Версiя для друку Обговорити в форумi

«Кобзар» Т. Г. Шевченка в оформленні Петра Носка вперше вийшов друком у київському видавництві «Сяйво» 1927 року накладом 50 тисяч примірників, але його майже знищили більшовики в часи боротьби з націоналізмом. Отож доньці художника Тетяні Носко-Оборонів, коли вирішила опублікувати його факсиміле, довелося звертатися через друковані засоби масової інформації з проханням відгукнутися, хто має цю книжку або підкаже, де її взяти – в Україні на той час ніхто не відгукнувся. А нещодавно в Інтернеті я натрапив на таке оголошення: «Редкое издание «Кобзар» 1927 года, изданное «Сяйвом» да иллюстрированное художником Петром Васильевичем Носко и объемом 622 стр. тираж 50 тысяч экземпляров. Требуется реставрация, имеет место потери страниц. Киевский Окрлыт № 3160.З. № 1637. Кому очень нужна эта книга, продам за 200 тыс. грн., торг уместен». Донька художника Тетяна оголосила прохання віднайти хоч би примірник «Кобзаря» 1927 року й через радіо «Свобода». Зрештою, в 1985 році (до сторіччя від дня народження митця) відшукала-таки уцілілий раритет аж за океаном - у бібліотеці імені Симона Петлюри в Парижі.
Петро Васильович Носко народився 21 грудня 1885 року в селі Бубнівщина Прилуцького повіту на Полтавщині. Про своє «босоноге» дитинство написав у автобіографії, рукопис якої зберігається в Центральному державному архіві – музеї літератури і мистецтва України, що знаходиться на території Софії Київської. «Я завжди недоїдав, але страшенно хотілося малювати» - виведе Петро Васильович наболіле на сторінках учнівського зошита. Навчався в Київській мистецькій школі (1903-1909), Петербурзькій академії мистецтв (1909-1916) - студентом цього престижного закладу став за сприяння родини де Бальменів, яка була в добрих стосунках із Т. Г. Шевченком, зокрема – Яків, який загинув на Кавказі. Пам’яті Якова де Бальмена (1813-1845) глибоко зворушений Кобзар присвятив поему «Кавказ», де є такі рядки: «О друже мій добрий,// друже незабутній». До речі, Т. Шевченко познайомився з нащадком давнього шотландського аристократичного роду 30 червня 1843 року на балу графині Т. Г. Волховської в Мойсівці, нині село Драбівського району Черкаської області. А мешкав Носко, як і відомий земляк – Т. Шевченко, у Петербурзькому будинку на 5-й лінії. Навчався малюванню Петро Васильович у відомого російського живописця, графіка та педагога Василя Євменовича Савинського (1859-1937), який вимагав од учнів глибокого вивчення натури, строгого аналізу форми, дисципліни малюнка і точного передавання природних кольорових гам. Тож, як і Т. Шевченко, Носко пропадав у Літньому саду, вивчаючи численні скульптури та роблячи замальовки з натури. Літній сад - старий сад Петербурга, що розкинувся на площі майже в 12 гектарів, був створений у 1704 році за указом Петра І та служив місцем проведення асамблей, придворних свят і прийомів. До речі, скульптури, які колись бачив на території Підгорецького замку на Львівщині, Петро Носко зустрічав і в Літньому саду Петербурга… Дипломною роботою П. Носка в 1916 році була картина «Ратник».
Після навчання в академії Петро Васильович повернувся в рідне село й викладав малювання у місцевій школі, співпрацював з газетою «Радянське село» (тепер – «Сільські вісті») - тижневим виданням для селян Правобережжя, заснованим 20 червня 1924 року в Києві як орган губкому КП(б)У. У 1925-1926 роках П. Носко трудився на порцеляновому заводі в Житомирі, робив малюнки нового побуту. У ці роки паралельно виконував роботу для Київського та Дніпропетровського музеїв революції.
Перед Другою світовою війною П. Носко малював у агітвідділі при Спілці художників України. Згодом його приймають до Асоціації художників Червоної України (АХЧУ). Творчість членів АХЧУ засвідчувала досягнення молодого українського радянського мистецтва в різних жанрах, зокрема – історичному, тому П. Носко був у плеяді знаменитостей: Федір Кричевський, Іван Їжакевич, Григорій Світлицький, Петро Васильєв.
У 1943 році художника примусово вивезено фашистами із Києва як фахівця, але Носко втік із вагона й залишився до приходу радянської армії у селі Ходоров Житомирської області. 1 січня 1944 року Петро Васильович Носко повернувся до Києва й з родиною оселився в будинку на вулиці Володимирській поблизу Золотоворітського скверу та розпочав працювати як викладач середньої художньої школи. Ось як згадував «уроки малювання в Носка» його учень Юрій Повстенко, який емігрував до Вашингтона: «Коли я навчався у Петра Васильовича, художник тоді завершував картину «Мені тринадцятий минало». Замість якогось нецікавого класу ми збиралися у майстерні вчителя, це були найщасливіші години його розповідей про мистецтво, важливість графіки, життєві настанови. Але ми були малі й, як мовиться, – бешкетуваті, тому, коли художник був зайнятий своєю справою в іншій кімнаті, ми на його палітрі подописували хруків, особливо там, де він їх найбільше зіскоблював. Так це тривало до безкінечності, аж поки не сталася буря – Петро Васильович посадив увесь клас на натюрморт, щоб «нарешті навчилися брати щіткою форму», а сам пішов за перегородку продовжувати працювати над композицією. У класі стояла гробова тиша. Раптом чуємо, як П. В. Носко ні з того ні з сього гримнув табуреткою і вигукнув: «Звідки взялися ці прокляті «птічки»? Це був анекдот на увесь Київ, коли ми згодом побачили, що художник залишив наші «хруки», а позіскоблював свою роботу»…
Для управління архітектури Петро Носко робив замальовки руїн Києва, а у вільний час раз на тиждень брав уроки співу в професора, заслуженого діяча мистецтв УРСР Олени Олександрівни Муравйової (1867-1939). Володарка чудового сопрано, Олена Олександрівна з великим успіхом виступала в кінці XIX - на початку XX сторіччя у приватних трупах Церетелі, Шейна, Труффі, де з блиском виконувала партії ліричного і драматичного репертуару (Ярославна в «Князі Ігорі» О. Бородіна, Наташа в «Русалці» О. Даргомижського та ін.), й само собою намагалася прилучити художника до оперного співу.

Співав Петро Носко й разом із легендарним тенором Іваном Козловським, акомпанувала ж їм онука П. Чайковського - Катерина. Тому неспроста Петра Васильовича, який ще з дитинства вірив у Бога і мав чудовий голос, зарахували без конкурсу до церковного хору Володимирського собору Києва. До речі, Носко був деякою мірою ще й іконописцем: у юності на замовлення поміщика Северина Червінського, землевласника села, копіював лики святих роботи Віктора Васнецова, що у Володимирському соборі.
12 березня 1946 року Петро Васильович Носко був арештований енкевеесниками і звинувачений у тому, що «работал в отделе пропаганды генерального комиссариата» та за «националистические издания», і був «осужденный до 3 лет ссылки и 3 годов поражения в правах».
(Український генеральний військовий комісаріат (Військовий комітет) - таємна військова організація, створена у вересні 1918 року для підготовки збройного повстання у Львові (таємний філіал мала в Києві) і встановлення української влади в Галичині. Складався із старшин-українців, які служили в австрійській армії та Легіоні українських січових стрільців і бажаючих боротися за незалежність. З жовтня 1918 року головою УГВК став сотник УСС Д. Вітовський. До складу комітету входили: сотник О. Кузьма, підхорунжий Д. Паліїв, поручники П. Бубела, Л. Огоновський, І. Рудницький та ін. Члени комітету розробили план Листопадового повстання 1918 року. 31 жовтня 1918 року Комісаріат перейменований в Українську Генеральну команду. У зв’язку з організацією регулярних військ генеральна команда 8 листопада 1918 року була реформована у Начальну команду, згодом - Начальна команда Української Галицької Армії. Члени та співробітники Комісаріату переслідувалися більшовиками).
Каральний меч КДБ не торкнувся голови талановитого художника П. Носка й він, одсидівши строк, повернувся до Києва (реабілітований Генеральною прокуратурою України 26 серпня 1999 року, посмертно).
…Єдиний у світі примірник знищеного Шевченкового «Кобзаря» 1927 року, ілюстрованого П. Носком, віднайдено у бібліотеці ім. Симона Петлюри в Парижі. Це видання вийшло як другий випуск серії «Бібліографія Української Могилянсько-Мазепинської Академії Наук (УММ АН)» у вільному світі і ним відзначено сторіччя з дня народження П. В. Носка, де у «Передньому слові», зокрема, сказано, що це «…випуск видатного українського художника, який, окрім багатьох портретів, у тому числі й автопортретів, залишив ряд краєвидів та акварелей. Найціннішими, з погляду літератури, є його ілюстрації до Шевченкових поезій, що художник виконав у 1920 році в Києві та які включено до «Повної збірки творів і пoeзії Т. Шевченка» за редакцією О. Пoлтopaцькoго, зі вступом Ф. Якубовського та обкладинкою А. Середи (видавництво «Сяйво», Київ, 1927, сторінок 364). Хоч це видання з’явилoся накладом 50000 пpимipників, сьогодні нaлежить до рідкісної Шевченкіани, зокрема, поза Україною. Немає його ані в Конгресовій бібліотеці у Вашингтоні, ані в Нью-Йоркській книгозбірні, ані в книгосховищах Зaхoду. Після довгих заходів дочки П. В. Носка — Тетяни Носко-Оборонів вдалося злокалізувати єдиний примірник цього видання у бібліотеці імені С. Петлюри в Парижі. Завдяки допомозі директора цієї бібліотеки П. Йосипишина зроблено фотокопії книжки, а фотографії ілюстрацій П. В. Носка вирішено видати окремою книжкою. З уваги на доступність Шевченкових текстів у вільному світі в найрізніших повних і вибipкових виданнях, а з іншого боку, з уваги на рідкісність чи взагалі невідомість наукових ілюстрацій поза Україною, вирішено видати тільки самі ілюстрації, щоб цим не тільки уприступнити їх шевченкознавцям, але й щоб ушанувати митця у сторіччя з дня його народження. Святкова інавгурація оприлюднення перших примірників цього видання відбувалася 6 грудня 1985 року в м. Ляшін. Аудиторію місцевої муніципальної бібліотеки заповнила українська, французька та англійська публіка. Свято відкрив директор Жан Бошон. Довше слово виголосив посадник м. Ляшін Ґі Дскарі. З черги промовляв президент Укіман, пояснюючи мету цього святкування, даючи аналіз ілюстрацій «Кобзаря» П. В. Носком, тонким знавцем і оригінальним iнтepпpeтaтором Шевченкових творів. Він передав перші пpимipники директорові бібліотеки, мерові міста Ляшін, директорові друкарні та близькій родині. Дякуючи всім присутнім за участь, господиня свята Т. Носко в своєму слові подала деякі подробиці про життя свого батька. У мистецькій частині пpoгpaми виступав бандурист-співак Володимир Мота, який виконав чотири композиції до слів Т. Шевченка».
Дозволю собі нагадати читачам, що, окрім 42-х ілюстрацій до «Кобзаря», Петро Васильович Носко - автор близько ста картин і малюнків, зокрема на Шевченківську тематику: «Тарас носить воду в школу» (1947), «Тарас — пастух» (1948) «Шевченко в дитинстві», «Т. Г. Шевченко в казематі» (1927), «Т. Шевченко серед кріпаків» (1927), «Т. Г. Шевченко в редакції журналу «Современник» (1939), «Блукав я по світу чимало» та ін.
Донька Тетяна вперше, після 1942 року, коли залишила Київ, відвідала Україну в 1992 році, через п’ятдесят років по тому, як опинилася на чужині. Коли до 110-річчя художника, у березні 2003 року, в Державному музеї імені Тараса Шевченка відбулася презентація збірки «Поезії» Тараса Григоровича Шевченка 1927 року видання, яке благословив у світ Видавничий дім «Альтернативи» (цю унікальну книжку за сприяння завідувачки читального залу Центрального державного архіву – музею літератури і мистецтва України Олени Рачковської зі своєї власної колекції мені показав для фотосесії завідувач відділу використання документації музею Василь Шепелюк). Експонувалися під час презентації й мальовані твори П. Носка, Тетяна Петрівна подарувала збірні дві батькові картини, котрі він переслав у часи хрущовської відлиги до Канади. Це «Автопортрет» і «Руїни Успенського собору».
…Коли у вдівця, забутого Богом і людьми Петра Васильовича Носка не стало сил тримати у пальцях пензля, а в пустій однокімнатці вже не було й крихти, 91-річний майстер склав на грудях руки й заплющив очі. «Я вже не можу малювати і час настав мені відійти», — прошепотів, поклавши біля серця фото доньки Тетяни. Художник помер 22 травня 1976 року в центрі Києва біля Золотих воріт від голоду. Похований на столичному цвинтарі Берківці.
Донька Тетяна присвятила батькові вірш, серед рядків якого є такі слова:
Тарас Шевченко
був генієм твоїм,
 Пророком і співцем
твоєї Батьківщини.
 Якого ти прославив
в «Кобзарі»
 Малюнками своїми.

Віктор ЖАДЬКО,
доктор філософських наук, професор, письменник.
Київ - Санкт-Петербург - Київ.
Фото надані автором.

Петро Носко малює з натури в Літньому саду,
Петербург

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 23.09.2011 > Тема "Душі криниця"