Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2973)
З потоку життя (6161)
Душі криниця (3396)
Українці мої... (1450)
Резонанс (1470)
Урок української (986)
"Білі плями" історії (1656)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ДУХОВНИЙ УЧИТЕЛЬ: ╢ВГЕН СВЕРСТЮК
Яким був ╢вген Сверстюк ╕ як╕ повчання залишив у спадок новим покол╕нням, нам розпов╕ла зав╕дувач...


ЗАБУТЕ ╤М’Я Л╤КАРЯ МАР’ЯНА ПАНЧИШИНА
«Знання ╕ досв╕д – в ╕м’я збереження здоров’я укра╖нц╕в”, - таким...


ДОВГИЙ ШЛЯХ, ПРИСВЯЧЕНИЙ ОСВ╤Т╤
З ЮВ╤ЛЕ╢М! РЕКТОРУ НАЦ╤ОНАЛЬНОГО ПЕДАГОГ╤ЧНОГО УН╤ВЕРСИТЕТУ ╤МЕН╤ М.П. ДРАГОМАНОВА В╤КТОРУ...


«ПОЧЕСНА В╤ДЗНАКА» - ПИСЬМЕННИКУ-ЮВ╤ЛЯРУ
Гост╕ тепло в╕тали Василя Григоровича Латанського.


╤ВАН БОБЕРСЬКИЙ: «ДЕ СИЛА, ТАМ ВОЛЯ ВИТА╢»
╤ван Боберський походив з╕ славетного роду, кор╕ння якого сягало княжих час╕в.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #1 за 01.01.2010 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#1 за 01.01.2010
ДУХОВНА СПАДЩИНА Л╤КАРЯ БОРЖКОВСЬКОГО

Нещодавно виповнилось 75 рок╕в в╕д дня народження Олекс╕я Васильовича Боржковського, п╕дполковника медично╖ служби, л╕каря вищо╖ категор╕╖, правнучатого плем╕нника видатного укра╖нського поета-класика, л╕каря й громадського д╕яча Степана Руданського (1834-1873).
Нащадок двох старовинних род╕в, що вс╕ма сво╖ми помислами й душею прагнули прислужитися сво╓му народов╕, Олекс╕й Васильович успадкував в╕д них палку любов до Укра╖ни, неп╕дробний ╕нтерес до життя, непосидючу, невгамовну вдачу.
З ╕н╕ц╕ативи його прад╕да прото╕╓рея Василя Григоровича Боржковського в м╕стечку М╕зяк╕в (нин╕ село Калин╕вського району на В╕нниччин╕) у 1902 роц╕ було збудовано двокласну церковнопараф╕яльну школу, а згодом — ╕ церкву. Його старший син Валер╕ан (1864-1919) — укра╖нський етнограф, фольклорист, громадський д╕яч у 1917 роц╕ був призначений В╕нницьким ком╕саром Тимчасового уряду, брав найактивн╕шу участь в укра╖нському визвольному рус╕, за що й був розстр╕ляний б╕льшовиками. Молодший син священика Василь у 1897 роц╕ одружився з плем╕нницею Степана Руданського Соф╕╓ю, донькою його сестри Ольги. Так Боржковськ╕ пор╕днилися з Руданськими.
Олекс╕й Боржковський народився у 1934 роц╕, у селищ╕ Брацлав, на В╕нниччин╕, через сто рок╕в п╕сля того, як на св╕т з’явився Степан Руданський.
Олекс╕╓м хлопчика назвали на честь бабусиного брата по мамин╕й л╕н╕╖ Олекс╕я В╕гури. Пересл╕дуваний б╕льшовиками, в╕н ем╕грував за кордон. Завдяки його допомоз╕ с╕м’я вижила в голодний 1933 р╕к.
«З трир╕чного в╕ку пам’ятаю все побачене й почуте, — розпов╕да╓ л╕кар. — П╕вденний Буг у зелен╕ розк╕шних верб; запашн╕ кв╕ти на подв╕р’╖ бабц╕ Мар╕╖ В╕ктор╕вни, дворянки за походженням; молоду й гарну маму Галину Арсен╕вну, с╕льську вчительку в блакитн╕й сп╕дниц╕-пл╕се й жовт╕й блузочц╕; бабусин╕ слова: «Ти, Галочко, як наш нац╕ональний прапор...».
Вперше про свого пращура Степана Руданського Олекс╕й почув в╕д батька Василя Васильовича, свого часу одного з найкращих ветл╕кар╕в ╕ д╕агност╕в в Укра╖н╕.
╤м’я поета в родин╕ шанувалось. На комод╕ в к╕мнат╕ збер╕гались мушл╕, привезен╕ з Ялти, де Степан Руданський об╕ймав у св╕й час посаду м╕ського л╕каря, його годинник, однак п╕сля ноч╕вл╕ в дом╕ чолов╕ка, що назвався «представником орган╕в», безц╕нна для с╕м’╖ рел╕кв╕я зникла. Василь Васильович в окрему папку з написом «Степан Руданський» дбайливо складав св╕тлини, газетн╕ вир╕зки й ╕нш╕ матер╕али, а на вс╕х с╕мейних святах ╕ тод╕, коли в дом╕ збиралися гост╕, у слушну хвилину п╕дводився батько й розпочинав сп╕вати п╕сню «Пов╕й, в╕тре, на Вкра╖ну» й без паузи продовжував г╕мном «Ще не вмерла Укра╖ни». Сп╕вали вс╕, а Олекс╕╓в╕ здавалося, що це одна п╕сня й ус╕ слова належать Степанов╕ Руданському.
Страшна хвиля репрес╕й 30-х рок╕в не обминула й Брацлава. На випадок арешту Галина Арсен╕вна приготувала торбу сухар╕в ╕ необх╕дний одяг. «З ус╕╓╖ вулиц╕ Лен╕на, де ми жили, лише нашу родину не зачепили. Ми тод╕ вир╕шили, що батька, ╓диного ветл╕каря на весь Брацлавський район, людину, потр╕бну для влади, б╕льшовики побоялись зач╕пати, ╕накше б ╖м ╕нкрим╕нували саботаж», — згаду╓ Олекс╕й Боржковський.
Та все з’ясувалося на 60-р╕чч╕ мого батька в 1967 роц╕. Поздоровити юв╕ляра прийшов колишн╕й сан╕тар ветл╕карн╕, 80-л╕тн╕й поляк Зарицький. П╕днявшись для виголошення тосту, в╕н промовив: «Вип’╓мо за мене, бо якби не я, — не було б ╕ Василя Васильовича. Я вже в такому в╕ц╕, що н╕чого не боюсь й можу розпов╕сти. Пам’ята╓те, як я прийшов на роботу з опухлою, синьою рукою й н╕чого не м╕г робити? Тод╕ я сказав, що напився й упав п╕д воза (ми ж знали, що Зарицький зовс╕м не вживав спиртного), насправд╕ мене викликали в органи й примушували п╕дписати донос на ветл╕каря Боржковського, який н╕бито створив антиурядову орган╕зац╕ю. Мене катували, затискували руку в дверях, в╕дливали водою й тортури продовжувались.
Я подумав: «Якщо обмовлю невинну людину, то й мене знищать, як соратника л╕каря, мо╖ д╕ти стануть д╕тьми ворога народу, а я сам п╕сля смерт╕ потраплю в пекло. Якщо не п╕дпишу наклеп — теж загину, але не постражда╓ Василь Васильович, мо╖ д╕ти будуть «чистими», а я потраплю в рай». Дивовижно, але Зарицького в╕дпустили, нашу родину не ч╕пали».
Спок╕йного, блакитноокого хлопчика з б╕лявими кучериками, який до того ж н╕коли не капризував, у ветл╕карн╕ любили вс╕. Особливо до Олекс╕я прихилився душею безд╕тний фельдшер Балацький. Коли потр╕бно було ви╖хати в колгоспи, в╕н садив на бричку поруч ╕з собою й л╕каревого сина. Звичайну дерев’яну рах╕вницю винах╕дливий Балацький перетворював на в╕зок: для цього на перевернуту рах╕вницю клав папку — «Д╓ло», прив’язував рем╕нь в╕д власних штан╕в, садовив зверху Олекс╕я й возив по п╕длоз╕.
До ветл╕карн╕ неодноразово приходив енкаведист, в╕д якого якось хлопчик почув: «Дайте мне человека, а уж дело я ему пришью!».
Уява малого хлоп’яти вимальовувала картину: один гр╕зний дядя, взявши до рук голку з ниткою, пришива╓ ╕ншому дяд╕ до штан╕в папку з написом «Д╓ло».
Коли розпочалася Велика В╕тчизняна в╕йна, Олекс╕╓в╕ не виповнилося й семи рок╕в, а в с╕м’╖ були ще й молодш╕ д╕ти — трир╕чний брат Микола й трим╕сячна сестра Л╕д╕я. Батько з першого й до останнього дня в╕йни — на фронт╕, у склад╕ кавалер╕йсько╖ див╕з╕╖. Будинок, в якому мешкала родина, стояв на трас╕ — майже щодня (наказ — двер╕ не зачиняти!) тут ночували то н╕мецьк╕ солдати й оф╕цери, то — румунськ╕. До того ж родина оф╕цера Червоно╖ арм╕╖ перебувала на особливому обл╕ку.
«Якось до нас уноч╕ приб╕гли четверо з ╓врейсько╖ с╕м’╖ Ткач╕в — вони втекли з гетто. Не вагаючись, мама з бабусею прихистили ╖х. Переховували кого в погреб╕, кого — в хат╕ п╕д п╕ччю, — згаду╓ Олекс╕й Васильович. — Одного разу, коли до хати зайшов н╕мецький оф╕цер, донька Ткач╕в Люба ледве встигла сховатися за шафою. Ми не знали як ╖╖ вивести зв╕дти. Тремт╕ла д╕вчина за шафою всю н╕ч, боялася поворухнутися, аж поки вранц╕ оф╕цер не п╕шов геть».
Центральною вулицею Брацлава повз нашу хату гнали полонених червоноарм╕йц╕в. Спека, курява. Голодн╕, виснажен╕ й об╕рван╕ з низько нахиленими головами, вони рухались суц╕льною масою. Вицв╕л╕, мокр╕ в╕д поту г╕мнастерки й п╕лотки. У б╕льшост╕ не було головних убор╕в. Багато хто з полонених накульгував. Брудн╕ й закривавлен╕ бинти на головах, руках, грудях.
Полонених було багато. Траплялось, що за день ╖х проходило б╕льше тисяч╕. Деяк╕ з них тримали в руках головку капусти чи буряк ╕ гризли ╖х на ходу. П╕дходити до червоноарм╕йц╕в ╕ передавати ╖м ╖жу, будь-що було заборонено.
Мати й ми, д╕ти, виходили дивитися, чи не ведуть полоненого нашого батька. С╕м’╖ оф╕цер╕в Червоно╖ арм╕╖ мали бути евакуйован╕, але за складних умов п╕д час в╕дступу не було можливост╕ цього зробити й ми залишились у Брацлав╕. Мама заздалег╕дь насушила в дорогу б╕лих сухар╕в. Ц╕ сухар╕ ми брали й виносили полоненим: п╕дб╕гали до колони й передавали ╖х з рук у руки. Одного разу конво╖ри стр╕ляли в мене.
Наприк╕нц╕ колони йшли т╕, хто не м╕г самост╕йно пересуватися, ╖х вели м╕цн╕ш╕. Тих, хто насм╕лювався п╕дняти голову вгору, й тих, хто втрачав св╕дом╕сть ╕ падав, фашисти пристр╕лювали. В╕д нашо╖ хати до л╕карн╕ — менше 200 метр╕в, на цьому в╕др╕зку шляху одного дня залишилось лежати семеро убитих.
На р╕чц╕ по-зв╕рячому знищували ╓вре╖в — топили в ополонц╕ баграми.
Страшн╕ роки окупац╕╖ минули. Пройшовши все пекло в╕йни, з двома орденами Червоно╖ З╕рки й багатьма медалями повернувся додому батько.
Пово╓нн╕ роки не були легкими. Олекс╕й, найстарший в с╕м’╖ серед д╕тей допомагав по господарству: носив з Бугу воду, рубав дрова, полов город, утримував з братами 300 крол╕в.
Один з кращих спортсмен╕в Брацлавсько╖ школи, в╕н брав участь в обласних змаганнях, старанно навчався. Коли настав час вибору майбутньо╖ профес╕╖, юнак не вагався: «Буду допомагати людям».
У 1953 роц╕ Олекс╕й Боржковський вступа╓ до В╕нницького медичного ╕нституту й здобува╓ осв╕ту л╕каря. В╕йськових л╕кар╕в, яких для потреб арм╕╖ готувала в╕йськова академ╕я, виявилось замало. При╖хали з Москви «купц╕» й до В╕нницького мед╕нституту. Для служби в арм╕╖ в╕дбирали найкращих випускник╕в. Так молодий л╕кар опинився в одному з╕ шпитал╕в Далекосх╕дного в╕йськового округу, за тисяч╕ к╕лометр╕в в╕д Укра╖ни.
