"Кримська Свiтлиця" > #1 за 01.01.2010 > Тема "Душі криниця"
#1 за 01.01.2010
МОСКОВСЬКИЙ ЧАС
Василь МАРСЮК
ПОЕЗ╤Я
УРИВОК З ПОЕМИ (Зак╕нчення. Поч. у № 41, 42 2009 р.).
ПРИСВЯТА Данилу Кононенку ╕ В╕ктору Качул╕ – мо╖м творчим друзям ╕з «Кримсько╖ св╕тлиц╕».
Свою поему я присвячую з поклоном двом кримським сивочолим козакам, як╕ серед тавр╕йсько╖ орди фортецю збудували, як Кодак.* Сто╖ть форпост на диво Укра╖н╕, яку заполонила та ж орда, можливо, обережн╕ша, хитр╕ша, але вона кругом – як омела. А у Криму фортеця височ╕╓ ╕ гр╕╓ нав╕ть здалеку серця ус╕х прочан, хто любить р╕дне слово, ус╕х, у кого думка ще жива. Хвала тоб╕, св╕тлице укра╖нська, повстала в кам’янистому степу, здавен ус╕яному б╕лими к╕стками ╕з Укра╖ни пригнаних раб╕в – брат╕в нещасних наших ╕ сестер. Не юному мен╕, що на шляху сво╓му н╕с людям р╕дне слово, наче хл╕б, на старост╕ нема╓ де з╕гр╕тись в сво╖й столиц╕, що хрестами ся╓. Багаття ╓ тут, хоч бл╕д╕, а ╓, та с╕сти б╕ля них погр╕ти душу нема╓ м╕сця, бо обс╕ли т╕сно вс╕ вогнища велик╕ к р и к у н и, як╕ колись к о м у н у прославляли, коли ж упав радянський Вавилон, то славили вони його ру╖ни, коли ж ╕ ╖х злочинц╕ розтягли соб╕ на пишн╕, як в цар╕в, палаци, то крикуни тепер уже кричать, що мало цегли ╖м самим д╕сталось, сидять б╕ля вогню ╕ шашлики словесн╕ смажать на вогн╕ святому. Немов свиняче сало, т╕ слова шкварчать-тр╕щать-шиплять про псевдоволю, для нас здобуту ними, крикунами – щербату волю, г╕ршу за неволю. «Демократичн╕ блазн╕!» – ось усе, що я сказав балакунам геройським, сказав, ╕ плюнув, ╕ п╕шов на вогник, який в степу маячить, як св╕ча. ╤ в Крим прибився, де ясне багаття, тепл╕ше за столичне, я знайшов. Хвала тоб╕, фортеце укра╖нська, оазо у пустельному степу! Прийшов я не хвалить щербату волю, не смажити словесн╕ шашлики, а долучити ╕скру свого серця до сонця укра╖нського вогню – хай у в╕ках горить!
27.10.2009 р.
*Кодак – середньов╕чна козацька фортеця б╕ля Дн╕прових порог╕в.
ПРО НАВЧАННЯ
На курсах у Москв╕ мене навчали передовим л╕тературним стилям Хем╕нгуея, Маркеса ╕ Джойса. Чого про них я завжди забуваю, чого про них я нав╕ть не згадаю, коли почую укра╖нську п╕сню? Високу п╕сню в зоряному неб╕! 1977 р. * * * Вноч╕ н╕як не дочекаюсь днини, а днями жду, коли настане н╕ч. Нема н╕ друга поруч, н╕ родини, в г╕гант╕-м╕ст╕ – жодно╖ людини – орда сухих однакових облич. На всю Москву – ╓дино╖ топол╕, за день ╕ слова р╕дного не чув. Тут ╓ усе, але нема╓ вол╕, ╖╖ нема ╕ там, де ╓ топол╕… Я все забув, цього лиш не забув. 28.11.1975 р.
ПОМОР
П╕чуг╕н – ╕з Архангельська проза╖к – св╕й край, як ╕ роботу, добре зна╓, живопису╓ «деревенский быт», немов у л╕с╕ ходить сл╕допит. Руденький, невисокий, гостроокий, в╕н зирить, як сорока, на вс╕ боки, ╕ каже: в нього грецький родов╕д, хоч нам при цьому усм╕хнутись сл╕д. Ну, нащо кор╕нному угроф╕нну тягти на себе елл╕нську личину?! А ще такий гарячий русоф╕л, а ще до того впертий, наче в╕л: «Подмял уже полмира наш медведь — и остальное сможет одолеть!» При╖хала якось його дружина, бо в самот╕ край св╕ту затужила, д╕тей у них (кара╓ Бог) нема, а лиш в╕три, тумани ╕ зима… Одного разу чую я: на кухн╕ (загальн╕й, зв╕сно) миючи хтось кухл╕, сп╕ва╓ тонко, н╕бито зове: «Тихо по морю човен пливе, а в н╕м д╕вчина п╕сню сп╕ва╓, а козак чу╓, серденько мре». Мене за серце теж мотив бере. Еге! Та це ж П╕чуг╕на дружина! Бач, ╕ в столиц╕ ж╕нка затужила – струнка, ╕з карим поглядом очей. Перебула тут к╕лька дн╕в-ночей ╕ знову подалась у н╕ч туманну до Льодовитого отого океану… «Уж надоела мне моя хохлушка! Поёт зимой и летом, как кукушка, А нам повеселей нужон очаг» – см╕явсь П╕чуг╕н з б╕сиком в очах, зеленкуватих, як вода в болот╕. Н╕хто не заперечував Волод╕, бо в кожного своя якась б╕да. Коли прощалась ж╕нка молода, я у дорогу ╖й на згадку дав п╕сенник з укра╖нськими п╕снями - нехай горта╓ вдома вечорами, накинувши на плеч╕ теплу шаль, ╕ в╕кову висп╕ву╓ печаль… Ну, а Вована (кажуть так в Одес╕) хвалили за роман новий у прес╕, за д╕алектну мову (вплив дружини) ╕ за нов╕ в╕дкрит╕ ним билини (а це ж ╖╖ зозулин╕ п╕сн╕!). ╤ в Цедеел╕* чулись голосн╕ на честь П╕чуги розвесел╕ тости, бажали вс╕ йому дерзань ╕ росту (в л╕тератур╕, зв╕сно). Кожний з нас хот╕в, як в╕н, п╕днятись на Парнас, та в кожно╖ городини св╕й час. Проте л╕тература – р╕ч лукава: ╕ ген╕╖в, бува, знаходить слава, коли вони вже стл╕ли у трун╕. Однак облишмо роздуми сумн╕! 21.05.1977 р.
*ЦДЛ – центральний д╕м л╕тератор╕в.
P. S. Через роки я д╕знаюсь: П╕чуг╕н женився у Москв╕, зда╓ться, вдруге, звичайно, на москвичц╕, не прост╕й (мен╕ так пов╕домлено в лист╕). А з преси я узнав, що м╕й колега в пол╕тику ударився, сердега, ╕ в «Пам’ят╕»* (а в Ки╓в╕ це – «Рух») великоросам п╕дн╕ма╓ дух. Хоча нав╕що п╕дн╕мати те, що й так сто╖ть, дубове ╕ тверде?! А ще в╕н шпетить у Москв╕ ╓вре╖в, що надто в них багато прив╕ле╖в, ╕ кличе Солженицина в Москву, щоб ут╕шав ╖╖, як удову: розпалась есесер╕вська родина, весь св╕т для нього – траурна картина… А як на мене, зовс╕м, зовс╕м н╕! В╕льн╕ше стало в наш╕й сторон╕, хоч ╕ ру╖н кругом, як по в╕йн╕, та душ╕ прокидаються заснул╕, ╕ весел╕ше вже кують зозул╕, ╕ ожива╓ укра╖нська Русь, як це не прикро бачити комусь. 1993 р.
