Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2530)
З потоку життя (5626)
Душі криниця (3175)
Українці мої... (1408)
Резонанс (1405)
Урок української (980)
"Білі плями" історії (1606)
Крим - наш дім (528)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (234)
Бути чи не бути? (69)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (829)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
Р╤ДНА МОВА
З дитинства мо╖ батьки навчали мене любити свою Батьк╕вщину з кв╕тучими садами, безмежними...


В╤РШ╤ НАШОГО ДИТИНСТВА. ╤ван ДРАЧ
Перша зб╕рка поез╕й ╤вана Драча «Соняшник» побачила св╕т 1962 року.


«У КОЖНО╥ ФЕ╥ БУВАЮТЬ ПРИ╢МН╤ МОМЕНТИ...»
В гостях "Джерельця" ╕з сво╖ми поез╕ями Наталка ЯРЕМА, Наталя МАЗУР ╕ Ксенислава КРАПКА


НАЙКРАЩ╤ УКРА╥НСЬК╤ МУЛЬТФ╤ЛЬМИ ВС╤Х ЧАС╤В
6 кв╕тня св╕т в╕дзначив День мультф╕льм╕в. Це свято було засноване 2002 року М╕жнародною...


В╤РШ╤ НАШОГО ДИТИНСТВА. Анатол╕й КАЧАН
В╕дсутн╕сть нав’язливо╖ дидактики, знання психолог╕╖ дитини ╕ висока художн╕сть —...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #48 за 27.11.2009 > Тема ""Джерельце""
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#48 за 27.11.2009
Р╤ДНА МОВА

КАЗКА ПРО МОВУ
Цю казку розпов╕дала в дитинств╕ мен╕ бабуся, а вона почула ╖╖ в╕д сво╓╖ бабус╕... Колись, дуже давно, жив на земл╕ народ. Було це сильне, красиве ╕ могутн╓ плем’я. Вони дружно працювали, вирощували врожа╖, рибалили, полювали, розводили худобу. Заможно жили ц╕ люди. Та була у них одна велика б╕да: не мали вони мови. Зовс╕м не могли розмовляти, сп╕вати п╕сень, не могли сваритися, вимовити сл╕в радост╕ ╕ любов╕, тому посм╕шка р╕дко торкалася ╖хн╕х облич. А винн╕ в цьому були вони сам╕.
Багато рок╕в тому цей народ образив добру фею-Мову, ╕ вона, г╕рко з╕тхнувши, назавжди п╕шла в╕д них, забравши з собою слова-кв╕ти.
Он╕м╕ле плем’я давно пошкодувало, що ско╖ло таке, та часу назад не повернеш, помилки не виправиш.
У тому племен╕, по-сус╕дству, жили д╕вчинка з довгою косою, добрим серцем ╕ великими, як небо, очима, та хлопчик, який чудово грав на соп╕лц╕. Хлопчик часто заходив до сус╕д╕в, щоб подивитися на прекрасн╕ вишиванки д╕вчинки, а вона заслухалася його грою.
Бачачи, як тяжко горю╓ ╖хн╕й народ без мови, д╕ти сам╕ теж переживали, бо не могли висловити сво╖х думок ╕ почутт╕в.
Хлопчик надумав в╕дшукати Мову, попросити у не╖ вибачення за св╕й народ ╕ повернути втрачен╕ слова-кв╕ти. Д╕вчинка вир╕шила п╕ти з ним, бо одна голова — добре, а дв╕ — краще. Та як же вони об╕звуться до Мови, як скажуть, чому прийшли? Д╕вчинка вишила ╖хн╓ прохання на рушников╕, в╕н вийшов прекрасним, а хлопчик спробував домовитись через гру на соп╕лц╕. ╤ полилась чар╕вна мелод╕я, якою вс╕ заслухалися.
Чи довго шукали фею д╕ти, чи н╕, того н╕хто не зна╓. Знайшли ╖╖ серед величезного поля, зас╕яного кв╕тами-словами, як╕ вона доглядала. В╕д пахощ╕в цих кв╕т╕в запаморочилася голова у д╕тей, а з вуст полилася п╕сня. Д╕ти показали сво╖ дари. Побачивши рукод╕лля д╕вчинки, почувши гру хлопчика, Мова все зрозум╕ла без сл╕в. Взяла ц╕л╕ оберемки сво╖х чар╕вних, запашних, р╕знокольорових сл╕в ╕ п╕шла за д╕тьми, понесла Мову людям.
З низько схиленими головами, з пошаною зустр╕чало плем’я Мову. Радост╕ не було меж. Вдихнули люди аромат чар╕вних кв╕т╕в... ╕ заговорили, засп╕вали в╕д щастя. З того часу бережуть вони слова-кв╕ти, шанують Мову, як найб╕льший, найкоштовн╕ший скарб.

Склала казку В╕ктор╕я ОНОПР╤╢НКО,
вчителька укра╖нсько╖ мови та л╕тератури
угорсько╖ г╕мназ╕╖.
м. Берегове Закарпатсько╖ обл.

Р╤ДНА МОВА
Мова р╕дна! Р╕дна мово!
Невмируще наше слово!
Було це давно, ще за старо╖ Австр╕╖, в 1916 роц╕. В купе першого класу швидкого потяга Льв╕в — В╕день ╖хали чотири пасажири: англ╕╓ць, н╕мець, ╕тал╕╓ць. Четвертим був в╕домий льв╕вський юрист Богдан Кос╕в. Розмова велася навколо р╕зних проблем ╕ тем. Нарешт╕ заговорили про мови — чия краща, котр╕й з них належить св╕тове майбутн╓. Першим заговорив англ╕╓ць:
— Англ╕я — кра╖на великих завойовник╕в ╕ мореплавц╕в, як╕ рознесли славу англ╕йсько╖ мови по всьому св╕тов╕. Англ╕йська мова — мова Шексп╕ра, Байрона, Д╕ккенса, Ньютона та ╕нших великих л╕тератор╕в ╕ вчених.
— Н╕ в якому раз╕, — гордовито заявив н╕мець.
— Н╕мецька мова — це мова двох великих ╕мпер╕й — Велико╖ Н╕меччини й Австр╕╖, як╕ займають б╕льше половини ╢вропи. Це мова ф╕лософ╕╖, техн╕ки, арм╕╖, медицини, мова Ш╕ллера, Гегеля, Канта, Вагнера, Гейне. ╤ тому, безперечно, н╕мецька мова ма╓ св╕тове значення.
╤тал╕╓ць усм╕хнувся ╕ тихо промовив:
— Панове, ви обидва помиля╓теся. ╤тал╕йська мова — це мова сонячно╖ ╤тал╕╖, мова музики й кохання, а про кохання мр╕╓ кожен. На мелод╕йн╕й ╕тал╕йськ╕й мов╕ написан╕ кращ╕ твори епохи В╕дродження, твори Данте, Боккаччо, Петрарки, л╕брето знаменитих опер Верд╕, Пучч╕н╕, Росс╕н╕, Дон╕цетт╕. Тому ╕тал╕йськ╕й мов╕ належить бути пров╕дною у св╕т╕.
Укра╖нець довго думав ╕ нарешт╕ промовив:
— Ви ж по сут╕ н╕чого не сказали про багатство ╕ можливост╕ ваших мов. Чи могли б ви написати невелике опов╕дання, в якому б ус╕ слова починалися з то╖ само╖ л╕тери?
— Н╕, н╕, н╕! Це ж неможливо, — в╕дпов╕ли англ╕╓ць, н╕мець та ╕тал╕╓ць.
— На ваших мовах неможливо, а нашою — просто. Назв╕ть якусь л╕теру, — звернувся в╕н до н╕мця.
— Нехай буде «П» — сказав той.
— Добре. Опов╕дання буде називатися

ПЕРШИЙ ПОЦ╤ЛУНОК
Популярному перемишлянському поетов╕ Павлов╕ Под╕льчаку прийшло поштою при╓мне пов╕домлення:
«При╖зд╕ть, пане Павле, — писав поважний правитель пов╕ту Пол╕карп Паскевич, — погостю╓те, повеселитесь». Пан Павло посп╕шив, прибувши першим потягом. П╕дгорецький палац Паскевич╕в прив╕тно прийняв при╖жджого поета. Пот╕м п╕д’╖хали поважн╕ персони — приятел╕ Паскевич╕в... Посадили пана Павла поряд панночки — премило╖ Пол╕ни. Поговорили про пол╕тику, погоду. Пан Павло прочитав п╕д╕бран╕ пречудов╕ поез╕╖. Панна Пол╕на програла прекрасн╕ полонези Понятовського, прелюд Пучч╕н╕. Посп╕вали п╕сень, потанцювали падеспань, польку.
Прийшла пора пооб╕дати. Поставили повн╕ п╕дноси пляшок: портвейну, плиски, пшенично╖, п╕д╕гр╕того пуншу, п╕льзенське пиво. Принесли печен╕ поросята, приправлен╕ перцем, п╕вники, пахуч╕ паляниц╕, печ╕нковий паштет, пухк╕ пампушки п╕д печеричною п╕дливкою, пироги, п╕дсмажен╕ пляцки. Пот╕м подали пресолодк╕ пряники, персикове повидло, помаранч╕, повн╕ порцелянов╕ полумиски полуниць, пор╕чок.
Почувши при╓мну повноту, пан Павло подумав про панночку.
Панна Пол╕на попросила прогулятися по П╕дгорецькому парку, помилуватися природою, послухати пташин╕ пересп╕ви. Пропозиц╕я повн╕стю п╕д╕йшла прихмел╕лому поетов╕.
Походили, погуляли. ...Порослий папороттю прадавн╕й парк подарував при╓мну прохолоду. Пов╕тря п’янило принадними пахощами. Побродивши по парку, пара прис╕ла п╕д порослим плющем платаном. Посид╕ли, помр╕яли, поз╕тхали, пошепталися, пригорнулися.
Почувся перший поц╕лунок: прощавай, парубоче прив╕лля, пора поетов╕ приймакувати!
В купе пролунали оплески. Вс╕ визнали: милозвучна, багата укра╖нська мова буде жити в╕чно пом╕ж ╕нших мов св╕ту.
Зазнайкуватий н╕мець н╕як не м╕г визнати сво╓╖ поразки.
— Ну, а коли б я назвав ╕ншу л╕теру? — заявив в╕н. — Ну, наприклад, л╕теру «С»!
— Я на сво╖й мов╕ можу скласти не лише опов╕дання, але й нав╕ть в╕рш, де вс╕ слова будуть починатися на «С». Якщо Ваша ласка, прошу послухати.

САМ╤ТНИЙ САД

Сонно сипляться сн╕жинки,
Струм╕нь стомлено сичить.
Стихли струни, стихли сп╕ви,
Ср╕бн╕ сп╕ви серенад
Ср╕блом стеляться сн╕жинки
Спить сам╕тн╕й сонний сад...
Сипле, стелить сад сам╕тн╕й
С╕рий смуток — ср╕бний сн╕г,
Сумно стогне сонний струм╕нь
Серце слуха скорбний см╕х
Серед саду страх с╕р╕╓.
Сад солодкий спок╕й снить.
Отже, кращо╖ за нашу мову нема╓ в св╕т╕.

КОЛИ ЗАБУВ ТИ Р╤ДНУ МОВУ

Коли забув ти р╕дну мову –
яка б та мова не була — 
ти втратив кор╕нь ╕ основу,
ти обчухрав себе дотла.

Коли в дорогу ти збирався,
казала мати, як прощавсь,
щоб ╕ чужого научався,
й свого н╕коли не цуравсь.

Ти ж повернувсь душею б╕дний,
не просто розгубив слова,
немов якийсь ╤ван безр╕дний,
╤ван, не помнящий родства.

Не рад╕ родич╕ обновам.
Чи ти об’╖вся блекоти,
що не сво╖м, не р╕дним словом
╕з мат╕р’ю говориш ти?

Ти втратив кор╕нь ╕ основу,
ти обчухрав себе дотла,
бо ти зневажив р╕дну мову
ту, що земля тоб╕ дала,

ту, що не вбили царськ╕ трони,
ту, що пройшла кр╕зь бур╕ вс╕,
кр╕зь глузи й дик╕ заборони
й постала нам у вс╕й крас╕.

Сяйних перлин тоб╕ не шкода,
адже, набувши вищих прав,
те, що дала сама природа,
ти добров╕льно занедбав.

В пальт╕ строкат╕м, як аф╕ша,
криклив╕ модн╕ кеди взув.
А мати? Де ще ╓ р╕дн╕ша
за р╕дну, котру ти забув?

Для тебе й Ки╖в — нап╕вр╕дний,
╕ М╕нськ п╕вр╕дний, ╕ Москва...
Бо хто ти ╓? ╤ван безр╕дний,
╤ван, не помнящий родства!

Дмитро Б╤ЛОУС.


КЛЯТВА

Мова кожного народу
неповторна ╕ – своя;
в н╕й гримлять громи в негоду,
в тиш╕ – трел╕ солов’я.

На сво╖й природн╕й мов╕
╕ потоки гомонять:
зелен-клени у д╕бров╕
по-кленовому шумлять.

Солов’╖ну, барв╕нкову,
колосисту — на в╕ки –
укра╖нську р╕дну мову
в дар мен╕ дали батьки.

Берегти ╖╖, плекати
буду всюди й повсякчас, —
бо ж ╓дина — так, як мати –
мова в кожного ╕з нас!

Володимир ЛУЧУК.

Р╤ДНЕ СЛОВО

Над старими яворами
Б╕лих бусл╕в б╕л╕ д╕ти
Зранку-раночку дзьобами
Вчаться р╕дно клекот╕ти.

╤ р╕дненько тьохка в луз╕
Соловей до солов’яти,
А мене навча матуся
Р╕дним словом розмовляти.

Микола ТИМЧАК.

╤СТОРИЗМ
Одного разу у м╕ст╕ Лексика жив старий д╕д ╤сторизм. П╕д╕йшов якось ╤сторизм спитати час у Неолог╕зма. А Неолог╕зм каже: «Нав╕що я буду тоб╕ говорити? Ти старий ╕ тебе вже забули. ╤ди з м╕ста геть!». ╤ п╕шов ╤сторизм. А Неолог╕зм п╕шов гуляти з╕ сво╖ми друзями терм╕нами.
╤ каже ╖м Неолог╕зм: «Зна╓те, я вчора зустр╕в таке профес╕йне слово. В╕н веде себе як... як... ╤ забув Неолог╕зм слово, ╕ не зм╕г сказати так, як хот╕в. Розгубився в╕н дуже. Кинувся Неолог╕зм шукати ╤сторизм, та так ╕ не знайшов. В╕н давно п╕шов у в╕чн╕сть.

╢вген КАЗАНДА╢В,
учень 6-го класу ЗОШ № 29.
м. С╕мферополь.

МАТИ УС╤Х СЛ╤В!
Одного разу Синон╕м прийшов у гост╕ до Антон╕ма. Того разу у них виникла суперечка. Синон╕м запиту╓ в Антон╕ма: «Ти зна╓ш, хто твоя мати?» «Звичайно, ╖╖ звати Лексика» — в╕дпов╕в Антон╕м. «Та не може бути? — сказав Синон╕м, — ход╕мо до Арха╖зма, та в нього д╕зна╓мось, яке ╕м’я у тво╓╖ мами». «Ход╕мо» — в╕дпов╕в Антон╕м. Прийшли вони до Арха╖зма та питають в нього: «Арха╖зме, хто твоя мати?». «В мене мати Лексика», — сказав Арха╖зм. «Та не може бути! Антон╕м говорить, що в нього теж мати Лексика», — вигукнув Синон╕м. Вони почали сперечатися, чия мати Лексика, але в той час зайшов ╤сторизм та запиту╓: «Чого ви спереча╓тесь! Лексика — мати вс╕х сл╕в у св╕т╕! Чи ви не зна╓те?» — спитав ╤сторизм. «То виходить, що ми ус╕ — брати та сестри», — сказав Синон╕м.

Олександр ╢ВТУШОК,
учень 6-го класу ЗОШ № 29.
м. С╕мферополь.

МОВА

Замерехт╕ли перш╕ пром╕нц╕,
╤ сонце у в╕конце зазирнуло:
«╤з добрим ранком!» –
 мовило мен╕,
╤ тихо-тихо, н╕жно усм╕хнулось.
День зав╕тав, немов
 прудкий олень,
Щоб клопоти сво╖
 владнати й зважити.
Звичайна кв╕тка -
 на один лиш день,
А мова наша кв╕тнутиме завжди.
Я з нашим словом
 вранц╕ п╕дн╕мусь,
Я з нашим словом мр╕ю ╕ рад╕ю.
Я з нашим словом
 знову повторюсь,
Бо наша мова — в╕чна, мов над╕я.
Бо наша мова — то калини цв╕т,
Бо наша мова — то чудова кв╕тка,
В н╕й Кобзаря безсмертний
запов╕т,
Бо наша мова св╕тить, наче з╕рка.
╥╖ душили, ╕ цькували, ╕ товкли,
╥╖ хот╕ли знищить, спопелити.
Та наче сонця промен╕ з╕йшли –
Слова мо╓╖ мови, щоб св╕тити!

Ю. МАКСИМЕЙКО,
учениця школи № 11.
м. Харк╕в.

АБЕТКА
Абетку, Бач, Вивчають Ганна,
Данило, Едик, ╢ва, Жанна.
Завчають: Ич, ╤ще, ╥жак,
Йосько, Комар – Л╕тать Мастак.
Напевне, Ос╕нь, Прийде Ранком:
Створив Туман Уже Ф╕ранку…
Хвалько Цв╕ркунчик, Чапля, Шпак
Щебечуть: Ю, Я, Ь (м’який знак).

Стан╕слав БОНДАРЕНКО.

АБЕТКОВ╤ ПРИГОДИ
У царств╕, де завжди пану╓ порядок, жили дуже в╕дпов╕дальн╕ та з╕бран╕ мешканц╕. Хоч було ╖х небагато, але все в них завжди виходило, вони добре працювали разом, допомагали одне одному. Було ╖х усього тридцять три. Тридцять три хоробрих во╖ни, тридцять три працьовитих господар╕. Жили вони й не сумували, але ж головного серед них не було. Н╕хто не хот╕в керувати над ╕ншими, бо н╕хто й не хот╕в бути залежним в╕д когось. Жили вони досить дружньо, тому й не мали сво╖х окремих дом╕вок, а жили разом.
Так би й прот╕кало ╖х буденне життя, якби одного разу одна мешканка не почала сваритися з ус╕ма. Вона захот╕ла соб╕ окрему хату в найб╕льшому м╕ст╕ царства – в Абетц╕.
— Я – головна, — заявила якось ця сварлива л╕тера Я, — тому я хочу пос╕сти найкраще м╕сце в Абетц╕ – перше.
— Як це? Чому? – здивувались ус╕. Товариськ╕ л╕тери не звикли, що хтось ╕з них може бути головн╕шим за ╕нших.
— А от так! Саме я завжди називаю певну особу, що говорить про себе! Саме я — самост╕йне слово, нав╕ть самост╕йна частина ус╕╓╖ мови. Хто ще може таким похизуватися? – промовила вона та гордо задерла носика вгору.
Ус╕ мовчали. Вони не знали, що в╕дпов╕сти бунтарц╕.
— Тому ти й ходиш завжди сама! – образливо в╕дпов╕ли Т ╕ И.
— А я теж частина мови, — сором’язливо прошепот╕ла ╤.
— Ми теж, — додали В, З тa У.
— Що? Ви см╕╓те називати себе словами? – презирливо п╕дняла брови л╕тера Я. – Ви ж нав╕ть не самост╕йн╕! У вас нав╕ть спитати н╕чого не можна: завжди мовчите, – довершила нахабна л╕тера та одвернулася.
— Спок╕йно! Я вважаю, ╕з цим треба роз╕братися, — промовила розсудлива П. – Чи ти, л╕теро Я, зазирала коли-небудь у словник? Чи бачила ти колись, ск╕льки стор╕нок займають слова, що починаються з мене чи мого брата Р?
Я мовчала ╕ т╕льки дивилася незадоволено з-п╕д лоба.
— А тепер дай мен╕ в╕дпов╕дь: чи ми з Р коли-небудь починали виказувати сво╓ незадоволення?
— Але ви сам╕ по соб╕ н╕чого не значите! – виправдовувалася Я. — Без сво╓╖ улюблениц╕ О нав╕ть слова жодного не складете.
— Зате ми дружн╕, допомагаючи одне одному, ми весело живемо ╕ н╕коли не нудьгу╓мо.
У цей час б╕ля площ╕, де в╕дбувалася ця суперечка, проходив Апостроф. В╕н не жив у Абетц╕, але був частим ╕ жаданим гостем. В╕н випадково став св╕дком та втрутився у розмову.
— Л╕тери, чого це ви? Вс╕ ж однаково важлив╕, — розсудливо почав в╕н. – Он, скаж╕мо, я. Зовс╕м не л╕тера, нав╕ть свого власного звуку не маю, але ж без мене, вибачте, також не можна, — сором’язливо додав в╕н.
— От нахаба! – зарепетувала Я, — ти нав╕ть свого м╕сця в Абетц╕ не ма╓ш.
— Але ж я й не претендую. – Сумно в╕дпов╕в в╕н.
— Н╕, друз╕, — почала сперечатися завжди все заперечуюча Н, — ми ма╓мо щось вир╕шити. Пропоную вигнати ╖╖! Взагал╕ геть нахабу! Нехай живе з пунктуац╕йними знаками! – почулося з ус╕х бок╕в.
А стояла неподал╕к та дивилася.
— Год╕, друз╕, — почала вона, — не можна так. Без не╖ все одно тяжко буде. Ну ж бо, вибачимо ╖й.
— Що? Тож хоч якось треба ╖╖ провчити.
— Може, поселимо ╖╖ у самому к╕нц╕ Абетки?
Капризна Я опустила оч╕ та в╕дпов╕ла:
— Вибачте мен╕. Я згодна, т╕льки не проганяйте мене.
З того часу Я живе в к╕нц╕ Абетки, а миротворчу та сп╕вчутливу А розм╕стили на першому м╕сц╕.

Дар’я ТАРАСОВА,
студентка 1-го курсу факультету журнал╕стики Ки╖вського м╕жнародного ун╕верситету.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #48 за 27.11.2009 > Тема ""Джерельце""


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=8140

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков