Версiя для друку Обговорити в форумi

 29 травня цього року виповнилося 90 літ з дня народження Аркадія Михайловича Усика, заслуженого архітектора України, патріарха сучасного кримського зодчества, сімферопольця, українця, «світличанина»! Через зрозумілі причини (лише тиждень тому після тривалої перерви відновився випуск «Світлиці») ми не змогли вчасно через газету поздоровити ювіляра, хоча й підготували вітальну статтю і навіть розмістили її на нашій Інтернет-сторінці.
 А тим часом Аркадій Михайлович до усіх ювілейних привітань і подарунків зробив собі ще один: за сприяння Кримської організації Національної спілки архітекторів України та Міністерства будівельної політики і архітектури Криму у сімферопольському видавництві «Світ» вийшла його книга спогадів під символічною назвою «Архітектор долі» (Спогади. Роздуми. Щоденник). Як зазначено в передмові, автор цієї книги - не письменник, він професійний архітектор, але таке тривале життя й вихори літ, що пронеслися над його Вітчизною і його долею, дали стільки матеріалу, що книга просто не могла не з’явитися.
 Написав її А. М. Усик практично сам, бо складена книга, в основному, зі щоденників ювіляра, його професійних і публіцистичних та присвячених йому статей (зокрема, і в «Кримській світлиці»), малюнків і фотографій.
 Укладачам книги залишалося лише, діючи за принципом Авіценни, - не нашкодити! - донести до читачів живе і щире слово незвичайної людини, професіонала, громадянина, щоб усі ми ще раз на прикладі його непростого життя переконалися, як багато можна створити й побудувати, встигнути зробити у цьому світі доброго, вічного і корисного для людей і Батьківщини, якщо будеш, насамперед, відповідальним і вимогливим архітектором своєї долі, свого життя.
 Нехай із запізненням, але із щирою повагою «Світлиця», з якою багато літ тому пов’язав свою долю А. М. Усик, сердечно вітає ювіляра й бажає йому доброго здоров’я та нових творчих здобутків - і на літературній, й на архітектурній та художній нивах!
 
 ЧОТИРИ ЩАСТЯ АРКАДІЯ УСИКА

 Аркадій Михайлович Усик - жвава, рухлива людина, з живими промінчиками в очах. У свої 75-80 він ще активно працював за фахом, хоча сам - інвалід ІІ групи, і зі слухом негаразд, і короткозорість дошкуляє (це з самого юнацтва).
 А контузія, а операції, рани (оті, що на серці - у прямому і переносному смислі слова)! У прямому - від інфаркту, а в переносному - від тяжких втрат. Бо вже майже тридцять років, як пішла з життя його 32-річна донечка Іра, і нещодавно минуло три, як розлучився він зі своєю Рибонькою (так Аркадій Михайлович називає в записах свою кохану дружину Тоню).
 "Я й зараз ще не вірю, що лишився один, ось-ось здається, що вона увійде, наперед знаю, що скаже і як", - це не в книзі, це в розмові з Аркадієм Михайловичем. Адже 58 років прожили душа в душу. Йому і зараз не зрозуміти тих чоловіків, що, прийшовши додому, "прилипають" до комп'ютера чи телевізора, - кожну вільну хвилину Аркадій Михайлович намагався бути з Тонею, яка у всьому його розуміла, робила все, щоб не ускладнювати йому життя марудною домашньою працею. Адже її чоловік - постійно на відповідальних роботах, дбає про добробут родини.
 Оце і було воно, чи не найбільше щастя в житті Аркадія Михайловича, бо там, де добра, розумна дружина і хороші діти та внуки, вся гілка дерева роду не чахне, а квітне.
 Одне лише ображало Антоніну - коли вже в роки Незалежності починав її чоловік роздратовано говорити про росіян, їхні непомірні апетити до чужих земель та шовіністичні замашки. "То, виявляється, що я теж така?" - запитувала Антоніна, яка була не меншою патріоткою України, ніж сам Аркадій Михайлович. "Ну, що ти, Рибонько, ти ж у мене поморочка, ніяка ти не росіянка", - заспокоював її чоловік.
 І прийшло це щастя в його життя без особливих урочистостей. Аркадій був тоді командиром взводу курсантів, а Тоня - молодий воєнлікар. Загс, вечірка і мамин лист з плямами від сліз - так все сталося для неї несподівано.
 А другим щастям Аркадія Михайловича стала його робота, здобута освіта архітектора. До Харківського інженерно-будівельного інституту він, золотий медаліст, вступив ще в 1939 році, але настав час військової служби, що затяглася на довгі роки війни. Доучувався вже пізніше, з 1946 до 1950 року. Креслярська дошка для Аркадія Михайловича була не полем боротьби за хліб насущний, а живим екраном, на якому розгорталися захоплюючі події, де актором, режисером і автором сценарію був він сам. Або ж майже сам, бо його творча праця охопила переважно ті часи, коли забудова велася типово, і важко було виявити своє бачення та хист, коли потрібні просто грамотні виконавці. Але для Аркадія Михайловича будь-яка робота і на будь-якому етапі була цікавою, і він не розумів тих архітекторів, що поділяли її на чорнову і гідну справжньої уваги. Ось йому, вже досвідченому майстру, доручили проектувати теплицю. І він із захопленням береться за це. Й нарешті, остання велика праця майстра (якому на час її завершення виповнився 81 рік!) - проектування магазинів "Фуршет" і "Фокстрот", що по вул. Маяковського. "Сам процесс архитектурного творчества, работа на ватмане доставляют мне истинное удовольствие", - пише він у книзі спогадів, де російськомовні тексти чергуються з україномовними. І це щастя у Аркадія Усика вже не відібрати, воно з ним, поки тримає рука олівець.
 Проте буває, обдарована людина багато і наполегливо працює, але чомусь виходить так, що на керівні відповідальні посади запрошують інших. Не будемо гратися в піжмурки: окрім простої вдачі, тут ще потрібен особливий хист, що поєднує надзвичайну працездатність і контактний характер. Аби ті, хто тебе висуває, були впевнені, що ти не вчиниш якусь там революцію, котра змете і їх самих.
 Першою керівною для пана Аркадія стала посада заступника головного архітектора м. Керч (тоді ще йому не виповнилося і тридцяти). Саме в Керчі найрясніше розташовуються його споруди. У 1953 році Аркадій Михайлович став головним архітектором Керчі, а в 1957 році - обраний мером міста. Але не попрацював на цій посаді і року - в листопаді 1958 року рішенням обкому партії його перевели в Сімферополь на посаду начальника управління капітального будівництва Кримського облвиконкому. В УКБі пропрацював А. Усик близько чотирьох років - ця посада давала йому надзвичайні можливості, і він поспішав встигнути зробити якомога більше. "Пам'ятниками" того часу стали тролейбусна лінія Сімферополь - Алушта - Ялта, кілька водосховищ і безліч житлових будинків, шкіл, лікарень, адміністративних об'єктів та споруд комунального господарства (те, що тепер продають, ділять і переділюють онуки за віком Аркадія Михайловича). Та після реорганізації, затіяної М. С. Хрущовим, УКБ було ліквідовано, і його колишній керівник почав працювати в Кримському філіалі "Гіпрограда" керівником проектної майстерні. Довелось йому побувати і директором Кримського філіалу інституту "Укрнигипросельхоз". А в 1972 році Аркадія Усика призначили головним архітектором Сімферополя. Знає Аркадій Михайлович з власної практики і що таке праця депутата міськради. Та чи варто перераховувати увесь послужний список цієї людини? Він, м'яко кажучи, змістовний, і внесок А. Усика на цих посадах у підвищення добробуту своєї країни керівництво оцінило гідно. Має Аркадій Михайлович ордени Богдана Хмельницького та "Знак пошани", медаль "За трудовую доблесть". Є лауреатом премії Ради міністрів АРК та заслуженим архітектором України.
 Ще 15 медалей та ордени Вітчизняної війни І та ІІ ступенів - це більше стосується тих буремних літ, коли (і то щастя!) молодий солдат не загинув, а, потрапивши в оточення і полон під Березиною, втік на волю вже на восьмий день. Він сьорбнув і партизанської юшки, і крокував серед відбірних військ найкращої в армії Московської дивізії, бо був відмінником армійської служби, як скрізь і завжди, за що б не брався.
 Але те його воєнне щастя було б неповним і взагалі могло б звестися нанівець, якби виявили до його перебування в полоні (цілий тиждень!) "компетентні органи" підвищений інтерес. А вони і цікавилися, але не вчепилися, мов лещатами, як то іноді буває. Проте і спокою не було. Аж до того часу, до якого так прагнув дожити батько Аркадія Михайловича...
 Ось один зі щоденникових записів. "14 листопада 2003 р. Сьогодні минає 105 років з дня народження мого батька - Михайла Андрійовича Усика. Від нього до мене перейшла, мабуть, та безмірна любов до батьківщини - рідної України, рідної мови, всього українського. Не дожив він до цих днів..." А син його дожив! І в цьому четверте, чи не позаконкурентне щастя заслуженого архітектора. Він встиг оцінити переваги нової розкріпаченої архітектури і нової розкріпаченої людини.
 - І хоч я постійно користувався усіма можливими пільгами за часів Радянського Союзу, мав персональну пенсію, я і моя сім'я лікувалися в лікарні, яку не порівняти з іншими, ми регулярно відпочивали в санаторіях, я не знав, що таке черги, - просто брав те, що мені потрібно, але коли постало питання про незалежність України, я з радістю віддав все, одержавши ті самі пенсійні копійки, що й інші мої співгромадяни. І був щасливий! Мене вразило тоді, з яким піднесенням і патріотизмом віддав свій голос за незалежну Україну й голова облвиконкому Трохим Миколайович Чемодуров. Це була дійсно нова розкріпачена людина.
 І за ці роки я в своїй державі не розчарувався. Голосував свого часу за Ющенка і його команду. За них голосував і мій онук Дмитрик, що мешкає тепер у Німеччині.
 Що ж до приватної власності, то я завжди розумів, що так воно було і буде, радянський експеримент, що тримався на кістках, провалився.
 Але Аркадій Михайлович не намагається плямувати чорною фарбою усе, чим він жив довгі роки і чому сумлінно служив, як-то кажуть, "в межах Конституції". Йому регулярно доводилося входити до оточення перших осіб держави, коли ті приїздили до Криму. Сподобався Микита Хрущов, просто одягнений: "Хрущёв расстегнул свой пиджак, затем джемпер (вот здесь я обратил внимание во что он был одет: на нем был серый, не новый костюм - на воротничке были видны засаленные места - с двумя дырочками от золотых звезд, которые в повседневной жизни он, видимо, не носил...)" І висновок після спостереження поведінки цієї непересічної людини впродовж кількох годин: "Ещё раз хочу подтвердить, что Хрущёв мне понравился. Простой в обращении, не напыщенный, жизнерадостный, непосредственно воспринимающий все происходящее вокруг..."
 Аркадій Михайлович пам'ятає репресії 1937 року, те, як вивільнялися квартири батькових друзів і їх обживали сімейства, які працювали на НКВС (не будемо згадувати прізвища нині відомих людей...).
 Цікаві спогади Аркадія Усика і про його зустрічі з двічі Героєм Радянського Союзу, заступником Голови Верховної Ради УРСР Сидором Ковпаком. "Простецкий украинский дядько, с бородкой, небольшого роста", який полюбляв грати в дурня і міг сказати комусь з гравців: "Вилазь, ти не вмієш грати. Трошки повчись у мене".
 І займав його місце. "Ковпак играл азартно, с присказками, с подначкой - говорил при этом только на украинском".
 Пам'ятає Аркадій Михайлович і оте "горезвісне" приєднання Криму до України, що обросло вже мохом легенд, мовляв, світ не бачив, щоб так позбиткувалися над народом. Зі слів очевидця, приєднання відбулося без щонайменшої примусовості. Росія Криму не надавала жодної практичної допомоги. За увесь післявоєнний час нею споруджено було лише вісім 12-квартирних будинків. Усі комунікаційні, енергетичні і транспортні зв'язки поєднували з Україною. Тому і народилося відповідне рішення. З 1955 року в школах почали викладати українську мову. З'явилися навіть дві україномовні газети (одна - дублікат "Крымской правды"). Але тривало все це недовго. Петра Юхимовича Шелеста затаврували як націоналіста. І несміливим виступам на нарадах українською мовою, навіть у Києві, було покладено край.
 Сьогодні батьки Аркадія Михайловича, його сестра Неля, дочка Ірина спочивають на кладовищі в харківській землі. Знайшла собі там останню домівку і "поморочка" Тоня. А місце поруч з нею вже заброньоване...
 І Аркадій Михайлович, ще сповнений сил і життєвих інтересів, понад усе хоче для своєї української землі миру і процвітання. Він прагне, щоб ми, нарешті, позбулися залежності від сусідських газу й мови, навіть, якщо це боляче, навіть, якщо економічно невигідно. А щоб не було вороття, мусимо утверджуватися в міжнародних організаціях.
 У далекому 1962 році Аркадій Михайлович з батьками та ріднею відвідали землю, де колись народився він сам, його матуся. Щоправда, від маминого хутора лишився лише ледь помітний пагорбок - там була їхня піч. І скільки бачило око - колосилася пшениця. Село Канави, що на Полтавщині у Кобеляцькому районі, збереглося. Тут вчителювали колись Аркадієві батьки, тут народився і він сам.
 "Кадю!" - так завжди зверталася до Аркадія Михайловича матуся, що з роду Денисенків - запорозьких козаків. Йому і зараз часто здається, нібито чує він її лагідний голос, а ще - дзвін колосків, які теж шепочуть його ім'я. Бо це він, саме він, відповідальний за майбутнє своєї держави. Адже з кожного спитається за можливостями його...
 
Тамара СОЛОВЕЙ.
 
 На фото: Аркадій Михайлович Усик з власною книгою.
 
 
 УРИВОК З КНИГИ А. М. УСИКА «АРХІТЕКТОР ДОЛІ»

 28 лютого 1997 р.
 ЗНОВУ УКРАЇНА

 І знову найболючіша для мене тема – моя Батьківщина, моя Україна, мої загублені у віках предки, які проживали на цій землі українській, в степах Полтавщини і Дніпропетровщини.
 Інколи я думаю про те, що для мене важливіше: суверенність і незалежність України, чи те зовні благополучне життя, яке було для нас з Тонею в кінці 1980 років: персональна республіканська пенсія, гроші, і немалі, які я одержував, працюючи головним архітектором інституту, щорічне лікування разом з дружиною в престижних санаторіях 4-го Головного управління, пайки, квитки і ще, і ще щось.
 Ніколи у мене не ворухнеться жаль за втраченим. Нема чого жаліти! Те гноблення, якого зазнав мій народ за увесь час свого існування в складі імперії, не відшкодувати нічим. І те відносне благополуччя, яке мала моя сім’я, не може закрити мої очі і мої спогади про нескінченні черги за усім, занепад сільського господарства, виробництво неякісних і непрестижних товарів широкого вжитку, поступове розбещення народу примусовою і неефективною працею, знущання над генетичною основою української нації – селом - і спроба його знищення, пияцтво. Особливо – останнє, яке стало притаманним не тільки росіянам, а й українцям, які всю історію свою існування виділялися великою працелюбністю, любов’ю до своєї землі-неньки, чесністю, порядністю, зневагою до всіляких антиморальних розваг і, в тому числі, до пияцтва.
 Імперія агонізувала.
 Ніхто її не розвалив, маючи на увазі ту чи іншу особу. Вона сама розвалилася, бо їй вже прийшов край. 74 роки панування більшовиків, яке ґрунтувалося на диктатурі і примусовому існуванні в штучно створеному середовищі під страхом незворотних репресій, закінчилося, слава Богу, безкровним розвалом найбільш ненажерної, якщо говорити про її суть, за всі віки імперії.
 
1 березня 1997 р.
 ПРО ТЕ Ж САМЕ...

 Так, і це безперечний факт: ця імперія пожирала, знищувала своїх людей, як ніяка інша.
 Навіть Гітлер, маючи численні концтабори, наповнював їх, в основному, народами інших країн. Свій народ він, якщо можна так сказати, беріг, бо в нього була своя расова теорія на цей рахунок.
 Наша ж комуністична імперія у своїх власних людях, громадянах бачила потенційних ворогів, кожен був під підозрою.
 Я вже згадував, як переживали в 1937–1938 роках під час масових репресій мої рідні, особливо батько. На його роботі, в Укржитлоспілці, позабирали всіх.
 У нашому будинку, на Пушкінській вулиці, 72, майже не було родини, в якій когось би не арештували. Не знаю, який був щасливий збіг обставин, але, слава Богу, нас це минуло. І батько, і мати зосталися цілі.
 Потім – війна. Батьки з молодшою моєю сестрою Нелею і маминою мамою (бабусею) виїхати з Харкова не змогли. Ніякої евакуації організовано не було.
 Час окупації відбився трагічно на їхньому іміджі, як зараз говорять. Тобто вони стали людьми другого сорту, майже – зрадниками.
 Тільки тепер ми дізналися, що в 1944 році був виданий наказ, підписаний Берією і Жуковим, за яким всі українці, котрі залишилися на окупованій території, підлягали примусовому виселенню в Сибір чи ще кудись (за межі України), як ненадійний елемент. Це ж – мільйони людей, ні в чому не винних, крім того, що вони були кинуті напризволяще, позбавлені існуючим режимом права розпоряджатися самими собою, в тому числі, і своїм життям.
 Я сам, вступивши у війну в перші дні її (був кадровим військовим), воював сумлінно, оскільки був вихований ідейно, в дусі того часу. Перебував, у тому числі, і півтора року в партизанських загонах у Білорусі і Смоленській області, нагороджений в 1944 році орденом „Вітчизняної війни” 2 ступеня, двічі був поставлений поза законом, адже був позбавлений своїх громадянських прав.
 Уперше, після переходу лінії фронту в складі 4-ї партизанської бригади загонів „Баті”, був направлений на перевірку в якийсь прифронтовий фільтраційний (назва яка, Боже мій, наче йдеться про якусь речовину!) пункт, а потім в справжній табір, десь поблизу Грязовця Вологодської області. І хоча все це тривало приблизно півтора місяця і в грязовецькому таборі мене допитували всього один раз, пляма на мені зосталася. Перевіряли всіх, без винятку, хто перейшов фронт, але пляма на кожному була вже своя, особиста.
 І вдруге - уже в Керчі, де я був на посаді заступника головного архітектора міста і був членом КПРС, мені КДБ відмовило в допуску до „цілковито таємної роботи”. Причина – перебування на окупованій території і відсутність на руках довідки про участь у партизанській боротьбі.
 А це, як зрозуміло, крах професійної кар’єри і т. д.
 Це примусило мене їхати, кинувши роботу (взяв відпустку), до Горецького району Могильовської області, звертатися в райком партії Горок. Пройшов деякий час, і я одержав довідку з Центрального архіву ЦК Компартії Білорусії про те, що я дійсно брав участь у партизанській боротьбі.
 Допуск мені дали.
 Але пляма на мені зосталася, біографія моя так і продовжувала бути «не кришталевою», м’яко кажучи.
 Перегорнув кілька сторінок назад і прочитав, що я вже про це писав, тобто повторююсь. Але – це вже біль душі, він не проходить, а тільки вщухає на деякий час.
 Ці рядки написав своєю рідною мовою. Вона увійшла в мене з материнською кров’ю, з нею я почав усвідомлювати світ, висловлювати свої почуття. Немає нічого ріднішого за мою мову, і недарма її порівнюють з матір’ю, яка тебе народила. І тому, мабуть, з моєю мамою ми по-справжньому розуміли одне одного тільки на українській мові.
 Так і чую мамин голос по телефону і перше слово, яке вона завжди виголошувала: „Кадю...”

  „Я так її,
  Я так люблю
  Мою Україну убогу,
  Що проклену
  Святого бога,
  За неї душу погублю!”
  Т. Г. Шевченко.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #3 за 05.08.2011 > Тема "Українці мої..."