*«Пам’ять» — рос╕йська ультраправа орган╕зац╕я, яка виникла наприк╕нц╕ 1980-х рок╕в.
P.P.S. А як живе зозуля з наших в╕т серед чужих архангельських бол╕т? Чи ╖й сп╕ва╓ться про човен в син╕м мор╕? Чи вже сн╕ги зав╕яли в помор’╖? ╤ про П╕чуг╕на в╕стей давно нема – та сторона для мене вже н╕ма, ╕ не тому, що став недочувати: у небуття в╕дходять адресати. В╕дходять пристраст╕, над╕╖, каяття - усе буття в╕дходить в небуття, аби нове заврунилось життя. 29.09.2009 р.
НЕСПОД╤ВАНА РАД╤СТЬ (╤з л╕ричного блокнота)
1 У Мар’╖н╕й Рощ╕* ╓ церква – «Нечаянной радостью» звуть, збудована графом, як жертва, за зустр╕ч з коханою тут. Лишились ╕ графськ╕ палати, але╖, озера в гаю… А щ о тут мен╕ збудувати на згадку про зустр╕ч мою? Не маю я графського статку, студентом живу у Москв╕. Лиш в╕рш╕ оставлю на згадку про те, що кип╕ло в кров╕. В Москв╕ я лиш тиждень. Одначе на форум книжковий п╕ду, на ки╖вських стендах побачу ╕ власну книжчину худу. Та вс╕ ц╕ барвист╕ в╕трини затьмарила руса коса, мене вже тягтиме щоднини сюди укра╖нська краса… Не спалося, зв╕сно, ночами, у в╕рш╕ вкладав почуття, отак закохавсь до нестями, неначе на╖вне дитя. Приходив, читав ╖х киянц╕ ╕ пив ╖╖ погляд-блакить, та мало було в мене шанс╕в зал╕тну красуню схилить. З╕знання мо╖, як належне, сприймала вона ╕ цв╕ла, в кафе на Останк╕нськ╕й веж╕ ╕ руку на дружбу дала. Та зустр╕ч небесно висока ск╕нчилася враз на земл╕: по╖хала голубоока, нав╕ки розтала в ╕мл╕… А вже ось безрад╕сна стар╕сть ступила мен╕ на пор╕г. Свою «неспод╕вану рад╕сть» я дос╕ у серц╕ бер╕г. Тепер я думки не гр╕ховн╕, сво╖ почування жив╕ в╕дкрию, мов двер╕ церковн╕ у Мар’╖н╕й Рощ╕ в Москв╕. 09.10.2009 р.
*Мар’╖на Роща – ╕сторична м╕сцев╕сть поблизу Останк╕нсько╖ телевеж╕, де збер╕гся палац графа Шеремет╓ва.
2 На висок╕й Останк╕нськ╕й веж╕ запалали веч╕рн╕ вогн╕. Я в степах не боявся пожеж╕, а вона спалахнула в мен╕. Я не ждав тут н╕ лиха, н╕ дива серед в╕льних столичних розваг. Нащо, нащо киянка вродлива перетнула самотн╕й м╕й шлях? Все найкраще в житт╕ – випадкове, ╕ найг╕рше – це випадок теж. Т╕льки щастя таке чорноброве випада╓ лише для пожеж. ╤ розмови, ╕ руки, ╕ рухи – все доречне ╕ миле, як св╕т. За красу таку зраджують друга, з веж╕ роблять смертельний пол╕т. До лякливих я ще не належу, хоч тривожно ╕ смутно мен╕, як дивлюсь на Останк╕нську вежу, на веч╕рню Москву у вогн╕. 07.09.1975 р. 3 ╤ я свого д╕ждався свята, хоч, може, щастя й не зловлю. Хай за над╕ю жде розплата – я не боюся: я люблю. Киянко, видиво, прояво, з яко╖ ти з╕йшла зор╕? Тебе, як рибку золотаву, в як╕ сп╕ймати ятер╕? Поети, зв╕сно, фантазери, впадають легко у обман – я, мов з╕ струн, спл╕таю з нерв╕в для тебе золотий аркан. Казала Настя, як удасться! Х╕ба я знав, що доля дасть? Аркан спл╕тають не для щастя, його спл╕тають для нещасть. 4 «Не знаю. Не хочу. Не можу» – я чую в╕д тебе весь час. Пробач, що я знову тривожу: кохати – це вище за нас. Чи може у пору весняну цуратися кв╕тки бджола? Та нав╕ть на дн╕ океану травинку трава обняла. Солодшу за мед насолоду да╓ нам нап╕й з дурману. Твоя недосяжна врода зробила ╕з мене струну. Якщо я тужливо граю – не м╕й це музичний гр╕х: у мене вже вол╕ нема╓, бо струни у пальцях тво╖х. 5 Вродливим доля не да╓ ласкаву й добру душу. Вони диктують: все мо╓, все полонити мушу! А н╕жним щ о дають вони? Одн╕ страждання й бол╕… Тво╓╖ тут нема вини: така усм╕шка дол╕. Це см╕х зелено╖ сосни над кленом-над поетом, який в╕ддав ╖й восени вс╕ золот╕ монети. Упало золото мо╓ до н╕г тво╖х в калюжу. Як жаль, що доля не да╓ вродливим н╕жну душу. 6 В╕трами птах╕в понесло в той край, куди ти ╖деш, Нав╕що в╕рити було, що ти на зустр╕ч прийдеш? Було б мен╕ правдивих сл╕в тоб╕ не говорити: нехай би я вже догор╕в, як гай дощами вмитий. Нав╕що я тебе зустр╕в таку вродливу й горду? М╕й дух на в╕чн╕сть постар╕в – ╕ рад молитись чорту. Лихий, ╕ той би допом╕г, хоч заманив би в пастку. А так, для кого я бер╕г в душ╕ троянду-ласку? 7 Ах, люба, я уже не рад, що нам прийшлось зустр╕тись! Ти ж не музейний експонат – аби лиш подивитись. 8 ╤ще одне тоб╕ скажу: живи спок╕йно й тихо, забудь про те, що я тужу, що покохав на лихо. До н╕г тво╖х ще не один хтось кине б╕л╕ кв╕ти. Якби колись змогла ╕ ти так палко полюбити! Я на коротку мить зазнав такого щастя й дива. Наск╕льки я нещасним став – хай будеш ти щаслива. 08-14.09.1975 р. 9 Отак, Москва, дала ти рад╕сть ╕ од╕брала через мить. Ну, нащо так жорстоко гратись ╕ обривати мр╕╖ нить? Як дал╕ бути нам, столице? Ходила рядом яснолиця, а нам з тобою не вдалось ╖╖ затримати чогось. Чого, чого? – скажи, столице! Ти будеш сяяти, як цв╕т, тягтись до сонця вище й вище, а я дивитимусь на св╕т, як на велике попелище, та поглядатиму част╕ше в той край, де д╕лася вона. Там зараз довга, довга тиша ╕ г╕рко-синя далина. 08-14.09.1975 р. 10 Лебед╕ в останк╕нському парку, нащо ви нагаду╓те знов про дн╕провську д╕вчину-русалку, про мою безпом╕чну любов? А яка ви гармон╕йна пара, ╕ яка над озером краса! ╤ така б╕л╕╓ в неб╕ хмара – як в╕нком заплетена коса. Я любив ту косу й син╕ оч╕, ╕ грайлив╕ плеч╕ у вод╕. Т╕льки б╕льше я вже не захочу ╖х обняти н╕жно, як тод╕. ╤ шукати вже себе не змушу у березах милий силует. Вийняли ╕з мене св╕тлу душу, оселився в н╕й сумний поет. Прощавайте, б╕л╕ лебедята! Мир любов╕ ваш╕й молод╕й! Не зазнав я тут земного свята, а тепер не маю ╕ над╕й. 21.05.1976 р. * * * Чи вс╕ померли в Укра╖н╕? Чи, може, вже ╖╖ нема? Дивлюсь на П╕вдень в дал╕ син╕ – неначе пустка там н╕ма. Н╕хто н╕ слова не напише, мовчить ╕ друг, ╕ р╕дний д╕м. Ан╕ж оця гн╕тюча тиша – бодай би зв╕дти вдарив гр╕м! 25.09.1975 р.
НЕПЕРЕМОЖНИЙ СМ╤Х Володимиру Петонову, рос╕йськомовному поету ╕з Улан-Уде.
Буряте-брате, Забайкалля сину, не раз ми чаркували у Москв╕. Ти слухати любив про Укра╖ну, я – про тво╖ улуси родов╕. Але н╕коли в чад╕ гор╕лчан╕м ми об столи не били кулаком, ти не хвалився хижим Чинг╕зханом, я не пишавсь розб╕йним ╢рмаком. То що нас принесло у цю столицю, яка давно гн╕тить ╕ вас, ╕ нас? Багато можна чути про в’язницю – збагнеш ╖╖, потрапивши хоч раз. А ми тут козаку╓м другу зиму, на ╕нститутський плюнувши статут. Я не збирався тут вдягати схиму, а ти, мабуть, з колиски баламут. Не до душ╕ нам херувимськ╕ трел╕, не до душ╕ чужий ╕коностас, а нас не дуже люблять в Цедеел╕, який в Москв╕ вважають за Парнас. Та Музу ми шукали не в контор╕, н╕ перед чим не стишуючи крок, ╕ нав╕ть в ресторан «Кремл╕вськ╕ зор╕» ╕з подругами вдерлися разок. Нас закликали, зв╕сно, до порядку, а що вже в╕рш╕ чистили – аяй!, ╕ десь таку поставили печатку, що з нею год╕ думати про рай. Та не сл╕зьми бульвари ми зас╕╓м, а баламутним см╕хом – саме враз! Москва – така ж пухлина для Рос╕╖, як ╕ для нас. Роз’╖демось ми, брате жовтолиций, заляжуть пом╕ж нами час ╕ сн╕г. А що на згадку лишимо столиц╕? Звичайно, см╕х, непереможний см╕х! 21.06.1977 р.
P. S. С╕м л╕т минуло. Я живу в Черкасах. Приходить телеграма ╕з Москви: «Лечу у Кишин╕в». ╤ друга фраза: «За╖ду в гост╕ – лящика злови!» (Лящем копченим пригощав я друга в студентськ╕ дн╕). Ну, ╕ бурят! Варяг! Монгольська кров у ньому – як недуга, в╕н все л╕та╓, як степами птах. Зустр╕лись – обнялись. В╕н дуже скупо ╕стор╕ю мандр╕вки розказав: його в Молдову заманила люба, н╕, не дружина («О, така краса!»). Знайом╕ нам ц╕ рани ╕ романи: де б╕льша доблесть, там шерше ля фам*. Ще не старим бувалим ветеранам було про що погомон╕ти нам. В колеги вже повиростали д╕ти, в дружини – розлад – ман╕яцький стан, в с╕м’╖ нелад (нема де правди д╕ти – мене той самий сповивав туман, я був уже самотн╕й партизан). Дн╕в зо три друг освоював Черкаси, я, ск╕льки м╕г, показував св╕й край, за╖хали ╕ в Кан╕в до Тараса, але надходить завжди: «Прощавай!» Скупе прощання на аеродром╕. Останн╕й жарт. ╤ небо вже гуде. Поплив м╕й друг на ср╕бному пором╕ уб╕к Москви, а там – Улан-Уде… Поета доля – р╕ч неспов╕дима, неначе бур’янину у грозу, його несе. А десь беруться рими, ╕ десь береться сила, щоб красу побачити на звалищ╕, як мальву, побачити – ╕ душу обпекти. Та важче нам знайти душевн╕ гальма, коли гризуть нас пристраст╕-хорти. Я теж мотався перекотиполем ╕з м╕ста в м╕сто, наче по ярах. Не м╕г я жити т╕льки в╕чним болем ╕ умертвляти плоть, немов монах. Та що це я розмову зв╕в на себе? Я ж про бурята опов╕дь веду, ╕ нам би з вами ще згадати треба хоча б словечком Золоту Орду. Дружи з будь-ким, а пам’ятай б╕ду!
21.09.1984 р.
*Шерше ля фам (французьке) – шукайте ж╕нку!
P.P.S. Згадав Орду, що звалась Золотою, ╕ спохмурн╕в, бо ми – ╖╖ воли ╕ сотню л╕т ярмо ╖╖ тягли. Ходили ми й п╕д Польщею, Москвою, а мудрост╕ ╕ще не набули. Тепер ось нами править ╢хануров* — також бурят, монгольський, зв╕сно, гусь. Ви дума╓те: знову я похмурий? Ви помиля╓тесь: тепер я вже см╕юсь ╕… згадую ╕з сумом княжу Русь. 21.09.2008 р.
*╢хануров Юр╕й – екс-голова уряду Укра╖ни, згодом – м╕н╕стр оборони.
ЗАКОРДОННИЙ ЛИСТ
Я пташин╕ люблю каравани, що вертають ╕з теплих кра╖в, бо ╕ сам у веснян╕ тумани духом мандр╕в колись захвор╕в. ╤ трьох л╕т на одному м╕сц╕ я не всиджу – вперед ╕ вперед! Так на гору ╕дуть альп╕н╕сти – а при чому тут я, поет? ╤ нарешт╕ ос╕в я в столиц╕, вдруге п╕зно зав╕вши с╕м’ю. Вже минули деньки яснолиц╕, ╕ забарливу ос╕нь мою все част╕ше затягують хмари, а прост╕ше, звичайн╕ чвари, хоч в мо╖ вже поважн╕ л╕та так гн╕тить будь-яка су╓та… А оце я отримав листа – адресований, бачу, з Канади, хоч не ждав н╕ в╕д кого, а радий. «Не дивуйтеся, пане поет, що роблю я такий п╕рует! Прочитала я тут Вашу книжку ╕ згадала прадавню ╕нтрижку. Пам’ята╓те ж╕ночку ту, б╕лолицю тод╕, молоду, за якою в Москв╕ ви впадали ╕ палк╕ ╖й з╕знання писали? А, до реч╕, чого це Ви ╖х не давали у книгах сво╖х?! (Я завжди ╖х читала до крапки, хоч кохаюсь в поез╕╖ слабко). Мабуть, Ви ╖х порвали тод╕, як втекла я в╕д Вас. Золот╕ почуття Ваш╕, чист╕ як сльози, берегла я – в житт╓в╕ морози з╕гр╕вали мене. Боже м╕й, було боязко нав╕ть сам╕й признаватись, що я… Н╕, не стану вимовляти ╕ зараз те гнане ╕ приховане слово. Воно не для вжитку тепер, як вино, що господар трима╓ в п╕двал╕, щоб м╕цн╕ло з роками, а дал╕… Краще все я спочатку почну. Нашу зустр╕ч таку чар╕вну я св╕домо тод╕ об╕рвала. Я була зам╕жньою ╕ мала вже синочка. А м╕й чолов╕к, який стежив за мною весь в╕к, був тод╕ в КДБ вже майором – в╕н би знищив Вас тихо ╕ скоро… Та ╕ Ви дуже дивний птах – вже бувалий, у зр╕лих л╕тах – закохався в╕н, бачте, по вуха ╕ мерщ╕й… наче я потаскуха. Вибачайте, поете старий, за язик по-ж╕ночому злий! Та й сама я давно вже старуха. ╤ давно вже в Канад╕ живу серед внук╕в. ╤ долю нову не по власн╕й обрала охот╕. Пропада╓ р╕дня на робот╕, ╕ у мене своя су╓та – доглядаю тут пса ╕ кота. В Укра╖н╕ тепер – н╕ людинки, та й кому я потр╕бна там ниньки… Ось Вам спов╕дь чужо╖ ж╕нки! Що хот╕ла? Не знаю й сама, не з великого, зв╕сно, ума. Розпрощатись по-людськи, можливо. Це для мене насправд╕ важливо… Укра╖н╕ в╕таннячко шлю! Я ус╕х там тепер люблю, а когось одного найб╕льше. Дав би Бог йому сили ╕ тиш╕! З поклоном – Л╕да Гонта. Р╕здвяна н╕ч. Торонто». Ось такий (майже коп╕я) лист прилет╕в, наче голуб-турист, наробивши переполоху. Заспоко╖в дружину я трохи, що давно все на серц╕ я стер, що для мене кохання тепер – як бажання монаршого трону, що з листа не зроблю я ╕кону. Заспоко╖в, зда╓ться, й себе, та п╕д серцем щось тихо шкребе, наче к╕шечка, н╕жно ╕ гостро. Як не просто у св╕т╕, не просто! А з листом що робити мен╕? У шухляду, де в╕рш╕ сумн╕, покладу – звеселяться, може. Примири ╖х, всесильний Боже – н╕жне серце, облите кров’ю, ╕ страхи перед любов’ю!
15.10.2009 р.
ДО ДРУЗ╤В ПО ВЛК*
Минули московськ╕ уроки, ╕ доля розкидала нас. Та попри кордони ╕ роки з╕братися, друз╕, нам час. Ус╕х, хто живий ╕ здоровий, хто в серц╕ усе ще поет, колеги мо╖ ╕ братове, я кличу вс╕х вас на банкет! Я кличу на берег дн╕провський у першу столицю Рус╕, забудемо страх св╕й холопський ╕ станемо р╕вними вс╕. Не треба гучного параду для наших натомлених душ, я винесу з власного саду для вас винограду ╕ груш. Якраз найзручн╕ше нам, браття, в саду у мо╓му з╕йтись – розклали б веселе багаття, як те – в П╕дмосков’╖ колись: схилялась береза висока, як Муза, над нашим кошем, ╕ нав╕ть злет╕лись сороки, запахло коли кулешем… Отак ╕ простились з Москвою, з ╖╖ скупуватим теплом. «Завжди залишайся собою!» – оце наш червоний диплом. Лиш Муз╕ були ми васали, а часом тяглись до богем, бо в ╓внухи йти не бажали в комун╕стичний гарем. Тод╕ ми були молодими, не брали нас втома ╕ хм╕ль. Якими шляхами крутими пройшли ми, тамуючи б╕ль! Не вс╕ з нас тепер знаменит╕, не вс╕ з нас сьогодн╕ жив╕. Були в нас щаслив╕ мит╕ ╕ в царствено горд╕й Москв╕. Згадаймо покинутих подруг, гуртожиток наш, як баркас… Тепер в нас ╓диний ворог – безжально нестримний час. Руйну╓ в╕н гори, й держави, ╕ слави чи╓╖сь гран╕т. Все ж вип’╓мо, друз╕, за славу – по не╖ прийшли ми у св╕т! Останню п╕дн╕мемо чашу – а оч╕ чого це в сльозах? – за зустр╕ч наступну нашу, напевно, уже в небесах!
07.10.2009 р.
*ВЛК – Вищ╕ л╕тературн╕ курси.
"Кримська Свiтлиця" > #1 за 01.01.2010 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=8330
|