Версiя для друку Обговорити в форумi

Нещодавно в дніпропетровському видавництві «Пороги» побачила світ поема Карпа Гулака з м. Ялти «Свята Марія» (сповідь-спогад старого вчителя про Голодомор 1932-1933 рр.), присвячена світлій пам’яті вчительки Курило Марії Іллівни.
Автор один з тих, кому пощастило вижити за страшних часів цієї людської трагедії у хліборобському селі В’язівок Павлоградського району на Дніпропетровщині.
Карпо Микитович Гулак народився 12 жовтня 1920 року в сім’ї селянина. Закінчив до війни Новомосковську педшколу, а по війні — Слов’янський вчительський та Запорізький педагогічний інститути. Пропрацював 50 років вчителем, директором дитячого будинку та середньої школи у Дніпропетровській області. Відмінник народної освіти України.
Інвалід І групи Великої Вітчизняної війни. Учасник Сталінградської битви та штурму Кенігсберга. Визволяв Крим (Перекоп, Євпаторія, Севастополь). Мешкає у Ялті (АР Крим).
Автор поетичної збірки «Ялтинські вечори» (Ялта, 1999), книги «Дикі груші» (Дніпропетровськ, 2001), «Відлуння лихоліття» (Ялта, 2002), «Кров і сльози» (Ялта, 2004), «Дикуни» (Ялта, 2005), «Голод» (Ялта, 2004), «Тече річка невеличка» (Ялта, 2007), «Тече річка невеличка» (Дніпропетровськ, 2008).
Його нариси, вірші, байки друкувалися у періодичній пресі.
Пропонуємо до уваги читачів уривок з його поеми.

«СВЯТА МАРІЯ»
ЖАХЛИВИЙ 33-й РІК

Учителька «Свята Марія»
(Її так звали у селі), -
Наша заступниця й надія,
Найкраща жінка на землі.
Давно вже виплекала звичку
(цінила трудовий урок!)
Робить щоденно перекличку
Аж під самісінький дзвінок.
— Онопрієнко, — називає.
Не відзивається Пилип.
— Він вчора вмер... його немає.
Язик до горла мій прилип,
Не можу я сказати й слова,
Але спромігся. — Талалай!
Чийсь голос стомлений — і знову:
— Його ти більш не називай.
Ще вчора наш Фадей Цибулько
Якось упав через поріг.
Усі сміялись — спати мулько,
А так красиво ти приліг.
Сьогодні вже його немає –
Наївсь якоїсь там трави,
Тепер навічно спочиває -
Нема всезнайки-голови.
Не закінчивши перекличку,
Сідає втомлено Василь.
До витримки у нього звичка,
Але не має більше сил.
І Вася йде тепер додому,
У голові якийсь туман.
Він на загату із соломи
Кладе книжки — «джерела знань».
Схилилась вишенька проста,
З-за неї вийшла мати,
Неначе знята із хреста -
Красуні не впізнати.
— Зажуривсь чого? — питає,
Гладить вихра смерч.
А Василь: — Ще трьох немає,
Підкосила смерть.
Учителька «Свята Марія»
Свій хліб передала тобі.
— Васьок, не треба, не посмію...
Візьми його собі.
Коли побачили «вожді»,
Що стільки лиха натворили –
«Народ без хліба у нужді» -
Суп з кукурудзи нам варили.
І з кукурудзи хліб пекли,
Як сонце ясне і жовтеньке,
Нам по сто грамів нарекли,
Та багатьом було… пізненько.
Петри, Івани та Миколи
Давно засіли у книжках.
Я ж Василька привів до школи –
Йому проторюючи шлях!
Отож Василько у четвертім,
Йому уже тринадцять літ,
Лобастий, сміливий, упертий,
У мріях — до зірок політ!
Він географії засвоїв
І арифметики ази.
Любив читати про героїв
І грався в «довгої лози».
Його насмішкуваті очі
Світились розумом добра,
Про Робінзона до півночі
Читав при лампі-бра!
Рожеві щічки, чубчик з вихром
І рухи впевнені, чіткі,
Розгніваний міг бути тигром,
Слова вагомі і дзвінкі.
Його любили учні в класі,
Були і заздрощів слова,
Як кажуть, був в хлоп’ячій масі
Орел, а не сліпа сова.
А на городі росте жито,
Йому пора вже половіти.
Пошвидше спій, ми будем ситі,
Якби дозріло у цю мить.
Усі з надією чекали,
Зрізали колосочки гарні,
Найважче, щоб усі ви знали,
Було у дні весни останні!
Сусідка Василя по парті
Була Оксана чарівна,
Про неї говорити варто –
Не дівчина — сама весна!
Весела, ніжна, жартівлива
В голівці — розуму пуди,
А очі з просинню, як сливи,
Людина справді хоч куди!
Чекайте років п’ять хоча б –
Готова вам цариця зваб!
А голод випивав красу,
З’їдав принадності дівочі,
Згубили блиск красиві очі.
На жаль, сусідка Василева
Не схожа вже на королеву!
Як голод висмоктав усе,
Що можна висмоктати з тіла,
І духу струм вже не цвіте,
Ковтнула дистрофія вміло.
І зникла на землі краса –
Куди ж дивились небеса!
І як живе тепер Оксана –
Надія щастя й доброти,
Які тепер жорстокі плани
У в’язівської бідноти!
Змінилося іконне личко,
Охрип дзвіночок-голосок,
І стала наче невеличка,
А коси вицвіли в пісок.
На тілі появились рани –
То від води та бур’янів.
Коли на вас вона погляне,
Так хочеться, щоб пожалів.
Та що ті жалощі? Нічого,
Тільки тривожно б’ється серце.
То що? Немає більше Бога,
Щоб зло зітерти це?!
Помер дідусь, померла мати,
Померли братик і сестра.
Чого ж їй з батьком ще чекати,
Якого щастя і добра?
Якийсь дідусь зайшов у хату:
О, Боже, батько постарів!
Почав із клунка викладати
Картоплю й кілька бурячків.
І сльози батькові ряснії
Були дорожчі серебра.
Ото привіз він із Росії
Харчів остатки і добра,
А все у Харкові забрали,
Бо заборона вже була,
Щоб від голодної навали
Якась хвороба не зросла.
Трохи оклигала Оксана,
А батько зовсім занепав:
Сім’ї так жаль — кривава рана,
І, кажуть, Бог його забрав.
І знов лишилася Оксана
На роздоріжжі самоти.
Які там мрії, світлі плани
Чи милосердність доброти?!
Та рано висновки робити,
Для чого мислі такі злії?
На світі не одні бандити, -
Бувають і «Святі Марії».
Тому без роздумів, зупинок,
Без Гамлетівського «бути чи не бути»
«Свята Марія» в дитбудинок
Оксані показала путь.
Оксана вижила поволі,
Вернула ніжну красоту,
Та тільки з серця камінь болю
Не скинула за висоту.
Та ще її сливові очі
Таять печалі пелену,
Вона розкаже неохоче
Страшну пригоду не одну;
Тяжко їй тепер у дев’яносто літ
Розказувать, як гинув молодості цвіт!
...Ще Котляревський в «Енеїді»
Бурлескно показав напасті.
Як троянці при обіді
Їли часник, пасльон та прочі сласті.
Та Василькові не до жартів.
Надія? «Милості природи»?
І він залишив свою парту,
Метнувся в ліс на тихі води.
Бродив по мілинах Самари,
Качині яйця видирав,
Крізь комарині рвався хмари,
І жолуді сухі збирав.
Василько зірве колосок,
Вилускує одну зернину,
Та з неї не мука, а сік
Стікає на його штанину...
Чекали жито... а голод ніс
Страшної смерті злий укіс.
Найпершими вмирали діти -
Майбутні вчені й лікарі,
В лахміття зношене удіті,
Ридали їхні матері.
Та й дідусі ще б поскрипіли,
Ганяли б з жита горобців,
Та і бабусі щось ще вміли -
На цвинтар голод їх відвіз.
Спочатку ноги обважніли,
Де ділася хлоп’яча впертість?!
Й помітив — налилося тіло,
І появлялася інертність.
А не хотілося вмирати,
З’явився опір у ту мить.
І було тихо в їхній хаті –
Бо не хотілось говорить.
Мовчала й мати. Помарніло
Її привабливе лице,
І пожовтіло її тіло,
Немов роздавлене яйце.
Думки вчорашні, не нові,
Людей тривожили щомить,
Дзвеніло вперто в голові:
— Ой, як же хочеться ще жить!
Не вистигало довго жито,
А нам без нього не прожить.
Надії на колгоспи не було:
Городнє жито чи спасе село?
Що треба дать людині хворій?
(А голод — то хвороба теж)
Потрібних для життя калорій,
А не казкових штурмів веж.
Пішла на їжу лобода,
Молочаї, коріння всяке,
А з ними і нова біда –
Хвороб жахливих знаки.
Товкли у ступах качани
Без життєдайних в них зернин,
Й пекли «спокусливі» млинці
Кольору нестиглих динь.
В цієї «їжі» злий ґатунок,
Неначе ворога удар –
Роз’ятрений голодний шлунок.
І в казанах такий навар.
Сім’я померла в Красножона –
Батьки і п’ятеро дітей,
Померла Плакидівська Соня
Біля відчинених дверей,
Бо далі йти не мала сили...
Упала із відром водиці
Стара бабуся Талалай...
А десь цвірінькали синиці,
Та чути річки водограй...
В цей час зібрались активісти
І «парт’ячейка» В’язівка.
Це комсомольці, комуністи,
Щасливці продпайка.
Доповідав партієць Гліб:
— Я вчора бачив крізь вікно
В Безрідних за обідом хліб –
Треба забрать його давно.
І таки ввечері забрали
У інваліда все як слід,
Уранці все село дізналось:
Застрелився той інвалід.
А був, між іншим, він бідняк.
У ті часи бувало й так!
По-злодійському до кордонів
Йшли навантажені вагони,
На них таємні «літери» -
То хліб везли для Гітлера.
За хліб везли верстати,
Потрібні для заводів,
Щоб зброю виробляти...
Народ вмирав голодний.
Чому робітники мовчали,
Коли селяни помирали?
Над ними теж свистів кийок
Та видавали продпайок!!!

ЇЇ В СЕЛІ ЛЮБИЛИ

Коли Петро Матвійович Курило
Прибув в село, сказати не берусь.
Та знаю, що святе кадило
Зміняв на парту білорус.
Марія Іллівна, троє діток –
Галина, Толя та Іван,
Чемоданів кілька та сіток –
Ось і все багатство «горожан».
Тоді, у те передвечір’я,
Найкращі люди прибули.
До них прокинулось довір’я
Жінок-сусідок... На столи
Несли вже глечики, відерця,
Наїдків глиняні миски...
— Люди добрі, майте серце...
Але метались вже ложки...
І за своєю старою звичкою
Перехрестивсь колишній дяк:
— Спасибі, люди, в кожній мисці
Добра й сердечності є смак.
Так зустрічали їх в селі
І всі щасливими були.
Не помилилися селяни,
Здійснилась їхня давня мрія.
І хтось тоді сказав Івану:
— Не мати в тебе, а «Свята Марія».
— Та це ще треба доказати,
Як буде вона чуба рвати
Та вуха м’яти аж до ран.
— Та то все видумки, — всі знали.
Сміялись мати і жінки.
Але усі запам’ятали «Святу Марію» навіки.
Колись, в часи голодомору,
Вона спасала, як могла,
Від бід, скорбот й навали горя
Людей обкрадених села.
Нещастя і її догнало:
Петро Матвійович помер,
Івасика війна забрала,
На фронті Толя-офіцер
Здоров’я втратив. Не забули
«Святу Марію» у селі
Ані дорослі, ні малі.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #52 за 25.12.2009 > Тема ""Джерельце""