Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4442)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4115)
Українці мої... (1657)
Резонанс (2107)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1842)
Крим - наш дім (1022)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (305)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (201)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…


МИСТЕЦЬКА «ЗДИБАНКА В «НОР╤»
Виставка в╕дбулася без обмежень ╕ упереджень. В╕дб╕р ╕ цензура були в╕дсутн╕…


ОС╤ДЛАЮ КОНЯ…
Наш╕ традиц╕╖




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #49 за 04.12.2009 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#49 за 04.12.2009
З ЧОЛА ТРИВОГИ НЕВСИПУЩО╥
╤ГОР Л╤БЕРДА

Л╤ТЕРАТУРА

У ВИМ╤Р╤ «УНАДЛИВИХ» ПИТАНЬ
М╕ж землетрус╕в, вивержень, хитань
Живу в найперш╕м вим╕р╕ – питань.

 Це аж н╕як, як може здатися, не другорядна сентенц╕я. Для укра╖нського поета ╤горя Л╕берди з Житомира вона стала визначальною дом╕нантою творчост╕. Й р╕ч не в тому, що в його в╕ршах розд╕ловий питальний знак (отже, й загострена питальна ╕нтонац╕я) конкуру╓ з ур╕вноважено-опов╕дною крапкою. Пунктуац╕йн╕ особливост╕ контексту – не ст╕льки данина мод╕, ск╕льки прикметна ознака складного й тривожного часу. Й неспроста свою останню зб╕рку, видану на кошти з державного бюджету, поет ц╕лком слушно назвав «Питальний знак» (Видавець М. П. Пас╕чник. 2007 р.):
Он дужка глобуса питально
╤ то всю Землю об╕йма,
– щиро осв╕дчу╓ться автор читачев╕, св╕тов╕ й, звичайно, самому соб╕, в неп╕дробност╕ сво╖х спов╕дальних почувань. Тож якби, скаж╕мо, не виникало тих ненастанних ╕ пекучих запитань, може, й не було б ц╕╓╖ книжки, яка озвучу╓ чи не найчутлив╕ш╕ струни серця й душ╕. Чи не найголовн╕ше з них, – «як╕ ж насправд╕ ми?». Й не випадково, либонь, «Сутулиться / ╕ в камен╕!/ Тарас: бо ж як йому м╕ж нас /таких…/ стояти?!».
Пошук принципових, нелукавих в╕дпов╕дей на невмовкн╕ питання життя розпочався ще чи не в╕дтод╕, коли в одному з ранн╕х сво╖х в╕рш╕в, сп╕взвучному безсмертним Шевченк╕вським думам ╕ перейнятому вбол╕ванням за долю р╕дно╖ укра╖нсько╖ мови, поет одчайдушно й таки не безадресно перепитав: «╤ хто там знову каже, що мов╕ ц╕й судилося змертв╕ти?!?» (Зб╕рка «Квартали життя». Видавництво «Молодь». Ки╖в, 1966). А були ж под╕бн╕, явно «необачн╕» запитання ╕ в доб╕рках, що побачили св╕т на стор╕нках часопис╕в «Дн╕про», «В╕тчизна» та ╕нших. Що й казати, – питання аж н╕як не риторичн╕. Тож ╕ не залишилися непом╕ченими. Невдовз╕ ╕м’я юного запитувальника, з «ласки» секретаря ЦК Компарт╕╖ Укра╖ни В. Ю. Маланчука, удосто╖лось м╕сця в ╓зу╖тському «чорному списку ос╕б, кому заборонялось «писать и рисовать», хоч те подавалось просто як благод╕йницька рекомендац╕я». Удосто╖лось м╕сця поряд ╕з в╕домими ╕менами ╤вана Дзюби, ╤вана Св╕тличного, Сверстюка, Стуса, Чорновола, Стас╕ва-Калинця, Л. Костенко, Плачинди, Луп╕я та ╕нших. Той негласний список пор╕вняно нещодавно оприлюднив у сво╖х спогадах «В╕книна» Володимир Бровченко (Журнал «Дн╕про», №№11-12, 2003 р.). Звичайно, за таких умов нелегко було не знев╕ритись, зберегти в╕рн╕сть «питальному знаку» поетичного покликання. Допомагала вистояти наполеглива й неперервна журнал╕стська творч╕сть: ╖й ╤гор Л╕берда в╕ддав 42 роки. Працював на газетярськ╕й нив╕, аж поки не нагадало про себе проопероване ще в юност╕ (в с╕мнадцять л╕т!) серце. (То була одна з трьох перших операц╕й на серц╕, вперше зд╕йснених, одного й того ж дня, св╕тло╖ пам’ят╕ М. М. Амосовим).
Ще одна «невмовкна струна» пошук╕в ╤. Л╕берди – перекладацька д╕яльн╕сть. У сп╕вавторств╕ з Оленою Табаковою, дружиною, котра родом з Чуваш╕╖, переклав – уперше в Укра╖н╕ – самобутн╕ «Чуваськ╕ народн╕ казки», як╕ вийшли друком у видавництв╕ «Веселка» 1976 року обсягом б╕льше десяти умовних друкованих аркуш╕в ╕ накладом 65 тисяч прим╕рник╕в. П╕дготовлено до друку ще одну таку ж книгу нових казок, а також перекладено й видано ряд ╕нших чуваських книг ╕ окремих твор╕в.
╤гор Л╕берда нагороджений Грамотою Презид╕╖ Верховно╖ Ради Укра╖ни. Лауреат л╕тературно-мистецько╖ прем╕╖ ╕мен╕ Миколи Шпака.

╤ГОР Л╤БЕРДА
З ЧОЛА ТРИВОГИ НЕВСИПУЩО╥

ШТОРМИТЬ В ЖИТЕЙСЬК╤М МОР╤

Хитнувся св╕т-Усесв╕т,
ще й причал.
╤ шквал
Дев’ятим валом
враз помчав.
Я з морем стр╕вся
в незбагненну мить,
Коли штурму╓
╕ коли штормить.
Сторчма, ╓диний раз,
через корму
Лет╕в у Чорне море
у Криму.
Лиш лезо думки
зойкнуло в човн╕:
Чи випливу з безодн╕,
а чи н╕?
╤ раптом, чи не з вол╕ вс╕х святих,
На скелю шторм нар╕зався ╕… стих.
…Штормить в житейськ╕м мор╕
недарма:
На жаль, у ньому скель таких нема…

ЧИЯ Ж ВИНА, ЩО НАС ВЕСНА МИНА?

В╕дстугонять ╕ по╖зди колись:
На зм╕ну прийдуть потяги без рейок.
╤ виставка нов╕тн╕х акварельок
В╕дтворить нас:
«Вчорашн╕ збереглись».
Не вимерли, як мамути. Ачей!
Ще й зуби наростили (для жування).
╤ т╕льки син╕ кола з-п╕д очей
Розкажуть: нелегке то виживання.
Закам’ян╕ли зморшок письмена.
Хто прочита живопис той нетл╕нний?
Чия вина, що нас весна мина,
До г╕ркоти не щедра на цв╕т╕ння?
А ми ж ╖╖ лел╕яли вв╕ сн╕.
Якби соб╕, а то ж – синам, онукам.
╤ сивий, найсив╕ший в св╕т╕ сн╕г
З чола тривоги сиплеться на руки.
Сповита у мелод╕ю сумну,
В╕дтане скрипка волею ╕ндиго?
Та от благеньку й то озимину
Також, поглянь,
вкрива╓ сивим сн╕гом.
Мороз тенд╕тну проп╕ка наскр╕зь,
Не милу╓, жорстокий, н╕ стебельця.
Солоний ╕н╕й стримуваних сл╕з
Крижинками в чи╓сь уп’╓ться серце.
Нам доля поля день у день болить,
А надто – на меж╕ тисячол╕ть.
Тож п╕демо лише тод╕ з╕ св╕ту,
Як впевнимося: Житу – в╕чно жити!

КАРБ НА ПАМ’ЯТ╤ В╤КУ

«Д╕ти в╕йни»…
Нам дитинство, однак,
лише снилось.
Й не нат╕шилась юн╕сть
Руладами дн╕в-солов’╖в.
Ми – то «д╕ти в╕йни»…
На житт╓вих стежках зача╖лись
Дос╕ м╕ни ворож╕
Й нав╕ть (на лихо!) сво╖…
Ми – ще «д╕ти в╕йни»…
Нас насправд╕ в╕йна народила?
В мерехтливому сяйв╕
Не збито╖ з неба зор╕,
Коли наш╕ батьки
Спочивали у братських могилах
╤ коли найсвят╕шим чеканням
Жили матер╕.
Сив╕ «д╕ти в╕йни»…
Нап╕вгол╕, голодн╕ та бос╕,
Як ми довго ╕шли
До сво╓╖ мети-правоти…
Нам ще ж батьк╕вську ниву
Доорати, невпорану й дос╕.
Нам ще р╕дну В╕тчизну,
╥╖ славу ╕ честь берегти.
Мирн╕ «д╕ти в╕йни»…
Нам на зм╕ну ╕дуть
«д╕ти вулиць» —
Д╕ти б╕знесу, в╕део
╤ комп’ютерно╖
метушн╕.
Наш╕ бдж╕лки мал╕
На чужий
задивляються вулик,
Тож ╕ ладн╕ до нього
Носити меди запашн╕.
Вкотре серце щемить!
П╕дростають сини
та онуки, –
Не тримаються дому,
Де плекав,
з╕гр╕вав обер╕г…
Опадають ╕з крил
Невагом╕ п╕р’╖нки розлуки,
Не змовкають у скронях
Послання високих дор╕г.
Карб на пам’ят╕ в╕ку…
Ощасливили й п╕льгами… Боже!
Ще б на груди значок,
Щоб св╕тився у присмерку л╕т.
Бо ж питання питань:
Хто кого врешт╕-решт переможе, –
Ще наскр╕зною раною,
Мабуть, не раз заболить.
Розучились (коли ж?)
Усм╕хатись «чорнобильськ╕ д╕ти».
Не заходить над ними
Зв╕зда Полинова н╕ма.
Сивочоле безсоння
За тишу ╕ спок╕й в одв╕т╕,
Що про них лише маримо:
Не було споконв╕ку й нема.
Мо’ й настануть колись,
Зав╕тають назавжди – не в гост╕
╤ пром╕нно осяють
Не один удовиний пор╕г
Там, де «д╕ти в╕йни», –
Д╕ти во╖н╕в-орденоносц╕в.
Чи в╕днайдеться ╕нше –
Сумирн╕ше ймення для них?!

ДЕ Ж НАШ ДЗВОНАР?

Сплелись питальн╕ знаки
╕з окличними –
Позиц╕я горбата ╕ пряма.
«Гетьманський хл╕б»
давно печуть в Бердичев╕.
Чому ж ╕ дос╕ гетьман╕в нема?
Невже назавжди
сиротами лишимось
При д╕дичах в нов╕тн╕х кунтушах?
«Козацькими забавами»
чи впишемось
У надлукавий ╕ вертлявий шлях?
Себе в соб╕ х╕ба ми не в╕дкри╓мо:
Хто – на Ол╕мп (Говерлу?) чи Парнас…
Земляцтво ж наше,
котре все ще в Ки╓в╕,
Щось об╕ця╓, стримано, й для нас.
Якщо, мовляв, потрапить теж
до обраних,
Якщо н╕що й дор╕г не перетне
Та ще й коли ╕з пол╕тичних обр╕╖в
Н╕хто на гр╕шну землю не з╕пхне,
Де множаться головоломки
й ребуси,
Де лаб╕ринт╕в б╕льше, н╕ж курчат…
А поки що... трамва╖ ╕ тролейбуси
В нас котрий день,
страйкуючи, не мчать;
Де рад╕осистемний виш облишили
Напризволяще. Виживе чи н╕?
Де видадуть сто гривень
для ут╕шення,
Як ви смертельно хвор╕ чи сумн╕.
Ми ж, горопахи,
п╕дхопили хором клич:
Де ж наш дзвонар?
Хто вдарить лунко в дзв╕н?
…Про╖здом був ╕ в нас
Тарас Григорович…
А може, з В╕чност╕
ще й зав╕та╓ в╕н?...

ЧИ В ДУШ╤ НЕ ВИМЕР Р╤ДНИЙ ГЕН?

Порожньо ╕ в скрин╕, ╕ в прискринку.
Дуля й то без маку.
Де той крам?!
Ой, не подаруй такого ринку,
Доле, й найлют╕шим ворогам!
Проковтне ж…
А як ╕ ╖х не стане, –
З ким тод╕ боротимемось ми?
Пропов╕дник,
в ряс╕ чи сутан╕,
Радить: – Будьмо зрештою людьми.
Але ж то – з ус╕х завдань завдання!
До таких чи звикли надзавдань?
Нам би неск╕нченност╕ долання
Чи нов╕ змагання виживань…
Нам би – душу вичорнити тушшю,
Щоб не роздивився ╕ рентген:
╥сть ╖╖ черва, неначе грушу?
Чи ще в н╕й не вимер р╕дний ген?
Нам би – побратим на побратима
З довбнею, ╕з ломом, ╕з мечем…
Чи хоча п╕дкрастись поп╕дтинню
╤ вп’ястись п╕дступно у плече.
Нам би – щоб ус╕ себе зреклися,
Капища й гн╕здов’я прокляли…
Т╕льки й св╕тла, що в словах:
Пол╕сся, Злагода-Вкра╖на, журавл╕.
У словах лиш… А якщо насправд╕ –
╤ вони, боюся, до пори:
Що з того словесного параду?
Борсаються й журавл╕ в жур╕.
Бо ж куди лет╕ти ╖м? До д╕дька
Повернути стомлене крило?
З березня у лютий? Хто ╕ зв╕дки
╥х покличе, як колись було,
На дашок свойого новос╕лля?..
Бо ж, мовляв, самим тепер не мед…
…Якщо й птаха пада╓ з безсилля, –
Це тод╕, як перекриють лет.

ЩЕ ЛИШ ДОСВ╤ТОК…

Не шукаймо провидц╕в
у сво╖й сторон╕:
У св╕ти подалися давно ╕з торбами,
Сирот╕ють осел╕ й в╕дроджен╕ храми,
Перестоюють р╕дн╕ криниц╕ вповн╕.
Спадко╓мц╕ плакатно-трибунно╖ пози -
Вже не мр╕йники в╕чн╕,
але й ще не пани.
Ще прийдуть пустоцв╕ти
велико╖ прози?
А чи, може, давно на пороз╕ вони?
Всяк соб╕ парасольку неба
змучену хилить, –
Хтив╕ т╕н╕ схрестились
на лавров╕м в╕нку.
Десь поез╕я схлипне
й пташино заквилить, –
Якщо громом проб’╓ться,
 то раз на в╕ку.
Де ж т╕ вим╕ри гречн╕?
Муки творчо╖ кор╕нь?
Напрокат нам би крила,
хоч би дво╓ п╕вкрил.
Хто ми? Злагоди д╕ти?
Чи сп╕вц╕ непокори?
А чи кожен ╕з нас – автономний,
мов Крим?
Десь весна забарилась:
ярмарку╓ з зимою.
На товчку несусв╕тн╕м
чого т╕льки нема…
Продамо ╕ епоху, ╕ себе з перепою?
Сул╕я спорожн╕ла? Ан╕ крапл╕? Дарма!
Ми хм╕льн╕ ╕ колишн╕м.
╤, напевно, надовго.
Де ж той праведник,
котрий непогр╕шний, як суть?
Ще лиш досв╕ток…
Сонце чи проб’╓ться кр╕зь догми,
Як╕ й дос╕ ╕з нас ненастанно ростуть?..

НЕВЖЕ?!.

Хто чоб╕тьми, хто черевом,
хто л╕ктями,
Хто тулубом, а хто, бува, й двома,
А хто й чолом возн╕сся
над стол╕ттями
╤ т╕м’ям крижаний зен╕т лама.
Хто – в траур╕,
хто – в настро╖ парадному,
А хто – мов потойб╕чна хрипота.
А хто – в передпоко╖
треться владному
Найв╕ддан╕шим вигином хребта.
Хто с╕╓… Хто чи╓сь наласивсь вижати.
Хто скн╕╓… А хто – досв╕тком в ╕мл╕.
Один – нажитись…
╤нший – т╕льки б вижити
╤ прихилити Небо до Земл╕!
Хто постить,
а хто н╕житься в скоромному.
Хто пр╕рву мостить п╕д чужий пор╕г.
Невже у розма╖тт╕ карколомному
╤ крихта щастя – непростимий гр╕х?!

В╤ДРАДИ ШУКА╢МО?

Пос╕яне зерня з╕йде стоколосо?
Хтось ниву догляне?..
Хтось виплека й сад?..
Редактор в╕д Бога –
учений-ф╕лософ.
На зм╕ну прийшов
видатний комерсант, –
Навча гендлювати ╕ оптом, ╕ вроздр╕б.
На чорному ринку –
книжков╕ рядки?
Так╕-от, звиняйте, поез╕╖ в проз╕.
А що, коли вс╕ ми, даруйте, так╕?
Що в╕ри соб╕ теж, бува╓, не ймемо, -
Шука╓м в╕дради в заморських краях…
А що, коли вс╕ ми
двозначно живемо?
Сини? Чи попихач╕ при королях?
Уже не стражда╓мо в╕д перевтоми?
╤ р╕ч не про те, що забули узвар…
А що, коли нав╕ть
наймення «Житомир»
Для нас, всього-на-всього, –
Житн╕й базар?..

СПИНАМИ ВПИСАЛИСЯ В ЕПОХУ…

…Бачили ж ╕ сни талановит╕.
Ще й себе у самобутн╕х снах.
Прагнули всесв╕тнього зен╕ту,
Повторитись у сво╖х синах.
Д╕алектику ж не дуже вчили,
В╕дмахнувшись: то ще не б╕да…
Ф╕лософський кам╕нь за плечима
Носить хай, мовляв, Сковорода.
Те, що самозреченцю посильне,
Нам лише в╕ддалено св╕та.
На крил╕ досв╕тн╕м птаха синя, –
Хай не золота, але свята, –
Нас, бува, ося╓ одкровенням:
Жити – дорожити кожним днем.
Надто дошкулятимуть м╕грен╕, –
Ми й екватор болю перетнем.
Клином клин чи виб’╓мо, а скруту
Скрутою породимо нову.
Нер╕шуче мнемось на розпутт╕.
Клоччям горд╕сть никне на траву.
Пом’яне хтось учорашн╓, схлипне,
А в╕дтак заквапиться: – Скор╕ш!
Ой, куди ж ми, нерозважн╕, влипли!
Як старих д╕статись роздор╕ж?
Вже й сам╕ склада╓мо прогнози,
Жад╕бно вслухаючись в чуж╕:
Не ╕накше, – забарились грози,
Не на т╕м зависли рубеж╕.
Гурт гурт╕в розсипався потроху –
Сам себе на небуття прир╕к?
Спинами вписалися в епоху…
Так у н╕й ╕ лишимось нав╕к?

СИВ╤ЮТЬ ТАК РАНО Й СОЛОВ’╥

У схилянн╕ надмолитовн╕м
Надихну себе садком.
Та в╕дчую, як болить мен╕
Недописаним рядком
Неприщеплена антон╕вка
В барвах п╕зньо╖ весни.
Нин╕ сняться ╕ дальтон╕кам
Кольоров╕ птахи-сни,
Що вертаються ╕з вир╕ю
На об╕йстя, на сво╖.
То чому ж так рано сив╕ють
У саду т╕м солов’╖?..

НУМО ╤З П╤ТЬМИ!

Аби з темниц╕ вибратись…
 Леся Укра╖нка, «Ос╕ння казка»

«Аби з темниц╕ вибратись…» Аби…
Де «князь п╕тьми», –
княжата й то – раби.
А ми? Не ми вже? А чи ще не ми?
З п╕тьми не видно? Нумо ╕з п╕тьми!
У в╕дча╖ ж п╕рна╓мо на дно.
Старому дну, однак, не все одно:
В╕зьме, дивись, ╕ виштовхне наверх -
На берег, що для нас, було, померк.
Мовляв, жив╕ть. Та де ж узяти сил,
Як Зод╕ак розсипався на пил?
З пилинок в╕чних скле╖мо новий?
А чи з печер добудем викопний?..

ПОП╤Д ВЛАСН╤ ПОРОГИ

Перевозимо землю з м╕сця на м╕сце.
Перевозимо «кравчучками» возами,
Самоскидами, потягами.
Перевозимо масн╕ чорноземи,
глиноземи,
Суп╕ски, торфи й намули.
З колективних пол╕в, бол╕т, ставк╕в
На дачн╕ об╕йстя
Й суперфермерськ╕ над╕ли,
П╕д розк╕шн╕ оранжере╖,
в╕лли та оф╕си,
П╕д висок╕ пороги
та прибутков╕ шк╕лки.
Не кр╕зь пальц╕ й не решетом, –
Прос╕ю╓мо ситом:
Щоб н╕ дротяника, н╕ хрущика,
Н╕ плодожерки, н╕ коро╖да,
ан╕ кам╕нчика,
Ан╕ цез╕ю чи стронц╕ю,
Н╕ плутон╕ю чи америц╕ю…
Щоб, неначе перина,
була пухкою й чистою.
Щоб урожа╖лась думою ╕ мр╕╓ю –
П╕снею ╕ колосом.
Щоб заозим╕ла
бодай не ╓диним паростком,
Щоб заяр╕ла неодм╕нно
золотою зернинкою.
Перевозимо землю,
нав╕ть не спитавши,
Чи ╖й от╕ перемандри до шмиги…

ВИВЕДЕ Х╤БА ЩО СВ╤ТЛЯЧОК

У перв╕сн╕м заблукавши л╕с╕,
Скиглить нерозважно, як дитя,
З чубчиком, мов перепр╕ле листя,
Наше (чи не наше?) Сп╕вчуття.
Хто його в тамт╕ спровадив хащ╕,
Прагнучи позбутися чимдуж?
Хто прир╕к на безв╕сти пропаще?
(Порохном – трухляв╕ дупла душ…)
У д╕бров╕ непрох╕дн╕й кволо
Жевр╕╓, вчепившись за сучок.
З того, ще незамкнутого кола
Виведе х╕ба що Св╕тлячок…

СТАЛА ТИХШОЮ УБОРТЬ

Поруд╕ли (в╕д чого ж?)
Миколин╕ вуса.
Ой, Миколо! Я так за т╕ вуса боюся!
Помарн╕ли, обвисли.
Ну, що з ними сталось?
Чи в╕д спеки з╕в’яли?
Чи, мо’, не проспались?
Чи не л╕пше б,
якби настовбурчились дротом?
Як же ту рад╕ац╕ю в б╕са збороти?
Запевняють: в Олевську
ще можна терп╕ти…
Але як же, Миколо,
те зносити д╕тям?
Стала тихшою Уборть.
Та й ми як╕сь ╕нш╕.
Посувор╕шав л╕с.
Тож чи справд╕ до в╕рш╕в?
Чень, дихнути глибоко –
╕ то неспромога.
Може, п╕зно на пом╕ч
покликали Бога?
Щось, бува, ╕ зриму╓ться.
Хай ╕ не лайка, –
Все ж, рядки деренчать,
мов стара балалайка?
А було ╕ натхнення, не т╕льки газетне.
Де ж т╕ д╕лися порухи?
Де воно – все те?
Т╕льки згадки сяйн╕.
Та спориш в п╕двор╕тн╕.
А ще вогник дом╕вки,
що в Копищ╕* р╕дн╕м.

* Копище – село у враженому чорнобильською рад╕ац╕╓ю Олевському район╕ на Житомирщин╕, яке дотла спалили 13 липня 1943 року фашистськ╕ карател╕: у вогн╕ живцем згор╕ли 2887 жител╕в, у тому числ╕ 1347 д╕тей.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #49 за 04.12.2009 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=8179

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков