Версiя для друку Обговорити в форумi

Вишивка – один з найбільш поширених і улюблених в Україні різновидів народної творчості.
В її орнаментах, в гармонії кольорових сполучень, в ритмі ліній узору відчувається глибока змістовність. Адже у вишивці, як і в народній пісні, майстрині відбивали свої заповітні мрії про краще майбутнє, своє споконвічне прагнення до прекрасного.
В узорах вишивки вони розповідали про свої думки і почуття, сподівання і страждання.
Майже в кожній українській хаті ткали полотно, шили одяг та прикрашали його вишивкою. І як не були жінки заклопотані господарством, час для вишивання знаходили завжди.
По тому, наскільки ошатна оселя та красивий на дівчині одяг, судили її старанність. Казали в народі: «Пошануй одежину раз, а вона тебе десять раз».
Однією з видатних майстринь українського декоративно-прикладного мистецтва-вишивки є Віра Сергіївна Роїк.
В. С. Роїк – справжня берегиня мистецтва української народної вишивки. На її творах, перейнятих любов’ю до рідної землі, до свого народу, виховане не одне покоління молодих людей.
Кожна персональна виставка Віри Роїк, а їх майже 140, ставала і стає своєрідною школою мистецького вміння, бо саме майстриня супроводжує їх, дає консультації, має бесіди та влаштовує практичні заняття, вишивальниця багато подорожувала по Україні, знайомлячись із вишивками різних куточків, виробила свою власну манеру побудови візерунків, беручи за основу геометричний орнамент і застосовуючи техніки вишивки: «хрестик», «занизування», «затяганку», «троянку», «гречку», «ляхівку», «стовпчик» тощо.
Віра Сергіївна Роїк народилася 25 квітня 1911 року в місті Лубни Полтавської області. Батьки майбутньої вишивальниці були освіченими людьми. Батько — Сергій Онуфрійович Сосюрко був залізничним службовцем. Мати — Лідія Еразмівна Яворська-Сосюрко була художницею. Вони приятелювали з Антоном Макаренком, письменниками Панасом Мирним і Володимиром Короленком, їхнім родичем. У шість років в обов’язок дівчинки входило мити чайний посуд уранці, а потім бабуся Оксана вирішила, що настав час навчати Вірочку вишивати. І дала нитки, голку, наперсток. Свій перший наперсток Віра Сергіївна пам’ятає і досі. Він був масивний, посріблений, із візерунками, багатої кавказької роботи. Крім того, бабуся витягла зі скрині кілька клаптиків домотканого полотна власної роботи, а мама Лідія показала найпростіший візерунок — мережку. Віра зіпсувала кілька клаптиків тканини, поки з’явилася перша вимучена мережка. На той момент шестирічна дівчинка всією душею ненавиділа вишивання.
З дитинства маленька Віра була дуже спритною дівчинкою, і родичі прозвали її дзиґою. А хлопчики на вулиці дратували її «Верчик-перчик», але вона була в змозі постояти за себе, вона могла навіть їх побити. Навчаючись у Полтавській Маріїнській жіночій гімназії, вона разом з мамою починає малювати. Віра Сергіївна згадує, як один раз дідусь Володя, так діти називали Володимира Короленка, завітавши до сім’ї Роїків у гості, почав питати Віру, як вона живе. Віра розповіла і про гімназію, і про сусідських хлопчиків. Несподівано втрутився тато: «Володимире Галактіоновичу! Не розбещуйте доньку. Вона дуже ледача. Не хоче бути доброю господинею. Не хоче вишивати!». В очах Віри затремтіли сльози. «Ганьба! Яка ганьба!» — калатало серце. Віра схопилася і втекла до іншої кімнати.
У 1921 році вона з маминою допомогою зробить собі до дня народження український костюм, сорочку, яку вишила хрестиком сама. Тоді вона вирішила, що ніколи не кине вишивання.
Візерунки для майбутніх вишивок вона стала вигадувати сама. Вишивала багато. Працювала з насолодою і любов’ю. Орнаменти-символи стають у руках талановитої дівчинки музикою, світлою музикою народного мистецтва. На все життя запам’ятала Віра бабусині слова: «Хто змолоду працює, той на старості панує». Серветки та рушники Віра дарувала родичам.
Вона навчала всіх бажаючих мистецтву вишивки. В Лубнах на той час працювала артіль вишивальниць. Віра влаштувалася туди на роботу. Набиралась досвіду, приглядалась до старовинних вишиванок. Вивчала різні техніки. Опановувала нові візерунки.
Опанувала лиштву і полтавську низь, виріз, рушниковий шов, нові мережива й багато іншого.
Незабаром зустріла Віра свою долю. У січні 1935 року вона вийшла заміж за молодого військового Михайла Роїка. А в 1938 року в молодої сім’ї народився первісток. Сина назвали Вадимом.
Та ось настав 1941 рік. Ступив на землю України важкий фашистський чобіт. Одного разу Віра потрапила під повітряний обстріл і опинилася в лікарні. Вона отримала тяжку контузію, і в неї було пошкоджено правий бік. Два роки молода жінка не могла підвестися з ліжка. Вона лежала в гіпсовому корсеті. Про неї піклувалися батьки, чоловік, брати. У сім’ї закінчилися продукти. Затьмарилося життя. Зникли яскраві нитки-барви. Та не зникло в дівчини бажання творити красу. Вона почала тренувати ліву руку.
І Віра Сергіївна перемогла хворобу. Знову взялася за вишивання. Сталося неможливе. Вона навчилася вишивати лівою рукою. Їй допомогли тоді воля, справжній характер, любов до мистецтва.
Від голодної смерті сім’ю врятували вишивки. Іноді мама йшла з дому, притискала до грудей вишиті речі та вимінювала їх у селі на продукти. А ввечері на столі лежали кілька картоплин. Поруч – склянка пшона.
Закінчилася війна. У 1952 році сім’я переїхала до Криму і стала жити в Сімферополі. Вадим вступив до залізничного технікуму. Закінчив його успішно.
Минуло кілька років. Збирається син у дорогу. Простягла Віра Сергіївна Вадимові згорток. Там була вишита сорочка.
Ще кілька років минуло. Уже й інститут за плечима у Вадима. А він сорочку одягне, і як би далеко від дому не був, знає: мама поруч. А тяжко на серці стане – пісню заспіває:
Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками…
Вірі Сергіївні запропонували навчати свого мистецтва дітей і дорослих. Відтоді почала майстриня ділитися знанням з кримчанами. З 1952 року ціле десятиліття працювала у школах Сімферополя. Вчила дорослих мистецтву вишивання в Кримському будинку вчителя.
Потім ще двадцять років працювала методистом образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва у Будинку народної творчості. Ділитися власним досвідом з учнями стало справою її життя. І кожне нове заняття для її учениць було справжнім відкриттям.
У 1963 році зусиллями В. С. Роїк було створено пересувний салон живопису і декоративно-прикладного мистецтва народних майстрів Криму. Пізніше діяв пересувний Музей живопису самодіяльних художників Криму.
Деякі твори вишивальниці вражають розміром. Уявіть собі рушник довжиною більше шести метрів. Назва рушника «Мир». Вишитий він полтавською гладдю та рушниковим швом. Усіх вражає його довжина – 6 метрів 65 сантиметрів. У малюнках цього рушника Віра Сергіївна гармонійно поєднала народні та сучасні традиції. Візерунки наче обрамлені «кривульками» із зображенням дубового листя, тому що споконвіку таке листя вишивали на сорочках хлопчиків і чоловіків. Символи вічного життя – це дерева і птахи з гребінцями. Вони утворюють слово «Мир».
Народне мистецтво України сьогодні важко уявити без персональних виставок Віри Сергіївни Роїк.
Невтомна Майстриня завжди сама супроводжує свої виставки. І не просто супроводжує. Дає сотні консультацій. Проводить безліч захоплюючих бесід і практичних занять.
Віра Сергіївна прискіпливо ставиться до кожної своєї роботи. Якого кольору буде полотно? Бежевого чи жовтогарячого? Чи, може, коричневого? Треба мати на увазі, що коричневий, чи, як іноді його називають, брунатний – символ самої землі. Весняна зелень – зелений. Білий – колір весняного цвітіння, чистоти зимового снігу. Жовтогарячий і золотий – сонячне світло. Червоний – символ свята.
— Дуже важливо, — каже Майстриня, — не копіювати природу, а розуміти її творчо. На наших візерунках вона оживає.
Не всидіти на місці вишивкам. То вони в Італії, то у Бельгії та Угорщині. Мандрують з Хорватії у Монголію. З далекого Нью-Йорка до Парижа. А скільки міст України вони бачили! Простіше назвати місця, де про них не знають. Так і повинно бути у справжнього художника. Бо створює вона їх для рідного народу.
— Мій девіз: «Труд і натхнення – Батьківщині». «А наша Батьківщина — це ми з вами», — каже Майстриня.
Існує думка, що вишивання псує зір, але Віра Сергіївна з цим не погоджується. У квітні їй виповнилося 98 років, але досі пише, читає і вишиває без окулярів.
Підсумком багаторічної творчої діяльності видатної вишивальниці стала пересувна виставка «Український рушничок». Подорожує вона містами і селами. З радістю зустрічають кримчан і в Західній Україні. Львів, Рівне, Новоград-Волинський, Луцьк, Івано-Франківськ — це далеко не повний перелік міст, де з успіхом демонструвалася виставка. Дальні поїздки не розлучають Віру Сергіївну й з Кримом. У багатьох містах півострова місцеві мешканці і численні гості мали змогу милуватися її творчими досягненнями. Приваблюють її панно «Проліски», «Фантазія», гобелен «Обжинки».
Радіють успіхам Віри Сергіївни рідні та знайомі. Онука Аліна та правнучка Юлія продовжують традиції Майстрині. Радіє бабуся успіхам дівчат. Вже на кількох виставках експонувалися їхні роботи.
В. С. Роїк стала героїнею більш як 800 публікацій у різноманітних виданнях-книгах, довідниках, енциклопедіях, журналах та газетах. У 2003 році написала книгу про своє життя і творчість «Мелодії на полотні». Вона — лауреат численних премій. За свою діяльність Віра Сергіївна нагороджена орденами і медалями. Найвищу нагороду вона отримала у серпні 2006 року. Їй було присвоєно звання «Герой України». Це перший у нашій країні майстер народної творчості, удостоєний вищої нагороди держави!
У процесі вивчення життя й творчості Віри Сергіївни я познайомилася особисто із цією надзвичайною жінкою.
Віра Сергіївна розповіла мені багато цікавих історій зі свого життя, особливо з дитинства. Вона люб’язно відповідала на всі мої запитання, показала мені свої роботи. Вони справді вражають своєю красою, різноманітністю, колоритом. Скільки кропіткої праці вкладене в кожну з них. Серед своїх найулюбленіших робіт вона назвала «Свято врожаю» і «Мир». Віра Сергіївна каже: «Якщо б я порахувала усі мої роботи, їх, мабуть, було би більше двох тисяч».
Мені було дуже цікаво довідатися про те, як народжується вишивка. Віра Сергіївна поділилася зі мною деякими секретами своєї майстерності. За допомогою кольорових олівців і фарб вона створює свій візерунок спочатку на міліметрівці. Потім добирається тканина, колір ниток. Дуже ретельно вона все продумує й підготовлює.
Якщо говорити про її стиль, то більшого майстра, ніж Віра Сергіївна, мабуть, немає. Вона використовує у своїй творчості найрізноманітніші стилі. У Віри Сергіївни такі багатющі знання! Певно ж, вона усе своє життя цим цікавилась, побувала в багатьох місцях, бачила ці роботи, і усе це позначалось на її творчості. Тому можна зустріти і гуцульські мотиви, й полтавські, й південноукраїнські.
Вона бере певні мотиви, обробляє, використовує їх. Її роботи напрочуд індивідуальні, своєрідні.
Віра Сергіївна розповіла мені чому вчить вишивка. А вишивка вчить акуратності, посидючості, точності. Мистецтво вишивки, як і будь-який вид мистецтва прищеплює людині гарний смак, робить її добрішою, вчить уважніше ставитися до навколишнього світу: до людей, природи.
Є у Віри Сергіївни й унікальна колекція наперстків. Вона збирала їх із усього світу. Є серед них і жовті й червоні, пластмасові й металеві, великі й не дуже, є навіть атласні. Їх більш ніж 300 штук!
У свої поважні роки вона повна творчих планів. Майстриня готова поділитися своїм багатим досвідом з аматорами української народної вишивки. Ця маленька тендітна жінка вражає своєю працьовитістю, цілеспрямованістю, наполегливістю.
Майстриня, як і раніше одержима новими ідеями. Вона мріє про створення у Криму музею української вишивки: «Це добре, що мої роботи є у приватних колекціях та багатьох музеях. Але ж Крим, де я живу і де створювалися ці твори, в змозі здивувати кримчан і гостей півострова дійсно чудовими українськими вишивками. Це потрібно всім і, насамперед, для естетичного виховання молоді. Я щиро сподіваюсь, що знайдуться люди, які зрозуміють необхідність створення музею «Український рушничок»... Я вірю – такий музей буде»!
Її творчість не може не знайти відгук в душі людини. Це щось живе і тепле, зіткане руками, в що було вкладено душу і світлі емоції. За допомогою голки вона робить наш світ добрішим, світлішим, щирішим.
Зустріч із цією чудовою жінкою запам’ятається мені назавжди.

Олександра АСЄЄВА,
учениця 7-го «в» класу
гімназії № 11.
м. Сімферополь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #52 за 25.12.2009 > Тема ""Джерельце""