Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2736)
З потоку життя (5825)
Душі криниця (3286)
Українці мої... (1425)
Резонанс (1439)
Урок української (985)
"Білі плями" історії (1620)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (259)
Ми єсть народ? (235)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
РЕЛ╤Г╤ЙН╤СТЬ, В╤РА, АВТОКЕФАЛ╤Я
Здавалося б, ясно означено в Писанн╕: Богу Богове, а кесарю кесареве. Сумно, але ж ╕ сьогодн╕...


ЛОВИ ЗЛОД╤Я?
Не хот╕лося б нагадувати, але ж вс╕ ╕ так здогадуються, хто голосн╕ше за ус╕х кричить "лови...


«УКРА╥НЦ╤ МО╥! ПРОБУД╤ТЬСЯ, НЕ БУДЬТЕ БАЙДУЖ╤!» (Данило КОНОНЕНКО)
Прес-рел╕з ╕ запрошення були роз╕слан╕ на десятки адрес, Сп╕лка журнал╕ст╕в розташована у...


ДОВ╤РА, ЯКУ НЕ МОЖНА ЗРАДИТИ
Але то пан Шкляр. А що ж укра╖нська держава?


«ВАШУ ДУМКУ… ВЗЯТО ДО В╤ДОМА»
Неймов╕рно, але к╕лька дн╕в тому з М╕н╕стерства культури на це звернення над╕йшла в╕дпов╕дь,...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #1 за 01.01.2010 > Тема "Резонанс"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#1 за 01.01.2010
╤ ТАК╤ ╢ В ДОНЕЦЬКУ Ф╤ЛОЛОГИ…

ОБЕРЕЖНО: СЛОВО!

Моя розпов╕дь про Донбас була б неповною, якби я не згадав про Олександра Олександровича Корабльова, доктора ф╕лолог╕чних наук, зав╕дувача кафедри теор╕╖ л╕тератури ╕ художньо╖ культури Донецького нац╕онального ун╕верситету, редактора ╕нтелектуально-художнього часопису «Дике поле».
А ще в╕н ╓ автором науково-художн╕х досл╕джень: «Мастер. Астральный роман» (1996-1997), «Темные воды Дона» (1998), ╕сторико-наукових композиц╕й «Донецкая филологическая школа» (1997, 1999, 2000, 2006, 2007), монограф╕╖ «Поэтика словесного творчества» (2001), навчальних пос╕бник╕в «Ars poеtica А. С. Пушкина» (2007), «Поэты и поэзия Бронзового века» (2007).
Але це ще не все. Перу Олександра Олександровича належить «фундаментальне» досл╕дження «Те, что у края», надруковане в часопис╕ «Дружба народов». Воно — про укра╖нський нац╕ональний характер.
* * *
«Львов. В салон автобуса заходит вуйко с пулеметом:
— Шановн╕ доброд╕╖, а чи не п╕дкажете ви мен╕, котра година?
Все сидят, молчат. Тут негр вскакивает с места:
— С╕мнадцять годин, п’ятнадцять хвилин, дядьку!
— Та сиди, синку, сам бачу, що не москаль».
А пулемет-то зачем? – спросите вы. Или не спросите – и так ясно? Без пулемета никак нельзя. Пулемет, чтоб москалей стрелять. Пулемет для настоящего украинца – единственно правильное отношение к русским. Это входит в кодекс его поведения, это показатель его «настоящести».
* * *
Все це з «Дружбы народов» № 7 за 2008 р╕к. Як бачимо, автор вибрав безпрограшну форму психолог╕чно╖ в╕йни з укра╖нцями – анекдоти. Н╕би без злоби, ненавист╕, ус╕м весело, вс╕ см╕ються… Але й зрозум╕ло ус╕м, що укра╖нц╕ – «глухий кут» цив╕л╕зац╕╖. Соромно, непрестижно бути укра╖нцем! Добре, що ╓ «передов╕ша» нац╕я, та й дорога туди ус╕м в╕дкрита…
* * *
«Бог сказал украинцу, что даст ему все, что он попросит, но даст в два раза больше соседу. И украинец попросил Бога выбить ему один глаз…»
╤ це зв╕дти ж, з ╕мперського пропагандистського часопису з дещо цин╕чною назвою «Дружба народов». Колись в╕н, може, ╕ робив добр╕ справи, знайомив радянську ╕нтел╕генц╕ю з кращими творами народ╕в СРСР. Але тепер у нього, видно, ╕нш╕ завдання:
«У старого бандеровца спрашивают:
— Д╕ду, у тебе патрони ╓?
— Нема, хлопц╕.
— Д╕ду, а п╕столет ╓?
— Нема, хлопц╕.
— А кулемет ╓?
— А ось чого нема, того нема…».
Як ви дума╓те, як╕ емоц╕╖ викликають ц╕ анекдоти у рос╕янина, читача «Дружбы народов»? Певно, породжують думку, що непогано б мати велику, бо╓здатну арм╕ю. Ну й ФСБ, звичайно. Куди ж без цього?
* * *
Щось я не чув в╕д льв╕вських старожил╕в, щоб анекдоти про агресивних бандер╕вц╕в розпов╕дали у 50-60-т╕ роки. Хоч, здавалося б, тод╕ вони були б╕льш актуальними… А ось наприк╕нц╕ 70-х, у 80-т╕, коли вже активно почала формуватися «единая общность – советский народ», вони з’явилися. ╤ поширювалися довол╕ активно серед в╕йськовослужбовц╕в. Мабуть, щоб не втрачали пильност╕? Часом так╕ анекдоти нав╕ть подобалися зах╕дним укра╖нцям. Але ж не заради збереження ╖хньо╖ ╕дентичност╕ вони створювалися! З дальн╕м приц╕лом усе робилося: звикнуть до таких, п╕дкинемо й ╕нш╕!
Не думаю, що анекдоти про чукч╕в складали сам╕ чукч╕. А про молдован — молдовани. Але ж см╕шними вони були для вс╕х… окр╕м чукч╕в ╕ молдован. Тепер для Рос╕╖ ворогом № 1 ╓ Укра╖на. Тому Олександр Олександрович через все ту ж… прости мене, Господи, «Дружбу народов» в╕дкрива╓ оч╕ багатом╕льйонн╕й аудитор╕╖:
«…Присмотримся: соломенный бриль, широкие шаровары, длинные обвислые усы, курит люльку, хитровато щурится. Нетороплив, рассудителен, несколько даже философичен. Хороший хозяин. Хата его добротна и опрятна. А там – ну, вы знаете: сало, горилка, борщ, галушки, вареники…
Только не ждите, что он пригласит вас к столу: о его гостеприимстве, конечно, вы тоже наслышаны:
— Куме, заходь у гост╕.
— Та в тебе ж злий собака.
— Отож».
* * *
Свого часу я побував у багатьох експедиц╕ях, об’╖здив Рос╕ю вздовж ╕ впоперек. Добре засво╖в: якщо не хочеш бути голодним – просися на квартиру до укра╖нц╕в. Все одно, до яких: розкуркулених, депортованих, «бандер╕вц╕в», чи до колишн╕х комсомольц╕в-романтик╕в, як╕ вирвалися з Укра╖ни, щоб будувати Братськ… Головне, щоб були укра╖нцями, або хоча б родом з Укра╖ни. ╤, що ц╕каво, точн╕с╕нько тако╖ ж думки були й етн╕чн╕ рос╕яни, як╕ ╖здили разом з нами! Щось не дуже вони посп╕шали до сво╖х…
Але що з того? Життя життям, а анекдоти анекдотами. Вони свою справу робили. Державно╖ ваги справу! Але на яку державу працю╓ Олександр Олександрович тепер? Певно ж, не на укра╖нську… Див╕ться, з яким захватом пише:
«Птица – тройка, несущаяся так, что все другие народы сторонятся от ее полета, это триединый русский народ, осознавший всемирность своей исторической миссии. Именно всемирность отличает национальную идею от националистических симулякров. «Люби все другие народы как свой собственный», — так, по-христиански Владимир Соловьев (родственник, между прочим, Григория Сковороды) выражал принцип мирного сосуществования народов.
— Так-то оно так, — скажет в ответ на эти умозаключения и всемирно-исторические перспективы джентльмен в соломенной шляпе, раскуривая трубку и хитро усмехаясь. – Але тр╕шечки ╕ не так…
Он мудр и спокоен, вокруг него мирно жужжат пчелы, и ласковое украинское солнце сияет, как истина, на вычищенном стволе его пулемета…».
* * *
…Читаю оце ф╕лософськ╕ роздуми Олександра Олександровича ╕ уявляю його: неголеного, змарн╕лого, у стареньк╕й г╕мнастерц╕… Сидить у сир╕й землянц╕ десь на п╕вноч╕ Сумсько╖ област╕ (щоб у випадку чого тут же дременути у р╕дну Брянщину) ╕ друку╓ на стар╕й друкарськ╕й машинц╕ сво╖ опуси. Бо╓ць невидимого фронту… Шт╕рл╕ц з ун╕верситетською осв╕тою… ╤нтелектуальний наш, ф╕лолог╕чний… Якщо рац╕я не п╕дведе, то вже завтра в Центр╕ читатимуть його твориво. Як там: «Алекс – Юстасу»? А пот╕м надрукують в «Дружбе народов».
Але ж д╕йсн╕сть набагато траг╕чн╕ша! Професора вивчила Укра╖на, вона ж його ╕ году╓, зарплату регулярно виплачу╓! У нього ж студенти, — чималенька аудитор╕я… А ми, на╖вн╕, чека╓мо, що Донецький нац╕ональний ун╕верситет скоро випускатиме патр╕от╕в Укра╖ни. Рад╕╓мо, що викладати почали укра╖нською мовою. Мабуть, рано рад╕╓мо. Бо корабльови серед нас – ╕ зброя у них хоч ╕ анекдоти, але досить ефективна. А ми ╖м — комфорт, а ми ╖м — демократ╕ю… Хай би спробував Олександр Олександрович критикувати рос╕йський характер, живучи в Рос╕╖. Певно, недовго очолював би свою кафедру… А у нас можна. Ми ж — найдемократичн╕ш╕!
Але думаю, що з демократ╕╓ю ми часом перегина╓мо палицю. На укра╖нофоб╕в вона поширюватись не повинна. Нав╕ть якщо йдеться про Донбас.

Серг╕й ЛАЩЕНКО.


АНЕКДОТОТВОРЧ╤СТЬ

Нещодавно прочитав статтю «Те, что у края», опубл╕ковану в журнал╕ «Дружба народов», № 7 за 2008 р. (автор – Олександр Корабльов, доктор ф╕лолог╕чних наук, зав╕дувач кафедри теор╕╖ л╕тератури ╕ художньо╖ культури Донецького нац╕онального ун╕верситету). Вража╓ у н╕й р╕вень анал╕зу важливих под╕й укра╖нсько╖ ╕стор╕╖ та культури. Маючи в╕льний час «завдяки» тотальному карантину, зробив для себе в╕дпов╕дн╕ коментар╕, як╕ пропоную читачам «КС».
«Типичные украинцы живут известно где – в анекдотах’’. Це серйозна заявка на нову методолог╕ю в народознавств╕ св╕тового масштабу. Бо ж укра╖нц╕, як будь-який ╕нший народ, не ╓ ун╕кальним наст╕льки, щоб висувати як╕сь теор╕╖ лише «п╕д них». Тому, за лог╕кою автора, типов╕ чукч╕, молдавани, ╓вре╖, естонц╕, грузини ╕ взагал╕ вс╕ ╕нородц╕ живуть саме в анекдотах. Справд╕, поширен╕ в радянський та й у пострадянський час анекдоти демонструють багатство в╕дпов╕дних сюжет╕в. З тим, що ╓ народ-виняток, для якого завузьк╕ рамки анекдоту – це рос╕яни, як╕, треба думати, широтою сво╓╖ душ╕, працьовит╕стю, розумом, всеб╕чними талантами стоять значно вище в╕д ус╕х ╕нородц╕в (як узагальнено висловлювався Ф. Досто╓вський, усяких там «жидишек» ╕ «полячишек»). Нова методолог╕я да╓ можлив╕сть швидко й однозначно розставити ус╕ народи за рангом. Очевидно, найвище стоять т╕ народи, як╕ нал╕чують найб╕льше анекдототворц╕в ╕ анекдотонос╕╖в, а також мають найб╕льше засоб╕в масово╖ ╕нформац╕╖ для поширення анекдот╕в, причому якомога принизлив╕ших для сус╕д╕в ╕ в основ╕ сво╖й лицем╕рних ╕ блюзн╕рських. Спос╕б самовивищення за рахунок приниження ╕нших дуже заманливий, не потребу╓ особливих зусиль ╕ важко╖ прац╕. У цьому контекст╕ нова методолог╕я потребу╓ уточнення: «Типичные в имперско-шовинистичекском сознании инородцы живут известно где – в анекдотах». Тут усе ч╕тко ╕ на сво╓му м╕сц╕.
╢ перспективи поширення «анекдотично╖ методолог╕╖» в масштабах ╢вросоюзу та й усього св╕ту. Для цього досить видати масовими тиражами (бажано, за рахунок фонд╕в ООН чи того ж ╢вросоюзу) зб╕рники анекдот╕в н╕мц╕в — про француз╕в ╕ француз╕в — про н╕мц╕в, ╓вре╖в — про араб╕в ╕ араб╕в — про ╓вре╖в, б╕лих — про чорношк╕рих ╕... — комб╕нац╕й сотн╕. Головне, в╕д╕брати найдошкульн╕ш╕ та найпринизлив╕ш╕. Тод╕ можна забути про толерантн╕сть ╕ прощення, до яких народи пройшли довгий шлях. Пересваривши ╖х ус╕х, можна буде такий «мировой пожар» роздмухати! Щоправда, чомусь у цив╕л╕зованому св╕т╕ не в пошан╕ ксенофоб╕я (у Штатах можна мати непри╓мност╕ за саме вживання слова «негр»), але це ╖хн╕ проблеми – ╖м не зрозум╕ти, що таке «особая гордость».
Тепер щодо анекдот╕в про дядька з кулеметом. ╥х творцями ╕ розповсюджувачами переважно були люди, пов’язан╕ з в╕йськовою службою. В╕домо, що майже кожен командир, знайомлячись ╕з новобранцями, призваними на в╕йськову службу ╕з Зах╕дно╖ Укра╖ни, не оминав сво╓р╕дно пожартувати: «Прибули з╕ сво╖ми автоматами?». У цьому запитанн╕ виявлялось не т╕льки почуття специф╕чного гумору, але й насл╕дки багатор╕чно╖ пол╕тико-виховно╖ роботи. Очевидно, пол╕тпрац╕вники у в╕йську змушен╕ були якось коментувати той масовий оп╕р, який чинився радянськ╕й влад╕ на Зах╕дн╕й Укра╖н╕ ще багато рок╕в п╕сля в╕йни. Не могли ж вони прив╕дкрити правду, хоча б натякаючи на «недол╕ки» радянсько╖ влади. (Це Олександр Довженко дозволив соб╕ у щоденнику, веденому не для чужого ока, п╕д датою 2 липня 1942 р. записати таке: «Ах, коли б вистачило мен╕ сили й часу, написав би я роман про визволення Зах╕дно╖ Укра╖ни... Про цю трагед╕ю написати б роман на тисяч╕ три градус╕в температури ╕ вилити в нього увесь св╕й б╕ль, усю тугу... Це могло б вийти величезне полотно, голос тисячол╕ття, всесв╕тн╕й крик, новий «Кобзар» у проз╕. Наст╕льна книга м╕льйон╕в, що не втратили вм╕ння плакати»). Найпрост╕ше ╕ найвиг╕дн╕ше було усе пояснювати ненавистю до «москал╕в», тупою вперт╕стю, невдячн╕стю, патолог╕чним бажанням мати зброю ╕ проти когось ╖╖ застосувати. Таке ж зм╕щення акцент╕в ╕ п╕дм╕ну понять застосовують ╕ сьогодн╕шн╕ розповсюджувач╕ в╕дпов╕дних анекдот╕в. Бо дуже хочеться дегеро╖зувати, сприм╕тизувати боротьбу за незалежн╕сть в╕д жахливо╖ тиран╕╖ рос╕йсько╖ системи влади (як царсько╖, так ╕ радянсько╖) зведенням ╖╖ до вигадано╖ зоолог╕чно╖ ненавист╕ до «москал╕в», повн╕стю замовчуючи факти, що в УПА були рос╕яни та представники ╕нших народ╕в. Вража╓ сво╖м фарисейством намагання представити укра╖нц╕в Галичини ксенофобами всупереч чисельним фактам ╕стор╕╖ ╖хнього сп╕вжиття ╕з поляками, ╓вреями, н╕мцями, в╕рменами. П╕дкреслимо, високий р╕вень толерантност╕ виявлявся у сп╕лкуванн╕ не лише ╕з «╓динов╕рними» ╕ «╓динокровними» (за класиф╕кац╕╓ю народ╕в, яку так полюбляють рос╕йськ╕ «слов’яноф╕ли»). В╕домо, що для ус╕╓╖ Галичини типовим було сп╕льне в╕дзначення рел╕г╕йних свят, зсунутих у час╕ через використання р╕зних календар╕в, коли, наприклад, польськ╕ родини спочатку гостили на Р╕здво сво╖х сус╕д╕в-укра╖нц╕в, а через два тижн╕ ставали у них бажаними гостями. Звичайно, мали негативний вплив насл╕дки пол╕тики польсько╖ влади у м╕жво╓нн╕ роки, зокрема насаджування польських колон╕ст╕в ╕з наданням ╖м особливих економ╕чних п╕льг на теренах Волин╕, де були добр╕ ╜рунти, ╕з одночасним брутальним позбавленням земл╕ ╕ засоб╕в для ╕снування укра╖нц╕в.
╤ все ж х╕д ╕стор╕╖ показав, що значно важлив╕шим виявився дух толерантност╕, прагнення до вза╓морозум╕ння – саме Польща одн╕╓ю ╕з перших держав визнала незалежн╕сть Укра╖ни, нада╓ ╖й морально-пол╕тично╖ п╕дтримки (якою ╓ п╕дтримка держави «╓динов╕рних» ╕ «╓динокровних», див., наприклад, випуски новин московських телеканал╕в).
До реч╕, ╓врейськ╕ погроми – явище, типове для Рос╕╖, а не для Галичини. Тому й не дивним ╓ той внесок, що його зробили ╓вре╖ у боротьбу УПА.
Ще один поширений персонаж анекдот╕в певного ╜атунку — скупий укра╖нець. Чому ╕ зв╕дки це? Адже мандр╕вники-╕ноземц╕, як╕ в середн╕ в╕ки в╕дв╕дували Укра╖ну, незм╕нно в╕дзначали гостинн╕сть ╕ доброту укра╖нц╕в. Звичайною практикою в укра╖нських селах було залишати незамкненими осел╕, коли господар╕ в╕длучались, наприклад, на роботу в поле. Ситуац╕я почала зм╕нюватись ╕з появою на теренах Укра╖ни гарн╕зон╕в рос╕йського в╕йська, особливо у XVIII стор╕чч╕ – т╕ брали все, що «погано лежало». Не ставало б╕льше поц╕новувач╕в гостинност╕ укра╖нц╕в ╕з запровадженням кр╕пацтва – форми рос╕йського рабства, коли людина стала товаром, а не просто була зобов’язана в╕дпрацювати певну к╕льк╕сть дн╕в на господаря (як це було, наприклад, у Франц╕╖ ╕ то протягом значно меншого пер╕оду часу, н╕ж кр╕пацтво-рабство у Рос╕╖). Ну, а ХХ стол╕ття взагал╕ стало макабричним для укра╖нц╕в, коли три орган╕зован╕ чужою владою голодомори позбавили життя чи не половини найпрацездатн╕ших селян. А тепер прохання до читач╕в — самост╕йно оц╕нити р╕вень цин╕зму ╕ морально╖ глухоти укладач╕в ╕ розповсюджувач╕в анекдот╕в про вгодованого укра╖нця, що намина╓ сало ╕ морить голодом трьох негр╕в. («Едут в поезде три негра и украинец. Украинец достает сало, помидоры и начинает смачно есть. Негры смотрят на него голодными глазами. Тогда украинец им говорит: «Звиняйте, хлопц╕, банан╕в нема»).
Показовий виб╕р анекдототворцями типажу укра╖нця. З наукових джерел в╕домо, що образ низькорослого опецькуватого доброд╕я, ф╕з╕оном╕я якого не пом╕ща╓ться «в кадр», не ╓ типовим для укра╖нц╕в. Можна також згадати, яким уявлявся зб╕рний образ укра╖нця в╕домому рос╕йському художнику Троп╕н╕ну, чи ск╕льки р╕зних тип╕в укра╖нц╕в в╕дтворив Р╓п╕н у в╕домих «Запорожцях...». Практично жодного товстуна не знаходимо на прижитт╓вих портретах укра╖нських гетьман╕в. Тод╕ ж чому експлуату╓ться саме такий типаж? Частково тому, що товстун╕в традиц╕йно част╕ше висм╕юють чи то в середовищ╕ школяр╕в, чи пол╕тик╕в. Але ╓ ще одна причина, пов’язана ╕з впливом на п╕дсв╕дом╕сть — показуючи на екранах телев╕зор╕в анекдотичного укра╖нця добре вгодованим, нав╕юють сумн╕в: «Чи такий колись голодував?».
Чимало ╕нших висловлювань р╕вня найприм╕тивн╕ших анекдот╕в розсипано на стор╕нках статт╕. Дек╕лька з них стосуються укра╖нсько╖ мови. Виявля╓ться, «популярным в лингвистических дискуссиях» ╓ анекдот, у якому ф╕гуру╓ Стал╕н, який зауваживши, що в рос╕йськ╕й та укра╖нськ╕й мовах багато сп╕льних сл╕в, диву╓ться з нам╕ру видати словник укра╖нсько╖ мови. Можна соб╕ уявити фаховий р╕вень згаданих дискутант╕в. Адже справжн╕м ф╕лологам добре в╕домо, що нав╕ть у мовах в╕ддалених можна назбирати багато сп╕льнокореневих сл╕в, як ╕ те, що, наприклад, у мовах ╕тал╕йськ╕й та ╕спанськ╕й в╕дсоток таких сл╕в перевищу╓ той, що властивий укра╖нськ╕й та рос╕йськ╕й. Тим не менше щось не чутно, щоб ╕тал╕йц╕ чи ╕спанц╕ називали одне одного «братн╕м ╓динов╕рним романським народом».
А ось л╕рично-меланхол╕йний пасаж: «Казалось бы, какое дивное могло быть сочетание: один язык – «великий и могучий», другой – «певучий», «соловьиный», «калиновый». Дума╓те, тут натяк на те, що на завад╕ «сочетания» були в╕ков╕ гон╕ння ╕ заборони укра╖нсько╖ мови рос╕йськими властями ус╕х кольор╕в ╕ в╕дт╕нк╕в? Зовс╕м н╕! Виявля╓ться, це «насильственная украинизация» добива╓ «великий и могучий». (До реч╕, про вищенаведен╕ еп╕тети: якщо укра╖нську мову визнано одн╕╓ю з трьох наймелод╕йн╕ших мов св╕ту, поряд ╕з французькою та перською, м╕жнародним жур╕ на конкурс╕ мов, що в╕дбувся у Париж╕ в 1930-х роках, то «великий и могучий» ╓ таким за самоооц╕нкою — аякже, в Рос╕╖ з ╖╖ культом сили усе ма╓ бути саме таким).
Чита╓мо дал╕: «Известный донецкий диссидент Иван Дзюба еще в 60-е годы поставил вопрос: «Интернационализм или русификация?». Сейчас на него можно было бы ответить «Интернационализм и русификация». Русификация, наверное-таки, была, хотя и незаметная, ненасильственная, естественная». Ось так! Все йшло так мило-гармон╕йно, а якщо й були як╕сь в╕дхилення в╕д ╕деалу, то непом╕тн╕, як╕сь в╕ртуальн╕. Звичайно, якщо заплющити оч╕, то й колода ста╓ непом╕тною, а ще й якщо в╕дгородитися в╕д реальних факт╕в, то й вийде под╕бна писанина. В╕домо, що достатньо було, щоб у якомусь сел╕ чи м╕стечку ╕з майже стов╕дсотковим укра╖нським населенням з’явились одна-дв╕ неукра╖нськ╕ с╕м’╖, як починався процес переведення викладання в м╕сцев╕й школ╕ на рос╕йську мову. Нагада╓мо спогад ╤. Дзюби про те, як вразив в╕домого рос╕йського письменника В╕ктора Некрасова висновок, що можна усе життя прожити будь-де в УРСР, обходячись без укра╖нсько╖ мови. Способ╕в русиф╕кац╕╖, як брутальних, так ╕ витончених, було безл╕ч (достатньо ще раз прочитати книгу ╤. Дзюби чи ╕нш╕ фахов╕ видання уже останн╕х рок╕в).
╤ слово «сейчас» не зм╕ню╓ одного ╕з головних висновк╕в, зроблених майже 50 рок╕в тому ╤. Дзюбою: фразеолог╕я ╕нтернац╕онал╕зму використовувалась як ширма русиф╕кац╕╖.
Повернемось до народознавчих новац╕й. «Западный украинец» – понятие очень собирательное, его составляют вуйки, бойки, лемки, гуцулы, русины, а также полищуки, литвины, дулебы, бужане, волыняне, галичи и другие этносы...». Для л╕кнепу: д╕алектне слово «вуйко» означа╓ дядька по л╕н╕╖ матер╕, воно також використову╓ться при шанобливому звертанн╕ до старшого за в╕ком чолов╕ка. Анекдотичн╕сть наведеного твердження близька до анекдотичност╕ такого: «Русских составляют тещи, поморы, сибиряки... и другие этносы».
Дал╕: «Характер западного украинца формировался под воздействием разных имперских культур – польско-литовской, австро-венгерской, российской, советской... Всякое напоминание о Российской или иной какой империи вызывает у сознательного украинца негодование». Тут, як кажуть, «империя империи рознь». Особливо р╕зними були умови нац╕онального життя укра╖нц╕в Галичини, яка 1772 р. (як ╕ Буковина 1774 р.) потрапила до складу Австр╕╖, ╕ укра╖нц╕в Наддн╕прянщини п╕д кормигою рос╕йських цар╕в. Якщо завдяки пол╕тиц╕ королеви Мар╕╖ Терез╕╖ (1717-1780) було скасоване кр╕пацтво (1773 р.), зменшено прив╕ле╖ магнат╕в, зр╕вняно в правах укра╖нських греко-католик╕в з католиками, в╕дкрито укра╖нську духовну сем╕нар╕ю у В╕дн╕ (1774 р.), то майже у той самий час Катерина II руйну╓ Запорозьку С╕ч (1775 р.), зд╕йсню╓ жорстоке закр╕пачення укра╖нських селян, веде до занепаду укра╖нське шк╕льництво. ╤ в подальшому, упродовж наступних майже 150 рок╕в, практично щороку разюч╕ в╕дм╕нност╕ в реал╕ях нац╕онального життя укра╖нц╕в в обох ╕мпер╕ях лише наростали. Наприклад, з одного боку – в╕дкриття укра╖нських г╕мназ╕й (першою була Академ╕чна г╕мназ╕я у Львов╕ – з 1867 р. тут викладання укра╖нською мовою проводилось у 1-4-х класах, а з 1874 року — в ус╕х ╕нших) ╕ боротьба за в╕дкриття окремого ун╕верситету у Львов╕ з укра╖нською мовою викладання (в ╕снуючому в╕д 1661 р. Льв╕вському ун╕верситет╕ ще 1787 р. було введено викладання укра╖нською мовою у так званому «Studium Ruthenum», а з 1818 р. – у народних школах), з ╕ншого – додатков╕ жорстк╕ утиски укра╖нсько╖ мови на п╕дстав╕ Валу╓вського циркуляра (1863 р.) та Емського указу (1876 р.). До реч╕, завдяки пост╕йному тиску на австр╕йськ╕ власт╕ впливових представник╕в укра╖нських наукових ╕ громадських к╕л, 29 листопада 1912 р. уряд у В╕дн╕ оголосив проект заснування укра╖нського ун╕верситету у Львов╕, зг╕дно з яким його в╕дкриття призначалося на початок 1916 р. Дума╓те, в чомусь тут сприяв «╓динов╕рний» царський уряд? Якби ж то! Навпаки, рос╕йський посол у В╕дн╕ зробив у червн╕ 1914 р. демарш, заявляючи м╕н╕стров╕ закордонних справ Австро-Угорщини, що заснування укра╖нського державного ун╕верситету в Галичин╕ уряд Рос╕╖ буде вважати ворожим кроком проти себе та за можливий «casus belli» (причину в╕йни). Не б╕льше й не менше!
Важливим був досв╕д, якого набували галичани й буковинц╕ в Австро-Угорщин╕, бачачи, як поступово доростають до самост╕йного державного життя ╕нш╕ народи – чехи, словаки, хорвати. Саме цей досв╕д, разом ╕з згаданими значно сприятлив╕шими умовами для нац╕онального життя, обумовлювали р╕зницю у р╕вн╕ нац╕онально╖ св╕домост╕ зах╕дних укра╖нц╕в ╕ наддн╕прянц╕в. Щоправда, п╕сля Першо╖ св╕тово╖ в╕йни, за дек╕лька рок╕в самост╕йного державного життя, наддн╕прянц╕ стр╕мко надолужували прогаяне. А дал╕ проявила себе б╕льшовицька Рос╕я, розстр╕лявши укра╖нське в╕дродження.
Отже, не в╕дпов╕да╓ д╕йсност╕ оц╕нка, н╕би у св╕домого укра╖нця виклика╓ обурення згадка про Австро-Угорську ╕мпер╕ю. Як ╕ вигадкою ╓ твердження, що в ц╕й держав╕ укра╖нц╕ могли досягти х╕ба що «посад» кучера чи куховарки, тод╕ як укра╖нц╕ в Рос╕йськ╕й ╕мпер╕╖ мали сприятлив╕ умови для отримання високих чин╕в. Так, ╓ приклади, коли укра╖нц╕ в Рос╕╖ усп╕шно просувались по служб╕, однак для цього, як правило, треба було забути чи, принаймн╕, не аф╕шувати сво╓ укра╖нство. В Австро-Угорщин╕, де народи, що входили до ╖╖ складу, були визнан╕ оф╕ц╕йно, ситуац╕я була ╕ншою. Приклад: вир╕шальними у прийнятт╕ згадано╖ урядово╖ ухвали про в╕дкриття укра╖нського ун╕верситету у Львов╕ були наполеглив╕, майже десятир╕чн╕ зусилля професор╕в-укра╖нц╕в ╤вана Пулюя (ф╕зик, електротехн╕к) та ╤вана Горбачевського (б╕ох╕м╕к), як╕ працювали в Праз╕ й свого часу були там ректорами двох вищих навчальних заклад╕в. Незважаючи на ╖хню виразну позиц╕ю патр╕от╕в-укра╖нц╕в, один ╕з них згодом став м╕н╕стром охорони здоров’я та сан╕тар╕╖, а другому запропонували посаду м╕н╕стра осв╕ти, в╕д якого
╤. Пулюй в╕дмовився за станом здоров’я. Знаходили укра╖нц╕ розум╕ння сво╖х прагнень ╕ в середовищ╕ впливових ос╕б Австро-Угорщини. Тут найяскрав╕ший приклад – арх╕князь В╕льгельм Габсбур╜ (1895-1951), який прибрав ╕м’я Василь Вишиваний, боровся за укра╖нську незалежн╕сть, був полковником Укра╖нських с╕чових стр╕льц╕в, автором зб╕рки поез╕й укра╖нською мовою «Минають дн╕». У 1948 р. схоплений у В╕дн╕ радянськими спецслужбами, помер на засланн╕.
А що нам пропону╓ться для розум╕ння Сходу Укра╖ни? «Восточные украинцы – совсем иной тип общности, этническая принадлежность здесь мало кого интересует. Здесь уживаются беглецы и беженцы всех времен и народов. Сюда съезжались на зароботки зеки и пролетарии, а уезжали, как только представлялась возможность, поеты, музыканты, художники».
Спочатку одне уточнення: етн╕чна належн╕сть, як правило, мало кого ц╕кавить у крим╕нальних середовищах усього св╕ту (основне – показати себе у «д╕л╕») – тут справжн╕й ╕нтернац╕онал. Поряд ╕з вказаними процесами «сьезжания» и «уезжания» сл╕д пам’ятати не менш в╕дчутний ╕ вкрай неприродний – вив╕льнення великих територ╕й в╕д кор╕нного укра╖нського населення п╕д час голодомор╕в ╕ репрес╕й. ╢ питання щодо акцентування на крим╕нальному минулому частини мешканц╕в цього краю. Як в╕домо, перш╕ переселенц╕ до Австрал╕╖ також мали сутт╓в╕ проблеми ╕з дотриманням закон╕в у сво╖х кра╖нах, однак щось не чутно, щоб тепер ╖хн╕х нащадк╕в привчали цим гордитися. Навпаки, вони подолали в╕дпов╕дн╕ комплекси, ╖хню кра╖ну шану╓ св╕тове сп╕втовариство. У цьому контекст╕ якось дисону╓ й педалювання на словосполученн╕ «дике поле». (Хоча зрозум╕ло: чим б╕льше дикост╕ ╕ менше прилучення до загальнолюдсько╖ ╕ нац╕онально╖ культури, тим легше ман╕пулювати св╕дом╕стю). Тож раду╓ усе, що сприя╓ позбавленню «крим╕нальних» штамп╕в мешканц╕в Донбасу, вияву ╖х творчого потенц╕алу, наприклад, у балет╕ В. Писар╓ва, розвитку науки, спорту та ╕н.
╢ у статт╕ рядки, в╕д яких св╕тл╕ша╓ на душ╕: «Люби все другие народы как свой собственный» – так, по-христиански, Владимир Соловьев выражал принцип мирного сосуществования народов». Але зовс╕м поряд, н╕би п╕д впливом гогол╕вського чорта, автор виводить таке: «Птица-тройка, несущаяся так, что все другие народы сторонятся от ее полета, это триединый русский народ, осознавший всемирность своей исторической миссии. Именно всемирность отличает национальную идею от националистических симуляков». Оце масштаб! З╕братися три╓дино в один кулак, щоб ╕нш╕ й писнути не посм╕ли! (А як же з любов’ю до вс╕х народ╕в, запита╓те? — Причому тут любов, коли ╓ сила). Виявля╓ться, нац╕ональна ╕дея може бути лише у тих, хто претенду╓ панувати у всесв╕тньому масштаб╕. ╤ нема╓ т╕н╕ збентеження в╕д того, що дек╕лька десятк╕в народ╕в, чисельн╕сть кожного з яких раз╕в у сто менша в╕д чисельност╕ народу-гегемона, як ╕ в ст╕льки ж раз╕в менш╕ площ╕ ╖хн╕х держав, почуваються не менш щасливими, н╕ж т╕, що вперто приписують соб╕ «историческую миссию». Пригаду╓ться, як Альберт Ейнштейн у статт╕, присвячен╕й юв╕лею видатного голландського ф╕зика Генр╕ха Антона Лоренца, як певну ознаку його шляхетност╕ в╕дзначив той факт, що юв╕ляр належав до народу надто малочисельного для того, щоб робити велик╕ дурниц╕. Якщо ж не допускати до св╕домост╕ думку про майже неперервний ланцюг злочин╕в проти ╕нших народ╕в (десятки яких стерт╕ з лиця Земл╕), якими супроводжувалось «осво╓ння» нових територ╕й, то можна ще довго перебувати у стан╕ ман╕акального блаженства в╕д усв╕домлення сво╓╖ «велич╕».
А що там за рознарядкою св╕тить укра╖нцям? «Когда политики сетуют на отсутствие национальной идеи, это должно заставить задуматься: а может ее и вовсе нет? Придумать идею нельзя». Отож, затямте: придумати ╕дею не можна, з нею лише народжуються, причому т╕льки богообран╕. Те, що деяк╕ пол╕тики мають проблеми з формулюванням нац╕онально╖ ╕де╖, не дивина, оск╕льки часто в них виникають проблеми нав╕ть при формулюванн╕ елементарних думок. Очевидно, далеко не все з того, що «проходили» в школ╕, засвоювалось на «задов╕льно». Якби в штат╕ пом╕чник╕в таких пол╕тик╕в був хоча б один сучасний старшокласник, в╕н п╕дказав би, що на початку XX стол╕ття (точн╕ше, 1905 р.) ╤ван Франко написав поему «Мойсей», у пролоз╕ яко╖ ╓ надзвичайно глибок╕, вистраждан╕ слова, що спонукали до болючих роздум╕в ус╕ покол╕ння укра╖нц╕в XX ст. ╤ не лише до роздум╕в, а й до жертовно╖ боротьби за вт╕лення ось тако╖ нац╕онально╖ ╕де╖: «Засяяти в народ╕в вольних кол╕». Так просто. Розкрити сво╖ творч╕ можливост╕ й цим бути ц╕кавим ╕ншим народам, поважати ╖хн╓ право бути в╕льними. Без дико╖ «тройки», яко╖ жахаються ╕нш╕ народи, ╕ без ╕нших «всесв╕тн╕х» дурниць.
…Карантин завершу╓ться. ╢ над╕я, що ╕нф╕кованих (╕ не лише в╕русом грипу) ставатиме все менше.

Роман Пляцко,
доктор ф╕зико-математичних наук.
м. Льв╕в.

***

ПОВЧАНЬ НЕ ПОТРЕБУ╢МО!

Наш «старший брат» розгн╕вався на нас,
Що ми його належно не шану╓м,
Що ми, мовляв, у цей непевний час
╤з ним, великомудрим, ворогу╓м…
Не визнаю обвинувачень цих
Необ’╓ктивних, безп╕дставних ╕ крутих.
Чого це нам, скаж╕ть, ворогувати?
Ми хочем з ним стосунки добр╕ мати,
Його завжди запрошувать до хати,
Щоб хл╕бом, салом пригощать як брата,
Але не старшого, а р╕вного до нас.
Це ми йому у той розлучний час
Свою потужну зброю в╕ддали,
(Ми, мабуть, недоумками були)
Пов╕рили в його слова нещир╕.
Що з нами житиме у дружб╕ в╕н ╕ в мир╕.
В╕н об╕цяв, що буде все «о’кей»,
Як у порядних ╕ дов╕рливих людей.
Тепер повча╓ нас, як ма╓м жити:
╤з ким дружити нам чи не дружити,
До кого в гост╕ нам ходить чи не ходити…
Велик╕ плани на майбутн╓ в нас сьогодн╕.
Ми чесн╕, справедлив╕, благородн╕,
Бува╓м, часом, аж занадто обережн╕…
Якщо ми нин╕ справд╕ незалежн╕ –
Повчань його не потребу╓м, н╕,
Ан╕ тепер, н╕ на майбутн╕ дн╕.

Григор╕й ПОНОМАРЕНКО, ветеран педагог╕чно╖ прац╕, ╕нвал╕д в╕йни.
м. Донецьк.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #1 за 01.01.2010 > Тема "Резонанс"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=8320

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков