Версiя для друку Обговорити в форумi

Чужого горя не буває...

Є речі, які не можна виправдати нічим: ні прагненням свободи і незалежності, ні бажанням помсти (хай навіть вмотивованої), ні гарячим східним темпераментом. Бо насправді вони мають лише один-єдиний синонім – фашизм, і цим все сказано.
Це він показав своє криваве обличчя 1 вересня 2004 року в Північноосетинському місті Беслан, а до того впродовж півроку забрав сотні життів ні в чому не повинних людей під час терактів. Воювати з беззахисними, завдавати їм удару в спину – таким був почерк терористів з угруповання Шаміля Басаєва.
Але події у Беслані були найпідступнішими і найкривавішими, вони позбавили життя 334 людей: школярів, їхніх вчителів, батьків і гостей, що прийшли на свято Першого дзвоника. І лише менше 5% серед загиблих – учасники спецоперації зі звільнення заручників, переважно бійці загону спецпризначення. Чому так багато жертв, із яких 186 – діти? Сьогодні вже ніхто не дасть відповідь, наскільки грамотно була спланована і здійснена операція. Але й чекати далі ніяк не можна було – в школі пролунав вибух, розпочалася стрілянина, виснажених голодом і спрагою заручників терористи примусили пити власну сечу.
У ті дні до бесланської трагедії була прикута увага всієї світової спільноти. Не стала винятком і Україна, хоча її участь у фізичній і психологічній реабілітації дітей (а це тривало аж до минулого року) ніде не афішувалася.
Разом з тим, була людина, яка постійно стежила за цим процесом і брала в ньому найактивнішу участь. І ось з’явився фотоальбом під назвою «Беслан. Осетинська трагедія», на презентацію якого до Універсальної бібліотеки ім. І. Франка були запрошені гості та журналісти. Його автор Валерій Савлаєв (на фото праворуч), голова Кримської республіканської громадської організації «Конгрес осетинів Криму», є членом Спілки фотохудожників України і просто людиною сердечною і чуйною, яка, готуючи альбом до друку, поставила собі за мету віддячити українському народові за його допомогу осетинським дітям.
Валерій Миколайович Савлаєв, здається, дійсно довго чекав на цей «момент істини» і тепер із захопленням розповідав про екс-президента Леоніда Кучму, який двічі приїздив на місце відпочинку осетинських школярів (а перша група відпочиваючих становила 800 осіб). «Ми ніколи не забудемо вашу допомогу і обіцяємо гідно представляти свій народ на українській землі», — заявив Валерій Савлаєв, пояснюючи, що представники осетинської діаспори в Україні жодного разу не відчували тут утисків чи зневаги.
На презентацію прибув із Осетії і брат Валерія Фелікс, який побажав, аби всі народи були добрішими одне до одного. Виступили також представник Товариства російських співвітчизників за кордоном Олександр Зинов’єв із Севастополя та його земляк Олександр Лазебник, який представляв культурно-історичний центр «Вітчизна», люди, які взяли участь у створенні альбому, зокрема, художники-дизайнери батько і син Жерибори, працівники Кримського республіканського комітету з інформації та інші.
Валерій Савлаєв розповів, що покладено в основу укомплектування альбому фотографіями. Перша його частина – це офіційні знімки, які робилися безпосередньо під час бесланської трагедії. А друга – його власні фотографії, що створювалися в період реабілітації дітлахів у «Артеку», Гурзуфі, Севастополі, де особливо активна осетинська діаспора. Зі світлин дивляться на нас, на перший погляд, звичайні дитячі обличчя. Але якщо звичайні, то чому цим дітям боляче дивитися в очі, що в них таке закарбувалося, від чого завмирає серце? Кажуть, подібний стрес – невиліковний. Адже в 66 осетинських родинах загинуло від двох до шести їхніх членів, це коли за всі роки Великої Вітчизняної війни на фронтах було втрачено майже стільки ж бесланських чоловіків, як за три дні мирних громадян у стінах школи. Але, гортаючи альбом, ми бачимо, що світлішають дитячі очі, скресає крига в дитячих душах.
«Ця книга має бути в бібліотеці кожної школи!» — слушно заявляє начальник міського управління освіти і науки Сергій Трифонов. Але ж, здавалося, щеплення проти антилюдяності робилися і за радянських часів. У Московському літературному інституті ім. Горького, де я навчалася, було особливо багато жителів Кавказу, а кімнату ми ділили на двох з представницею Північної Осетії Тамарою Дзагкоєвою. Всі ці люди були дуже доброї й веселої вдачі. Варто їм було лише почути перші «па» національної мелодії, як їхні ноги самі танцювали. Хіба ж вони могли створити сім’ї і народити вбивць? Не могли. А ось щодо пісні і танців, тут все лишилося, як і багато років тому.
У фотоальбомі В. Савлаєв описує такий епізод. В останній день перебування дітей в «Артеку» він із товаришем приїхав їх навідати, але було вже пізно, діти спали, а у вогнищі жевріли останні вуглинки. Тоді Валерій Миколайович заграв на гармошці рідну осетинську мелодію. І вже за кілька хвилин галявина заповнилася дітьми. Вони раділи, сміялися, танцювали, як їхні батьки і діди. Вони були часточкою свого народу і часточкою людства, й ніхто не мав права позбавляти їх життя і дитинства.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 30.09.2011 > Тема "З потоку життя"