Версiя для друку Обговорити в форумi

 Борис Микитович Корда був наймолодшим капітаном допоміжного флоту, через що частенько траплялися казуси, як-от цей випадок, описаний колишнім «морським вовком» в оповіданні «Капітанські нашивки». «Гей, хлопче, поклич капітана!» «Я – капітан». «Послухай, хлопчику, не клей дурня. Молодий ще. Мені дійсно потрібен ваш капітан!» А був 22-річний капітан «надто худим і непримітним». Та молодість – це «недолік», який з часом минає. Пропрацювавши в допоміжному флоті 20 років, ще на 30 років капітан Корда пов’язав свою долю з Югрефтрансфлотом (це – риболовецька промисловість), і побував на усіх континентах, почувався, як удома, в Атлантичному та Індійському океанах, перетнув Тихий, 34 рази відвідував Антарктиду, гостював у 51 іноземній державі.
 І все це, не маючи ні тата депутата, ні родича адмірала. Й побудував він свою кар’єру швидше всупереч, ніж завдяки. А батька, до речі, майже не пам’ятав – той помер, коли Борі було всього чотири рочки. Виховували його неписьменна бабуся, мама з двома класами освіти та тітка – з чотирма. Але для села Римові Кориченці, що на Хмельниччині, це теж було досить солідно – тітка Анюта на замовлення та під диктовку односельців писала листи, і маленькому Борі теж якомога швидше хотілося придбати освіту і шану оточення.
 Та ось настала війна. «Рабам навчання не потрібне!» - категорично заявив німецький комендант. Але тільки-но в березні 1944 року Хмельниччину звільнила Червона Армія, як 15-річний підліток подався до Севастополя і став юнгою на морському буксирі, й тут він зазнав, що таке бомбардування, щоденний і дуже конкретний ризик. Але ж хіба він міг загинути, коли нестямно хотілось навчатися?
 Тож одразу після перемоги Борис поступив до вечірньої школи і закінчив за рік два класи. Потім – курси штурманів малого плавання, Ломоносовське морехідне училище і уже в зрілому віці – Севастопольський приладобудівельний інститут.
 Те, що довелося побачити і почути Борису Микитовичу, знайшло своє відображення більш як у 10 книгах. За радянських часів це були нариси, збірки, які охоче видавали не лише у сімферопольській «Таврії», але і в Києві. Решта книг, дійсно солідних, художньо-документального спрямування, побачила світ у Севастополі, який давно став для нього рідним.
 Мені пощастило бути редактором кількох із цих книг. Тож таким чином я стала дотичною до багатьох див, пов’язаних з життям екзотичних заморських країн. Чого варті одні лише назви: повісті «Біла негритяночка», «Іду на кита», оповідання «Зуб кашалота», «Народження айсберга», «Вус голубого кита», «Легенда про страуса» і багато іншого, інтригуючого, що неможливо переказати.
 І за усім цим – образ людини дуже відповідальної, мужньої, рішучої, з невичерпною працездатністю і у той же час мудрої, інтелігентної, здатної гідно представляти за кордоном свою Вітчизну. Нарешті - неперевершеного майстра своєї справи. І насамкінець - доброго чоловіка, з великим щирим серцем, сповненим любові до кожної Божої істоти, по-юнацьки захопленим, люблячим життя на високому градусі.
 А ще б хотілося додати, Борис Микитович – дуже скромний, тихий, без претензій, у всякому разі таким він відкрився мені на обрії своєї літературної слави, та і чи могли його, такого загартованого, зіпсувати знаки літературного визнання та премії (Л. Толстого, В. Пікуля, диплом міжнародної літературної премії ім. Великого князя Ю. Долгорукого та інші)?
 Знову і знову я перечитую підписи на подарованих ним мені книгах: «Талановитому редактору і добрій людині... Величезна подяка за редагування... Великому другу, редакторові... Редакторові від Бога...» Перечитую жадібно, бо раніше їх не читала... Це зараз все набуло такого величезного значення, коли Бориса Микитовича Корди не стало, і вже ніколи й нічого він не напише своєю рукою. Його серце перестало битися 7 березня. Доля відміряла йому 81 рік життя. Але він так і не зазнав старості.
 Борис Корда – етнічний українець, а ще – кримчанин, севастополець, і заснув він у цій героїчній землі. А ось книги його лишилися, і зараз ми маємо нагоду доторкнутися до того світу, який народжувався в його літературній майстерні.
 Тамара СОЛОВЕЙ.
 
 Борис КОРДА
 ПЕРША ЗАПОВІДЬ

 - Доброго дня, - увійшовши до палати, м’яко привіталася палатна лікарка Євдокія Андріївна – поважна дама років п’ятдесяти з круглим самовдоволеним обличчям. – Спочатку оглянемо новенького. На що скаржитеся, товаришу Полянський? – звернулась вона до колишнього залізничника Олександра Олексійовича Полєва, сімдесятитрирічного старика.
 - Моє прізвище – Полєв, - поправив її сивий дід.
 - Так, так, Полєв. На що скаржитеся, товаришу Полєв?
 - Кашель, - відповів хворий.
 - Пітнієте?
 - Ні.
 - Температура?
 - Нормальна.
 - Палите?
 - Ні.
 - Давно кинули?
 - Я й не починав.
 - Ось це добре. Зніміть одяг. Я вас послухаю. Та-ак. Дихайте. Не дихайте... Покажіть язика. Та-ак... Одягайтесь, - закінчила огляд лікарка і, присівши на ліжко, почала щось записувати. Настала напружена пауза.
 - То що ви мені скажете, лікарю, щодо кашлю? – не витримав Олександр Олексійович і шанобливо поглянув на жінку.
 - Вам негайно треба кинути палити, - відповіла Євдокія Андріївна, не відриваючись від паперів.
 - Яа-ак?! Я ж ніколи в житті не бавився тютюном. Я навіть в школі не палив!
 - Дивно, - подивувалась лікарка і уважно подивилася на хворого, - тоді я призначу вам мікстуру. Всього найкращого! Одужуйте, - і, підвівшись, пішла до ліжка іншого пацієнта.
 Олександр Олексійович все життя пропрацював кочегаром на потязі і бачив різне, але в лікарні опинився вперше. Він твердо вірив у цілющі властивості ліків і увесь день чекав на них з великою напругою. Але тільки ввечері прибігла чергова медсестра і повела його в інший корпус, в поліклініку. Старий залізничник слухняно пішов за нею, як дитина, але повернувся звідти роздратованим.
 - Навіщо мені окуліст? Я й досі читаю без окулярів. Навіщо мені окуліст, коли у мене кашель? Це ж справжній безлад. Де моя мікстура? Куди я потрапив? – голосно обурювався він, прямуючи до свого ліжка.
 Але наступного дня все повторилося. Оглядаючи хворих, Євдокія Андріївна знову помилилась.
 - Доброго ранку, товариші! Як почувається дідусь Поляков?
 - Моє прізвище Полєв, - невдоволено виправив лікаря почервонілий старик і дуже закашлявся.
 - Так, так. Вибачте. То як ви почуваєтесь?
 - Погано, Євдокіє Андріївно. Всю ніч кашляв і людям спати заважав.
 - Ось бачите. Я ж казала. Вам негайно слід кинути палити.
 - Та я ж зроду не палив! – вибухнув Олександр Олексійович.
 - Добре, добре, - швидко погодилась лікарка, - я призначу вам інгаляцію. Одразу ж після обходу вирушайте в процедурний кабінет.
 Кожному з нас щось було призначено, і після огляду ми всією палатою вирушили на процедури. Але кабінет був зачинений, і в дверях стирчала записка: «Пішла на заняття».
 І дійсно, в сусідній кімнаті Євдокія Андріївна читала лекцію, на якій був присутнім увесь медичний персонал.
 Ми сіли на м’які стільці, розташовані під стіною лікарняного коридору, і, тихо розмовляючи, чекали, коли звільниться чергова сестра.
 - Товариші, велике значення в нашій роботі має авторитет лікаря, який будується не тільки завдяки професійним знанням і досвіду. Це зрозуміло. Але кожний медичний працівник мусить (я б сказала: зобов’язаний) бути чемним і уважним, турботливим і терплячим, - долинуло до нас.
 - Чуєте, це наша говорить! – захоплено звернувся до присутніх Олександр Олексійович. – Молодець! Вірно говорить. Дуже вірно! – радісно поблискуючи очима, продовжував залізничник. – Вчора її вочевидь хтось збентежив, що зі мною така плутаниця сталася. Але з ким не буває...
 - Привертаю вашу увагу, - жваво, з натхненням продовжувала Євдокія Андріївна, - до нашої першої заповіді: це чуйне ставлення до пацієнта, висока культура обслуговування хворих!
 Широко посміхаючись, старий високо підняв середній палець і хотів ще щось сказати, але дуже закашлявся.
 - Товаришу Польовий, ви мені заважаєте, - розчинивши двері, накинулась на нього Євдокія Андріївна. – Знову накурилися? І чому ви не пішли на інгаляцію, як я призначила?
 - По-перше, моє прізвище не Польовий, а Полєв, - розгледівши на заняттях процедурну сестру, миттєво змінився з обличчя старий, - по-друге, я зроду не палю. І взагалі, випишіть мене з лікарні до біса!
 
(Переклад Тамари СОЛОВЕЙ).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #8 за 18.03.2011 > Тема "Українці мої..."