Версiя для друку Обговорити в форумi

  Павло Вольвач - один з найяскравіших сучасних українських поетів молодшого покоління. Народився він 9 жовтня 1963 року у м. Запоріжжі. Закінчив Запорізький державний університет. Працює в Українській службі Радіо «Свобода». Мешкає в Києві.Член Національної Спілки письменників України. Автор поетичних збірок «Кров зухвала», «Бруки і стерні», «Південний Схід», «Тривання подорожі», «Триб», «Вірші на розі», роману «Кляса». Лауреат літературних премій ім. В. Симоненка та ім. В. Сосюри. За збірку «Триб» Павла Вольвача висунуто на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2011 року.
 «Не буде перебільшенням стверджувати: Павло Вольвач - той поет, без якого сучасну українську літературу вже важко уявити, - зазначає газета «Літературна Україна». Попри певну категоричність тези, вона не є перебільшенням. Бо це той випадок, коли авторові вдалося створити не лише яскраві художні тексти, а й власний поетичний світ. Спектр його палітри - естетичної, філософської, громадянської, почуттєвої, стилістичної, словникової - напрочуд широкий і динамічний. Творча постава - цілковито суверенна. Усе це дає змогу стверджувати, що Павло Вольвач - яскравий виразник не тільки свого поетичного покоління, а й нашої доби».
 З цими твердженнями письменницької газети не можна не погодитися. Найкращим доказом цих слів будуть вірші цьогорічного претендента на Шевченківську премію Павла Вольвача, які ми пропонуємо нашим читачам.
 
 *   *   *
 Полин, буркун і кураїна,
 Та ще акація крива...
 І все на світі - Україна,
 І птах, і грудка, і слова.
 І добре всім - мені і стеблам.
 Ані сум’яття, ні страху.
 Замлілий степ. І коник теплий
 Сюрчить на теплому шляху.

 *   *   *

 Це і є той рідний мегаполіс,
 Де труба стримить із-за труби.
 Малиновий будяковий голос
 І димів розкудлані чуби.
 Тут і барви, тут мені і ритми,
 Хай он пройде «товарняк» лишень.
 Будуть дихать і балки і бритви
 Із нервових злодійських кишень.
 І, як завжди, вітерець нестиме
 Білі хмари в степ і на лиман.
 І ділити Україну з тими,
 З тими, для котрих її - нема...

 *   *   *

 Такі невпинні, українні
 Лежать світи на сотні верст.
 Гетьманне небо в хмаровинні
 Тече, черкаючись об хрест.
 Бур’ян росте крізь очі смілі
 В блакить нових тисячоліть.
 Лежать отамани зотлілі
 І не дають мені зотліть.
 І не дають себе позбутись,
 Летіть за хмарами вдогонь.
 І підступає незабутість
 До обезшаблених долонь.

 *   *   *

 Воно ще лютий, звісно,
 Та тільки вже оно
 Примружилось на весну
 І серце, і вікно.
 Хода здається танцем
 І в ніздрі б’ють духи.
 Жовтіють попід сонцем
 Розчулені дахи.
 І літерний за обрій
 Біжить, за небокрай.
 І коли тут так добре,
 То там же, мабуть, Рай...

 *   *   *

 Відчужень все нові й нові цеглини
 Громадяться на грудях німоти.
 Міцні, як смерть, ростуть чужі світи,
 Надіям не лишаючи щілини.
 Та хай душі щодень ламають пальці -
 Вона отут зухвалою вдалась.
 Як ці горби. Як будяки-гетьманці,
 Що в полинах стоять
 і кажуть: «Зась!»
 І хоч помріть, а зостається рідним
 Зелений день над радощі чужі.
 І білі хмари над миттєвим дрібом -
 Не з Гонтиної всі хіба душі?

 *   *   *

 Знову синіх надій
 з-за горбів нанесе,
 Де тополі на чатах.
 Як воно навкруги недоказано все,
 Як воно непочато.
 Кров перейдено вбрід
 і кричи, не кричи -
 Не твої тут оселі.
 І у спадок тобі - ці блювотні плачі
 На веселій пустелі.
 І впирається лоб
 в зраду й смерть кам’яну,
 Але брешуть всі чисто!
 Розминаєш між пучок
 пучок полину -
 І приходить Вітчизна.

 *   *   *

 Ах очі ці - вони вертають зміст
 У кров мою і ластів’ячі гнізда
 Чиїхось доль. У мжичку й переїзд,
 І в мужиків, що йдуть до переїзду.
 Між краєвидів, випитих до дна,
 Замерехтіли два тремких озерця.
 І мружишся кудись.
 І кажеш: «Н-да»,
 І тулиш весну до дурного серця.

 *   *   *

 Ті — сміються. Горілочки — п’ються.
 Блиск, і зиск, і тиск, де поміж ви
 я — дурних дурніший — ріки людські
 споглядаю з рівня голови.
 Ну а синь — понад шпилі та зими,
 при кіосках, шаурмі й таксі.
 При метрі, що рипає скляними,
 за котрими — незнайомі всі.
 Та — нехай... Розмашно вже блакиті.
 І оте щось — каре і грудне, —
 звідусюди кревні тягне ниті.
 Я їх чую. Ось. Вони — мене.

 *   *   *

 Жив би в якихось Заліщиках,
 чи, може, десь в Теребовлі,
 Ходив би в неділю до церкви,
 просвітлений і чепурний.
 Слова безсилим бадиллям
 не застрявали б у горлі,
 Співав би я «Ще не вмерла...»
 і «...нам Україну храни».
 В УНСО і районній «Просвіті»
 Вітчизні приносив би користь,
 Традиціями наповнений,
 як зерням - тугий кавун.
 І стрийко у мене був би
 Богдан, чи, можливо, Орест,
 І був би у мене дідо -
 потомственний член ОУН.
 А ще би я мав Святвечір,
 маланку, вертеп і гаївку,
 Напам’ять навічно завчений
 карбований «Декалог».
 Не «Русскую», розумієте,
 а рідну пив би горілку
 З товаришами вухатими,
 чи краще з одним - удвох.
 «Героям слава!» - кричав би,
 рвійний і розпросторений.
 Рота кривив би - ур’яд,
 оркестра, газ, парлямент.
 І був би я весь вишиваний,
 різьблений і інкрустований,
 І В’ячеслав Максимович
 був би мій Президент.
 Я мав би багато дечого,
 тож заздрю Стриям і Делятинам.
 Народом були б сусіди
 і навіть черга в пивній.
 А ви попробуйте жити
 серед цієї телятини
 Понурих «тожеукраїнцев»,
 в підпіллі слів і надій.
 І де там ті, в біса, Заліщики?!
 Тоскні, наче шинелі,
 Снують суцільні «согражданє»,
 «женщіни» і «мужчіни».
 І тінь моя неприкаяна
 в’язне у цій пустелі,
 І маю я тільки згарище
 з присмаком Батьківщини.

 *   *   *

 Он розсунув обаполи міста
 Мій Дніпро, заломивши брову.
 Серед сала і малоросійства
 Це - моє і отут я - живу.
 Це моє. З правіків і назавше,
 Наче гемоглобін у крові.
 Все зчужіло. Та небо ще ж - наше,
 Наші вітер і сонце в траві.
 Та іще прапори незникомі,
 Не зароблені на трудодні.
 Не на їхнім вчорашнім обкомі,
 А на серці і Стуса труні.
 Хай розчавили лаптями груди,
 Та прогледіли слово моє.
 Їм здавалось уже - тут ніколи
 нічого не буде,
 А я - є!

 *   *   *

 Не занесені в інтернеті,
 Низько хмари пливуть навмання.
 Баба в чоботях і жакеті
 Літо бабине відміня.
 Тож радійте листю опалому
 І холодній криці в ставку,
 Хто провів парове опалення,
 Чи коханку знайшов палку.
 А посохле листя дзвенить латиною
 Мідно так. І холод за спиною.
 І різдвяних вже хочеться звізд.
 Все одно — вже нічого не втримать.
 Проводжать поїзди із Криму
 Айстри вибігли на переїзд.
 Буде дощ. Дощі перестануть.
 Світ зодягне біле шиття.
 Чари сходять і тануть.
 Зостається життя.

 КОКТЕБЕЛЬ

 Цей світ - як профіль успіху.
 І профіль
 Поета над затокою. Було...
 І хвилі шелестять, неначе строфи,
 Вихолоняють з часом, ви-хо-ло...
 А вівці хмар шукають пашу в горах,
 Пашить земля, вохриста і гірка,
 І дріботить на ратичках бадьорих
 Рожева поросячість «гаварка».
 Кисло-солодке сонце у півлітрі
 Вина сухого із черствих низин.
 Маніжиться на іонійськім вітрі
 Чи карагач, чи ще який кизил.
 За горами - жахи і катастрофи,
 А тут близьке вже золоте руно.
 Цей світ - як профіль успіху.
 І профіль
 Поета над затокою. Оно.
 А кревна пісня, кревніша за вірші,
 Вночі ляга на Понти і понти.
 І нишкне степу нашого навершя,
 З якого ми штовхнемось у світи.

 *   *   *

 Дай забуття мені.
 Хай буде це не смерть.
 Нехай таке щось - вогника жарина
 Та згуслий степ. А смерть - то ти.
 Не сердсь, важка моя жоржино.
 Вогонь гуде і гоготить, як гув,
 На крилах серця полишивши опіки.
 Метелики твоїх жажденних губ
 Мене носили в тропіки.
 Та хай мина. Хай тане звідусіль...
 Мені ж однак - не вицвіло, а срібно.
 Бо обрії мережить березіль
 І кольори вертаються на рідне.
 І, як городи, зчерствілий мій біль
 Розпушує щось солодко-тривожне.
 А по ярах і схилах ходить хміль
 І шепотить: «А може?..

 *   *   *

 Ти таке, як поет, але лячно
 і слова сказать:
 Скільки їх тут було -
 на жінках розумілись і винах.
 Ненагрітий іще, сходиш в царство
 рожевих озадь,
 І похрустує рінь, і немає потреби
 в новинах.
 Пароплавчик димить
 і димиться шашлик у кафе,
 З виноградин тугих кіммерійські
 просвічують зерна.
 Пряну м’якоть оцих Феодосій,
 чи Каф, чи Кефе
 Котрий вік віддалік таїна
 стереже середземна.
 Синю тінь Істанбулу з-за моря
 приносять птахи,
 Під опаловим місяцем спогади
 мруть водянисті:
 Цегляні сарайці, лікарняні
 понурі дахи
 І, як пил, осіда містечкова
  пиха баяністів.
 Все воно неспроста протекло
 виноградним вином -
 Ковдра здиблена гір і затоки
 вигадливий виріз.
 Білі хмари киплять, такі білі,
 немов Парфенон,
 І уже назавжди із просмердлого
 світу ти виріс.
 І нема тепер стриму -
 рушаєш собі, пілігрим,
 З виноградником разом
 по схилу рожевім до бухти.
 Просто Боже чи Даж! Присуди,
 щоб і Рим, і Кирим,
 А гірких полинів уже й так
 печію не забути.
 

ПРО  ТЕРЬОХУ

 День такий - ні хмарки, ні півхмарки
 (Байдуже - вівторок чи четвер).
 Точать ляси кумоньки-товарки.
 Світить сонце. А Терьоха вмер.
 Вмер і вмер. Кому яка різниця.
 Не для того ж літо почалось,
 Щоб комусь оплакувать п’яницю,
 Що з тюрем приніс туберкульоз.
 З церквою на спині, Вася здимів -
 І кому від того стало гірш?
 Він чотири рази був судимим.
 Скажуть: «Ну куди його у вірш?!»
 Тільки ж під одним ходили Богом,
 Хоч по різних кидало світах.
 Самогону ми були одного,
 Нації одної (в паспортах).
 А живуть усі, хто як захоче.
 Можна - так. А можна - отако.
 І були ж у Васі смілі очі,
 І кінчалось прізвище на -ко.
 Всесвіт не скінчився; не почався.
 Десь когось не буде - ну то й шо?
 Вечоріє. Жалко мені Васі,
 Наче дня, що взяв оце й пройшов.

 *   *   *

 холонуть колони глухого полону
 що майже від трої
 у вітрі полова і вигини слова
 а де наша зброя?
 а де наша ясна
 прорізує ясна
 навік обсміяли?
 я й сам осміхнувся
 неначе спіткнувся
 невже не засяла?
 то де — в альказарі?
 чи в кодні й базарі?
 з-за степу? з-за рогу?
 звізда над горою
 зброєного крою
 нічого

 *   *   *

 Крихта звізди серед синь-слюди
 Над повечірніх висоток башти.
 Це — назавжди.
 Кому б тут не впасти.
 Хто б не снував тут сюди-туди.
 Як ось тепер. Цигарки – то люди.
 Сіється в сніг ліхтарний овес.
 Хай же при зірці усе і всюди.
 Ще й аби не України без.
 *   *   *
 Крута земля димів і збочень
 Вгруза в вечірню куряву,
 І галицькі пильнують очі,
 Чи правильно я тут живу.
 А хто зна! Все співаю труби
 І рейки в леті на Донбас.
 П’ю самогон. Плюю крізь зуби
 Й кажу, бува: «Которий час?»
 Та не на хінді чи на ідиш
 Дніпро шепоче. І тайком -
 Мости допоки переїдеш -
 Стаєш неначе б козаком.

 *   *   *

 це не оковита – світ мені як вірш.
 та й зі мною світу чи не веселіш?
 з вами – люде – ладно.
 і ласкавий теж
 холодок по складках
 вашенських одеж.
 в димному промінні
 лавра даль кабмін
 і одноплемінні бур’яни мені.
 ну так що ж ви – ближні? –
 я ж до вас так ласкаво…
 ви куди — на вишгород?
 звідки ви - із жашкова?
 чи із гуляй-поля? я люблю це слово
 ви така ж голота як і я братове
 амінокислоти — таємнича річ
 а ходім голото а ходімо хто там —
заснуємо січ...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #3 за 11.02.2011 > Тема "Душі криниця"