Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2638)
З потоку життя (5717)
Душі криниця (3224)
Українці мої... (1419)
Резонанс (1424)
Урок української (983)
"Білі плями" історії (1616)
Крим - наш дім (530)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (235)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ГАЗЕТА «КРИМСЬКА СВ╤ТЛИЦЯ» ОГОЛОШУ╢ ВСЕУКРА╥НСЬКИЙ Л╤ТЕРАТУРНИЙ КОНКУРС «МИ — Д╤ТИ ТВО╥, УКРА╥НО!» ╤МЕН╤ КРИМСЬКОГО УКРА╥НСЬКОГО ПОЕТА ДАНИЛА КОНОНЕНКА
УМОВИ КОНКУРСУ


╤НШ╤
В’╓ться прапор Укра╖ни: Жовте поле, небо син╓. Гордо ма╓ ╕ тр╕поче, Може що пов╕дать хоче?


ДМИТРУ ШУПТ╤ – 80!
«КРИМСЬКА СВ╤ТЛИЦЯ» СЕРДЕЧНО ЗДОРОВИТЬ ШАНОВНОГО ДМИТРА РОМАНОВИЧА З ЮВ╤ЛЕ╢М!


«ХРИСТОС ХРЕСТИВСЯ Й ВОДУ ОСВЯТИВ...»
Може виникнути слушне запитання: “Чому Богоявленням називають не день народження ╤суса...


«…Я СИЛИ П’Ю В ТАРАСОВОМУ СЛОВ╤»
У т╕ хвилини важко було говорити, сльози заважали, адже почуття щему ╕ радост╕, хвилювання ╕...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #1 за 01.01.2010 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#1 за 01.01.2010
МОСКОВСЬКИЙ ЧАС
Василь МАРСЮК

ПОЕЗ╤Я

УРИВОК З ПОЕМИ
(Зак╕нчення. Поч. у № 41, 42 2009 р.).

ПРИСВЯТА
Данилу Кононенку ╕ В╕ктору Качул╕ –
мо╖м творчим друзям ╕з «Кримсько╖ св╕тлиц╕».

Свою поему я присвячую з поклоном
двом кримським сивочолим козакам,
як╕ серед тавр╕йсько╖ орди
фортецю збудували, як Кодак.*
Сто╖ть форпост на диво Укра╖н╕,
яку заполонила та ж орда,
можливо, обережн╕ша, хитр╕ша,
але вона кругом – як омела.
А у Криму фортеця височ╕╓
╕ гр╕╓ нав╕ть здалеку серця
ус╕х прочан,
хто любить р╕дне слово,
ус╕х, у кого думка
ще жива.
Хвала тоб╕,
св╕тлице укра╖нська,
повстала
в кам’янистому степу,
здавен ус╕яному
б╕лими к╕стками
╕з Укра╖ни
пригнаних раб╕в –
брат╕в нещасних наших
╕ сестер.
Не юному мен╕,
що на шляху сво╓му
н╕с людям р╕дне слово, наче хл╕б,
на старост╕ нема╓ де з╕гр╕тись
в сво╖й столиц╕, що хрестами ся╓.
Багаття ╓ тут, хоч бл╕д╕, а ╓,
та с╕сти б╕ля них погр╕ти душу
нема╓ м╕сця, бо обс╕ли т╕сно
вс╕ вогнища велик╕ к р и к у н и,
як╕ колись к о м у н у прославляли,
коли ж упав радянський Вавилон,
то славили вони його ру╖ни,
коли ж ╕ ╖х злочинц╕ розтягли
соб╕ на пишн╕, як в цар╕в, палаци,
то крикуни тепер уже кричать,
що мало цегли ╖м самим д╕сталось,
сидять б╕ля вогню ╕ шашлики
словесн╕ смажать на вогн╕ святому.
Немов свиняче сало, т╕ слова
шкварчать-тр╕щать-шиплять
про псевдоволю,
для нас здобуту ними, крикунами –
щербату волю, г╕ршу за неволю.
«Демократичн╕ блазн╕!» – ось усе,
що я сказав балакунам геройським,
сказав, ╕ плюнув, ╕ п╕шов на вогник,
який в степу маячить, як св╕ча.
╤ в Крим прибився, де ясне багаття,
тепл╕ше за столичне, я знайшов.
Хвала тоб╕, фортеце укра╖нська,
оазо у пустельному степу!
Прийшов я не хвалить
 щербату волю,
не смажити словесн╕ шашлики,
а долучити ╕скру свого серця
до сонця укра╖нського вогню –
хай у в╕ках горить!

27.10.2009 р.

*Кодак – середньов╕чна козацька фортеця б╕ля Дн╕прових порог╕в.

ПРО НАВЧАННЯ

На курсах у Москв╕ мене навчали
передовим л╕тературним стилям
Хем╕нгуея, Маркеса ╕ Джойса.
Чого про них я завжди забуваю,
чого про них я нав╕ть не згадаю,
коли почую укра╖нську п╕сню?
Високу п╕сню в зоряному неб╕!
1977 р.
* * *
Вноч╕ н╕як не дочекаюсь днини,
а днями жду, коли настане н╕ч.
Нема н╕ друга поруч, н╕ родини,
в г╕гант╕-м╕ст╕ – жодно╖ людини –
орда сухих однакових облич.
На всю Москву – ╓дино╖ топол╕,
за день ╕ слова р╕дного не чув.
Тут ╓ усе, але нема╓ вол╕,
╖╖ нема ╕ там, де ╓ топол╕…
Я все забув, цього лиш не забув.
28.11.1975 р.

ПОМОР

П╕чуг╕н – ╕з Архангельська проза╖к –
св╕й край, як ╕ роботу, добре зна╓,
живопису╓ «деревенский быт»,
немов у л╕с╕ ходить сл╕допит.
Руденький, невисокий, гостроокий,
в╕н зирить, як сорока, на вс╕ боки,
╕ каже: в нього грецький родов╕д,
хоч нам при цьому усм╕хнутись сл╕д.
Ну, нащо кор╕нному угроф╕нну
тягти на себе елл╕нську личину?!
А ще такий гарячий русоф╕л,
а ще до того впертий, наче в╕л:
«Подмял уже полмира наш медведь —
и остальное сможет одолеть!»
При╖хала якось його дружина,
бо в самот╕ край св╕ту затужила,
д╕тей у них (кара╓ Бог) нема,
а лиш в╕три, тумани ╕ зима…
Одного разу чую я: на кухн╕
(загальн╕й, зв╕сно) миючи хтось кухл╕,
сп╕ва╓ тонко, н╕бито зове:
«Тихо по морю човен пливе,
а в н╕м д╕вчина п╕сню сп╕ва╓,
а козак чу╓, серденько мре».
Мене за серце теж мотив бере.
Еге! Та це ж П╕чуг╕на дружина!
Бач, ╕ в столиц╕ ж╕нка затужила –
струнка, ╕з карим поглядом очей.
Перебула тут к╕лька дн╕в-ночей
╕ знову подалась у н╕ч туманну
до Льодовитого отого океану…
«Уж надоела мне моя хохлушка!
Поёт зимой и летом, как кукушка,
А нам повеселей нужон очаг» –
см╕явсь П╕чуг╕н з б╕сиком в очах,
зеленкуватих, як вода в болот╕.
Н╕хто не заперечував Волод╕,
бо в кожного своя якась б╕да.
Коли прощалась
ж╕нка молода,
я у дорогу ╖й на згадку дав
п╕сенник
з укра╖нськими п╕снями -
нехай горта╓
вдома вечорами,
накинувши на плеч╕
теплу шаль,
╕ в╕кову висп╕ву╓ печаль…
Ну, а Вована
(кажуть так в Одес╕)
хвалили за роман новий
у прес╕,
за д╕алектну мову
(вплив дружини)
╕ за нов╕ в╕дкрит╕ ним билини
(а це ж ╖╖ зозулин╕ п╕сн╕!).
╤ в Цедеел╕* чулись голосн╕
на честь П╕чуги розвесел╕ тости,
бажали вс╕ йому дерзань ╕ росту
(в л╕тератур╕, зв╕сно). Кожний з нас
хот╕в, як в╕н, п╕днятись на Парнас,
та в кожно╖ городини св╕й час.
Проте л╕тература – р╕ч лукава:
╕ ген╕╖в, бува, знаходить слава,
коли вони вже стл╕ли у трун╕.
Однак облишмо роздуми сумн╕!
21.05.1977 р.

*ЦДЛ – центральний д╕м л╕тератор╕в.

P. S.
Через роки я д╕знаюсь: П╕чуг╕н
женився у Москв╕, зда╓ться, вдруге,
звичайно, на москвичц╕, не прост╕й
(мен╕ так пов╕домлено в лист╕).
А з преси я узнав, що м╕й колега
в пол╕тику ударився, сердега,
╕ в «Пам’ят╕»* (а в Ки╓в╕ це – «Рух»)
великоросам п╕дн╕ма╓ дух.
Хоча нав╕що п╕дн╕мати те,
що й так сто╖ть, дубове ╕ тверде?!
А ще в╕н шпетить у Москв╕ ╓вре╖в,
що надто в них багато прив╕ле╖в,
╕ кличе Солженицина в Москву,
щоб ут╕шав ╖╖, як удову:
розпалась есесер╕вська родина,
весь св╕т для нього – траурна картина…
А як на мене, зовс╕м, зовс╕м н╕!
В╕льн╕ше стало в наш╕й сторон╕,
хоч ╕ ру╖н кругом, як по в╕йн╕,
та душ╕ прокидаються заснул╕,
╕ весел╕ше вже кують зозул╕,
╕ ожива╓ укра╖нська Русь,
як це не прикро бачити комусь.
1993 р.

*«Пам’ять» — рос╕йська ультраправа орган╕зац╕я, яка виникла наприк╕нц╕ 1980-х рок╕в.

P.P.S.
А як живе зозуля з наших в╕т
серед чужих архангельських бол╕т?
Чи ╖й сп╕ва╓ться
про човен в син╕м мор╕?
Чи вже сн╕ги зав╕яли в помор’╖?
╤ про П╕чуг╕на в╕стей давно нема –
та сторона для мене вже н╕ма,
╕ не тому, що став недочувати:
у небуття в╕дходять адресати.
В╕дходять пристраст╕, над╕╖, каяття -
усе буття в╕дходить в небуття,
аби нове заврунилось життя.
29.09.2009 р.

НЕСПОД╤ВАНА РАД╤СТЬ
(╤з л╕ричного блокнота)

1
 У Мар’╖н╕й Рощ╕* ╓ церква –
«Нечаянной радостью» звуть,
збудована графом, як жертва,
за зустр╕ч з коханою тут.
Лишились ╕ графськ╕ палати,
але╖, озера в гаю…
А щ о тут мен╕ збудувати
на згадку про зустр╕ч мою?
Не маю я графського статку,
студентом живу у Москв╕.
Лиш в╕рш╕ оставлю на згадку
про те, що кип╕ло в кров╕.
В Москв╕ я лиш тиждень. Одначе
на форум книжковий п╕ду,
на ки╖вських стендах побачу
╕ власну книжчину худу.
Та вс╕ ц╕ барвист╕ в╕трини
затьмарила руса коса,
мене вже тягтиме щоднини
сюди укра╖нська краса…
Не спалося, зв╕сно, ночами,
у в╕рш╕ вкладав почуття,
отак закохавсь до нестями,
неначе на╖вне дитя.
Приходив, читав ╖х киянц╕
╕ пив ╖╖ погляд-блакить,
та мало було в мене шанс╕в
зал╕тну красуню схилить.
З╕знання мо╖, як належне,
сприймала вона ╕ цв╕ла,
в кафе на Останк╕нськ╕й веж╕
╕ руку на дружбу дала.
Та зустр╕ч небесно висока
ск╕нчилася враз на земл╕:
по╖хала голубоока,
нав╕ки розтала в ╕мл╕…
А вже ось безрад╕сна стар╕сть
ступила мен╕ на пор╕г.
Свою «неспод╕вану рад╕сть»
я дос╕ у серц╕ бер╕г.
Тепер я думки не гр╕ховн╕,
сво╖ почування жив╕
в╕дкрию, мов двер╕ церковн╕
у Мар’╖н╕й Рощ╕ в Москв╕.
09.10.2009 р.

*Мар’╖на Роща – ╕сторична м╕сцев╕сть поблизу Останк╕нсько╖ телевеж╕, де збер╕гся палац графа Шеремет╓ва.