Служба на Далекому Сход╕ тривала б╕льше ш╕стнадцяти рок╕в. Олекс╕й Васильович об╕ймав посади л╕каря, старшого ординатора х╕рург╕чного в╕дд╕лення, зав╕дувача ЛОР-в╕дд╕лення. Доводилось надавати допомогу р╕зного проф╕лю: виконувати акушерсько-г╕неколог╕чн╕ операц╕╖, робити апендектом╕ю, трахеотом╕ю, д╕ставати сторонн╕ предмети з орган╕в дихання, л╕кувати тяжк╕ оп╕ки верхн╕х дихальних шлях╕в та багато ╕ншого. Терм╕ново╖ допомоги вимагали тяжк╕ травми.
Важким хворим л╕кар не боявся надавати допомогу на м╕сц╕, хоча й були дуже складн╕ випадки, а до окружного шпиталю, що в Хабаровську — 550 км.
╤нод╕ доводилось с╕дати й за кермо сан╕тарного автомоб╕ля — права вод╕я-профес╕онала Олекс╕й отримав ще п╕д час навчання в ╕нститут╕.
Коли його дружина, акушер-г╕неколог за фахом, по╖хала на курси п╕двищення квал╕ф╕кац╕╖, незважаючи на виклики, н╕чн╕ чергування, напружений ритм роботи у шпитал╕, л╕кар турботу про двох сво╖х син╕в повн╕стю взяв на себе.
Океан, предков╕чна тайга з в╕ковими кедрами — прекрасн╕, кв╕ти так╕ гарн╕, та без аромату. Олекс╕я не полишала думка повернутись в Укра╖ну. Начальник шпиталю, л╕кар Пухняк пост╕йно орган╕зовував у далекому Уссур╕йську укра╖нськ╕ л╕тературно-мистецьк╕ вечори, активним учасником яких був Олекс╕й Боржковський: декламував сп╕вомовки Степана Руданського.
«В ус╕х анкетах, як╕ мен╕ доводилося заповнювати як в╕йськовослужбовцю, сво╓ю р╕дною мовою я завжди називав укра╖нську, хоча в деяких сферах краще волод╕ю рос╕йською, зокрема це стосу╓ться профес╕йно╖ терм╕нолог╕╖, адже за ш╕сть рок╕в навчання в ╕нститут╕ нам лише один раз на останньому курс╕ професор В╕нцковський прочитав лекц╕ю укра╖нською мовою. ╤з здобуттям Укра╖ною незалежност╕ ми з мо╖м начальником розпочали вести всю необх╕дну документац╕ю, у тому числ╕ писати ╕стор╕╖ хвороб укра╖нською, хоча попервах це було нелегко через брак укра╖нських словник╕в з медично╖ терм╕нолог╕╖», — розпов╕да╓ л╕кар.
У 1975 роц╕ вдалось перевестися до складу Групи радянських в╕йськ у Н╕меччин╕, зв╕дти п╕дполковник Боржковський повернувся в Укра╖ну: служив спершу в ╤вано-Франк╕вському, а згодом Житомирському в╕йськових шпиталях.
Олекс╕й Боржковський — вод╕й з╕ стажем. На сво╓му автомоб╕л╕ ╖здить за будь-яких погодних умов у будь-який час доби, долаючи при цьому б╕льше тисяч╕ к╕лометр╕в. Та одного разу, с╕даючи за кермо, в╕дчув якийсь внутр╕шн╕й спротив, ╕нту╖ц╕я п╕дказувала не робити цього. «Однак родичка наполягла, й ми вирушили з ╤вано-Франк╕вська до Бердичева. Через густий туман ╕ н╕чну пору я ╖хав обережно й пов╕льно, — розказу╓ л╕кар.
Раптом побачив, як назустр╕ч летить на величезн╕й швидкост╕ машина. Вод╕й, порушуючи правила, ви╖хав на зустр╕чну смугу для обгону. Я викрутив кермо, але удару не вдалось уникнути — машина опинилася в кювет╕. В якусь мить в╕дчув сво╓ т╕ло невагомим й опинився над машиною. Я розум╕в, що необх╕дно повернути ключ в замку запалювання — ╕накше виникне пожежа, та не м╕г ╕ не хот╕в. Неспод╕вано почав рухатись в б╕к тунелю назустр╕ч мо╖м бабц╕, д╕ду, батьку, двоюр╕дному брату. Я знав, що це вони, бачив ╖хн╕ силуети. Мен╕ було добре. Раптом почув голос: «Ти жив праведно й чинив в╕рно. Тоб╕ ще не час сюди. Повертайся й продовжуй сво╖ справи».
Прийшов до тями в л╕карн╕ в дуже важкому стан╕: заб╕й головного мозку тяжкого ступеня, черепно-мозкова травма, перелом основи черепа, крововилив у мозок, перелом ребер та верхньо╖ щелепи, заб╕й ус╕х орган╕в...
Як л╕кар я розум╕в, що п╕сля таких травм не завжди виживають, або стають ╕нвал╕дами, тому й в╕дмовився приймати будь-як╕ медикаменти, вир╕шивши, якщо орган╕зм сильний — справиться сам, якщо — н╕, нав╕що бути тягарем для р╕дних? Обм╕рковував: одне вухо не чу╓, друге — чу╓, одне око не бачить, друге — бачить. Отже, водити машину й працювати зможу. Через три тижн╕ я виписався з л╕карн╕, слух ╕ з╕р поступово в╕дновилися ╕ я вже стояв б╕ля операц╕йного стола».
╤ нин╕ Олекс╕й Боржковський, л╕кар-отоларинголог вищо╖ категор╕╖ з 50-л╕тн╕м стажем, великим досв╕дом адм╕н╕стративно╖ й практично╖ роботи, талановитий х╕рург продовжу╓ працювати в Житомирському в╕йськовому шпитал╕. За сотн╕ к╕лометр╕в при╖здять до л╕каря Боржковського на консультац╕╖.
Уже багато рок╕в посп╕ль у в╕льний в╕д роботи час Олекс╕й Васильович популяризу╓ творч╕сть свого родича Степана Руданського, досл╕джу╓ його житт╓вий шлях.
Невтомний мандр╕вник, вод╕й та фотограф ╕з сол╕дним стажем, Олекс╕й Боржковський побував чи не в ус╕х м╕сцях, пов’язаних з ╕м’ям поета: Санкт-Петербург, Ялта, Хомутинц╕, Шаргород, Кам’янець-Под╕льський, Руданське, Хотин, С╕мферополь, Бахчисарай та багатьох ╕нших. Працював у музеях, б╕бл╕отеках, арх╕вах, зустр╕чався з╕ студентами та учнями в багатьох куточках Укра╖ни й скр╕зь дарував св╕тлини, ксерокоп╕╖, фотостенди, присвячен╕ поету й л╕карю.
Олекс╕й Васильович — пост╕йний учасник л╕тературно-мистецьких свят на батьк╕вщин╕ С. Руданського в м. Калин╕вц╕ та с. Хомутинц╕ на В╕нниччин╕, Дн╕в поета в Криму, вечор╕в, присвячених пам’ят╕ великого укра╖нця в Нац╕ональн╕й науков╕й медичн╕й б╕бл╕отец╕ Укра╖ни в Ки╓в╕.
Всюди, де побував Олекс╕й Боржковський, починала кип╕ти робота: створювались л╕тературознавч╕ куточки, музейн╕ к╕мнати, влаштовувались л╕тературно-музичн╕ вечори, книжков╕ виставки. Л╕кар допом╕г обладнати музейну к╕мнату в навчально-виховному комплекс╕ № 15 «Г╕мназ╕я — школа-садок» ╕м. Степана Руданського в м. Ялта (серед тих, хто виборював для цього навчального закладу право називатися ╕м’ям поета — ╕ л╕кар Боржковський); орган╕зував зб╕р книг для б╕бл╕отеки, що також названа ╕м’ям поета в С╕мферопол╕.
З ╕н╕ц╕ативи Олекс╕я Васильовича до 175-╖ р╕чниц╕ в╕д дня народження Степана Руданського побачили св╕т конверт ╕ марка ╕з зображенням поета.
На могилах Ольги Рудансько╖ та ╖╖ чолов╕ка, священика Стефана Комарницького в с. Мал╕ Кутища на Калин╕вщин╕ л╕кар за власний кошт виготовив ╕ встановив мемор╕альн╕ дошки, як ╕ в с. М╕зяк╕в, де мемор╕альна дошка з зображенням Василя Григоровича Боржковського встановлена на фасад╕ м╕сцево╖ школи. Щороку л╕кар при╖здить на могилу Степана Руданського в Ялту, щоб вклонитись його св╕тл╕й пам’ят╕. Традиц╕йно п╕дн╕ма╓ться на високий Пол╕кур╕вський пагорб разом з учнями та вчителями м╕сцевих шк╕л та висаджу╓ разом з ними на могил╕ привезен╕ з батьк╕вщини поета кв╕ти.
Олекс╕й Васильович — автор численних кра╓знавчих статей, серед яких ч╕льне м╕сце належить публ╕кац╕ям про його славний р╕д.
Св╕тлини Олекс╕я Боржковського ╕люструють низку видань: буклет «Степан Васильович Руданський» (В╕нниця, 2004); книжки — «Всм╕ха╓ться Руданському нове тисячол╕ття» — зб╕рка твор╕в лауреат╕в Всеукра╖нсько╖ л╕тературно-мистецько╖ прем╕╖ ╕мен╕ Степана Руданського (В╕нниця, 2008); «Степан Руданський (1834-1873). Поет, л╕кар, громадянин» (К., 2009), де Олекс╕й Васильович — один з укладач╕в; художньо-документальну пов╕сть для д╕тей талановитого письменника з Феодос╕╖ ╢вгена Б╕лоусова «Степан Руданський — поет ╕ л╕кар» (Терноп╕ль, 2008). Велику допомогу в створенн╕ ц╕╓╖ книжки надав письменнику л╕кар Боржковський.
В╕н листу╓ться та п╕дтриму╓ найт╕сн╕ш╕ зв’язки з кра╓знавцями, руданськознавцями, ус╕ма тими людьми, кому не байдужа доля нашо╖ культури, культурно╖ спадщини, майбутнього Укра╖ни.
Просв╕тницька м╕с╕я Олекс╕я Боржковського трива╓. В╕н клопочеться про перейменування центрально╖ площ╕ в м. Калин╕вц╕ на батьк╕вщин╕ поета-патр╕ота й присво╓ння ╖й ╕мен╕ Степана Руданського, про спорудження пам’ятника поету в Ялт╕ та Калин╕вц╕, про ув╕чнення поетового невмирущого слова в академ╕чному виданн╕ його твор╕в.
У вересн╕ 2009 року Олекс╕й Васильович зустр╕вся в Ялт╕ з професором, академ╕ком УЕАН, головою Кримсько╖ ф╕л╕╖ НТШ Вольвачем Петром Васильовичем та професором, доктором техн╕чних наук, академ╕ком РАПН Ярем╕йчуком Романом Семеновичем, щоб обговорити питання присво╓ння Кримському гуман╕тарному ун╕верситету (м. Ялта) ╕мен╕ Степана Руданського.
Сотн╕ дерев, безл╕ч кв╕т╕в, посаджених вм╕лими руками Олекс╕я Васильовича, буйно кв╕тують та рясно родять людям у р╕зних куточках Укра╖ни.
Горд╕стю л╕каря ╓ його два сини, семеро онук╕в, правнук. Одержану в╕д славних пращур╕в безц╕нну духовну спадщину л╕кар Боржковський дбайливо збер╕га╓ й примножу╓.
Шкода, що невсипуща праця, просв╕тницька м╕с╕я Олекс╕я Боржковського, щирого укра╖нського патр╕ота, ще не оц╕нена Всеукра╖нською л╕тературно-мистецькою прем╕╓ю ╕мен╕ Степана Руданського.
Недарма Вищ╕ Сили у годину найб╕льших для нього випробувань в╕дпустили його творити добро, примножувати славу роду, славу Укра╖ни.

Ольга ЮРЧИШИНА,
кра╓знавець.
с. ╤ван╕в Калин╕вського району
на В╕нниччин╕.

* * *

В╤Д РЕДАКЦ╤╥.
Пан╕ Ольга пов╕домила у сво╓му лист╕, що Олекс╕й Васильович Боржковський — давн╕й читач «Кримсько╖ св╕тлиц╕», в╕н передплачу╓ газету не т╕льки соб╕, але й багатьом сво╖м родичам, зокрема ╕ ╖й, за що ус╕ йому щиро вдячн╕.
╤ редакц╕я «Кримсько╖ св╕тлиц╕» вдячна також! Поб╕льше б у нас було таких читач╕в — патр╕от╕в, подвижник╕в!

На фото: О. В. Боржковський з ялтинськими школярами на могил╕ С. Руданського.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #1 за 01.01.2010 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=8328

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков