Версiя для друку Обговорити в форумi

В своїй хаті - своя й правда!

  (Уривок з книги Івана Дзюби «Нагнітання мороку: від чорносотенців ХХ ст. до українофобів початку ХХІ ст.». Повністю книгу викладено на порталі «Українське життя в Севастополi» за адресою http://ukrlife.org/main/evshan/dzyuba.html)
 (Продовження. Поч. у № 1-2, 3-4).

 Несхибний прогноз! Але: «Пока эти издания существуют, полная индифферентность государства к их деятельности может, однако, вредно отражаться на интересах населения». І вчений фіскал радо подає свої проникливі спостереження та глибокодумні рефлексії над українською пресою.
 Вчитися і вчитися нам (тобто їм!) у даровитого фіскала – єдінороса Щоголєва! Втім, таки вчаться – і добре. Один із заповітів Щоголєва – не допускати, щоб Боже слово звучало українською мовою, не дозволяти священикам проповідувати по-українському.
 Минуло сто літ, і ми стаємо свідками комбінованого наступу на українські церкви немосковського підпорядкування – з боку, насамперед, Московського патріархату, але також і нової «української» влади. Про рейдерські захоплення храмів Київського патріархату розповідає преса (див., наприклад, інтерв’ю з патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом в «Українському тижні» за 11–17 лютого 2011 року; тижневик говорить про «сталінські методи на озброєнні Російської православної церкви»). УПЦ Московського патріархату – складова частина РПЦ – фактично стає державною церквою в Україні, і «чи не вперше в історії фактично державна церква є засадничо ворожою до самої незалежної держа-ви»9. А з яким шаленством анафемствують на адресу «розкольників», «розстриг», «боговідступників» – так, ніби вони, з Московського патріархату, єдині й прямі уповноважені Бога на планеті!
 А мільйони тих, хто молиться Богові своєю мовою, приречені опинитися в геєні огненній. По суті, агресивна політика ієрархів Російської православної церкви є антихристиянською. Адже «…разнообразие христианских культур может быть отнесено к числу доказательств бытия Божия. Бог хочет и требует от нас единства, но Он не хочет от нас единообразия»10. Бог говорить мовою різних народів, – підкреслював Папа Іван-Павло ІІ.
 Внаслідок століть дискримінації та переслідувань українська культура і українська мова не мали можливості вільно розвиватися і нині, за умов глобальної відкритості та зовнішніх тисків, перебувають у нерівних конкурентних умовах з тими культурами та мовами, за якими стоять потужні держави, що їх цілеспрямовано стимулюють, цінуючи власну ідентичність. Українська Держава – чи не єдина в світі, яка цього не робить. Видатний сучасний український філософ Вілен Горський, на жаль, уже покійний, з цього приводу не так давно писав: «…Єдність може існувати лише між “різними”, які властивою їм неповторністю здатні збагачувати одне одного. Натомість реальною стає загроза перетворення культури людства на уніфіковану одноманітність. Прагненням уникнути цього небажаного результату пояснюється політика, спрямована на захист і розвиток власної національної мови, яку активно проводить, наприклад, Франція.
 Що ж до України, то загроза тут не обмежується зовнішніми факторами, що особливо актуалізує нагальну потребу розробки цілеспрямованої державної політики з розвитку і збагачення мовної культури народу. Такої політики по суті не існує. Справа обмежується політичною дискусією щодо статусу української мови й не більше»11.
 Продумана, науково обґрунтована культурна і мовна політика мають стати невід’ємною складовою національного проекту «Україна ХХI століття» і забезпечити культурну ідентичність нашого народу, його повноцінне буття серед народів Європи і світу. Для цього, насамперед, потрібне створення потужного інформаційно-культурного простору, який охоплював би всю Україну і забезпечував усім її громадянам можливість ознайомлення з життям і культурою всіх українських земель, сприяв обмінові знаннями, цінностями, думками, ідеями, доносив нові інтелектуальні та естетичні здобутки, як і багатства національної духовної спадщини до всього суспільства. Це чи не найголовніша умова консолідації суспільства та утвердження нової української ідентичності – тим більше за умов нинішньої відкритості до світу, позитивних і негативних впливів глобалізації, величезного переважання російського чинника в інформаційно-культурному ландшафті України.
 Протягом кількох років при Президентові України В. Ющенку діяла Національна рада з питань культури і духовності, яку очолював М. Жулинський. Вона підготувала кілька важливих документів, спрямованих на підтримку українського кіно, книгодрукування, мови. Але все так і зупинилося на стадії пропозицій. Виявилося, що президентського схвалення і навіть указів мало, потрібні постанови уряду, закони Верховної Ради, – а це вже нездоланний бар’єр. Одна із сумних сторінок цієї нерівної боротьби – доля ґрун-
 товного проекту Кирила Стеценка «Стратегії культури України. Філософія і менеджмент самоздійснення нації: Концепція інтегрованого стратегічного управління духовно-інформаційною сферою держави» (2005 р.). Це не загальні добрі побажання, не патріотична риторика, що нам закидають недоброзичливці, – це скрупульозно розроблена «дорожна карта» перспективного розвитку української культури. Здавалося б – знахідка для влади, яка щиро дбає про духовне піднесення суспільства. Та де там!
 Невиконаним, фактично проігнорованим залишилося «Протокольне рішення наради з питань забезпечення розвитку державної мови в Україні», проведеної 18 травня 2006 року в Кабінеті Міністрів України з участю міністрів і відповідальних працівників Секретаріату Кабміну, в якому були розроблені конкретні заходи в мовно-культурній сфері; тим більше – не дали і не дають реальних наслідків численні звернення представників  української інтелігенції, з яких уже можна скласти цілу антологію.
 Підстави ймовірної продуктивної культурної політики достатньо розроблені в численних пропозиціях наукових і культурних інституцій. Потрібні широка суспільна апробація і державна воля до їх здійснення. Але є великий сумнів: коли на це не спромоглася влада, що позиціонувала себе як немовби національно-патріотична, то чи здатна на це влада, що «національний інтерес» розуміє лише як бізнесовий інтерес великого капіталу або якогось його клану, влада, чия ідеологія зазнає потужного впливу російського націоналізму і яка готова здавати йому українську історію, національну пам’ять, культурну самобутність, мову та всі інші «нематеріальні» цінності в обмін на риторику братерства або й без такої, смиренно ковтаючи всі можливі образи національної гідності та державного престижу. Як це бачимо останнім часом, коли українська влада не відреагувала на образливі слова В. Путіна про те, що Росія й сама без України та інших республік могла б виграти війну з Гітлером, – тобто, що багатомільйонних українських жертв і страхітливих руйнувань наче й не було, не було закарбованої Довженком «України в огні»: це своєрідний варіант знаменитого сталінського «тосту» «За великий русский народ». Втім, і попередня влада мовчки проковтнула визначення В. Путіним України – на саміті НАТО в Бухаресті – як «штучного утворення», вона не відчуває потреби в забезпеченні існування українського світу як такого, як феномена історії.
 Нині русифікація – це поверхневий симптом глибшої хвороби, що полягає у втраті закоріненості в культурі, історії, у втраті самого себе.
 «Позбавлення коріння, безперечно, – найнебезпечніша хвороба людських спільнот, бо вона поширюється сама по собі. Істоти, які справді позбавлені коріння, поводяться майже завжди одним із двох можливих способів: вони або впадають у стан інерції душі, що майже рівнозначний смерті, як більшість рабів Римської імперії, або кидаються у діяльність, що завжди спрямована на позбавлення коренів тих, хто ще їх не втратив чи з ким це відбулося лише частково, і вдаються при цьому до найжорстокіших методів […] Позбавлений коріння – позбавляє коріння й інших. Укорінений – не викорінює»12 .
 Це, власне, те, що в українській історії відоме під найменням «яничарство» і що протягом століть набирало різних форм і хитромудрих аж до благородства мотивацій. Але суть його та сама: з висоти своєї тріумфуючої, владної безкорінності «позбавляти коріння й інших», викорінювати ще не викорінене. Цьому можна протиставити лише одне: власну глибину, недосяжну яничарським бульдозерам, власний інтелект і культуру, невразливі на яничарські спокуси. Вирішальну роль тут мала б відігравати національна інтелігенція. Але вона послаблена внаслідок послідовного цілеспрямованого знекровлення.
 «Історично дбати про збагачення мовної культури й протистояти негативним явищам у цій сфері покликана національна інтелігенція. Однак, на жаль, у сучасній складній ситуації, яку переживає українське суспільство, чи не найчастіше ми саме відчуваємо брак достатньо розвиненої інтелігенції. Причини цього, передусім, – у посттоталітарному стані нашого суспільства. Вічний страх перед вільною думкою, талантом, високою майстерністю – всім, що спричиняється до усвідомлення власної незалежності», – писав згадуваний уже український філософ Вілен Горський, – ось що спонукало до заслання інтелігенції за кордон, до хвилі арештів, переслідувань і погромів у культурі, науці, – як генеральної лінії тоталітарної держави щодо інтелігенції. «Все це повною мірою зазнала, як й інші складові Радянського Союзу, Україна. Але у нас ситуація погіршується багатовіковим напівколоніальним минулим, що спричинилось не лише до надзвичайної слабкості прошарку інтелігенції, а й до великої прірви, що відділяла від свого рідного народу ту частину інтелігенції, яка, всупереч умовам, все-таки збереглася. Через стан, в якому Україна існувала впродовж віків, аж до початку ХХ століття представники української інтелігенції були здебільшого вихованцями не рідної української, а інонаціональної культури.
 Лише на рубежі ХIХ–ХХ ст. виникає, по суті, перше “органічне” покоління української інтелігенції.
 Це покоління, переборюючи значні труднощі, набирає сили впродовж перших десятиліть ХХ ст. Але наприкінці 20-х рр. і воно припинило своє існування, одержавши в історії нашої культури сумну назву “Розстріляне Відродження”. Наслідки цього ми відчуваємо й понині»13. І наслідки, зрозуміло, не лише в мовно-культурній сфері…
 ...Цю невеселу розмову хочу закінчити словами з виступу на презентації віршованого роману Ліни Костенко «Берестечко» в Українському Домі 22 березня 2010 року (ювілейний вечір поетеси): «Серед поетичних формул людського буття є у Ліни Костенко така: “Життя людського строки стислі – немає часу на поразку”.
 На жаль, незважаючи на стислість строків і людського буття, і історичних, у нас завжди знаходилися час і сили для поразок. Нинішня поразка, на мій погляд, страшніша за Берестечко. Бо після Берестечка були ще перемоги. А після культурного і мовного геноциду, я б сказав – і самогеноциду, що нам загрожує, перемог не буває. Бо не стає народу.
 Буде псевдодержава. Будуть президенти та уряди. Будуть прапор, тризуб і навіть гімн: “Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці…” Але тими воріженьками в цій псевдодержаві будемо вже ми, українці, – під чужим нещадним сонцем.
 Вибір у нас один – спротив культурному і мовному геноциду».
 Минув рік, і підстав повторити ці слова стало ще більше.
 Надто песимістично? Може. Але ми вже жили двадцять років, підбадьорюючи себе оптимістичними ілюзіями. Може, хай буде мобілізуючий песимізм?
 Що ж до оптимізму.., то й він буває всякий. Скажімо, такий гартований інтелектуальний і політичний боєць, як Адам Міхнік, свій нинішній (!) оптимізм назвав «оптимізмом труєного вовка»14.
 Змінилася польська дійсність. «Романтична фаза трансформації скінчилася. Вичерпались великі національні цілі. У Польщі за ними стояли чотири великі ідеї. Незалежної Польщі – визволення від Червоної армії та російського домінування. Демократичної Польщі – плюралізм, парламент, чесні вибори. Відкритої Польщі – свобода виїзду, скасування цензури. Безпечної Польщі – НАТО і Євросоюз. Великих цілей досягнуто. Тепер треба людям запропонувати такий спосіб мислення в Польщі, в якому вони побачать власні інтереси. Питання № 1 також: чи здатні ми виробити таку пропозицію?» Відповідь самого Міхніка: «Поки що не видно»15.
 Це і є та ситуація, в якій він відчув себе «труєним вовком».
 Наскільки ж складніша й драматичніша наша, українська ситуація! З означених чотирьох великих цілей – а вони спільні для всіх країн, що вийшли з радянського блоку, – ми зашпорталися на півдорозі до трьох перших (незалежність, демократія, відкритість), а на четверту (безпечна Україна), м’яко кажучи, заплющили очі й пішли в нікуди.
 Демократична – як вона себе позиціонувала – влада виявилася фатально слабкою, не спромоглася об’єднати не лише суспільство, а й свої власні фрагментовані «політичні сили», зосереджені більше на з’ясуванні стосунків між собою, ніж на спільній конструктивній роботі задля майбутнього України. Не виконавши головних своїх передвиборних обіцянок (навіть тих, які були реалістичними), не розв’язавши болючих суспільно-економічних і культурних проблем України, вона скомпрометувала не лише себе, а й певною мірою українську ідею взагалі.
 
(Закінчення буде).
 
   9 Стріха Максим. Морок нетерпимості РПЦ // Український тиждень. – № 7 (172). – 18–24 лютого 2011 року. – С. 39.
   10 Аверинцев Сергей. Премудрость создать себе дом // Новый мир. – 2001. – № 1. – С. 165.
   11 Горський Вілен. Біля джерел. – К., 2006. – С. 252.
   12 Вейль Сімона. Укорінення. Лист до клірика. – К., 1998. – С. 39–40.
   13 Горський Вілен. Біля джерел. – К., 2006. – С. 252–253.
   14 Новая Польша. – 2011. – № 1. – С. 18.
15 Там само. – С. 17.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #7 за 19.08.2011 > Тема ""Білі плями" історії"