Версiя для друку Обговорити в форумi

Голова Кримського відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів Анатолій Іванов передав для редакційної бібліотеки книгу Федора Моргуна «Сталінсько-гітлерівський геноцид українського народу» з одним побажанням: щоб газета ознайомила з нею якомога більше читачів. Бо ця книга, переконаний Анатолій Йосипович, має стати настільною для кожного, кому болить наша українська доля.
Виконуючи це побажання, пропонуємо увазі читачів декілька розділів з книги Ф. Моргуна «Сталінсько-гітлерівський геноцид українського народу».

* * *
Сучасний читач зовсім недавно став свідком того, з якими труднощами було ухвалено в залі Верховної Ради України постанову про визнання Голодомору 1932-1933 років геноцидом українського народу. Відомий письменник-публіцист Федір Моргун іде ще далі й розширює часові межі геноциду, принаймні до масштабів першої половини кривавого XX сторіччя.
Моргун, майстер публіцистичної прози із захоплюючими сюжетами, переконливо показує й доводить, що головна спроба геноциду українського народу - Друга світова війна. Натхненниками й організаторами її виступили фюрер нацистів А. Гітлер і вождь більшовиків Й. Сталін.
Автор вважає, що геноцид здійснювався також проти Польщі, Росії, Білорусі, євреїв та інших народів СРСР і світу. Він сподівається, що знайдуться історики, які опишуть і оцінять розміри жахів, пережитих усіма народами в роки тиранії сталінщини.
Як українець, свідок Голодомору, очевидець окупації України й учасник її звільнення від Донбасу до Карпат - автор цієї книги, розрахованої на найширшу читацьку аудиторію, обмежує своє завдання сталінсько-гітлерівським геноцидом українського народу.
П’яте видання цієї книги, що поєднує більш повний текст другого видання, передмову корифея української літератури Павла Загребельного і післяслово відомого історика Ярослава Грицака до четвертого видання, разом з яким побачило світ уже після трагічної смерті автора 7 липня 2008 року внаслідок тяжких травм, отриманих у автокатастрофі 2 липня під Охтиркою на Сумщині. Невгамовний у свої 84 роки українець Федір Моргун був запрошений губернатором Бєлгородщини Євгеном Савченком на Всеросійський День поля та їхав у Бєлгород із наміром подарувати свої нові книги Президентові Росії Дмитру Медведєву і Прем’єр-міністрові Володимиру Путіну. В них, як і в цьому посмертному виданні, автор застерігає від ототожнення злочинного сталінсько-більшовицького режиму з російським народом, закликає до взаємоповаги та вічної дружби між нашими державами і країнами всього світу.
(З передмови до книги)

Федір МОРГУН
ПАМ’ЯТНИКОВІ СТАЛІНУ В КРИМУ - РІШУЧЕ «НІ!»

ВІД АВТОРА

Змусив мене взятися за перо репортаж, що промайнув на одному з каналів Українського телебачення, який безпристрасно-інформаційно повідомив про намір деяких кримських діячів відзначити 60-річчя закінчення Другої світової, а для нас - Великої Вітчизняної війни встановленням пам’ятника главам трьох країн-переможниць.
Я, Федір Моргун, ветеран цієї найкривавішої трагедії людства, який пережив окупацію і визволяв Україну від Донбасу до Карпат, маю три поранення і дивом залишився живим, категорично протестую проти «небезневинної» спритності тих, хто замовив, профінансував і вже виготовив на підприємствах Санкт-Петербурга пам’ятник Рузвельту, Черчіллю й Сталіну, який планувалося встановити біля Лівадійського палацу в Ялті. Зупинюся тільки на трьох аргументах проти цього святотатства.
По-перше, всі три герої меншою чи більшою мірою причетні до розв’язання Гітлером Другої світової війни: хто - потуранням, а Сталін - прямою співучастю в її підготовці. Що стосується її тривалості з 1939 до 1945 року, то всі три однаково свідомо і підступно затягували війну на біду радянському, німецькому та іншим народам світу. По-друге, хто-небудь подумав: а як буде кримським татарам на своїй землі споглядати фігуру «отця народів», який гірше за найгіршого вітчима наказав позбавити їх батьківщини - виселити з Криму? І по-третє, за тими ж мотивами цей ідол буде постійним принизливим нагадуванням українському народові про братовбивчу громадянську війну, про геноцид голодоморів, про жертви сталінського ГУЛАГу, про злочинну допомогу Сталіна Гітлеру в окупації Європи, про злодійську послугу Гітлеру здійснити «раптовий напад» на нашу країну 22 червня 1941 року, вчинити погром нашої озброєної до зубів армії й захопити величезні території до Москви, Сталінграда і Кавказу... Радянський Союз втратив у Великій Вітчизняній війні понад 40 мільйонів чоловік - цвіт нації. За такі «заслуги» пам’ятників не встановлюють. Сталін такий самий злочинець, як і Гітлер.
Остання послуга, яку Сталін надав Гітлеру, пов’язана з історією зникнення фюрера. Кому ж насправді належали обгорілі кістки, що були підібрані в ямі біля бункера Гітлера спеціально відрядженою Сталіним командою чекістів? Чому ці останки ховалися не тільки від союзників (США і англійців), а навіть від маршала Жукова, який перебував у Берліні, але не був посвячений у цю секретну операцію?
Чому не було зроблено необхідну експертизу трупа Гітлера спеціальною комісією з обов’язковою участю найкращих іноземних фахівців? Чому ці останки декілька разів перепоховано нашими спецорганами, а потім, за розпорядженням Андропова, начебто знищено? Ким і де? Ні-ні. Тут не все так просто, як трактує офіційна версія.
Так і хочеться сказати короткозорим ініціаторам увічнення ката: не сипте сіль на рани! Можливо, що це і не короткозорість, а продумана чергова акція для поступової реанімації величі «вождя»? Якщо це так, тоді вона примушує мене до розгорнутішої аргументації.
Уже минуло понад шістдесят років від часу великих битв за Київ у серпні й вересні 1941 року, в грудні того ж року під Москвою, майже стільки ж - від бойовищ під Сталінградом, Курськом, Бєлгородом, а також інших грізних битв в Україні, Білорусі, Прибалтиці, у Східній, Центральній і Західній Європі. Багатьох із тих, хто залишився в живих, уже немає серед нас. Ті, хто в той час були в розквіті сил, тепер на краю могили. Навіть наймолодшим уцілілим учасникам тих боїв зараз близько вісімдесяти років. Відходять живі свідки трагедії радянського, німецького, китайського, японського та інших європейських і азіатських народів.
Те, про що розповідають не зашорені більшовицькою і фашистською пропагандою уцілілі воїни, - це не сумнівні бездоказові викриття, не аргументи для зведення рахунків, а щира правда, яка, як і раніше, потрібна росіянам, українцям, білорусам, німецькому народу, китайському, японському, - всім народам світу. Тепер, як і тоді, ця правда, вся правда до кінця, не прикрита жодним наносним пилом післявоєнного часу, повинна бути висловлена, щоб німецький народ і колишні радянські народи, особливо молодь наших народів, не виявилися знову обманутими такими негідниками, як Гітлер і Сталін.
У горнилі історії неминуче затухає, розчиняється і губиться непоправне - живе відчуття подій, що відбувалися.
Тому розповіді й аналіз безпосередніх учасників минулого - безцінні.
Вражаючі картини баченого і пережитого, спогади, які живуть у моїй душі і в серці, не забуваються, вони буквально спалюють мене. Ніщо, жодні хитрощі пропаганди більшовицької і фашистської влад та їхніх замаскованих послідовників на сьогоднішньому телебаченні, в пресі, на радіо і в кіно не можуть пом’якшити моєї ненависті і презирства до творців і виконавців того зла і глуму, котрого вони завдали народам, по-злодійськи ввергнувши їх у розруху і війни. Надто багато винесли мої і моїх ровесників душа і тіло, щоб забути і пробачити витончене варварство злочинних режимів. Більшість моїх ровесників і старших, - 1912-1923 років народження, - загинули в голодовках або в засланні до Сибіру, в боях Другої світової війни або у полоні. Вони німують, оповісти про свою трагедію не можуть. Обов’язок тих, хто дивом залишився в живих, - розповісти світові про себе і про них.
Я часто в думках повертаюся в ті далекі довоєнні роки і захоплююся моїми старшими земляками - українцями. Вони полонили нас, підлітків, запалом у праці, навчанні, любов’ю до спорту, виконанням народних пісень, своєю чесністю і глибокою людською порядністю. Вони шанували старших, допомагали молодшим, не чинили зла і несправедливості.
Не сумнівайся і повір, юначе і молода дівчино, ви, котрі живете в Полтаві, Бєлгороді та інших містах і селах України та Росії, що ті, про кого я пишу, не знали крадіжок, хуліганства, п’янства, наркотиків, розпусти, ліні і дармоїдства, майже ніхто з молодих і дорослих хлопців не палив, не кажучи вже про моїх землячок - жінок і дівчат. Ми, молодші, прагнули бути схожими на них.
Високі моральні якості старших були наслідком всенародного поклоніння добру, порядності і працьовитості, успадкування культури таких гігантів думки, як Сковорода, Котляревський, Гоголь, Шевченко, Пушкін, Костомаров, Толстой, Ушинський, Франко, Леся Українка, Вернадський, Короленко, Макаренко та багатьох інших вихователів людства. У школах їх навчали викладачі і священнослужителі, виховані в кінці XIX - на початку XX століття на законах добра і справедливості.
І дуже багато, абсолютна більшість із того покоління, носії високої моральності, цвіт і генетична еліта народів СРСР, були знищені в перші місяці війни в боях чи у фашистському полоні.
Хіба можна стерти з пам’яті ті картини, що довелося бачити і пережити, коли мільйони найбільш добросовісних і працьовитих селян викидали з власних домівок, віднімали у них власне майно і землю, людей насильно вантажили в товарні вагони і вивозили на наругу до Сибіру? Коли в Україні, у країні з найкращими в світі родючими землями і працелюбними землеробами, в 1933 році вмирали мученицькою смертю від голоду мільйони (вчені називають понад сім мільйонів чоловік)? Коли, щоб урятуватися від голодної смерті, мільйони людей утікали з сіл і хуторів у міста, на шахти і заводи, для житла рили траншеї й землянки, накривали їх дерном, шматками фанери, драною жерстю, толем і чим попало, і в цих холодних і сирих «собачниках» (так називали їх у народі) багато років рятували себе і своїх дітей?
Шановний сучаснику! Щоб перебороти труднощі і проблеми, з якими ти зіткнувся сьогодні, не повторити помилок твоїх попередників, ти повинен обов’язково знати щиру правду про те, що відбувалося в 20-ті, 30-ті, 40-ві воєнні і повоєнні роки. Тим паче, що й українців Сталін мав намір виселити, як кримських татар й інші народи СРСР, котрих він ні за що ні про що позбавив батьківщини. У книзі «Переорані покоління» (1999) посилаюсь на свідчення міністра МВС України генерала В. Рясного, який отримав цей надсекретний наказ влітку 1944 року і почав його виконувати, але так само раптово жахлива антиукраїнська акція була зупинена. Перешкодили принаймні дві причини: грандіозність операції й дуже велика кількість українців у Червоній Армії, які, б’ючись проти фашистських загарбників і дізнавшись про таку акцію проти їхніх батьків, братів, сестер, дружин і дітей, відомо як би повелися зі зброєю в руках. Саме це зупинило виконання сталінського наказу.
Тотальний сталінсько-більшовицький режим усе зробив, щоб ця правда була прихована від народу. Але настали інші часи, й уцілілі живі свідки заговорили про те, що було насправді. З усіх відомих мені праць істориків, письменників і публіцистів, які правдиво розкривають панораму життя людей того часу, я б виділив книгу сучасного класика української літератури Павла Загребельного «Тисячолітній Миколай».
Це книга-набат, книга-попередження й одночасно книга-молитва до всіх живих на Землі від імені українця Миколи Сміяна, який, що символічно, прожив тисячу літ і якому відкрилося величне знання, що життя - не лише земне, і що він - людина землі від пращурів до останніх днів - ніколи не зможе померти, а житиме, як і жив, тисячоліття, і не на порожніх небесах, а у своїй рідній Україні, бо «все тільки тут, на землі, у вічному лоні людства, в цій тричі благословенній і стократно проклятій обителі і юдолі, де ми ростемо, розквітаємо, радіємо, величаємось, страждаємо і животіємо», бо «безсмертна наша суть, наше назначення, наша судьба і відчай». Бо ми всі - усі раси й народи - від перших до останніх поколінь - відповідальні за безперервність і наповненість життя несмертельною боротьбою, і тому ми повинні рішуче зупиняти вбивць і нещадно карати їх за зло, причинене людству.
Поза сумнівом, за потужним потенціалом добротворності Павло Загребельний - класик світового рівня. І дуже шкода, що громадськість України й, особливо, Національна спілка письменників досі не клопочуть перед міжнародними організаціями про присудження нашому великому майстрові художнього слова і не менш великому борцеві за співдружність народів усього світу - Нобелівської премії в галузі літератури. Він її заслужив давно й безумовно, особливо книгою «Тисячолітній Миколай».
Недруги-провокатори мого народу спеціально вигадали термін «комплекс меншовартості» (меншовартий - менш гідний) і намагаються трактувати його як рису української національної вдачі. Проте істина в тому, що запрограмоване нав’язування цього комплексу проводилося з боку «надлюдини» (Гітлер) або ідеологів наростання класової боротьби (Сталін), щоб створити вищі раси (обрані народи, класи, партії) і використати їх для приниження, диктатури, витіснення і, кінець кінцем, - геноциду інших народів.
У своєму житті мені безліч разів доводилося дискутувати на цю болючу тему. Різного роду недотепи, а нерідко і високочиновні провокатори мій народ незаслужено ображали, принижували, приписували йому гріхи, яких він не робив. Історія країни надзвичайно багата на героїчні події, самовідданість і самопожертву українського народу завжди, а особливо у вирішальні моменти його життя. Пам’ятаю одну розмову в 1966 році з високим відповідальним керівником під час мого лікування у Кремлівській лікарні. Мій співрозмовник у бесіді про оборону Києва влітку-восени 1941 року категорично негативно відгукнувся щодо героїчних дій Південно-Західного фронту та його командувача генерала М. П. Кирпоноса, заявивши, що «...ніякого героїзму там не було, Київ належним чином не обороняли. Через масову зраду він дістався німцям цілісіньким разом із величезними запасами боєприпасів, пального, продовольства та інших товарів. А скільки німці там захопили трофейної зброї? Й нині не зрозуміло, ким був насправді Кирпонос: бездарним, безвольним командувачем чи навіть лукавим? Та й більшість українців переходили на бік німців...»
І це також не було для мене новиною. Подібні звинувачення на адресу Кирпоноса й українців я багато разів чув ще на фронті в 1943-1944 роках, а потім під час навчання в інституті й згодом - всюди, де довелося працювати. Цей наклеп спеціально вигадали головні винуватці, які створили ситуацію «раптового» нападу Гітлера. Сталін і його найближчі пропагандисти шукали «цапів-відбувайлів» за розгром наших військ і втрату величезних територій у 1941 році.
Мене ця неправда терзала й мучила так само, як і всіх українців-фронтовиків і тих, кому через молодість і старість не довелося воювати.
Тому завжди дуже уважно слухав учасників боїв за Київ і перечитував усе, що потрапило до рук про хід боїв в Україні.

(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 23.09.2011 > Тема ""Білі плями" історії"