Версiя для друку Обговорити в форумi

СПОГАДИ

Слава Ісусу Христу!
Шановні друзі, надсилаю вам вирізку з журналу «Україна» 60-х років (точніше, не пригадую). Я одержував цей журнал у селищі Соснівка Зубово-Полянського р-ну Мордовської АРСР, полярний пункт № 1, де я відбував своє...
З повагою, Зиновій КАРАСЬ.
м. Коломия Івано-Франківської області.
* * *
Я мав велику насолоду бачити й слухати славетного співака та громадського діяча Олександра Пилиповича Мишугу, якого за його чудовий ліричний тенор називали «українським соловейком». Вперше я побачив його у листопаді 1898 року на урочистому святкуванні столітнього ювілею «Енеїди» І. П. Котляревського, у так званому «Літературно-артистичному товаристві» на Рогнідинській вулиці в Києві. Засноване за два роки перед тим, у часи чорної миколаївської реакції, дружними заходами Миколи Лисенка, Михайла Старицького, Лесі Українки та її матері Олени Пчілки Товариство незабаром перетворилося на справжнє вогнище української культури. На різні вечори й доповіді, що влаштовувалися тут, пливом пливла молодь, позбавлена за того жахливого часу не тільки української школи, а здебільшого, навіть можливості читати українські книжки.
Отож, у «Літературно-артистичному товаристві» й довелося відзначити ювілей «Енеїди», бо царська влада не дала дозволу влаштовувати такий вечір ні в тодішніх київських театрах — Соловцовському та Бергоньє*, ні в колонному залі купецького зібрання**. Взагалі, тепер навіть важко уявити, після яких довгих та наполегливих клопотань, що доходили аж у Петербург до міністра внутрішніх справ, дістали нарешті таку обмежену «ласку». Все ж знаменний вечір став святом української культури. Всі квитки було продано заздалегідь, і я, тодішній п’ятнадцятилітній юнак, зміг потрапити туди тільки завдяки своєму старшому братові, співакові в хорі Лисенка.
Доволі просторий, але порівняно невисокий і задушний зал Товариства був переповнений. Після доповіді про українську літературу (я вже не пам’ятаю, чиєї саме) почався великий концерт. У ньому взяли участь такі корифеї українського мистецтва й літератури, як Микола Лисенко зі своїм чудовим хором, Микола Садовський, що з властивою йому теплотою й виразністю прочитав шевченківське «На вічну пам’ять Котляревському»; а Михайло Старицький, крім свого, присвяченого творцеві «Енеїди», вірша, читав відому поезію присутньої тут же Лесі Українки «У кожного люду, у кожній країні».
Виступив на вечорі вже відомий тоді артист Олександр Пилипович Мишуга, якого захоплено зустріли всі. Природа щедро обдарувала Олександра Мишугу не тільки найніжнішим ліричним тенором, а й чудовою, класичною зовнішністю. Він був високого зросту, ставний, з виразними оксамитовими очима. Видатні примадонни Олімпія Боронат, Медея Фігнер, Марія Гай вважали за щастя співати з ним. Особливо запало мені в пам’ять, як неповторно хороше виконав співак шевченківський вірш «Огні горять» у музичному оформленні М. В. Лисенка. Бурхливими оплесками, що перекочувалися з краю в край, та вигуками «Слава» дякував йому зал.
Варто відзначити, що в Києві тоді не було оперного театру, він за кілька років до цього згорів і наново був збудований пізніше. Отже, Олександр Пилипович не працював того часу тут, а приїхав спеціально, щоб виступити на ювілеї. Таким палким патріотом був О. П. Мишуга, так гаряче завжди відгукувався на всі більш-менш визначні події в житті свого народу.
Трохи згодом, уже на початку 90-х років, я побачив цього славнозвісного митця на оперній сцені в ролі Йонтека з «Проданої нареченої». Всі київські газети відзначали тоді, що кращого Йонтека не було. Та мене ще більше вразив, як пригадую, Олександр Пилипович у ролі Ленського. А треба сказати, що тими ж роками не раз гастролював у Київському оперному театрі Л. В. Собінов, я мав можливість почути й цього чарівного артиста. Не збираюся порівнювати обох співаків з їхніми пречудовими голосами — тенорами «bel canto». За все своє довге життя кращих за них я не чув. Та хочу зауважити, що Мишуга-Ленський справив на мене таке ж незабутнє враження, як і Собінов.
Діяльність О. П. Мишуги не обмежувалась тільки його виступами. Бо навіть, маючи змогу пожинати лаври на європейській сцені, він облишив артистичну кар’єру для скромної й матеріально не дуже вигідної ролі викладача співів у першій українській музичній школі М. В. Лисенка. Разом з ним Мишуга виховав цілу плеяду видатних співаків, які потім працювали не тільки в Україні, але й скрізь по Росії — у тому числі у Московському Большому театрі.
Добре пам’ятаю, як саме заснувалася та школа. У грудні 1903 року відзначали 35-річчя музичної діяльності Миколи Віталійовича. Тоді у великому хорі під диригуванням Горєлова довелося співати й мені. Тому для мене це дуже пам’ятні події. Переді мною проходять сцени вшанування улюбленого народного композитора — цього разу в новому Київському оперному театрі. Після кантати Горєлова на честь ювіляра, в якій взяли участь понад сто співаків, було поставлено «Ніч перед Різдвом» Лисенка. Відбулося чимало окремих концертів з його творів. А серед шанувальників композитора зібрали для нього певну суму грошей. Та Микола Віталійович не побажав узяти ці гроші собі, а відкрив на них музичну школу, де чимало слухачів зовсім звільнив від плати за навчання.
І от у цій школі за порівняно невелику платню почав О. П. Мишуга передавати свою майстерність обдарованим учням. Від викладачки тієї ж школи Марії Михайлівни Старицької та відомого композитора Кирила Григоровича Стеценка мені довелося почути кілька цікавих висловлювань Олександра Пилиповича щодо самої техніки співу. Він завжди радив своїм учням буквально щодня робити голосові вправи, але обмежувати їх певним часом і, крім того, не напружувати голосові зв’язки. «Для того, щоб грати на скрипці, — казав він, — треба так само працювати щоденно. Але коли порвуться струни на скрипці, їх можна замінити новими. Зіпсованих же людських голосових зв’язок нічим не заміниш».
Кажучи це, Мишуга посилався на жахливий випадок з видатним українським співаком Кошицем, рідним дядьком відомого диригента Олександра Кошиця. Маючи чудовий тембр, надзвичайно ніжний ліричний тенор. Кошиць на початку 90-х років отримав запрошення до Московського Большого театру. Тут йому доручили співати Лоенгріна, Зігфріда тощо у вагнерівських операх. Та співак не пройшов доброї школи і незабаром зовсім зірвав голос. Після тріумфальних виступів у Москві й за кордоном він не зміг пережити такої біди й покінчив життя самогубством.
Перебуваючи в Києві, Олександр Пилипович брав найактивнішу участь у громадському житті, був у дуже добрих стосунках з родинами Старицьких, Косачів, особливо з Ларисою Петрівною — Лесею Українкою. Близько зійшовся з друзями Лесі, марксистами С. Мержинським, П. Тучапським, І. Щербою, Б. Едельманом, В. Крижанівською-Тучапською.
Мій добрий знайомий, член київської соціал-демократичної групи Микола Андронікович Снігульський, якого за участь у московському збройному повстанні заслано до Сибіру, в Нерчинську каторжну тюрму, де він і загинув від туберкульозу, розповідав мені, що Мишуга не тільки знав особисто тодішніх провідних київських марксистів, а й сам брав участь у революційному русі. Часто приїжджаючи зі Львова до Києва, привозив сюди з-за кордону нелегальну літературу, іноді й ленінську газету «Искра». Робив він це, обмотуючи себе під одягом газетними аркушами. Та й на кордонних митницях до славнозвісного співака ставилися з пошаною і, звичайно, аж ніяк не підозрювали в ньому революційного діяча. Привіз якось Мишуга від Франка та Павлика відому «Ерфуртську програму», що її вивчали потім у київських марксистських гуртках.
Крім суто революційної літератури, Олександр Пилипович доставляв чимало заборонених і виданих за кордоном українських книжок — «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», твори Івана Франка, журнал «Літературно-науковий вісник» тощо.
Мишуга не був ніколи вузько обмеженим українофілом, мав серед росіян численних друзів — таких, як Шаляпін, Соловцов, Купрін. Та він безмежно любив Україну, був відданим її сином. Пригадую зі слів Марії Михайлівни Старицької випадок, що стався в Кисловодську. Чи то Олександр Пилипович гастролював там, чи лікувався нарзанними водами, але якось зайшов до Федора Івановича Шаляпіна на його дачу в Ребровій балці — й раптом почув українську пісню. Виявилось, що то співали дівчата-козачки із сусідніх станиць, працюючи в садку. Дуже зацікавлені, Мишуга й Шаляпін підійшли до них і стали розпитувати, від кого вони навчились українських пісень. «Від наших матерів», — була відповідь.
— Ах, он воно що! — пригадав Мишуга. Це ж нащадки отого так званого дівочого набору ще за цариці Катерини, коли з України відірвали з родин двадцять тисяч молодих дівчат і погнали пішки аж у передгір’я Кавказу, щоб віддати їх заміж за терських неодружених козаків... Та от зберегли ці дівчата свою рідну стихію — свою пісню — і передали дочкам, онучкам і правнучкам.
Закінчуючи розповідати про це Марії Михайлівні, Олександр Пилипович додав:
— Отак українська пісня лунає від самого Закарпаття, від Ужгорода, Мукачевого, Пряшева аж до Кубані, П’ятигорська, Кисловодська, Владикавказа. От така наша славна піснями співоча Україна!

* Теперішні театри імені І. Франка та імені Лесі Українки.
** Теперішня філармонія.

***

Шановні «світличани»! Запрошуємо вас взяти участь у новому пісенному проекті «Кримської світлиці»: давайте спробуємо визначити гуртом двадцять найкращих, найталановитіших, найпопулярніших українських виконавців. Тих співаків, артистів минулих століть і сучасності (а це можуть бути оперні, народні, естрадні артисти), хто завдяки своєму таланту підносить українську пісню до найвищих висот, дає друге дихання народним, класичним творам, творить сучасну СПРАВЖНЮ українську естраду.
Разом з варіантами «двадцяток» надсилайте невеличкі розповіді, чому ви вважаєте цих артистів справді найкращими, які пісні в їхньому виконанні вразили вас, проникли у вашу душу. Так само, як і з найкращою пісенною «двадцяткою», ті виконавці, які найчастіше зустрічатимуться у ваших листах, стануть переможцями конкурсу, а читачі, які найвлучніше втраплять у «двадцятку», будуть запрошені на святковий фінальний концерт-фестиваль, де у творчому змаганні розіграють черговий «Світличний» суперприз.

Надсилайте ваші списки двадцяти найкращих українських виконавців на адресу: 95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, к. 14, редакція «Кримської світлиці» з поміткою «Пісенна світлиця», або на e-mail: kr_svit@meta.ua.

Ведуча «Пісенної світлиці» Юлія КАЧУЛА.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #2 за 08.01.2010 > Тема "Душі криниця"