Версiя для друку Обговорити в форумi

 Господарем на землі
 
  Нерідко колишніх військових, надто якщо вони вихідці з села, тягне до справи пращурів - до землі. Так у людей відкривається „друге дихання”, що, зрештою, дозволяє зайняти гідну нішу у постармійському житті. Учорашні командири буквально „з нуля” починають господарювати на своїх сотках так вправно, що запросто можуть невдовзі дати фору навіть професійним плодівникам чи виноградарям. Сумніваєтесь? Тоді завітайте до родини Древецьких, що мешкають у селі Лозове-3.
 Главі родини Леоніду Древецькому - 57. Зрілий вік чоловіка виказує хіба що сивина на скронях і у вусах. Статура ж, координація рухів, навпаки, приховують. Відчувається виправка не просто військовика, а командира. Так воно і є – до 1999 року, до самого звільнення у запас, Древецький командував однією з військових частин забезпечення флоту на терені півострова. На „гражданці” відставний підполковник довго не сушив голову над тим, чим же зайняти себе далі. Грунт у буквальному сенсі цього слова підготував заздалегідь – за сприяння місцевого райвійськкомату отримав п’ять соток у СГТ (садівничо-городницькому товаристві) „Долина”, що у селі Лозове-3 Сімферопольського району. „Певно, все ж далось взнаки моє садівниче коріння, - міркує з цього приводу сам відставник. - До революції мій прадід та дід були відомими на Вінниччині землевласниками, тримали великі сади. За що, власне, потім і поплатились – їх спочатку розкуркулили, а потім, зокрема, діда, у тридцяті роки репресували, а мого батька забрали до дитбудинку...”
 Адаптацію до нових, сільських, умов новоспечений пенсіонер-городянин почав з бджолярства. Цю ідею підкинув давній приятель, відставний флотський льотчик, підполковник Борис Моїсеєв, до речі, командир екіпажу „борта” командувача ЧФ. Він звільнився у запас на декілька років раніше і вже встиг досягти певних висот і у „медовій” царині. Древецький охоче пристав на його пропозицію „скооперуватись”. Обзавівся стареньким, але все ж ходовим „ЗІЛком”, згодом ще й причепним павільйоном для перевезення вуликів. Утрьох (до справи долучився ще один товариш по службі) у період медозбору колесили по всьому Криму. Своє комашине „військо” Древецький довів до 41-ї сім’ї, а щорічний „взяток” від них - до однієї тонни меду. Не виникало особливих труднощів з його реалізацією, проте через чотири роки „солодкий” бізнес довелось майже повністю згорнути. Чому?
 - З кожним роком, - пояснює чоловік, - сонце до середини літа ледве не дотла випалювало рослинність, що мала квітнути. Потрібно було шукати поливні угіддя, засіяні гречкою, рапсом. А ті землі майже скрізь приватні. Їхні господарі зазвичай дозволяють розміщуватись неподалік тільки своїм пасічникам, з приїжджих вимагають платню. Хоча, до слова, у цивілізованих країнах такого розподілу не існує, там, як відомо, навпаки всіляко стимулюють приїжджих пасічників. Тож стало просто невигідно так працювати. Можна було, звичайно ж, перейти на підгодівлю бджіл цукром, як це інколи практикується. Але то був би поганий мед, а поганий мед робити я не хочу принципово. Так само і з виноградом - якщо його вирощувати, то тільки найкращі, перспективні сорти.
 З часом „фазенда” Древецьких приросла ще тридцятьма сотками колишніх сусідів. Земля у них роками стояла пусткою і з часом мала всі шанси перетворитись в окрузі на свіже сміттєзвалище. З цих „превентивних” міркувань правління товариства без проблем законно переоформило закинуті ділянки на всіх дорослих членів родини Древецьких. Бо ж бачило, що колишній командир порався на землі, як природжений фермер. Та ще й облаштовувався на ній капітально (заради цього Леоніду Миколайовичу довелось продати квартиру у Сімферополі. - Авт.): зводив ошатний триповерховий будинок, копав криниці, насаджував персики і виноград. Тепер це – добротна сільська садиба, надійний прихисток подружжя Древецьких, їхніх сина з невісткою та двох онуків. Причому, з усіма „підручними” засобами виробництва – садом, городом, виноградним розсадником, колекційним виноградником, двома криницями, басейнами, наземними і підземними ємностями для зберігання води, власноруч розробленою системою крапельного зрошення тощо.
 Леонід Миколайович - один з небагатьох жителів Лозового-3, хто з таким розмахом господарює на тутешній землі. Власне, землею її можна назвати з великою натяжкою. Кам’янисті „неліквідні” крутосхили, фактично північне передгір’я Чатир-Дагу. Улітку від пекучого сонця тут непереливки всьому живому. Не кожному лозовському дачнику до снаги щось вирощувати на цих висушених кам’янистих розсипах. Бо, окрім всього іншого, відразу постає питання водозабезпечення, що знову ж таки потребує неймовірних зусиль і додаткових коштів. Але для дружньої родини Древецьких, де, як переконався, всі (у тому числі й онуки) працюють, як справді одна команда, це не стало якоюсь нездоланною перешкодою.
 - Удвох з сином, - розповідає пан Леонід, - ми копали кожну криницю приблизно три місяці, щодня по десять-дванадцять годин. Працювали здебільшого відбійним молотком. Результативним вважався день, якщо витягували на поверхню щонайменше півсотні відер породи. Інколи за цілий день виходило п’ять-шість. Це тоді, коли наштовхувались на суцільну скелю. Але води ми все ж таки дістались. Тепер ось думаємо вже про третю криницю.
 Вимушена, з бджіл на виноград, переорієнтація діяльності не стала для мого співрозмовника кроком у щось незвідане. Ще під час військової служби він знаходив час, щоб плекати сонячну лозу в обійсті батьків дружини Тамари. Навіть навчився проводити так звані зелені операції на традиційних для півострова „присадибних” сортах Молдова, Лідія, Ізабелла.
 - Виноградна лоза, - зізнається чоловік, - мене якось притягувала завжди. Мабуть, тому, що капризна, вимагає постійної турботи упродовж всієї вегетації і водночас сповна віддячує за всі твої труди.
 Пізнавав же секрети професійного виноградарства мій співрозмовник експромтом. Щось знаходив у різних довідниках, періодичних виданнях. Але найбільше у цьому навчальному процесі зарадили слушні поради і рекомендації тих, „хто університети не закінчував”, а до всього так само доходив своїм розумом. І головне - досягнув справді вагомих результатів. Зустрічався Леонід Миколайович з ними на виставках, консультувався у телефонному режимі, навідувався у гості. Власне, підтримує з ними чоловік стосунки і донині. Скажімо, з фермером Володимиром Цикало з Сакського району, знаним запорізьким селекціонером Віталієм Загорульком (у минулому інженером-радіоелектроніком). Завдяки таким плідним контактам Древецький потроху освоїв, приміром, найбільш складні види прищеплювання, особливості зрошення і підживлення, інші важливі технологічні прийоми. А ще у цих визнаних фахівців чоловік придбав нові комплексностійкі сорти столового винограду і почав „обкатувати” їх на своїй колекційній ділянці. Сьогодні жива колекція налічує понад 150 сортів, і з кожним роком вона тільки поповнюється.
 Щодо технічних сортів, тобто тих, що йдуть здебільшого на виготовлення вина, то Древецький не має справи з ними з двох причин. По-перше, особисто сам і його близькі байдужі до хмільних напоїв. А по-друге, це надто дорого – займатись у вітчизняних умовах приватним виноробством. Адже тільки за офіційну ліцензію потрібно викласти приблизно півмільйона гривень. А ще ж потрібно якось закріпитись на вельми тісному „градусному” ринку.
 Виноградник Леоніда Миколайовича справив на мене (передовсім як виноградаря-аматора) неабияке враження. Про стан кущів, шпалери я вже не кажу - вони бездоганні. Як і оригінальна система крапельного зрошення, до речі, розроблена і змонтована власноруч двома Леонідами (батьком і сином) Древецькими. Тому вже на другий рік окремі грона радують і формами, і кольором, і смаком. Деякі грона, приміром, сортів Лора, Кеша, Елегантний досягають до трьох кілограмів ваги.
 - Ми вирішили, - посвячує у тонкощі своєї виробничої практики Леонід Миколайович, - що той сорт, який проявить себе добре, отримає у колекції двійника. Найперспективніші ж - такі, як, скажімо, Талісман, Лора, Рута, Софія, Преображеніє будуть розмножені до чотирьох кущів. Натомість, від колись розрекламованих Цици, Денала, Русвена, Фламінго та ще декількох будемо однозначно відмовлятись. Та ж Цица зовні нарядна, красива, але ж ягода у неї надто водяниста і кісточки завеликі. Фламінго дозріває-дозріває, а все одно кислий. Є сорти, у яких неїстівна товста шкірка ягоди. Немає жодного резону їх тримати, бо ж мій виноградник не гумовий.
 Варто також додати, що військовий пенсіонер так само дає раду й персикам – у нього на присадибній ділянці понад 70 цих дерев. У догляді за ними Леонід Миколайович теж неухильно дотримується апробованих у тутешніх умовах ефективних вимог агротехніки. Тому багаторічні насадження у нього не піддаються згубній інфекції, відтак стабільно плодоносять, приносячи Древецьким як задоволення, так і матеріальний зиск.
 
Василь САДОВСЬКИЙ.

 На знімку: Леонід Древецький у своєму колекційному винограднику. Серпень 2010 року.
 Фото автора.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 22.04.2011 > Тема "З потоку життя"