕дь готова.
* * *
Мен╕ непри╓мн╕ в’язк╕ славосл╕вц╕,
облесн╕сть чужа взагал╕.
Люблю лиш, як гладять мене по гол╕вц╕
мо╖ онучата мал╕.
* * *
Як умру, сягнувши небосхилу,
╕ моя душа перейде в м╕ф, —
поклад╕те кам╕нь на могилу,
що його котив я, мов С╕з╕ф.
* * *
Виступають вони з двох бок╕в барикад
полум’яно — за злагоду й лад;
одне одному яму копають вони,
щоб зарити сокиру в╕йни.
* * *
Характерний сусп╕льний синдром
нам зразки демонстру╓ сумн╕.
Ось один з них: баран бараном,
але весь в золотому рун╕.
* * *
Згр╕б яструб солов’я, в╕дому
пташину з’╖в усмак.
Публ╕чно згадував потому:
«Прекрасний був сп╕вак!».
* * *
Запишалась коп╕йка одна
з-пом╕ж р╕зних монет у крамниц╕,
гордовито сказала вона:
«Не розм╕нююсь я на др╕бниц╕!».
* * *
╤скривсь водоспад,
вирував стр╕мголов,
вибризкував думку сувору:
бува╓ й пад╕ння таке, що немов
звитяжне п╕днесення вгору.
* * *
Така пиха в стовпа була!
На сосну, дуба чи березу 
дивився зверхньо, стовбула –
як на зелену неотесу.
* * *
Промови тво╖ — гуркотнеча сама.
На жаль, у них проблиску думки нема.
Коли вже грозою явивсь над людьми,
то зблисни спочатку, а пот╕м грими.
* * *
Вп╕знаю тебе по велемов’ю.
Св╕дчиш ти з програмного рядка,
що писав цю зб╕рку в╕рш╕в кров’ю...
Але, видно, кров твоя — р╕дка.
* * *
Створив ти цикл
у творчому завзятт╕ –
наб╕р крилатих вислов╕в ╕ фраз.
Вони так╕, я впевнився, крилат╕,
що вил╕тають з пам’ят╕ ураз.
* * *
Така вона й пом╕ж людей
традиц╕я д╕╓ва:
коли у зайця юв╕лей,
то перший тост — за лева.
* * *
Свиню годували досита. Однак
невдовз╕ забили в хл╕в╕...
Н╕що не вкорочу╓ в╕ку отак,
як щедр╕ харч╕ дармов╕.
* * *
На творчу думку спротив
хижо скалиться
в╕дтод╕, як в придачу до вола
не винайшли ще колеса, а палиця
для нього вже п╕д╕брана була.
* * *
Т╕шать нас ╕стор╕╖ аннали
парадоксом тим або ж отим...
В╕к, в якому золота не знали,
називали греки золотим.
* * *
П╕дзорю╓ велет╕в зло зв╕дус╕ль.
П╕д настр╕й подумав на мор╕ я,
що кит — очевидно, вразлив╕ша ц╕ль,
прим╕ром, ан╕ж ╕нфузор╕я.
* * *
Мене п╕д три чорти (а чи й п╕д триста)
послав ти гн╕вно — за мою парод╕ю.
Але коли не стане пародиста,
то хто ж тебе читатиме, доброд╕ю?

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #46 за 13.11.2009 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=8072

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков