Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА

ОПОВІДАННЯ

Що-що, а миттєво загрібати людей до армії навчилися у роки Вітчизняної війни дуже добре. Тільки-но радянські війська звільняли від німців місто чи селище, а то й село, як на другий-третій день тут з’являлися офіцери мобілізаційних пунктів і забирали до армії усіх здорових чоловіків віком від вісімнадцяти (інколи — навіть і сімнадцяти) до п’ятдесяти з гаком років.
Так було і у Феодосії. Місто звільнили від окупантів 12 квітня 1944 року, а вже п’ятнадцятого числа мобілізаційний пункт почав формувати команди новобранців для поповнення обезкровлених у боях військових частин. І не тільки тих, що воювали у Криму. Чимало мобілізованих було направлено на фронти, що гнали німців з України, Білорусії, Прибалтики.
Серед таких новобранців був й Іван Романовський — височенного, майже під два метри зросту, могутньої статури вісімнадцятирічний солдат. Його сильні руки мало не по лікті виглядали з рукавів шинелі. От чоботи сорок п’ятого розміру Іванові на армійському складі знайшли, а шинелі потрібної не підібрали. Не було на складі на час мобілізації Івана шинелі його розміру. Так і поїхав хлопець залізничним ешелоном на один із західних фронтів.
Їхали кілька діб, аж поки одного квітневого ранку ешелон не зупинився на невеликій станції. Пролунала команда:
— Вивантажуйсь! Шикуйсь!
Новобранці плигали з теплушок на добре втоптану землю станційного перону (мабуть, не один уже ешелон тут вивантажився), невміло шикувалися — не по зросту, а як само собою вийде. Це не сподобалося «купцям» — офіцерам, що прибули на станцію, аби відібрати собі тих солдатів, які, на їхній погляд, найбільше пригодилися б у їхніх частинах. Один із «купців» гримнув:
— Кінчай розгардіяш! По зросту — шикуйсь!.. Гей ти, Пожежна Вежо, не топчись у хвості, виходь наперед!
Іван зрозумів, що остання фраза офіцера стосується саме його. Вийшов. Завмер, дивлячись прямо перед собою.
До Івана підійшов офіцер, який щойно наказав йому вийти наперед.
— Як прізвище? — запитав офіцер голосно. — Скільки років?
— Рядовий Романовський! Вісімнадцять років!
«Купець» і так озирнув велетенського новобранця, і так — й вдоволено мовив:
— Підходиш мені. Беру.
— Хвилиночку, хвилиночку, — звідкись раптом виринув зовсім малюсінький капітан. Про таких кажуть: півтора метра з картузом. — Хвилиночку, майоре, — обернувся капітан до «купця». — Цього хлопця я беру собі, і ніяких інших варіантів.
— Та нащо тобі у полковій розвідці такий зелений пацан? Він же нічого не вміє! — заперечив майор.
— Не уміє, так навчимо. Правда, синку? — підморгнув Іванові маленький капітан. Й Іванові одразу потеплішало на душі від хлопчачого підморгування офіцера. – Правда, навчуся, — кивнув Іван.
— Я давно мріяв саме про такого хлопця, щоб він мені ламав фриців однією лівою, — поплескав Івана по руці капітан. До плеча не діставав. — Беру його! — цією фразою маленький капітан поставив крапку в розмовах навколо могутнього новобранця.
Капітан був командиром полкової розвідки. А на фронті так склалося, що прибуле поповнення в першу чергу «прочісували» розвідники, підбираючи собі підходящих людей, а вже потім до новобранців підступалися решта «купців». І слово розвідників було законом: якщо вже вони сказали, що беруть того або того солдата, — так тому й бути. Ніхто не мав права суперечити їм.
Так новобранець Іван Романовський потрапив до полкової розвідки.
Сівши у джип, який мав доставити обох у розташування розвідників, офіцер сказав:
— Ну, хлопче, давай знайомитися. Я командир полкової розвідки капітан Музафар Мембетов.
— А я Іван Романовський.
— І де ж це вродився такий богатир? — приязно дивився на новобранця офіцер. — Звідки ти?
— З Феодосії.
— Звідки, звідки?! — викруглив очі капітан.
— Я з Феодосії.
— Давно звідти? — схвильовано запитав офіцер.
— П’ять днів. А що?
— Іване, я ж теж феодосієць! Кримський татарин… Як я тобі заздрю, що ти ще зовсім недавно був у нашому місті. Ти де там живеш?
— Біля тютюнової фабрики.
— А я на Карантині, — замріяно дивився на хлопця капітан Музафар Мембетов. – Сусіди.
— Ми з пацанами улітку постійно бігали на Карантин купатися в морі.
— Щось я тебе такого довготелесого ні разу там не бачив, — сказав офіцер.
— Так я за останні два роки витягнувся, товаришу капітан. А до війни серед інших пацанів не вирізнявся.
Розмови про Феодосію гріли душу. Надто ж Музафару Мембетову. Бо як мобілізували його до армії ще у липні сорок першого, так він з того часу навіть не наблизився до Криму. Обороняв Смоленськ, Москву, визволяв Київ, Житомир… Отими краями водила Музафара воєнна доля. Отам капітан Мамбетов завоював повагу і солдатів, і офіцерів. Худенький, маленький, зовні непоказний, він мав славу надзвичайно хороброго й винахідливого командира полкової розвідки.
Капітан Музафар Мембетов власним прикладом виховував підлеглих, навчав їх розвідницькій майстерності. У тилу, за спинами розвідників, не відсиджувався. Показував, як треба тихенько-тихенько перетинати лінію фронту, як непомітно діставатися німецьких позицій, де і як влаштовувати засідки, аби напевно добути «язика», як його переправляти потім до радянських позицій, щоби німці не помітили пересування розвідгрупи й не спробували відбити захопленого «язика»... Багато що умів капітан Музафар і багато чому вчив підлеглих.
Він і зі свого земляка Івана Романовського досить швидко викував хороброго й хитрого розвідника. Останнє багато важило для військовиків цієї фронтової професії. А ще ж Іван був дуже сильним фізично. Одним ударом кулака молодий розвідник надовго «вимикав» німця, й поки той приходив до тями, наша розвідгрупа з живою здобиччю була вже далеко від місця захоплення «язика». Саме рядового Івана Романовського найчастіше брав з собою капітан Музафар Мембетов, коли треба було виконати складне завдання.
...Тієї осінньої пори полк міцно засів у волинських болотах. До довоєнного кордону України — рукою подати, якихось п’ять кілометрів лишилося: а полк не міг і кроку ступити, аби остаточно вигнати окупантів з української землі й відновити кордон на цій ділянці фронту.
Куди не тицьнуться наші – скрізь німці. Дуже вміло побудували вони свою оборону. А вище командування вимагало: кордон поновити якомога швидше. А ще вище начальство — те й узагалі було категоричним: поновити кордон негайно!
І тоді командир полку удосвіта викликав до себе командира полкової розвідки й сказав:
— Мамбетов, роби, що хочеш, а толкового «язика», який би розкрив систему оборони німців, мені добудь. Хоч усю розвідгрупу бери з собою, а щоб до полудня «язик» стояв у моєму бліндажі.
— Навіщо розвідгрупу, товаришу полковник, — спокійно заперечив капітан. — Вдень діяти розвідгрупою не годиться, можна легко «засвітитися». Ми з моїм земляком Ванюшею Романовським удвох упораємося.
— Тобі видніше, капітане, — погодився комполку. – Дій, як сам вважаєш за потрібне. Але до полудня «язик» має стояти отут!
До виконання бойового завдання капітан Мембетов і рядовий Романовський екіпірувалися швидко. Припасували кинджали до своїх ременів, причепили до тих же ременів ручні гранати, замаскували себе жмутками трави й гілочками з пожовклим листям. Озирнули один одного – нормально. Потім поскакали на місці, аби щось не задзвеніло – автомати, там, чи гранати. Теж все нормально.
Пішли. Звичайно, перетинали передову й просувалися вже німецькою прифронтовою смугою мовчки. Лиш на мигах при потребі показували одне одному, куди слід повернути чи на якийсь час зупинитися, щоби зорієнтуватися на місцевості.
Нарешті впритул наблизилися до німецьких окопів. Залягли у зручному місці, приглядаючись, хто із німців і куди пересувається. Через якийсь час трохи змінили засідку, наблизившись до стежини, якою німці найчастіше ходили. Тепер треба було дочекатися підходящого «язика».
І ось на стежині крупнотілий німець. По його кашкету розвідники визначили: офіцер.
— Беремо, — не те, що тихо мовив, а прошелестів губами капітан Мамбетов. — Бий кулаком, а я при потребі підстрахую кинджалом.
Іван мовчки кивнув. Й лишень тільки німець порівнявся з засідкою, Романовський блискавично звівся на ноги, мовби молотом огрів німця кулаком по голові й потягнув його за собою. Іван знав: «язик» вимкнений надовго.
— Молодець, Ванюшо, — прошепотів Мамбетов, затикаючи рот німця кляпом. Потім ременем зв’язав йому за спиною руки.
Удвох потягли полоненого у бік наших позицій. По дорозі німець нарешті оклигав, почав пручатися, намагався закричати, але подати голос заважав кляп.
— Будь тихо! — гримнув капітан. — Мовчатимеш — усе буде «гут», — увернув німецьке слівце Мембетов. — Усе буде добре. Гут буде, гут.
Воно й справді, усе показувало на те, що буде «гут» — буде добре. Мембетов і Романовський вже здолали разом з «язиком» майже половину німецької прифронтової смуги, вже підійшли до болота, яке зібралися перетинати, а за ним вже наші позиції, коли це раптом упритул зіткнулися з німцем. Розвідники навіть подумати не могли, що серед німців є чи то знавець, а чи любитель болотяних рослин, якому раптом закортіло зібрати тут гербарій.
Уздрівши радянських вояків і зв’язаного німця, любитель болотяної ботаніки викинув на землю жмуток різнобарвних трав і схопився за автомат. Потяглися до своїх автоматів і Мембетов з Романовським. Усі троє одночасно відкрили вогонь. Автоматними чергами розвідники німця зрізали, але й він устиг випустити кілька куль у капітана Мамбетова. Той, стогнучи, упав. Кулі влучили йому у груди й живіт.
Почувши неподалік автоматну стрілянину, німці відкрили у тому напрямку щільний кулеметний і мінометний вогонь. Ясна річ, вони вже виявили пропажу свого офіцера, зрозуміли, що він захоплений радянськими розвідниками, які напоролися на когось із німецьких солдатів, і тепер німці хотіли відбити «язика».
Застрочили німецькі автомати, шматуючи землю, дерева, очерети. Німці почали прочісувати місцевість, намагаючись перехопити розвідників з «язиком».
— Товаришу капітан, чіпляйтеся мені за шию, я вас понесу, а фріца пожену перед собою, — сказав Іван. — Ми виберемося звідси... Чіпляйтеся.
— Ні, Ванюшо, так ми не виберемося. Сам же бачиш, німці от-от будуть тут. Та й після таких поранень, як у мене, не виживають. До наших я не дотягну, — вичавлював через силу слово за словом капітан.
— Товаришу капітан, я вас донесу. Я — сильний.
— Земляче мій дорогий, добре у тебе серце… Але не донесеш, хоч і сильний. Не встигнеш... Спасибі, Іване... Йди... Залиш мені свої гранати й запасний диск до автомата. Я затримаю німців, не пропущу...
Іван Романовський усе ще вагався, не знав, що робити.
Зібравши сили, капітан гримнув:
— Рядовий Романовський, наказую негайно вирушити до наших позицій і доставити «язика» у штаб полку! На-ка-зу-ю!
— Єсть, товаришу капітан! — нахилився Іван, викладаючи рядочком біля капітана відчеплені від свого ременя гранати.
Музафар ледь чутно прошепотів:
— Ванюшо, дасть Аллах, залишишся живий, передай привіт Феодосії і Карантину.
— Обов’язково, товаришу капітан.
Музафар обняв Івана за шию, долаючи біль, мовив:
— Жаль, я так хотів дійти до Берліна… Недалеко лишилося…
 Іван мовчки поцілував Музафара Мамбетова у щоку, дулом автомата підштовхнув «язика»:
— Пішов! Смикнешся — пристрелю!
Німець усе зрозумів. Йшов тихо-тихо, але швидко. Іван ледь устигав за ним. А за спиною розгорівся справжній бій. Автомат Мембетова ще якийсь час торохтів, у відповідь строчили німецькі «шмайсери», чулися вибухи гранат. А потім пролунав могутній вибух кількох гранат одночасно. І тиша. Іван зрозумів, що капітан Мамбетов, стримуючи німців, підірвав і їх, і себе…
За годину Іван уже стояв у бліндажі командира полку.
— Товаришу полковник, ваше завдання виконано… Капітан Мембетов загинув, — сказав Іван і заплакав.
— Спасибі, рядовий Романовський, — обняв хлопця за плечі полковник. — Посидь, поплач... Не соромся сліз... Ми з тобою, синку, втратили найхоробрішого офіцера полку. Поплач...
Захоплений капітаном Мембетовим і рядовим Романовським «язик» дав цінні відомості про систему оборони німців на цій ділянці фронту, завдяки чому полк з мінімальними втратами розгромив противника і вийшов на державний кордон України.
Іван Романовський продовжував воювати. Він став чи не найкращим розвідником полку. Дійшов з боями до Берліна.
В один із днів підійшов до рейхстагу, почитав написи наших воїнів на колонах сірої будівлі, написав і собі: «Ми перемогли! Ми тут! Капітан Музафар Мембетов, рядовий Іван Романовський. Феодосія – Берлін».
Першим свідомо поставив прізвище Музафара. Полеглий у бою капітан Мембетов, який пройшов майже всю війну, мав більше прав значитися першим на колоні рейхстагу. Так вирішив Іван.
Це було справедливо.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #48 за 27.11.2009 > Тема ""Білі плями" історії"