Версiя для друку Обговорити в форумi

25 лютого минає 140 років від дня народження Лесі Українки
 
 Леся УКРАЇНКА
***
 Коли втомлюся я життям щоденним,
 Щоденним лихом, що навколо бачу,
 Тоді я думку шлю в світа далекі,
 Блукає погляд мій в країні мрії.
 Що бачу я в далекому просторі?
 Прийдешність бачу я, віки потомні.
 Мені ввижається, як в тихім, ріднім колі
 Старий дідусь навча своїх онуків,
 Про давнину справдешні байки править,
 Про те, що діялось на нашім світі.
 Родинне коло діда оточило,
 Сини та дочки, молоді онуки;
 Одні уважно, пильно вислухають,
 У других тиха мрія в очах сяє.
 Онук щонаймолодший сів близенько
 Край діда і слідкує його рухи
 Палким, уважним поглядом блискучим.
 Дідусь мовляє тихо, урочисто:
 «Щасливі, дітки, ви, що народились
 В лагідний час, в безпечную годину!
 Ви слухаєте, мов страшную казку,
 Сю розповідь про давні дикі часи.
 Так, дітки! світ наш красний, вільний
 Темницею здавався давнім людям;
 Та й справді, світ сей був тоді темниця:
 В кормигу запрягав народ народа,
 На вільне слово ковано кайдани.
 Півроду людського не звано людьми,
 Затято йшов війною брат на брата.
 Ви знаєте, що звалося війною?
 Тоді війною звали братовбійство
 Бо ім’я правди, волі, віри, честі,
 А кроволиття звалося геройством;
 Убожеством там звали смерть голодну,
 Багатством — награбовані маєтки,
 Простотою — темноту безпросвітну,
 Ученістю — непевнеє блукання,
 Бездушну помсту звано правосуддям,
 А самоволю деспотичну — правом.
 Всім гордим-пишним честь була і слава.
 Зневаженим-ображеним погорда.
 Загинув би напевно люд нещасний,
 Якби погасла та маленька іскра
 Любові братньої, що поміж людьми
 У деяких серцях горіла тихо.
 Та іскра тиха тліла, не вгасала,
 І розгорілася багаттям ясним,
 І освітила темную темноту, —
 На нашім світі влада світла стала!..
 Се розповідали мені старії люди,
 Не за моєї пам’яті було те».
 Так говорив дідусь. Онук найменший,
 Підвівши чоло, ясно подивився.
 Уста тремтіли усміхом утішним.
 «Дідусю, ти страшні казав нам байки,
 Я радий, що не бачив лихоліття!»

 [10 липня 1890]
 
 ***
 Леся Українка.
 Художник - Лариса Іванова, 1961 р.
 

 «ПІВДЕННИЙ КРАЮ! СТОРОНО ПРЕКРАСНА!..»

 Ці слова видатної української поетеси Лесі Українки з її вірша «Заспів», яким відкривається цикл «Кримські спогади», можна поставити епіграфом до всього життєвого і творчого періоду, ПОв’язаного з Кримом.
 Народилася Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) 25 лютого 1871 року в сім’ї інтелігентів-дворян, розумних і освічених людей. Батько її, юрист, був головою з’їзду мирових посередників. Мати - відома письменниця, виступала в літературі під псевдонімом Олена Пчілка.
 В ранньому дитинстві, застудившись узимку на річці під час свята Хрещення (хрещення води), Леся тяжко захворіла на страшну хворобу - кістковий туберкульоз і змушена була багато років свого життя перебувати на лікуванні в різних місцях світу. Одним із таких місць був для неї і Крим.
 Влітку 1890 року вона вперше приїхала на грязелікувальний Сакський курорт. Після лікування Леся разом з матір’ю вирушили в невелику подорож по півострову.
 Євпаторія, Бахчисарай, Севастополь, Ялта... Боже мій, скільки ж неповторних вражень, скільки побачено, скільки пережито! Бахчисарайський палац з його знаменитим Фонтаном сліз, оспіваним багатьма поетами, Байдарські ворота на шляху з Севастополя, скромне призабуте житло рано померлого поета С. Надсона в Ялті...
 Усе це невдовзі знайде відображення у віршах «Бахчисарай», «Бахчисарайський дворець», «Байдари», «Мердвен» («Чортові сходи»), «Надсонова домівка в Ялті» та ін. Потім ще до них додаються «Безсонна ніч», «На човні», «Негода» та інші вірші, навіяні перебуванням влітку 1891 року в Євпаторії. Зібрані воєдино, вони й складуть цикл «Кримські спогади».
 Через кілька років народиться і другий цикл - «Кримські відгуки», до якого увійдуть «Імпровізація», «Уривки з листа», «Мрії», драматична поема «Іфігенія в Тавриді», «Весна зимова»... Цей цикл - все пережите Лесею в Ялті з червня 1897 до червня 1898 року.
 Найнезабутніше в цей період - знайомство, яке переросло в міцну дружбу з Сергієм Мержинським, котрий, як і Леся, приїхав до Ялти на лікування.
 Це йому, Сергію Мержинському, присвячено вірш «Порвалася нескінчена розмова», це з ним, Сергієм Мержинським, здійснила Леся захоплюючу подорож на Ай-Петрі, де на скелі помітила ніжну квітку, яка пробила кам’яну твердь, рвучись до сонця, до світла. «Ломикамінь» - так назвала поетеса цю квітку.
 Квітку «ломикамінь» нагадувала і сама Леся Українка, поетеса, яка взяла для свого літературного псевдоніма ім’я своєї матері-України. Поетеса, чия творчість була поставлена на службу рідному народу. Поетеса, чия висока Поезія творилася мовою свого народу і крізь жорстокості життя пробивалася до людей яскравою квіткою надії. Надії на те, що її рідна Україна буде вільною і незалежною державою, що її рідна мова відродиться, проб’ється, як квітка-ломикамінь, крізь морок невігластва, усіляких заборон і принижень, в своїй державі стане мовою державною, рідною і всіма шанованою. Як бачимо, мрії великої дочки України почали збуватися тільки зараз, в кінці XX сторіччя - на початку ХХІ.
 Крим для Лесі, незважаючи на перепади стану її здоров’я, був не тільки оздоровницею, а й щедрою на творчий ужинок «болдінською осінню». Тут, окрім уже згадуваних віршів, вона написала поему «Місячна легенда», оповідання «Над морем», драму «Руфін і Прісцілла», діалог «Айша і Мохаммед», редагувала свою знамениту «Кассандру», а також написала вірші, які залишилися поза циклами: «За горою блискавиці», «Хвиля», «Полярна ніч», «Народ пророкові» і «Спогад з Євпаторії»...
 Згодом, разом зі своїм чоловіком Климентом Квіткою займалася великою етнографічною діяльністю, результатом чого стала збірка народних мелодій, записаних з голосу поетеси.
 Леся Українка, як людина надзвичайно тонкої і чутливої душі, перебуваючи тривалий час в Криму, не могла не цікавитися життям його корінного народу - кримських татар.
 Ще у свій перший приїзд 1890 року вона, дев’ятнадцятирічна юнка, на своїх кримських шляхах-дорогах, що пролягали від Євпаторії до Севастополя, Бахчисарая, Ялти, мимохідь зустріла таку ж, якою й вона сама була на той час, свою ровесницю - дівчину-татарку в національному одязі. Слід зазначити, що до національного одягу Леся була небайдужа. Документалісти залишили нам немало фотокарток юної Лесі, де на знімках вона в національному українському костюмі з віночком і стрічечками на голові.
 Певно, і ця миттєва зустріч дівчини-українки з дівчиною-татаркою в національному вбранні так сильно схвилювала юну поетесу, що свої почуття вона вилила у рядки вірша з ніжною назвою «Татарочка». І які ж теплі, сердечні слова знаходить Леся для своєї героїні! Татарочка, яку побачила Леся, «молоденька і вродлива», її «смуглявий вид ледве прикриває шовком шитая чадра біленька». На чорнявій голівці «червоніє шапочка маленька». А очиці в сеї юної татарочки-чарівниці, наче блискавиці, «так і грають з-попід брівок темних!».
 Як зазначають біографи і дослідники творчості поетеси, Леся Українка цікавилася побутом, мовою, звичаями і фольклором кримськотатарського народу. У листі до М. П. Драгоманова - свого дядька, відомого історика, дослідника української народної творчості, Леся писала, що «хотіла б одну річ видати, це, власне, узори татарські, що я в Криму зібрала, є їх немало і дуже вже схожі на українські...».
 Дуже захоплювалась Леся Українка легендами кримських татар, а також жваво цікавилася історією і культурою мусульманського Сходу. Леся добре знала наукові праці Агатангела Кримського, зокрема, працю вченого-сходознавця «Мусульманство і його будучина».
 Можливо, це й наштовхнуло її написати у квітні 1907 року в Ялті невеликий драматичний діалог «Айша і Мохаммед». В основі діалогу - легенда про палке кохання Мохаммеда - основоположника мусульманської релігії - до юної Айші, на якій він одружився після смерті своєї дружини Хадіджі. Леся раділа любительським виставам на сцені своєї невеличкої п’єси «Айша і Мохаммед».
 Окрім віршів і драматичної поеми, поетеса виношувала творчі плани написати більш солідне художнє полотно на кримськотатарську тему. Про свої творчі задуми вона повідомляла в листі до матері 16 лютого 1908 року з Ялти: «...Хочеться, коли буде знов прояснення (в здоров’ї - Д. К.), написати маленьку історичну повість з татарсько-українських часів (приязнь малого українця - сина бранки - і татарочки-селянки, незважаючи на традиційний антагонізм старшого покоління, потім дальша доля сеї пари, таки розлученої життям...)».
 На жаль, задуму не суджено було збутись. Хвороба, яка все більше прогресувала, змусила Лесю Українку поїхати на подальше лікування спочатку на Кавказ, а затим і в Єгипет (весна 1913 р.).
І там, перебуваючи далеко від Криму, вона цікавилася життям, а вірніше, психологією місцевих жінок-мусульманок, мріяла написати «хоч би одну невелику новелку». Одначе й цьому задуму не суджено було збутися. 1 серпня 1913 року Лесі Українки не стало.
 ...В Ялті, неподалік від набережної, по вулиці Літкенса, 8, перед будинком, в якому жила поетеса і в якому нині її музей, встановлено пам’ятник вічно юній Лесі Українці.
 Ніби стомившись від повсякденного суєтного життя, вона присіла на камінь спочити, подивитися на море, та так і завмерла навічно.
 Приходять люди, приносять квіти. Дзвенять бандури, лунають вірші Лесі. Вони - вічні, вони - з нами. Поезія не вмирає. Це про них, про свої вірші, Леся Українка писала:

 Як я умру,
 на світі запалає
 покинутий вогонь
 моїх пісень,
 і стримуваний
 пломінь засіяє,
 вночі запалений,
 горітиме удень.

 Данило КОНОНЕНКО.
 
***

 ЗАСПІВ

 Південний краю!
 як тепер далеко
 Лежиш від мене ти!
 за горами крутими,
 За долами розлогими,
 за морем,
 Що вже тепер
 туманами густими
 Укрилося, бурливе.
 Та не страшно
 Моїм думкам осінньої негоди
 На Чорнім морі.
 Швидше тої чайки
 Вони перелетять за темні води.
 Вони перелетять у ту країну,
 Де небо ще синіє, як весняне,
 Де виноград в долині зеленіє,
 Де грає сонця проміння кохане.
 Туди мої думки
 полинуть швидко
 І привітають ту ясну країну,
 Де прожила я не одную днину,
 А не була щаслива
 й на годину...
 Та я за те докірливого слова
 Тобі не кину,
 стороно прекрасна!
 Не винна ти,
 що я не маю долі,
 Не винна ти,
 що я така нещасна!
 
 ТИША МОРСЬКА

 В час гарячий полудневий
 Виглядаю у віконце:
 Ясне небо, ясне море,
 Ясні хмарки, ясне сонце.
 
 Певне, се країна світла
 Та злотистої блакиті,
 Певне, тут не чули зроду,
 Що бува негода в світі!
 
 Тиша в морі... ледве-ледве
 Колихає море хвилі,
 Не колишуться од вітру
 На човнах вітрила білі.
 
 З тихим плескотом на берег
 Рине хвилечка перлиста;
 Править хтось
 малим човенцем,
 В’ється стежечка злотиста.
 
 Править хтось
 малим човенцем,
 Стиха весла підіймає,
 І здається, що з весельця
 Щире золото спадає.
 
 Як би я тепер хотіла
 У мале човенце сісти
 І далеко на схід сонця
 Золотим шляхом поплисти!
 
 Попливла б я на схід сонця,
 А від сходу до заходу,
 Тим шляхом, що проложило
 Ясне сонце через воду.
 
 Не страшні для мене вітри,
 Ні підводнії каміння, -
 Я про них би й не згадала
 В краю вічного проміння.

 (Євпаторія,
 1890, 16 серпня)
 
 ТАТАРОЧКА

 Там, за містом,
 понад шляхом битим,
 По гарячім каменистім полі
 Йде дівча татарськеє
 вродливе,
 Молоденьке, ще гуля по волі.
 
 На чорнявій сміливій голівці
 Червоніє шапочка маленька,
 Вид смуглявий
 ледве прикриває
 Шовком шитая
 чадра біленька.
 
 То закриє личко, то відкриє,-
 А очиці, наче блискавиці,
 Так і грають з-попід
 брівок темних!
 Що за погляд в сеї чарівниці!
 
 БАХЧИСАРАЙ

 Мов зачарований,
 стоїть Бахчисарай.
 Шле місяць з неба
 промені злотисті,
 Блищать, мов срібні,
 білі стіни в місті.
 Спить ціле місто,
 мов заклятий край.
 
 Скрізь мінарети
 й дерева сріблисті
 Мов стережуть
 сей тихий сонний рай;
 У темряві
 та в винограднім листі
 Таємно плеще
 тихий водограй.
 
 Повітря дише
 чарівним спокоєм,
 Над сонним містом
 легкокрилим роєм
 Витають красні мрії,
 давні сни.
 
 І верховіттям тонкії тополі
 Кивають стиха,
 шепотять поволі,
 Про давні часи згадують вони...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 18.02.2011 > Тема "Українці мої..."