Версiя для друку Обговорити в форумi

***
 
Шановні кримчани, я архітектор і журналіст Юрій Волощак зі Львова. Кілька років передплачував «Кримську світлицю» для себе, тітки і тестя на село. Ударом для нас було те, що «Світлиця» перестала приходити. І справа не в тому, що втратилося тих 140 грн., а в моральній втраті всього українства й культури в цілому. Власне, моя тета Софія Андріївна Волощак, колись зав. кафедрою французької філології університету, познайомила мене зі «Світлицею». Ми передплачували всього дві газети, і раптом однієї не стало. Це так, ніби втратити близьку людину... Ще прийшла остання в новому форматі під редакцією А. Сєрикова, багатша формально, грубша, але майже не полемічна і... остання.
 Через вашу гостю, татарку, яка приїздила в Карпати до Мирослава Симчича, я передав вам компакт з багатьма матеріалами про багато цікавих речей, у тому числі про чайку «Пресвята Покрова» і наші походи, про архітектуру, літературу. Нічого з цього не побачило світу. Тому хочу вас спитати, яка подальша доля «Кримської світлиці», чи є сенс вам щось присилати?
 
***

 Електронна пошта донесла цього листа напередодні своєрідного «ювілею»: 20 березня виповнюється рівно півроку відтоді, як за борги були опечатані двері трьох кабінетів «Кримської світлиці» в будівлі бази-готелю МДЦ «Артек» у Сімферополі. Чи варто нагадувати, що вселилася «Кримська світлиця» у це досить пристойне приміщення лише після спеціального «іменного» доручення Президента Л. Кучми у 2003 році. Обжилися, на грантові гроші справили офісну та видавничу техніку, провели телефони, Інтернет. З часом зібралися на меблі, поміняли вікна, встановили «гріючі» кондиціонери, зробили ремонт. Читачі приносили у свою українську СВІТЛИЦЮ, хто що міг: книги для редакційної бібліотеки, вишиванки, ікони, навіть фортепіано подарували!
 І ось вже півроку все це - ніби за сімома (фактично, за трьома) печатями! Орендодавецьзатявся, що не відчинить редакцію, поки наш київський видавець - Газетно-журнальне видавництво Міністерства культури України, яке наприкінці 2006 року стало співзасновником «Світлиці», не погасить усі борги (десь 17 тис. грн.). А видавець тим часом розриває договірні стосунки з «Артеком» і надсилає працівникам газети попередження, що з березня 2011 року редакція буде розташовуватися... у Києві.
 Можна було б - «на честь ювілею» - опублікувати усі наші (і читацькі, й редакційні) звернення та заклики до влади - і обнадійливі відповіді на них, мовляв, усе під міністерським контролем, іде клопіткий процес реорганізації Газетно-журнального видавництва, підготовки до перереєстрації і т. ін. Але навіщо самих себе (разом з київськими чиновниками), як у класичній історії з унтер-офіцерською вдовою, сікти? Реорганізація, справді, давно вже назріла і перезріла, але, при бажанні, розблокувати редакцію можна було б ще минулої осені елементарним ГАРАНТІЙНИМ ЛИСТОМ про оплату боргу (директор бази-готелю вам це підтвердить). Але ж «Світлицю» задумали «телепортувати» до столиці...
 Найнеймовірніше, напевне, те, що газета впродовж майже усіх цих «опечатаних» місяців... виходила. Без робочих місць, оргтехніки, засобів зв’язку, збираючись на планірки біля зачинених дверей, колектив з жовтня минулого року «в польових умовах» регулярно готував до друку щотижневі випуски «Світлиці» і відправляв їх електронні версії до Києва.
 Але жоден з цих номерів так і не був надрукований. «Кримську світлицю» можна було почитати тільки на Інтернет-сторінці, або, як це зараз робить «Газета по-киевски», «самвидавно» роздрукувавши її на принтері. До всього, «Світлиця» навіть не була введена до передплатного каталогу видань України - її й досі неможливо передплатити на пошті...
 То що відповісти тепер панові Юрію Волощаку зі Львова і сотням читачів «Кримської світлиці» з Криму і всієї України, які ще не втратили надії повернути свою газету? Борімося за неї! На підтримку культурологічної преси (у тому числі, й «Кримської світлиці») в Дербюджеті на цей рік виділено понад 6 млн. гривень. Телефонуйте в Міністерство, в Газетно-журнальне видавництво (телефони нижче), бийте тривогу, звертайтеся - та хоч до Президента (про таке диво, як півроку опечатана редакція - при живих і ще й державних співзасновниках - наш Гарант ще, певно, й не чув). Вже давно можна було б махнути на все рукою і грюкнути тими опечатаними редакційними дверима, але чому ми маємо віддавати десятиліттями виплеканий (не виплаканий!) і редакцією, і читачами-співавторами неповторний «Світличний» бренд в руки тим, хто, прикриваючись цим брендом, в далекому і байдужому до кримсько-українських проблем Києві збирається штампувати «Кримську світлицю» - нехай кольоровішою і грубшою, але «майже не полемічною», такою собі - «дозовано українською»? Якщо дійсно владі не потрібна газета, якій довіряють люди (а довіру, кажуть в народі, і за гроші не купиш), то, може, пора вже завершувати оцей піврічний експеримент над «Світлицею», її колективом і здоровим глуздом?
 А то ще трохи - і за тими опечатаними дверима в редакції, чого доброго, ще й чорти заведуться...
 
Віктор КАЧУЛА,
 головний редактор «КС».
 
* * *

 Телефони: приймальня Міністерства культури України - (044) 226-26-45.
 Газетно-журнальне видавництво Мінкультури - (044) 498-23-63.
 Матеріали шліть в редакцію на адресу: kr_svit@meta.ua
 Конт. тел. редакції - (067) 650-14-22.

 Архів газети за «опечатаний» період -
http://svitlytsia.crimea.ua/pdf.html

КРИК ДУШІ

«ТЕПЕР НАША РЕДАКЦІЯ ПЕРЕТВОРИЛАСЯ НА БРАТСЬКУ МОГИЛУ КІМНАТНИХ КВІТІВ…»
 
  Ось уже минуло півроку відтоді, коли через відмову нашого київського керівництва сплачувати за оренду зачинена редакція «Кримської світлиці», у якій не лише трудився наш дружний колектив, але й створювався той особливий «світличний» мікроклімат, без якого людині незатишно, некомфортно працювати. Мова йде про зелених наших друзів - про квіти, і мені це, мабуть, найбільше болить, бо я, відповідальна за чистоту в кабінетах, найбільше за ними доглядала. Не так шкода мені комп’ютерів чи принтерів, які стільки часу даремно простоюють, їх, сподіваюся, ще можна буде «оживити». А от живих колись квітів, які прикрашали редакцію, вже не повернути.
 Не один рік створювався цей оазис. Рослини жили разом з нами й радували нас, хто цвітом серед зими, хто листям, хто плодами, а хтось і колючками. Кожен з нас втратив не тільки місце для роботи, але й часточку душі, вкладену у свою улюблену квітку. Наприклад, кімнатний гранат - наш довгожитель, загублений назавжди; і сортові сенполії, за якими потрібно було цілий рік доглядати, щоб вони зацвіли, втрачені безповоротно.
 Багато квітів наш колектив здобував своїми скромними можливостями, чимало їх нам дарували наші читачі. Коли я приносила до редакції свої домашні квіти, то й уявити не могла, що їх чекає така страшна, мученицька загибель за зачиненими на півроку дверима.
 Їх, звичайно, уже давно не стало, наших живих, колись вічнозелених улюбленців, яким потрібна не тільки вода, світло у віконці, але й сердечне тепло, котрим ділився весь колектив редакції. З яким же болем я дивилася увесь цей час на редакційні вікна, за якими повільно вгасало життя у беззахисних моїх улюблених рослинках… Навіть найчерствіша, найбездушніша людина не пройде мимо, байдуже споглядаючи, як на його підвіконні всихає квітка без води. І моя сердечна травма незрівнянна з матеріальними втратами, хоч багато квітів я замовляла за каталогами «Інтер-флори» з Києва, вишукувала на ринку. Гроші можна заробити, а от виростити квітку на радість людям - це клопітка праця.
 Тепер наша редакція перетворилася на братську могилу кімнатних квітів… Я сподіваюся, що ті чиновники, з вини яких це сталося, хоча б не забувають поливати квіти на підвіконнях у своїх кабінетах, офісах, удома...
 Бо де є квіти, там є й життя.

 Ірина ХАБЛЕНКО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #9 за 25.03.2011 > Тема "Ми єсть народ?"