"Кримська Свiтлиця" > #20 за 30.09.2011 > Тема "Українці мої..."
#20 за 30.09.2011
ЛЕЛЕЧИЙ КЛЮЧ
╤м’я Павла Мазура — вчителя з Мар╕уполя — добре знайоме читачам «Кримсько╖ св╕тлиц╕», його публ╕кац╕╖ регулярно з’являються на ╖╖ шпальтах. Але менше знайомий читацькому загалу сам автор цих публ╕кац╕й: хто в╕н, якого роду-племен╕? То, може, м╕й допис «Лелечий ключ» хоч деякою м╕рою дасть в╕дпов╕дь на це запитання. Бо знаю Павла Мазура по сп╕льн╕й робот╕ у школ╕ вже багато рок╕в. Бажано, щоб це трапилося у переддень нашого профес╕йного свята, бо День учителя ╕ день народження Павла Мазура зб╕гаються.
Минулого року мар╕упольське видавництво «Азов’я» випустило друком книгу Павла ╤вановича Мазура «Розгойдан╕ дзвони пам’ят╕ (Спогади ╕ роздуми вчителя)». На обкладинц╕ книги присвята: «Мо╓му правнуков╕ Костянтину — майбутньому вчителев╕ в п’ятому покол╕нн╕». Ось тут, у ц╕й книжц╕, ╕ викладена ╕стор╕я роду педагог╕в — Мазур╕в. На свят╕ вшанування представник╕в педагог╕чних династ╕й Донецького краю, що в╕дбулося в переддень Дня вчителя, династ╕ю Мазур╕в представляв Владислав Мазур, кандидат техн╕чних наук, старший викладач Приазовського техн╕чного ун╕верситету, правнук засновника династ╕╖, батько маленького Костика — майбутнього вчителя в п’ятому покол╕нн╕. А все починалося майже сто рок╕в тому. У 1926 роц╕ хлопець з Под╕льського села ╤ван Мазур проклав свою першу борозну на педагог╕чн╕й нив╕. ╤ йшов нею сорок рок╕в. Десять рок╕в потому педагогом стала його дружина Ольга Як╕вна. Складним був ╖╖ шлях до вчительсько╖ посади. Адже коли молодята побралися, Ольга була неписьменною. Довелося самотужки за допомогою чолов╕ка опановувати елементарн╕ знання. Пот╕м було навчання на роб╕тфац╕, у Тульчинському педтехн╕кум╕. Уже в пово╓нн╕ роки, насл╕дуючи батьк╕в, учителями стали ╖хн╕ д╕ти: син Павло ╤ванович, донька Св╕тлана ╤ван╕вна, нев╕стка Д╕на Микола╖вна. Св╕тлана ╕ Д╕на в╕ддали школ╕ по 30 рок╕в, а Павло — 53! Це було друге покол╕ння педагог╕в-Мазур╕в. Трет╓ покол╕ння представлене Над╕╓ю В’ячеслав╕вною Казьчук, Ольгою Олександр╕вною Гатун ╕ Тетяною Павл╕вною Мазур. Четверте — Ольгою Олександр╕вною ╕ Владиславом Олександровичем Мазурами. Загалом ╖хн╕й педагог╕чний стаж становить ТРИСТА рок╕в. Кожен з них м╕г би стати геро╓м «педагог╕чно╖ поеми» нашого часу. Шестеро з них — учител╕ початкових клас╕в, укра╖нсько╖ мови та л╕тератури, ╕стор╕╖, ф╕зики, х╕м╕╖, математики, ╕нформатики, музики ╕ сп╕ву. Широка сучасна «географ╕я» прац╕ член╕в династ╕╖ — Мар╕уполь, В╕нничина, Б╓лгородщина, Москва ╕ П╕дмосков’я Рос╕йсько╖ Федерац╕╖. Але незважаючи на в╕дстан╕, що ╖х розд╕ляють, у вчител╕в-Мазур╕в гармон╕йно по╓дну╓ться педагог╕чний досв╕д старшого й молодшого покол╕нь. Тут пану╓ творча спадков╕сть. А тому й нитка часу за будь-яких обставин не перерива╓ться. А ще вони пам’ятають, чи╖ вони д╕ти, якого кор╕ння. Нав╕ть далеко в╕д Укра╖ни не забувають, що вони — укра╖нц╕. ╤ не лише пам’ятають... За с╕мейних обставин Св╕тлана ╤ван╕вна, зак╕нчивши Кам’янець-Под╕льський пед╕нститут, усе сво╓ вчительське життя провела в одному з м╕ст П╕дмосков’я. Як т╕льки виникло в Москв╕ об’╓днання укра╖нц╕в, вона записалася до нього. Св╕тлана — одна з орган╕затор╕в перших нед╕льних шк╕л у столиц╕ Рос╕╖. На вс╕х п’яти Всесв╕тн╕х конгресах укра╖нц╕в заруб╕жжя (у тому числ╕ ╕ в серпн╕ цього року) вона входила до складу делегац╕╖ укра╖нц╕в Рос╕йсько╖ Федерац╕╖. Але все то було п╕зн╕ше... Патр╕арх учительсько╖ династ╕╖ ╤ван Григорович Мазур в╕ддав д╕тям, улюблен╕й справ╕ сорок рок╕в свого життя — з 1926 до 1966. Була, щоправда, к╕лькар╕чна перерва – у роки минуло╖ в╕йни одягнув учитель солдатський одностр╕й ╕ п╕шов захищати р╕дний край, з боями д╕йшов до Праги ╕ Берл╕на. Де т╕льки не працював ╤ван Григорович: ╕ в с╕льськогосподарськ╕й школ╕, ╕ на роб╕тфац╕, ╕ в загальноосв╕тн╕й школ╕. Об╕ймав ус╕ посади — учителя, завуча, директора. Зрештою, вир╕шив, що кращо╖ посади, н╕ж учитель, який пост╕йно сп╕лку╓ться з╕ школярами, нема╓! Цей принцип ╕ був покладений в основу педагог╕чного св╕тобачення вс╕х його д╕тей, онук╕в ╕ правнук╕в, як╕ полинули за ним, наче лелечий ключ. Бо тут, ╕ лише тут, джерела педагог╕чно╖ творчост╕! Адже вчительська праця — то творча праця! Найб╕льш яскраво цей принцип проявився в п╕встол╕тн╕й прац╕ у школ╕ Павла ╤вановича Мазура. В╕н — не лише досв╕дчений вчитель ╕ орган╕затор народно╖ осв╕ти, але й письменник, журнал╕ст, кра╓знавець. До його 80-р╕ччя Донецька обласна ун╕версальна наукова б╕бл╕отека ╕м. Н. К. Крупсько╖ видала б╕бл╕ограф╕чний покажчик, де лише перел╕к друкованих праць Павла ╤вановича займа╓ 78 стор╕нок. З-п╕д його пера уже вийшло 39 книжок, б╕льш╕сть з яких присвячено школ╕, учительськ╕й прац╕. Це — «Роздуми про сучасного вчителя», «Рад╕сть учити ╕ вчитись», «Сл╕д на земл╕», «Хочу бути людиною», «Колиска земсько╖ народно╖ школи», «Отч╕ св╕тильники», «Розгойдан╕ дзвони пам’ят╕» та ╕нш╕. Учительська та громадська праця Павла ╤вановича г╕дно поц╕нована: в╕н ма╓ звання В╕дм╕нника народно╖ осв╕ти, нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора ╕ «Знак Пошани», в╕дзнакою Укра╖нського Ре╓стрового Козацтва — орденом «Бронзовий ╕ козацький хрест», медаллю Всеукра╖нського Товариства «Просв╕та» «Буд╕вничий Укра╖ни», грамотою Президента Укра╖ни, знаком «Почесний кра╓знавець Донеччини». Трич╕ йому присуджено вищ╕ осв╕тянськ╕ в╕дзнаки Укра╖ни: «Струна високого неспокою» (2001), «Малиновий дзв╕н душ╕» (2003), «Залиш мен╕ в спадок думку найвищу» (2004). Лауреат л╕тературного конкурсу ╕мен╕ Григор╕я Кривди, рег╕онального конкурсу «Книга Донбасу-2007», м╕ського фестивалю «Книга ╕ преса Мар╕уполя» (2008, 2009, 2010). Хочу зак╕нчити допис невеличким уривком з книги «Розгойдан╕ дзвони пам’ят╕». «З небесних висот, як малиновий дзв╕н, линуть до нас, нин╕ сущих, слова патр╕арха нашого вчительського роду: «Д╕ти, онуки й правнуки, пам’ятайте, що праця вчителя — то свята справа. Що може бути кращим ╕ благородн╕шим, н╕ж плекання юн╕! Учитель безсмертний у сво╖й сут╕, бо його справу понесуть дал╕ його учн╕... Старайтесь бути вчителем не за посадою, а за покликанням. У творчост╕ — сенс ╕ рад╕сть учительського життя...» Ц╕ слова не придуман╕ мною, вони взят╕ з листа, якого батько, гвард╕╖ старший сержант ╤ван Григорович Мазур написав 12 с╕чня 1944 року в окоп╕ за к╕лька годин до р╕шучого бою на плацдарм╕ за В╕слою п╕д Сандомиром. Досв╕дчений солдат розум╕в, що б╕й буде важким ╕ кривавим, що, скор╕ш за все, це останн╕й його лист. ╤ в╕н прагнув сказати нам, його спадко╓мцям, найголовн╕ше. Але доля йому й на цей раз посм╕хнулася — батько залишився живим, а груди його солдатського однострою прикрасила в той день ще одна нагорода — медаль «За в╕двагу». ╤ п╕шов учитель дал╕ дорогами ╢вропи — на Берл╕н ╕ Прагу. Але де б лише на хвилину не зупинялась його 117 стр╕лецька див╕з╕я, ц╕кавився шк╕льними справами — а як у них? Ми, батьку, пам’ята╓мо тв╕й запов╕т. Пам’ята╓мо й ╕демо творчими шляхами, що ти ╖х окреслив. ╤ншого нам не дано, бо ми — учительськ╕ д╕ти, ми — вчител╕!
Л╕д╕я МОЛЧАНОВА, учителька м. Мар╕уполь
Павло МАЗУР МАЗУРОВА КРИНИЦЯ
╢ два села на п╕вдн╕ Под╕лля, що пос╕дають особливе м╕сце в б╕ограф╕╖ мо╖х батьк╕в: Мовчани, де вони народилися, ╕ Вила-Ярузьк╕, де, починаючи з 1927 року й до виходу на пенс╕ю, вони працювали у школ╕. Трич╕ батьки отримували призначення в ╕нш╕ школи ╕ трич╕ поверталися у Вила-Ярузьк╕... ╤ для мене це село особливе. Тут я народився, п╕шов до першого класу. Тут колихали мене, обмивали тепл╕ р╕чков╕ води лаг╕дно╖ Мурафи. Тут у р╕дн╕й школ╕ я зробив у 1947 роц╕ перший крок на сво╓му вчительському шляху. До цього часу мен╕ ввижаються ув╕ сн╕ наша хатина з маленькими в╕концями, крислатий гор╕х, що накрив сво╖м в╕ттям мало не все подв╕р’я, батько, що пора╓ться на пас╕ц╕ б╕ля вулик╕в, мати, що сидить над зошитами сво╖х першокласник╕в, сестричка Св╕тлана, що бавиться з козочкою Мушкою... А на вулиц╕, поблизу вор╕т, з досв╕ту до п╕вноч╕ скрип╕ла корбою криниця. Сюди з найдальших кутк╕в села йшли з в╕драми люди, бо вода в «Мазуров╕й криниц╕» була найсолодшою, прозорою, наче дитяча сльоза. Та й батько пост╕йно дбав про криницю. Завжди тут було охайно прибрано, вис╕ло на ланцюз╕ чисте в╕дро, поряд з цямринами облаштував батько зручну лавочку, де можна було перепочити, обговорити с╕льськ╕ новини. Батько, пригаду╓ться, також любив посид╕ти тут, посп╕лкуватися з односельцями, до його думки прислухалися, бо був у Вилах авторитетною людиною, незм╕нним депутатом с╕льсько╖ ради. ...Спливли Мурафою роки... Уже чверть стол╕ття, як батьки, в╕дпрацювавши в школ╕ по сорок рок╕в, в╕д╕йшли ген за небокрай... А ми, ╖хн╕ д╕ти, роз’╖хались у св╕ти заробляти св╕й учительський хл╕б. А тим часом старенька хата розвалилася, гор╕х засох... ╤ лише криниця, що б╕ля нашого колишнього об╕йстя, в╕рно служить людям, ╕ як завжди, до не╖ з в╕драми посп╕шають жител╕ села, бо тут (як вони ╕ сьогодн╕ кажуть), у «Мазуров╕й криниц╕ найсолодша вода». Так ╕ по цей день залиша╓ться на згадку односельцям наше пр╕звище, а ще прозора солодка вода ╕ т╕ знання, як╕ колись дали чи не вс╕м вилянам мо╖ батьки. ╤ з досв╕ту до п╕вноч╕ скрипить корба на Мазуров╕й криниц╕.
╤з книги «Розгойдан╕ дзвони пам’ят╕»...
На фото: сидять ╤ван Григорович ╕ Ольга Як╕вна Мазури, стоять Павло ╤ванович ╕ Св╕тлана ╤ван╕вна Мазури (1959 р.)
"Кримська Свiтлиця" > #20 за 30.09.2011 > Тема "Українці мої..."
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=9426
|