Версiя для друку Обговорити в форумi

«ЯК КОРОТКО, СИЛЬНО І СТРАШНО ПИШЕ ЦЯ ЛЮДИНА...»
 (М. Горький - про Василя Стефаника)
 
 ВАСИЛЬ СТЕФАНИК БУВ ЗАКОХАНИЙ В ОДНУ ДОНЬКУ СВЯЩЕНИКА, ОДРУЖИВСЯ З ДРУГОЮ, А ДОЖИВАВ ВІКУ З ТРЕТЬОЮ
 «Удома мої батьки ніколи мене не били», — писав Василь Стефаник в автобіографії. Перших побоїв зазнав, коли почав навчатися в Коломийській гімназії. Для сільських хлопців у класі була призначена остання парта. Першого ж дня викладач історії лупив малого Стефаника по руках палицею за те, що не міг дотягнутися до високо почепленого малюнка.
 А вчитель німецької мови сказав прямо:
 — Іди, хаме, свині пасти!
 Увесь клас зареготав.
 Наступного дня батько Стефаника поскаржився директорові гімназії. А синові купив «панське одіння». Та було воно не з найкращої тканини. Ще й смерділо: малий мусив ходити з високо піднятою головою. Варто було зайти до класу в новому костюмі, усі учні знову починали сміятися.
 — Здається мені, що я був би іншим чоловіком, якби той стид мене не отруїв, — казав згодом Василь Стефаник.
 Після гімназії він вивчає медицину в Краківському університеті. Товариші його кликали «Мужиком». Чи то через прикарпатську говірку, чи тому, що здавався мудрішим за інших. А ще говорили, що над Стефаником завжди птахи літають. Де б не ходив — постійно над його головою пурхали ластівки.
 Любив переповідати історії про рідне село. Його одноліток, редактор чернівецької газети «Праця» В’ячеслав Будзиновський, якось не втримався:
 — Мой, пиши! Усе це, що мені розказуєш, напиши. Але так, як розказуєш. Ні на волос інакше. Закасуєш Мопассана, — перевершиш, тобто.
 — Хто мені це видрукує? — пручався Стефаник.
 — Я видрукую. Чей же маю власну газету.
 За кілька днів надіслав таки кілька оповідань. Боявся критики, тож попросив не вказувати свого прізвища. Підписав їх псевдонімом «С».
 Будзиновський згадує, як твори Стефаника вперше побачив професор-мовознавець Степан Смаль-Стоцький:
 — Читав зразу плавно, але по хвилі гикнув. Гикнув ще раз, і по лиці покотилися сльози. Решту прочитав тихо, кажучи, що голосно не годен. По хвилі мовчанки каже: «Я цікавий, яке вражіння зробить на Поліно».
 «Поліном» називали письменника Осипа Маковея. Бо той мав сталеві нерви. Ніколи по його обличчі не можна було збагнути, у якому настрої перебуває. Та коли йому сунули під ніс нове число «Праці», відвернувся до стіни. Соромився, що товариші побачать його сльози.
 — Нехай же його качка копне! — промовив урешті. Це була перша рецензія.
 1900 року Василь Стефаник відвідав священика Кирила Гаморака із села Стецеви, сусіднього з його рідним Русовом. Познайомився з трьома його доньками — Євгенією, Ольгою та Оленою. Закохався в найстаршу. Проте Євгенія була вже заміжня, мала двох дітей.
 Згодом одружився з Ольгою. На весіллі були письменники Іван Франко й Марко Черемшина, історик Михайло Грушевський. Через 10 років Ольга померла. Ще раніше не стало Євгенії. Решту життя прожив з Оленою, яка вже була овдовіла по смерті чоловіка — священика Іван Плешкана. У нарисі «Серце» Стефаник напише про сестер Гаморак: «Євгенія Калитовська — мій найвищий ідеал жінки. Ольга — найбільший мій приятель і мати моїх трьох синів. Олена Плешканова — моя вірна приятелька в біді на старі роки — вона виховала мені трьох синів: Семена, Кирила, Юрка».
 По смерті батька Василь Стефаник облаштував будинок у рідному селі Русові. Поряд викопав ставок — бо дуже любив купатися в холодній воді. Недалеко від берега, просто у воді, поставив стілець. Міг годинами там просиджувати, читаючи газети.
 Селяни зверталися до нього «пане посол». 1908 року друзі запропонували Стефаникові стати депутатом австрійського парламенту — Галичина тоді була частиною цієї імперії. Відмовлявся. Тоді схитрували — висунули кандидатом журналіста Володимира Охримовича. А той після перемоги відмовився від посади на користь Стефаника. Відтоді майже щодня їздив до Снятина — центру повіту. Дорогою набирав повну підводу — фіру, по-місцевому, — селян. Слухав їхні історії, жартував.
 Коли Галичина після Першої світової війни опинилася у складі Польщі, Василя Стефаника обрали до шкільної ради. Мусив ходити на всі зібрання, що стосувалися освіти. Окрім нього, там був лиш один українець — священик. У того постійно забирали голос, щойно починав говорити рідною мовою. Тож коли одного разу якийсь із польських радників зацитував українську приказку, Стефаник його «підколов»:
 — Як смієте, пане інспекторе, говорити неурядовою мовою? Це ж саботаж! За це жде вас захід або примусова емеритура (пенсія — Ред.).
 Поляки-радники опустили очі.
 1931-го cвого 60-річчя відзначати не хотів. Уже мав хворе серце, частину тіла паралізувало, ходив із ціпком.
 — Люди сапають, а ти, дурню, ювілей роби! — казав.
 Коли ж дізнався, що у сільському народному домі готують урочистості, закликав місцевого маляра.
 — Ти, дурню, як смів робити якісь шопки на мою адресу! — вилаяв.
 Та той не ображався. Знав, що «дурнями» Стефаник називає кожного молодого, якого любить.
 У день народження до хати письменника прийшли гімназисти.
 — У день ваших іменин... — почали з порога.
 — Но! Но! Но! — перебив господар. — Доволі. Сідайте, хлопці, і харчуйте.
 Увечері таки пішов до народного дому. Ледве протиснувся між натовпом людей. Сів біля сцени, склав руки і мовив:
 — Зачинайте вже той храм, — тобто храмове свято.
 
Денис МАНДЗЮК.
 http://gazeta.ua
 
 *   *   *
 1871, 14 травня — Василь Стефаник народився у селі Русів, теперішній Снятинський район Івано-Франківської області, у родині війта.
 1892 — вступив на медичний факультет Краківського університету. 1900-го закинув навчання через проблеми з нервами, повернувся на батьківщину.
 1897 — опублікував перші новели в чернівецькій газеті «Праця». Згодом з’явилися його збірки «Синя книжечка» (1899), «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901), «Моє слово» (1905).
 1904 — одружився з Ольгою Гаморак. Померла 1914-го. Мали трьох синів — Семена, Кирила та Юрія. Семен (1904–1981) 15 років був головою Львівського облвиконкому. Кирило (1908–1987) був першим директором меморіального музею батька в Русові. Юрій (1909–1985) виїхав до Канади, працював юристом. Там і помер. За заповітом, похований поруч із батьком у Русові.
 1908 — обраний послом (депутатом) австрійського парламенту Австро-Угорської імперії. Був ним до її розпаду 1918 року.
1936, 7 грудня — Василь Стефаник помер у рідному селі.

 Василь СТЕФАНИК
 НОВИНА

 У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку. Він хотів утопити і старшу, але випросилася. Відколи Грициха вмерла, то він бідував. Не міг собі дати ради з дітьми без жінки. Ніхто за нього не хотів піти заміж, бо коби-то лишень діти, але то ще й біда і нестатки. Мучився Гриць цілі два роки сам із дрібними дітьми. Ніхто за нього не знав, як він жиє, що діє, хіба найближчі сусіди. Оповідали вони, що Гриць цілу зиму майже не палив у хаті, а зимував разом із дівчатами на печі.
 А тепер усе село про нього заговорило.
 То прийшов він вечором додому та й застав дівчата на печі.
 - Дєдю, ми хочемо їсти, - сказала старша, Гандзуня.
 - То їжте мене, а що ж я дам вам їсти? Аді, є хліб, та й начинєйтеси!
 Та й дав їм кусень хліба, а вони, як щенята коло голої кістки, коло того хліба заходилися.
 - Начинила вас та й лишила на мою голову, бодай ї земля вікінула! А чума десь ходить, бодай голову зломила, а до вас не поверне. Цеї хати і чума збояла би си!
 Дівчата не слухали татової бесіди, бо таке було щоднини і щогодини, і вони привикли. Їли хліб на печі, і дивитися на них було страшно і жаль. Бог знає, як ті дрібонькі кісточки держалися вкупі? Лише четверо чорних очей, що були живі і що мали вагу. Здавалося, що ті очі важили би так, як олово, а решта тіла, якби не очі, то полетіла би з вітром, як пір'я. Та й тепер, як вони їли сухий хліб, то здавалося, що кістки в лиці потріскають.
 Гриць глянув на них із лави і погадав: "Мерці" - і напудився так, що аж його піт обсипав. Чогось йому так стало, як коли би йому хто тяжкий камінь поклав на груди. Дівчата глемедали хліб, а він припав до землі і молився, але щось його тягнуло все глядіти на них і гадати: "Мерці!"
 Через кілька день Гриць боявся сидіти в хаті, все ходив по сусідах, а вони казали, що він дуже журився. Почорнів, і очі запали всередину так, що майже не дивилися на світ, лиш на той камінь, що давив груди.
 Одного вечора прийшов Гриць до хати, зварив дітям бараболі, посолив та й кинув на піч, аби їли. Як попоїли, то він сказав:
 - Злізайте з печі та підемо десь у гості.
 Дівчата злізли з печі. Гриць натягнув на них драночки, взяв меншу, Доцьку, на руки, а Гандзуню за руку та й вийшов із ними. Йшов довго лугами та став на горі. У місячнім світлі розстелилася на долині ріка, як велика струя живого срібла. Гриць здригнувся, бо блискуча ріка заморозила його, а той камінь на грудях став іще тяжчий. Задихався і ледви міг нести маленьку Доцьку.
 Спускалися в долину до ріки. Гриць стреготав зубами, аж гомін лугом розходився, і чув на грудях довгий огневий пас, що його пік у серце і в голову. Над самою рікою не міг поволі йти, але побіг і лишив Гандзуню. Вона бігла за ним. Гриць борзенько взяв Доцьку і з усієї сили кинув у воду.
 Йому стало легше, і він заговорив скоро:
 - Скажу панам, що не було ніякої ради: ані їсти що, ані в хаті затопити, ані віпрати, ані голову змити, ані ніц! Я си кари приймаю, бо-м завинив, та й на шибеницу!
 Коло нього стояла Гандзуня і говорила так само скоро:
 - Дєдику, не топіть мене, не топіть, не топіть!
 - Та як си просиш, то не буду, але тобі би ліпше, а мені однако пацити, ци за одну, ци за дві. Будеш бідити змалку, а потім підеш у мамки жидам та й знов меш бідити. Як собі хочеш.
 - Не топіть мене, не топіть!..
 - Ні, ні, не буду, але Доці вже ліпше буде, як тобі. То вертайси до села, а я йду мелдуватиси. Аді, оцев стежечков йди, геть, геть аж угору, а там прийдеш до першої хати, та й увійди, та й кажи, що так і так, дєдя хотіли мене утопити, але я си віпросила та й прийшла, аби-сте мене переночували. А завтра, кажи, може би, ви мене де наймили до дитини бавити. Гай, іди, бо то ніч.
 І Гандзуня пішла.
 - Гандзю, Гандзю, а на тобі бучок, бо як ті пес надибає, та й роздере, а з бучком май безпечніше.
 Гандзя взяла бучок і пішла лугами.
 Гриць закочував штани, аби перейти ріку, бо туда була дорога до міста. Вступив уже у воду по кістки та й задеревів.
 - Мнєоца і сина і світого духа амінь. Очинаш іжи єс на небесі і на землі...
 Вернувся і пішов до моста.
 
 
 ПОБОЖНА

 Семен та Семениха прийшли з церкви та й обідали — мачали студену кулешу в сметану. Чоловік їв, аж очі вилазили, а жінка почтиво їла. Раз по раз втиралася рукавом, бо чоловік кидав на неї цяточками слини. Таку мав натуру, що цьмакав і пускав слиною, як піском, в очі.
 — Не можеш ту башту трохи приперти, не мож хліба з’їсти…
 Семен їв і не припирав башти. Трохи його жінка вколола отим словом, але він возив далі сметану з миски.
 — Чмакає, як штири свині. Боже, боже, таку маєш гямбу нехарапутну, як у старої конини.
 Семен іще мовчав. Трохи був і винен, а по-друге, хотів добре попоїсти. Врешті встав і перехрестився. Вийшов надвір, дав свиням пити і вернувся, аби лягати.
 — Аді, насадився та й лігає, як колода, ану-ко, ци він вікаже де носа? Гниє отак кождого свєта та й неділі.
 — Чьо ти собі гудза зо мнов шукаєш? Як я тобі зав’єжу гудз, то ти його не розв’єжиш, я тобі дам гудза!
 — Я би тебе щонеділі живого кусала.
 — Коби-то свиня мала роги…
 — Стоїть у церкві як баран недорізаний. Інші ґазди як ґазди; а він такий зателепаний, як колєра. Мені аж лице лупаєси за такого ґазду.
 — Ото, бідна головко, та й втратю царство небесне! Нагаруйси цілий тиждень та ще у церков! гаптах стій! Стій уже ти за мене, а я і так божого слова віслухаю.
 — Ой, вже ти слухаєш слова божого. Одного лумера  не знаєш, що ксьондз казав на казаню. Станеш насеред церкви, як сновида. Дивиси, а очі вже пішли у стовбір, дивиси, а рот вже розхиливси, як ворота, дивиси, а слина тече вже з рота. А я дивлюси, та й земля підо мнов горить зі встиду!
 — Уступиси від мене ти, побожна, най я трохи очі прижмурю. Тобі однако молоти, а я ледви тлінний.
 — Бо не стій у церкві, як слуп. Лиш ксьондз стане з книжки читати, а ти вже очі віпулиш, як цибулі. Та й махаєш головов, як конина на сонце, та й пускаєш нитки слини, як павук, такі тоненькі, — лиш що не захаркотиш у церкві. А моя мама казали, що то нечисте закрадаєси та чоловіка на сон ломить, аби божого слова не слухав. А коло тебе нема бога, ой, бігме, нема!
 — Агій на тебе, таже най твої голови дідько причепитьси, не мої! Ото побожна?! Мой, та ти написаласи в якесь архиримське браство та гадаєш, що-с вже свєта? Та я тобі так шкіру спишу, як у книжці, такими синіми рєдами… 3ійшлиси ґаздині у браствої. Ніхто такого не чув та й не видів. Одна мала дитину дівков, друга одовов, трета найшла собі без чоловіка — самі порєдні ґаздині зійшлиси. Та якби вас тоті черці знали, що ви за чилєдинка, та вони би вас буком з церкови! Аді, які мені побожні, лиш фоста на заді хибує! Книжки читають, образи купують, таки живі до раю!
 Семениха аж заплакала, аж затремтіла.
 — То було ні не брати, як мала-м дитину! Ото-м собі долю напитала. Таже за тебе була би й сука не пішла, за такого вола невмиваного! Ще молиси богу, що-м собі світ з тобов зав’єзала, бо був би-с ходив отак до гробної дошки.
 — Бо-м був дурний, злакомивси на поле, та й відьму взєв до хати. Я би тепер і свого додав, коби си відчепити!
 — Ой не відчепишси! Я знаю, ти би хотів ще другу взєти з полем, але, не біси, мене не доїш і не діб’єш. Я таки буду жити, таки мусиш на ні дивитиси — та й решта!
 — Та жий, поки світа та сонца…
 — Та й до браства буду ходити, та й що ми зробиш!
 — О, вже ти в тім брастві не будеш, хіба би мене не було! Я ті книжки пошпурєю, а тебе прив’єжу. Вже ти мені не будеш приносити розуму від черців…
 — Ой буду, буду — та й вже!
 — А відчеписи від мене, бо як озму яке лихо та й перевалю!
 — Мамко, мамко, то-с ні дала за кальвіна, тото-с ми світ зав’єзала! Аді, в неділю береси бити!
 — Аді, аді, мой, а то ж я розчинав сварку? Та міркуйте собі, що це за побожна? Ей, небого, коли ти так, то я тобі трохи прикоротаю, я тобі писочок трохи припру. Таже через цу побожну треба би хату покидати! Спи біда, але буду бити!
Семениха втікала надвір, але чоловік імив у сінях і бив. Мусив бити.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #16 за 13.05.2011 > Тема "Українці мої..."