"Кримська Свiтлиця" > #44 за 29.10.2010 > Тема "Українці мої..."
#44 за 29.10.2010
СПОГАДИ ПРО БАТЬКА
Ос╕нь утрат наших... Знову настала ос╕нь… Знову йодований жовтень заполонив кожну вуличку С╕мферополя… ╤ знову ця сумна дата – 27 жовтня. Цього року вже десята…. Десять рок╕в, як нема на св╕т╕ батька. ╤нод╕ мен╕ зда╓ться, що це було недавно, що ще вчора в╕н тримав мене за руку, давав поради, просто об╕ймав, просто був поряд, та водночас пройшло ст╕льки часу, ст╕льки под╕й сталося, ст╕льки зм╕нилося… Я не п╕шла його шляхом – не стала журнал╕стом, але у нього вистачило мудрост╕ прийняти м╕й виб╕р. В╕н – це Володимир Миткалик – головний редактор «Кримсько╖ св╕тлиц╕», це журнал╕ст, який ╕ дня не м╕г прожити без рядка, який ╕ на л╕карняному л╕жку намагався вплинути на ситуац╕ю, покращити ╖╖, це людина з глибоким в╕дчуттям справедливост╕… Не хочу ╕деал╕зувати його, просто хочу розказати про нього. До реч╕, перед тим, як с╕сти писати, я, якщо чесно, дуже довго не могла на це наважитися… Довго думала, з чого почати ╕ чим зак╕нчити, бо мо╖ спогади - це одне, спогади ╕нших - це друге, а саме батькове життя - це ще ╕нше… Але, разом з тим, певно, н╕хто не зможе це зробити краще за мене… Думаю, в кожно╖ людини, з якою тато так чи ╕накше зустр╕чався у сво╓му житт╕, залишилися як╕сь сво╖ спомини, в когось - гарн╕, в когось, може, й н╕. Але мо╖ спогади, зв╕сно, будуть вир╕знятися, передус╕м, тим, що я бачила його н╕би «зсередини», таким, яким в╕н був у домашн╕й обстановц╕. Можу з╕ стов╕дсотковою упевнен╕стю сказати, що мен╕ пощастило з родиною: з мамою, з татом. Причому, батька я можу назвати Батьком з велико╖ л╕тери. Хоча, в╕н був звичайною людиною, з╕ сво╖ми бажаннями ╕ мр╕ями, помилками ╕ звершеннями, плюсами ╕ м╕нусами. Та з дитинства в╕н був для мене авторитетом. До ус╕х його сл╕в я завжди дослухалася, а пот╕м впевнено казала: «А мен╕ так сказав тато!» Отже, це закон. Пам`ятаю, коли в╕н працював на Державному кримському рад╕о (мен╕ було рочк╕в з 4-5), я дуже ч╕тко вп╕знавала його голос серед ╕нших, ╕ з горд╕стю казала: «Це м╕й тато!» В╕н був щирою, житт╓рад╕сною людиною, дуже комун╕кабельною, в нього було чимало знайомих, ╕нод╕ телефон вдома просто «розривався» в╕д дзв╕нк╕в. Але водночас в╕н мав досить твердий характер, ╕ завжди в╕дпов╕дав за сво╖ вчинки, чому навчив ╕ мене. Хоча сказати – навчив – не можна, просто сво╖м характером я вдалася в нього. Вам може видатися трохи непосл╕довною моя розпов╕дь, але пов╕рте, про таких людей, як батько, та ще й зсередини, дуже важко розпов╕дати крок за кроком – лог╕чно ╕ поступово, бо вони неймов╕рно розкут╕ у сво╖й творчост╕, ╕ порядн╕ у сво╖й надзвичайн╕й в╕дпов╕дальност╕, але про це трохи згодом… Нещодавно я познайомилася з одн╕╓ю ж╕нкою, у розмов╕ з якою розпов╕ла, що працюю у «Кримськ╕й св╕тлиц╕». Вона запитала в мене, чи ╓ у нас в редакц╕╖ такий веселий, моторний, невеликого зросту чолов╕к, родом з Волин╕. Я чомусь в╕дразу здогадалася, що вона каже про нього - про батька... Про те, що в╕н п╕шов з життя, вона не знала, бо доля ╖х уже давно розкидала… Виявилось, що вони рок╕в ╕з 17 тому ╖здили разом у Ки╖в на заходи, присвячен╕ вшануванню пам`ят╕ загиблих у 1932-1933 роках в╕д Голодомору. Мене вразили ╖╖ спогади про ту по╖здку, про те, як батько тримався, незважаючи на те, що ситуац╕я була майже патова, адже ╖х з ╢вдок╕╓ю Назар╕вною, а саме так звати цю ж╕нку, не попередили про те, що ╖м треба ╕з собою мати в╕нок ╕ землю, ╕ те, що через ст╕льки рок╕в вона про нього пам`ята╓. А батько д╕йсно був таким, завжди залишався у пам`ят╕, до нього н╕хто не залишався байдужим. А ще батько дуже любив свою роботу, в╕н нав╕ть уявити не м╕г себе поза журнал╕стикою. Причому, писав, в основному, вноч╕, мабуть, тод╕ приходило натхнення ╕ н╕хто його не в╕двол╕кав в╕д улюбленого заняття. На початку я вже про це згадувала: тато дуже хот╕в, щоб я п╕шла його стезею ╕ теж пов`язала сво╓ життя з журнал╕стикою. Але я не наважилася… Не знаю, чому, напевно, боялася, що не дотягну до його р╕вня. Тому стала викладачем укра╖нсько╖ мови. Чому саме укра╖нсько╖, думаю, не важко здогадатися. Пам`ятаю, коли навчалася у школ╕, укра╖нську мову вивчали за бажанням, тому в клас╕ з 37 учн╕в було лише 12-13 бажаючих опанувати ╖╖. Мен╕ тод╕ це здавалося несправедливим: чому одн╕ вчаться, а ╕нш╕ гуляють? На мо╓ запитання, чи можу я теж не вивчати, тато сказав: «Нав╕ть, якщо залишишся одна, все одно будеш вивчати, бо це мова тво╖х бабус╕ ╕ д╕дуся». Коли я подоросл╕шала, я зрозум╕ла, чому в╕н так в╕дпов╕в. Згадую, як ╖здили на його батьк╕вщину, на Волинь. Мен╕ було рок╕в 7. Я дивилася на все широко в╕дкритими очима, так було ц╕каво: ╕ село Прил╕сне, де жили бабуся Ярина (до реч╕, назвали мене на ╖╖ честь) ╕ д╕дусь Сильвестр (я ╖х н╕коли не бачила, бо вони померли ще до мого народження), ╕ Маневич╕, де народився батько ╕ прожив свою юн╕сть, поки не по╖хав навчатися до Львова. Я була в захват╕ в╕д ╕стор╕й, як╕ мен╕ розпов╕дали про родич╕в. Особливо вражали розпов╕д╕ про партизанське життя д╕да Солов`я (так називали його в сел╕, бо, певно, не могли вимовити його ╕м`я) та дядька Павла, якого жорстоко вбили одразу п╕сля зак╕нчення в╕йни. Хоча були ╕ см╕шн╕: скаж╕мо, коли батько рок╕в у 6-7 прийшов записуватися у с╕льську б╕бл╕отеку, на питання б╕бл╕отекаря (яка була до того ж далекою родичкою), як тво╓ ╕м`я та по батьков╕, в╕н впевнено сказав: Володимир Соловейович! Ус╕ ц╕ розпов╕д╕, мабуть, вплинули на дитячу св╕дом╕сть ╕ видно саме тод╕ я в╕дчула себе теж укра╖нкою. Хоча «вибирати» нац╕ональн╕сть мен╕ було з чого: батько – укра╖нець, мати – наполовину рос╕янка, наполовину естонка. Нещодавно вкотре перечитала його пов╕сть «Село мо╓», де в╕н описував з╕ сл╕в очевидц╕в под╕╖ Велико╖ В╕тчизняно╖ в╕йни на територ╕╖ Волин╕, а точн╕ше на Ковельщин╕. Знаю, що писав в╕н ╖╖ дуже довго, це було ще у 80-х роках. Видати не довелося… Не буду казати чому, так╕ були часи… Однак ц╕ матер╕али залишилися як пам`ять про д╕да, бабусю, ╖хн╓ життя, ╕ я точно знаю, що ╕ мо╖ д╕ти будуть про це знати… У роки мого навчання в ун╕верситет╕ батько дуже мен╕ допомагав, саме з профес╕йно╖ точки зору. Якщо чесно, рос╕йсько-укра╖нського словника вдома не було, «словником» був тато. ╤ я дуже йому вдячна за т╕ знання, як╕ в╕н вклав у мене. Я дуже вдячна йому за те, що виховав мене саме такою. Я згадую, як в╕н став головним редактором нашо╖ газети. Як часто ╖здив у в╕дрядження до Ки╓ва вир╕шувати нагальн╕ справи. Як переймався ╖╖ долею ╕ долею сво╖х колег, коли були проблеми з ф╕нансуванням. Але йому вдавалося вир╕шувати ╖х, хоча це ╕ забирало в нього сили ╕ бол╕ло серце. Згадую, як одного разу, прийшовши додому дуже здивованим ╕, можна сказати, ошален╕лим, розпов╕в, що йому телефонував… сам Кучма (це було в часи його президентства). Виявля╓ться, на перш╕й стор╕нц╕ газети було опубл╕ковано звернення до Глави держави з питанням, чи зна╓ в╕н про проблеми газети ╕ чи зна╓ взагал╕ про «Кримську св╕тлицю». На що Леон╕д Данилович особисто запевнив, що таки зна╓. Тато був вражений ╕, думаю, задоволений, що все-таки його робота ╕ робота всього колективу не ╓ марною. Пам`ятаю, як створювався Всеукра╖нський ╕нформац╕йно-культурний центр, ск╕льки довелося попо╖здити до того ж Ки╓ва, щоб все це «вибити». Водночас розум╕ю, що це ╕ було його життя, ╕накше в╕н просто не м╕г… Шкода, що доля в╕двела йому всього 54 роки, бо з його потенц╕алом в╕н зробив би набагато б╕льше. Але… На його пам`ятнику написано: «Ти завжди житимеш у наших серцях». ╤ це правда… ╤рина МИТКАЛИК. (Фото з с╕мейного арх╕ву родини Миткалик╕в).
"Кримська Свiтлиця" > #44 за 29.10.2010 > Тема "Українці мої..."
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=8426
|