Версiя для друку Обговорити в форумi

Наш перший редактор. Перший редактор першої в Українській державі україномовної газети, що видається у Криму. І газету цю не спустили за рознарядкою згори – право на неї треба було виборювати, створювати її у складній на той час атмосфері Кримського півострова, який посилено дрейфував у бік Росії. Але було палке бажання зреалізувати своє право бути в Україні українцями. І хоча ним живилася значна частина української інтелігенції, потрібно було ще й багато іншого – досвід організаторської роботи, зв’язки, нарешті, воля і просто відчайдушність, готовність не зупинятися перед зачиненими дверима і вдало підбирати до кожних з них ключик.
Усе це Олександр Павлович Кулик робити вмів і, маючи команду однодумців, незабаром очолив газету, назву для якої підбирали усією громадою, як люблячі батьки для довгоочікуваної дитини, а зупинилися на «Кримській світлиці».
Олександр Кулик – людина знана й авторитетна в різних колах: у письменницьких, бо сам член ще радянської, а потім і української спілки, у видавничих (пройшов шлях від редактора до заступника головного редактора), серед компартійних функціонерів (довелося співпрацювати, бо лідерів поза цією системою тодішня влада не визнавала) і, нарешті, серед палких українських патріотів, яких полюбляли називати «заплямованим» словом – націоналісти.
Олександра Павловича знаю впродовж 30 років, щоправда, з 17 вересня 2010 року мушу говорити «знала» — минулої осені його життя обірвалося стрімко і зненацька. На той час уже 15 років він був власним кореспондентом «Урядового кур’єра» і наші життєві стежини перетиналися нечасто. Але він був — мужня людина, справжній чоловік, який все робив на повну силу, і, здавалося, так триватиме завжди. Пам’яталися його гострі за змістом редакторські колонки, до створення кожної з яких він підходив як до написання твору не одноденного призначення, пам’яталися бурхливі суперечки, в результаті яких народжувалися не взаємні образи, а швидше — таки істина. Атмосфера в редакції складалася по-справжньому творча, а гонорари видавалися лише за власний продукт. Усе, що народжувалося з-під пера нерядового, ставало подією для усіх.
Прощання з Олександром було велелюдним: прийшли і колишні компартійні чиновники, і українські та російські патріоти, і просто журналісти та знайомі й друзі. Не було лише жодного представника «Урядового кур’єра», де останнім часом працювалося Олександру не дуже комфортно – його прямий і відвертий стиль викликав там певну настороженість.
Про це я дізналася від вдови Олександра Євгенії, котру запросила до редакції, де вже не лишилося людей, які б «перетиналися» з її чоловіком, тим більше, не було від кого почути про нього щось нове або ж добре забуте старе.
Народився Олександр Кулик 4 червня 1952 року в с. Христівка Чаплинського району Херсонської області. З Євгенією познайомилися в Кримському педагогічному інституті, де обоє обрали істфак. Але якщо Женя побудувала собі вчительську кар’єру і понад два десятиліття пропрацювала завучем, то Олександр буквально розривався від захоплень, бо був щедро обдарований природою різноманітними талантами. У гуртожитку інституту він мав проблеми, бо на шпалерах малював храми, і у кожній кімнаті – свій, не просто вигаданий, а реально існуючий. В армії він співав (і добре) – служив у ансамблі пісні і танцю радянських військ у Німеччині, за що був премійований позачерговою відпусткою. Дмитро Гнатюк, з яким познайомився, навіть запрошував його до консерваторії. Але понад усе хотілося писати. І Сашко писав, це тривало все його життя. Не цурався й громадської роботи – деякий час очолював Кримське відділення Всеукраїнської організації «Просвіта». Схилявся то на бік однієї, то іншої партії – залежно від того, наскільки на той час виглядали вони патріотичними і перспективними. А за долю країни вболівав, як за щось особисте – цьому були присвячені емоційні сторінки його щоденника, інтимного документа, про який знала лише дружина.
Колись вони планували дожити до золотого весілля, як батьки Жені, та не судилося. «Справедливий, небайдужий» — Євгенія Трофимівна підшуковує належні слова, подумки гортаючи сторінки їхнього спільного життя. І ось ми зупиняємося на позитиві – Олександр Павлович таки дочекався онука. Він був би свого часу не проти, аби його донька Катя виявилася хлопчиком – надто вже хотілося передати комусь те, що переповнювало душу, свій чоловічий досвід, бо то не завжди дівоча справа. І ось Господь подарував шанс – тепер свої плани на майбутнє дідусь поєднував із Сергійком. Але встиг з ним лише раз сфотографуватися, коли тому не було ще й трьох місяців…
Так і пішов наш перший редактор у інші світи, а за три дні опечатали і приміщення газети, яку він завжди вважав своєю. «Він страшенно обурювався, — розповідає Євгенія. – Він не міг змиритися з тим, що газета згасає». А я подумки звернулася у простір: «Олександре Павловичу, друже, але ж ми воскресли і тепер берегтимемо твою пам’ять!»
А тим часом у його рідному селі, як повідомила Євгенія, готуються до урочистого відкриття на Покрову меморіальної дошки в рідній Сашковій школі. Водночас там запрацює і куточок, що розповідатиме про цю непересічну людину. Адже не кожне село може пишатися тим, що подарувало країні трьох письменників, які здобули це звання ще за часів, коли воно було дуже вагомим на відміну від сьогодення. Щоправда, двоє з них уже здійснили свою місію. Залишився лише старший брат Олександра Валерій та ось, сподіваюся, підросте Сергійко і теж візьметься за перо…

Тамара СОЛОВЕЙ

«Урядовий кур’єр» «попрoщався» зі своїм власкором ось цим його матеріалом (21 вересня 2010 року), який дасть можливість читачам «Кримської світлиці» зрозуміти, що боліло нашому першому редакторові до останньої хвилини його життя

ЧИ СТАНЕ КРИМ ПЕРЛИНОЮ УКРАЇНИ?

Згадалося... Якось брав інтерв’ю в одного з тепер уже колишніх керівників Кримського уряду. Поставив запитання про розвиток економіки автономії на основі інновацій та інвестицій. Відповідь не забарилася — йдуть у Крим інвестиції, йдуть. Причому, не тільки вітчизняні, а й зарубіжні. Назвали й цифри. Наприклад, в 2009 році іноземні інвестори вклали у розвиток Криму 117,5 млн. доларів США, країни СНД — 72 млн. американських доларів, країни ЄС — 30 млн. «зелених», інші країни світу (тодішній голова Ради міністрів АРК не назвав ці країни і можна було легко здогадатися, що йдеться про офшори) — майже 14 млн. доларів США.
На перший погляд картина обнадійлива: у світі, виявляється, про Крим знають. Чи знають міжнародні інвестори про те, що Крим хочуть перетворити на перлину України, невідомо. Напевно, не знають, що таке завдання перед керівниками автономії, центральними міністерствами і відомствами поставив Віктор Янукович практично недавно. І в Криму закипіла робота. Урядова команда Василя Джарти взялася за виконання завдання Президента України активно: наводиться лад у земельній сфері, яка є основою корупції в Криму. Колишня влада автономії, яку поміняли на управлінців з Донбасу, відмінила кілька рішень Сакської райради з виділення землі, які виявилися незаконними, через місяць у Криму повинні провести перший земельний аукціон. Це зробить операції із земельними ресурсами відкритими, унеможливить зловживання. Та чи зможе команда управлінців на чолі із Василем Джарти, керівники прокуратури АРК, СБУ, міліції розібратися з дерибаном землі у Нікітському ботанічному саду, невідомо. Впевненості немає, бо до цього дерибану свого часу долучилися дуже авторитетні люди, яких ми часто бачимо в авторській програмі Савіка Шустера...
Особливо активно надходять інвестиції в розвиток Південного берега АРК — від Судака до Севастополя будують п’ятизіркові приватні готелі, пансіонати, ресторани, кафе, бари. Ці споруди відповідають європейським стандартам і за комфортом не поступаються французьким чи навіть швейцарським об’єктам туризму. Правда, відпочинок у кримських новостворених оздоровницях дорожчий за європейський і обслуговування у нас ще не дотягує до європейського. Ми погано вчимо персонал, особливо середньої ланки — покоївок, адміністраторів, офіціантів, касирів, екскурсоводів. Ця категорія «обслуги» майже не володіє секретами європейського сервісу, не знає іноземних мов, працює за радянськими стандартами, за принципом — якщо людина приїхала до Криму відпочивати, то вже нікуди цей турист не дінеться. А ось куди діваються гроші від туризму, невідомо. Урядовці автономії люблять говорити про вдалий минулорічний курортний сезон, захоплено повідомляють, що Крим відвідало майже 5 млн. гостей. Якщо кожен турист залишив у Криму 100 доларів, то взагалі виходить дуже солідна сума — 500 мільйонів доларів! Куди ділися ці мільйони, ніхто не знає.
Приватний туристичний бізнес працює в «тіні». І прибутки свої цей бізнес, як правило, показує мінімальні, тож, відповідно, і податки платить мінімальні. В курортних містах і особливо в курортних селищах повно новеньких пансіонатів, які не зареєстровані, діють як «літні кухні», в яких відпочивають «родичі» аборигенів.
Ще одна серйозна проблема для Криму — екологічна. Хіба можна вважати Крим перлиною України-курортної, коли на півночі Кримського півострова киптюжать небо хімічні підприємства, а новозбудовані готелі та ресторани на Південному березі Криму просто скидають свої відходи в море? Практично усі селища, що розташовані на ПБК, не мають нормальних очисних споруд, стара комунальна мережа не витримує навантаження, і нечистоти забруднюють море, а в цьому морі з насолодою плавають туристи з усіх куточків України, з Росії і навіть іноземці хлюпаються в коктейлі, вибачте на слові, з відходів людської діяльності.
Так що самі по собі інвестиції, що надійшли в Крим, ще не означають прогресивний поступ. Крим давно потребує серйозної концепції розвитку, над якою зараз працюють і наші експерти, і економісти з Росії. Незабаром цей документ у вигляді законопроекту побачить світ, та чи вдасться перетворити Крим на перлину України, досі невідомо, бо практично усі урядові команди в Криму обіцяли створити рай, а насправді створили на півострові пекло.

Олександр КУЛИК

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 30.09.2011 > Тема "Українці мої..."