Версiя для друку Обговорити в форумi

Ім’я Павла Мазура — вчителя з Маріуполя — добре знайоме читачам «Кримської світлиці», його публікації регулярно з’являються на її шпальтах. Але менше знайомий читацькому загалу сам автор цих публікацій: хто він, якого роду-племені?
То, може, мій допис «Лелечий ключ» хоч деякою мірою дасть відповідь на це запитання. Бо знаю Павла Мазура по спільній роботі у школі вже багато років.
Бажано, щоб це трапилося у переддень нашого професійного свята, бо День учителя і день народження Павла Мазура збігаються.

Минулого року маріупольське видавництво «Азов’я» випустило друком книгу Павла Івановича Мазура «Розгойдані дзвони пам’яті (Спогади і роздуми вчителя)».
На обкладинці книги присвята: «Моєму правнукові Костянтину — майбутньому вчителеві в п’ятому поколінні».
Ось тут, у цій книжці, і викладена історія роду педагогів — Мазурів.
На святі вшанування представників педагогічних династій Донецького краю, що відбулося в переддень Дня вчителя, династію Мазурів представляв Владислав Мазур, кандидат технічних наук, старший викладач Приазовського технічного університету, правнук засновника династії, батько маленького Костика — майбутнього вчителя в п’ятому поколінні.
А все починалося майже сто років тому. У 1926 році хлопець з Подільського села Іван Мазур проклав свою першу борозну на педагогічній ниві. І йшов нею сорок років.
Десять років потому педагогом стала його дружина Ольга Яківна. Складним був її шлях до вчительської посади. Адже коли молодята побралися, Ольга була неписьменною. Довелося самотужки за допомогою чоловіка опановувати елементарні знання. Потім було навчання на робітфаці, у Тульчинському педтехнікумі.
Уже в повоєнні роки, наслідуючи батьків, учителями стали їхні діти: син Павло Іванович, донька Світлана Іванівна, невістка Діна Миколаївна. Світлана і Діна віддали школі по 30 років, а Павло — 53! Це було друге покоління педагогів-Мазурів.
Третє покоління представлене Надією В’ячеславівною Казьчук, Ольгою Олександрівною Гатун і Тетяною Павлівною Мазур. Четверте — Ольгою Олександрівною і Владиславом Олександровичем Мазурами.
Загалом їхній педагогічний стаж становить ТРИСТА років. Кожен з них міг би стати героєм «педагогічної поеми» нашого часу.
Шестеро з них — учителі початкових класів, української мови та літератури, історії, фізики, хімії, математики, інформатики, музики і співу.
Широка сучасна «географія» праці членів династії — Маріуполь, Вінничина, Бєлгородщина, Москва і Підмосков’я Російської Федерації.
Але незважаючи на відстані, що їх розділяють, у вчителів-Мазурів гармонійно поєднується педагогічний досвід старшого й молодшого поколінь. Тут панує творча спадковість. А тому й нитка часу за будь-яких обставин не переривається.
А ще вони пам’ятають, чиї вони діти, якого коріння. Навіть далеко від України не забувають, що вони — українці. І не лише пам’ятають...
За сімейних обставин Світлана Іванівна, закінчивши Кам’янець-Подільський педінститут, усе своє вчительське життя провела в одному з міст Підмосков’я. Як тільки виникло в Москві об’єднання українців, вона записалася до нього. Світлана — одна з організаторів перших недільних шкіл у столиці Росії. На всіх п’яти Всесвітніх конгресах українців зарубіжжя (у тому числі і в серпні цього року) вона входила до складу делегації українців Російської Федерації.
Але все то було пізніше...
Патріарх учительської династії Іван Григорович Мазур віддав дітям, улюбленій справі сорок років свого життя — з 1926 до 1966. Була, щоправда, кількарічна перерва – у роки минулої війни одягнув учитель солдатський однострій і пішов захищати рідний край, з боями дійшов до Праги і Берліна.
Де тільки не працював Іван Григорович: і в сільськогосподарській школі, і на робітфаці, і в загальноосвітній школі. Обіймав усі посади — учителя, завуча, директора. Зрештою, вирішив, що кращої посади, ніж учитель, який постійно спілкується зі школярами, немає! Цей принцип і був покладений в основу педагогічного світобачення всіх його дітей, онуків і правнуків, які полинули за ним, наче лелечий ключ. Бо тут, і лише тут, джерела педагогічної творчості! Адже вчительська праця — то творча праця!
Найбільш яскраво цей принцип проявився в півстолітній праці у школі Павла Івановича Мазура. Він — не лише досвідчений вчитель і організатор народної освіти, але й письменник, журналіст, краєзнавець. До його 80-річчя Донецька обласна універсальна наукова бібліотека ім. Н. К. Крупської видала бібліографічний покажчик, де лише перелік друкованих праць Павла Івановича займає 78 сторінок. З-під його пера уже вийшло 39 книжок, більшість з яких присвячено школі, учительській праці. Це — «Роздуми про сучасного вчителя», «Радість учити і вчитись», «Слід на землі», «Хочу бути людиною», «Колиска земської народної школи», «Отчі світильники», «Розгойдані дзвони пам’яті» та інші.
Учительська та громадська праця Павла Івановича гідно поцінована: він має звання Відмінника народної освіти, нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора і «Знак Пошани», відзнакою Українського Реєстрового Козацтва — орденом «Бронзовий і козацький хрест», медаллю Всеукраїнського Товариства «Просвіта» «Будівничий України», грамотою Президента України, знаком «Почесний краєзнавець Донеччини». Тричі йому присуджено вищі освітянські відзнаки України: «Струна високого неспокою» (2001), «Малиновий дзвін душі» (2003), «Залиш мені в спадок думку найвищу» (2004). Лауреат літературного конкурсу імені Григорія Кривди, регіонального конкурсу «Книга Донбасу-2007», міського фестивалю «Книга і преса Маріуполя» (2008, 2009, 2010).
Хочу закінчити допис невеличким уривком з книги «Розгойдані дзвони пам’яті».
«З небесних висот, як малиновий дзвін, линуть до нас, нині сущих, слова патріарха нашого вчительського роду: «Діти, онуки й правнуки, пам’ятайте, що праця вчителя — то свята справа. Що може бути кращим і благороднішим, ніж плекання юні! Учитель безсмертний у своїй суті, бо його справу понесуть далі його учні... Старайтесь бути вчителем не за посадою, а за покликанням. У творчості — сенс і радість учительського життя...»
Ці слова не придумані мною, вони взяті з листа, якого батько, гвардії старший сержант Іван Григорович Мазур написав 12 січня 1944 року в окопі за кілька годин до рішучого бою на плацдармі за Віслою під Сандомиром. Досвідчений солдат розумів, що бій буде важким і кривавим, що, скоріш за все, це останній його лист. І він прагнув сказати нам, його спадкоємцям, найголовніше. Але доля йому й на цей раз посміхнулася — батько залишився живим, а груди його солдатського однострою прикрасила в той день ще одна нагорода — медаль «За відвагу».
І пішов учитель далі дорогами Європи — на Берлін і Прагу. Але де б лише на хвилину не зупинялась його 117 стрілецька дивізія, цікавився шкільними справами — а як у них?
Ми, батьку, пам’ятаємо твій заповіт. Пам’ятаємо й ідемо творчими шляхами, що ти їх окреслив. Іншого нам не дано, бо ми — учительські діти, ми — вчителі!

Лідія МОЛЧАНОВА,
учителька
м. Маріуполь

Павло МАЗУР
МАЗУРОВА КРИНИЦЯ

Є два села на півдні Поділля, що посідають особливе місце в біографії моїх батьків: Мовчани, де вони народилися, і Вила-Ярузькі, де, починаючи з 1927 року й до виходу на пенсію, вони працювали у школі. Тричі батьки отримували призначення в інші школи і тричі поверталися у Вила-Ярузькі...
І для мене це село особливе. Тут я народився, пішов до першого класу. Тут колихали мене, обмивали теплі річкові води лагідної Мурафи. Тут у рідній школі я зробив у 1947 році перший крок на своєму вчительському шляху.
До цього часу мені ввижаються уві сні наша хатина з маленькими віконцями, крислатий горіх, що накрив своїм віттям мало не все подвір’я, батько, що порається на пасіці біля вуликів, мати, що сидить над зошитами своїх першокласників, сестричка Світлана, що бавиться з козочкою Мушкою...
А на вулиці, поблизу воріт, з досвіту до півночі скрипіла корбою криниця. Сюди з найдальших кутків села йшли з відрами люди, бо вода в «Мазуровій криниці» була найсолодшою, прозорою, наче дитяча сльоза.
Та й батько постійно дбав про криницю. Завжди тут було охайно прибрано, висіло на ланцюзі чисте відро, поряд з цямринами облаштував батько зручну лавочку, де можна було перепочити, обговорити сільські новини.
Батько, пригадується, також любив посидіти тут, поспілкуватися з односельцями, до його думки прислухалися, бо був у Вилах авторитетною людиною, незмінним депутатом сільської ради.
...Спливли Мурафою роки...
Уже чверть століття, як батьки, відпрацювавши в школі по сорок років, відійшли ген за небокрай...
А ми, їхні діти, роз’їхались у світи заробляти свій учительський хліб.
А тим часом старенька хата розвалилася, горіх засох...
І лише криниця, що біля нашого колишнього обійстя, вірно служить людям, і як завжди, до неї з відрами поспішають жителі села, бо тут (як вони і сьогодні кажуть), у «Мазуровій криниці найсолодша вода».
Так і по цей день залишається на згадку односельцям наше прізвище, а ще прозора солодка вода і ті знання, які колись дали чи не всім вилянам мої батьки.
І з досвіту до півночі скрипить корба на Мазуровій криниці.

Із книги
«Розгойдані дзвони пам’яті»...

На фото: сидять Іван Григорович і Ольга Яківна Мазури, стоять Павло Іванович і Світлана Іванівна Мазури (1959 р.)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 30.09.2011 > Тема "Українці мої..."