Версiя для друку Обговорити в форумi

В своїй хаті - своя й правда!
 
 (Уривок з книги Івана Дзюби «Нагнітання мороку: від чорносотенців ХХ ст. до українофобів початку ХХІ ст.». Повністю книгу викладено на порталі «Українське життя в Севастополi» за адресою http://ukrlife.org/main/evshan/dzyuba.html)
 (Закінчення.
 Поч. у № 1-2, 3-4, 7-8).

 Те, що сталося, – велика національна поразка. Ми всі у ній винні. Вона має свої глибокі причини, що криються у всьому станові нашого суспільства, яке так і не стало сконсолідованим, сучасною політичною нацією. На цій несконсолідованості, розмитості національно-політичної ідентичності паразитують (самі її всіляко стимулюючи) добре організовані клани, для яких Україна є в кращому разі тільки територією розгортання своєї бізнесової діяльності, а в гіршому – частиною «русского мира», в який її конче треба повернути.
 Чи нова влада цілком підпорядкована їм? Не хотілося б вірити. Час покаже. Хоч багато чого він уже показав, починаючи з «харківських домовленостей», про які ми, мабуть, ще й не все знаємо. Певно, «регіонали» будуть твердими в обстоюванні власних «ділових» інтересів, може, навіть і в такого роду відносинах з Росією. А в обстоюванні інтересів України – лише тією мірою, якою вони не суперечитимуть їхнім інтересам. Але «баланс інтересів», швидше за все, буде дуже ризикованим для України.
 Я завжди був проти принципу «чим гірше, тим краще», яким, на жаль, керувалися і керуються всі – поперемінно – наші опозиції, перетворюючи політичну боротьбу на взаємну безоглядну й сліпу бійку та підсичуючи хаос у житті країни. По-моєму, все-таки: чим гірше, тим гірше. А чим краще – тим краще. І якщо Партія регіонів та її підпомагачі робитимуть щось добре для України – в цьому доброму їх треба підтримати. Тільки було б це добре. Поки що бачимо недобре, і воно вже викликає масові протести. Оскільки стосується соціально-економічних умов життя основної маси населення.
 Тут масове невдоволення сягає критичної межі. Менш усвідомлені загрози у сфері культури і політичної та інформаційної свободи. Їх бачать переважно громадянськи активні кола і творча інтелігенція. Але так бути довго не може. Гуманітарні проблеми – невід’ємна частина соціальних. Суспільство мусить побачити, що новій українській владі доводиться дорого платити за прихильність кремлівських неоімперіалістів до неї. Тобто: дорого як для України. Влада ж намагатиметься розплачуватися тим, що для неї недороге: політичною гідністю, національною ідентичністю, інформаційним простором, історією, культурою, мовою.
 А це для московської «ліберальної (???) імперії» якраз і є головне, може, ще важливіше, ніж «газова труба» і збройна присутність у Криму16. Адже в сучасному світі долю народів вирішують головним чином не армії, і вистояти проти зовнішнього асиміляційного тиску можна тільки завдяки внутрішньому здоров’ю і відповідному самоусвідомленню.
 Умовно назвемо це «гуманітарною сферою» (яка, звісно ж, перебуває з соціально-економічною та соціально-політичною сферами у стані щільної взаємопов’язаності та взаємозумовлюваності).
 Російські неімперіалістичні ідеологи послідовно здійснюють усебічний «гуманітарний» тиск на Україну. Для цього засновуються програми, фонди, інституції. Ось один із прикладів – концепція створення «гуманитарной научной структуры на территории Восточной Украины – Русского института». Думаєте, просто задля кращого ознайомлення українців з російською культурою? Якби ж то!
 Автор проекту Іннокентій Андрєєв відверто пише: «В последнее время российские элиты используют энергетические рычаги для усиления своего влияния на международной арене. Однако эти рычаги, очевидно, недостаточны, ибо остается без внимания фактор языка и культуры. Русского языка и культуры» (виділено в оригіналі. – І. Дз.). Особливе значення має український напрям активізації цього «фактора». Адже «появился украиноязычный образованный класс, который является носителем враждебной России идентичности». Ще більшою небезпекою є поява покоління освіченої молоді, яка знає англійську мову, а «качественное обучение английскому языку дает возможность в принципе не обращаться к русскому культурному фонду, что выводит развитие всех передовых дисциплин из русла развития постсоветской науки и переводит их в развитие современных интеллектуальных течений Запада». Як приклад наводиться Києво-Могилянська академія. У цьому світлі «формирование Русского института на Украине решило бы многие задачи», зокрема, «грамотная работа с населением, в особенности с одарённой молодежью, позволила бы укрепить русскую идентичность в юго-восточных регионах Украины»17.
 Подумаймо, чи можна тут розраховувати на якусь активну протидію української влади? Чи можна розраховувати на послідовний конструктивний курс цієї влади у гуманітарній сфері?
 Якщо навіть попередня влада, наголошуючи на своїй патріотичності і маючи запропоновані їй науковцями дуже ґрунтовні розробки на цю тему, не знайшла ані достатніх засобів, ані достатньої державної волі в собі для здійснення необхідних системних програм, то чи можна на це сподіватися від влади, яка демонструє нерозуміння або й свідоме ігнорування відповідних проблем, більше того – активно заохочує продовження і поглиблення русифікації, деукраїнізації? На практиці – попри епізодичні дипломатично-камуфляжні заяви... Вона не хоче і навряд чи захоче залагоджувати мовно-культурні колізії, вгамовувати антиукраїнські пристрасті й упередження частини свого «електорату», яка на неї тисне і від якої вона залежна (і з якою почасти й солідаризується, а деякі клани в цій владі самі ведуть перед в антиукраїнстві).
 Звичайно, це лише один бік нашої реальності. Є інший: ані джерела українського культурного життя, як професійного, так і самодіяльного, ані вкоріненість у ньому або потяг до нього великої активної маси нашої людності ще далеко не вичерпані і дають енергію багатьом новим і новаторським ідеям та починанням у різних регіонах та на різних рівнях. Це – великий резерв творчого поступу. І великий резерв спротиву деукраїнізації України.
 Але ж і на деукраїнізацію працюють неабиякі – і краще, ніж ми, організовані, спонсоровані, профінансовані сили – до того ж, уміло і всіляко підтримувані ззовні. Адже імперії критично потрібна Україна, і вона «за ценой не постоит».
 І тут хочеться ще раз нагадати: майбутнє України – як України: зі своїм минулим і своїм майбутнім, – а не як уламка «русского мира», знову опиняється під загрозою.
 Та хай це додає нам не лише гіркоти й болю, а, над усе, – сили працювати задля буття собою: у світі, де кожен або Є СОБОЮ, або ЙОГО НЕ СТАЄ.
 
   16 «Нельзя удержать Кавказ, уйдя из Крыма и Севастополя» – Нарочницкая Наталья. Евразийский эллипс // Москва. – 2003. – № 5. – С. 10.
   17 Андреев Иннокентий. Русская речь как щит и меч. – htpp://www.apn.ru/publications/print10660.htm.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #9 за 26.08.2011 > Тема ""Білі плями" історії"