2
На висок╕й Останк╕нськ╕й веж╕
запалали веч╕рн╕ вогн╕.
Я в степах не боявся пожеж╕,
а вона спалахнула в мен╕.
Я не ждав тут н╕ лиха, н╕ дива
серед в╕льних столичних розваг.
Нащо, нащо киянка вродлива
перетнула самотн╕й м╕й шлях?
Все найкраще в житт╕ – випадкове,
╕ найг╕рше – це випадок теж.
Т╕льки щастя таке чорноброве
випада╓ лише для пожеж.
╤ розмови, ╕ руки, ╕ рухи –
все доречне ╕ миле, як св╕т.
За красу таку зраджують друга,
з веж╕ роблять смертельний пол╕т.
До лякливих я ще не належу,
хоч тривожно ╕ смутно мен╕,
як дивлюсь на Останк╕нську вежу,
на веч╕рню Москву у вогн╕.
07.09.1975 р.
3
╤ я свого д╕ждався свята,
хоч, може, щастя й не зловлю.
Хай за над╕ю жде розплата –
я не боюся: я люблю.
Киянко, видиво, прояво,
з яко╖ ти з╕йшла зор╕?
Тебе, як рибку золотаву,
в як╕ сп╕ймати ятер╕?
Поети, зв╕сно, фантазери,
впадають легко у обман –
я, мов з╕ струн, спл╕таю з нерв╕в
для тебе золотий аркан.
Казала Настя, як удасться!
Х╕ба я знав, що доля дасть?
Аркан спл╕тають не для щастя,
його спл╕тають для нещасть.
4
«Не знаю. Не хочу. Не можу» –
я чую в╕д тебе весь час.
Пробач, що я знову тривожу:
кохати – це вище за нас.
Чи може у пору весняну
цуратися кв╕тки бджола?
Та нав╕ть на дн╕ океану
травинку трава обняла.
Солодшу за мед насолоду
да╓ нам нап╕й з дурману.
Твоя недосяжна врода
зробила ╕з мене струну.
Якщо я тужливо граю –
не м╕й це музичний гр╕х:
у мене вже вол╕ нема╓,
бо струни у пальцях тво╖х.
5
Вродливим доля не да╓
ласкаву й добру душу.
Вони диктують: все мо╓,
все полонити мушу!
А н╕жним щ о дають вони?
Одн╕ страждання й бол╕…
Тво╓╖ тут нема вини:
така усм╕шка дол╕.
Це см╕х зелено╖ сосни
над кленом-над поетом,
який в╕ддав ╖й восени
вс╕ золот╕ монети.
Упало золото мо╓
до н╕г тво╖х в калюжу.
Як жаль, що доля не да╓
вродливим н╕жну душу.
6
В╕трами птах╕в понесло
в той край, куди ти ╖деш,
Нав╕що в╕рити було,
що ти на зустр╕ч прийдеш?
Було б мен╕ правдивих сл╕в
тоб╕ не говорити:
нехай би я вже догор╕в,
як гай дощами вмитий.
Нав╕що я тебе зустр╕в
таку вродливу й горду?
М╕й дух на в╕чн╕сть постар╕в –
╕ рад молитись чорту.
Лихий, ╕ той би допом╕г,
хоч заманив би в пастку.
А так, для кого я бер╕г
в душ╕ троянду-ласку?
7
Ах, люба, я уже не рад,
що нам прийшлось зустр╕тись!
Ти ж не музейний експонат –
аби лиш подивитись.
8
╤ще одне тоб╕ скажу:
живи спок╕йно й тихо,
забудь про те, що я тужу,
що покохав на лихо.
До н╕г тво╖х ще не один
хтось кине б╕л╕ кв╕ти.
Якби колись змогла ╕ ти
так палко полюбити!
Я на коротку мить зазнав
такого щастя й дива.
Наск╕льки я нещасним став –
хай будеш ти щаслива.
08-14.09.1975 р.
9
Отак, Москва, дала ти рад╕сть
╕ од╕брала через мить.
Ну, нащо так жорстоко гратись
╕ обривати мр╕╖ нить?
Як дал╕ бути нам, столице?
Ходила рядом яснолиця,
а нам з тобою не вдалось
╖╖ затримати чогось.
Чого, чого? – скажи, столице!
Ти будеш сяяти, як цв╕т,
тягтись до сонця вище й вище,
а я дивитимусь на св╕т,
як на велике попелище,
та поглядатиму част╕ше
в той край, де д╕лася вона.
Там зараз довга, довга тиша
╕ г╕рко-синя далина.
08-14.09.1975 р.
10
Лебед╕ в останк╕нському парку,
нащо ви нагаду╓те знов
про дн╕провську д╕вчину-русалку,
про мою безпом╕чну любов?
А яка ви гармон╕йна пара,
╕ яка над озером краса!
╤ така б╕л╕╓ в неб╕ хмара –
як в╕нком заплетена коса.
Я любив ту косу й син╕ оч╕,
╕ грайлив╕ плеч╕ у вод╕.
Т╕льки б╕льше я вже не захочу
╖х обняти н╕жно, як тод╕.
╤ шукати вже себе не змушу
у березах милий силует.
Вийняли ╕з мене св╕тлу душу,
оселився в н╕й сумний поет.
Прощавайте, б╕л╕ лебедята!
Мир любов╕ ваш╕й молод╕й!
Не зазнав я тут земного свята,
а тепер не маю ╕ над╕й.
21.05.1976 р.
* * *
Чи вс╕ померли в Укра╖н╕?
Чи, може, вже ╖╖ нема?
Дивлюсь на П╕вдень в дал╕ син╕ –
неначе пустка там н╕ма.
Н╕хто н╕ слова не напише,
мовчить ╕ друг, ╕ р╕дний д╕м.
Ан╕ж оця гн╕тюча тиша –
бодай би зв╕дти вдарив гр╕м!
25.09.1975 р.

НЕПЕРЕМОЖНИЙ СМ╤Х
Володимиру Петонову, рос╕йськомовному поету ╕з Улан-Уде.

Буряте-брате, Забайкалля сину,
не раз ми чаркували у Москв╕.
Ти слухати любив про Укра╖ну,
я – про тво╖ улуси родов╕.
Але н╕коли в чад╕ гор╕лчан╕м
ми об столи не били кулаком,
ти не хвалився хижим Чинг╕зханом,
я не пишавсь розб╕йним ╢рмаком.
То що нас принесло у цю столицю,
яка давно гн╕тить ╕ вас, ╕ нас?
Багато можна чути про в’язницю –
збагнеш ╖╖, потрапивши хоч раз.
А ми тут козаку╓м другу зиму,
на ╕нститутський плюнувши статут.
Я не збирався тут вдягати схиму,
а ти, мабуть, з колиски баламут.
Не до душ╕ нам херувимськ╕ трел╕,
не до душ╕ чужий ╕коностас,
а нас не дуже люблять в Цедеел╕,
який в Москв╕ вважають за Парнас.
Та Музу ми шукали не в контор╕,
н╕ перед чим не стишуючи крок,
╕ нав╕ть в ресторан
«Кремл╕вськ╕ зор╕»
╕з подругами вдерлися разок.
Нас закликали, зв╕сно, до порядку,
а що вже в╕рш╕ чистили – аяй!,
╕ десь таку поставили печатку,
що з нею год╕ думати про рай.
Та не сл╕зьми бульвари ми зас╕╓м,
а баламутним см╕хом – саме враз!
Москва – така ж пухлина для Рос╕╖,
як ╕ для нас.
Роз’╖демось ми, брате жовтолиций,
заляжуть пом╕ж нами час ╕ сн╕г.
А що на згадку лишимо столиц╕?
Звичайно, см╕х, непереможний см╕х!
21.06.1977 р.

P. S.
С╕м л╕т минуло. Я живу в Черкасах.
Приходить телеграма ╕з Москви:
«Лечу у Кишин╕в». ╤ друга фраза:
«За╖ду в гост╕ – лящика злови!»
(Лящем копченим пригощав я друга
в студентськ╕ дн╕). Ну, ╕ бурят! Варяг!
Монгольська кров у ньому –
як недуга,
в╕н все л╕та╓, як степами птах.
Зустр╕лись – обнялись.
В╕н дуже скупо
╕стор╕ю мандр╕вки розказав:
його в Молдову заманила люба,
н╕, не дружина («О, така краса!»).
Знайом╕ нам ц╕ рани ╕ романи:
де б╕льша доблесть,
там шерше ля фам*.
Ще не старим бувалим ветеранам
було про що погомон╕ти нам.
В колеги вже повиростали д╕ти,
в дружини – розлад –
ман╕яцький стан,
в с╕м’╖ нелад (нема де правди д╕ти –
мене той самий сповивав туман,
я був уже самотн╕й партизан).
Дн╕в зо три друг освоював Черкаси,
я, ск╕льки м╕г, показував св╕й край,
за╖хали ╕ в Кан╕в до Тараса,
але надходить завжди: «Прощавай!»
Скупе прощання на аеродром╕.
Останн╕й жарт. ╤ небо вже гуде.
Поплив м╕й друг на ср╕бному пором╕
уб╕к Москви, а там – Улан-Уде…
Поета доля – р╕ч неспов╕дима,
неначе бур’янину у грозу,
його несе. А десь беруться рими,
╕ десь береться сила, щоб красу
побачити на звалищ╕, як мальву,
побачити – ╕ душу обпекти.
Та важче нам знайти душевн╕ гальма,
коли гризуть нас пристраст╕-хорти.
Я теж мотався перекотиполем
╕з м╕ста в м╕сто, наче по ярах.
Не м╕г я жити т╕льки в╕чним болем
╕ умертвляти плоть, немов монах.
Та що це я розмову зв╕в на себе?
Я ж про бурята опов╕дь веду,
╕ нам би з вами ще згадати треба
хоча б словечком Золоту Орду.
Дружи з будь-ким, а пам’ятай б╕ду!

21.09.1984 р.

*Шерше ля фам (французьке) – шукайте ж╕нку!

P.P.S.
Згадав Орду, що звалась Золотою,
╕ спохмурн╕в, бо ми – ╖╖ воли
╕ сотню л╕т ярмо ╖╖ тягли.
Ходили ми й п╕д Польщею,
Москвою,
а мудрост╕ ╕ще не набули.
Тепер ось нами править ╢хануров* —
також бурят,
монгольський, зв╕сно, гусь.
Ви дума╓те: знову я похмурий?
Ви помиля╓тесь: тепер я вже см╕юсь
╕… згадую ╕з сумом княжу Русь.
21.09.2008 р.

*╢хануров Юр╕й – екс-голова уряду Укра╖ни, згодом – м╕н╕стр оборони.

ЗАКОРДОННИЙ ЛИСТ

Я пташин╕ люблю каравани,
що вертають ╕з теплих кра╖в,
бо ╕ сам у веснян╕ тумани
духом мандр╕в колись захвор╕в.
╤ трьох л╕т на одному м╕сц╕
я не всиджу – вперед ╕ вперед!
Так на гору ╕дуть альп╕н╕сти –
а при чому тут я, поет?
╤ нарешт╕ ос╕в я в столиц╕,
вдруге п╕зно зав╕вши с╕м’ю.
Вже минули деньки яснолиц╕,
╕ забарливу ос╕нь мою
все част╕ше затягують хмари,
а прост╕ше, звичайн╕ чвари,
хоч в мо╖ вже поважн╕ л╕та
так гн╕тить будь-яка су╓та…
А оце я отримав листа –
адресований, бачу, з Канади,
хоч не ждав н╕ в╕д кого, а радий.
«Не дивуйтеся, пане поет,
що роблю я такий п╕рует!
Прочитала я тут Вашу книжку
╕ згадала прадавню ╕нтрижку.
Пам’ята╓те ж╕ночку ту,
б╕лолицю тод╕, молоду,
за якою в Москв╕ ви впадали
╕ палк╕ ╖й з╕знання писали?
А, до реч╕, чого це Ви ╖х
не давали у книгах сво╖х?!
(Я завжди ╖х читала до крапки,
хоч кохаюсь в поез╕╖ слабко).
Мабуть, Ви ╖х порвали тод╕,
як втекла я в╕д Вас. Золот╕
почуття Ваш╕, чист╕ як сльози,
берегла я – в житт╓в╕ морози
з╕гр╕вали мене. Боже м╕й,
було боязко нав╕ть сам╕й
признаватись, що я… Н╕, не стану
вимовляти ╕ зараз те гнане
╕ приховане слово. Воно
не для вжитку тепер, як вино,
що господар трима╓ в п╕двал╕,
щоб м╕цн╕ло з роками, а дал╕…
Краще все я спочатку почну.
Нашу зустр╕ч таку чар╕вну
я св╕домо тод╕ об╕рвала.
Я була зам╕жньою ╕ мала
вже синочка. А м╕й чолов╕к,
який стежив за мною весь в╕к,
був тод╕ в КДБ вже майором –
в╕н би знищив Вас тихо ╕ скоро…
Та ╕ Ви дуже дивний птах –
вже бувалий, у зр╕лих л╕тах –
закохався в╕н, бачте, по вуха
╕ мерщ╕й… наче я потаскуха.
Вибачайте, поете старий,
за язик по-ж╕ночому злий!
Та й сама я давно вже старуха.
╤ давно вже в Канад╕ живу
серед внук╕в. ╤ долю нову
не по власн╕й обрала охот╕.
Пропада╓ р╕дня на робот╕,
╕ у мене своя су╓та –
доглядаю тут пса ╕ кота.
В Укра╖н╕ тепер – н╕ людинки,
та й кому я потр╕бна там ниньки…
Ось Вам спов╕дь чужо╖ ж╕нки!
Що хот╕ла? Не знаю й сама,
не з великого, зв╕сно, ума.
Розпрощатись по-людськи, можливо.
Це для мене насправд╕ важливо…
Укра╖н╕ в╕таннячко шлю!
Я ус╕х там тепер люблю,
а когось одного найб╕льше.
Дав би Бог йому сили ╕ тиш╕!
З поклоном – Л╕да Гонта.
Р╕здвяна н╕ч. Торонто».
Ось такий (майже коп╕я) лист
прилет╕в, наче голуб-турист,
наробивши переполоху.
Заспоко╖в дружину я трохи,
що давно все на серц╕ я стер,
що для мене кохання тепер –
як бажання монаршого трону,
що з листа не зроблю я ╕кону.
Заспоко╖в, зда╓ться, й себе,
та п╕д серцем щось тихо шкребе,
наче к╕шечка, н╕жно ╕ гостро.
Як не просто у св╕т╕, не просто!
А з листом що робити мен╕?
У шухляду, де в╕рш╕ сумн╕,
покладу – звеселяться, може.
Примири ╖х, всесильний Боже –
н╕жне серце, облите кров’ю,
╕ страхи перед любов’ю!

15.10.2009 р.

ДО ДРУЗ╤В ПО ВЛК*

Минули московськ╕ уроки,
╕ доля розкидала нас.
Та попри кордони ╕ роки
з╕братися, друз╕, нам час.
Ус╕х, хто живий ╕ здоровий,
хто в серц╕ усе ще поет,
колеги мо╖ ╕ братове,
я кличу вс╕х вас на банкет!
Я кличу на берег дн╕провський
у першу столицю Рус╕,
забудемо страх св╕й холопський
╕ станемо р╕вними вс╕.
Не треба гучного параду
для наших натомлених душ,
я винесу з власного саду
для вас винограду ╕ груш.
Якраз найзручн╕ше нам, браття,
в саду у мо╓му з╕йтись –
розклали б веселе багаття,
як те – в П╕дмосков’╖ колись:
схилялась береза висока,
як Муза, над нашим кошем,
╕ нав╕ть злет╕лись сороки,
запахло коли кулешем…
Отак ╕ простились з Москвою,
з ╖╖ скупуватим теплом.
«Завжди залишайся собою!» –
оце наш червоний диплом.
Лиш Муз╕ були ми васали,
а часом тяглись до богем,
бо в ╓внухи йти не бажали
в комун╕стичний гарем.
Тод╕ ми були молодими,
не брали нас втома ╕ хм╕ль.
Якими шляхами крутими
пройшли ми, тамуючи б╕ль!
Не вс╕ з нас тепер знаменит╕,
не вс╕ з нас сьогодн╕ жив╕.
Були в нас щаслив╕ мит╕
╕ в царствено горд╕й Москв╕.
Згадаймо покинутих подруг,
гуртожиток наш, як баркас…
Тепер в нас ╓диний ворог –
безжально нестримний час.
Руйну╓ в╕н гори, й держави,
╕ слави чи╓╖сь гран╕т.
Все ж вип’╓мо, друз╕, за славу –
по не╖ прийшли ми у св╕т!
Останню п╕дн╕мемо чашу –
а оч╕ чого це в сльозах? –
за зустр╕ч наступну нашу,
напевно, уже в небесах!

07.10.2009 р.

*ВЛК – Вищ╕ л╕тературн╕ курси.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #1 за 01.01.2010 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=8330

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков