Версiя для друку Обговорити в форумi

День Українського козацтва відзначається в нашій державі згідно з Указом Президента України від 07.08.1999 року № 966/99 в день свята Покрови Пречистої Богородиці - 14 жовтня.
Козацтво в Україні – це досить важливий компонент національної й територіальної консолідації, що сприяв утворенню українського етносу й допоміг йому вижити в умовах відсутності власної держави.
Враховуючи історичне значення і заслуги козацтва у створенні української державності та суттєвий внесок у сучасний процес державотворення, у 2002 році в Україні створена Міжнародна асоціація «Козацтво». Програмою діяльності цієї організації є: участь у військово-патріотичному вихованні молоді, освітянських, культурно-просвітницьких, природоохоронних заходах, організація туризму тощо.
Попри те, що у Севастополі козаків-державників полюбляють не дуже, тут, на засадах української національної ідеї, діють два полки, по 800 козаків у кожному. Серед севастопольських козаків чимало молоді, прикладом для яких є старші, досвідчені, з непростою долею та тернистим життєвим шляхом. Саме до такої шанованої людини я завітала напередодні свята.
Крокуючи звивистою стежкою, що пролягла між звалищами будівельного сміття, майже на березі моря, я помічаю чимало змін: недавно тут був величезний пустир, тепер у прибережній зоні будівництво не припиняється ні вдень, ні вночі. На вулиці Щитовій, крайній з боку моря, мешкає вельми поважний севастопольський козак і мій респондент – Іван Олексійович Подільник. Його доля запала мені в душу і я кваплюся розповісти про неї читачеві.
Зателефонувавши, аби домовитися про інтерв’ю, розумію, що кваплюся недарма: він щойно виписався з лікарні, де його 5 днів тому прооперували.
Ще у День Незалежності біля пам’ятника Тарасові Шевченку мою увагу привернув чоловік у вишитій сорочці. Там було чимало українців у вишиванках, але цей світився якоюсь тихою радістю, було видно, що для нього це – не просто календарне свято, а довгоочікуване, вистраждане цілим життям. Тоді я його лише поздоровила та зробила фото. Зараз прагну дізнатися більше про його життя й кваплюся, бо 83 роки – вік вельми поважний.
Дзвінок у двері – і мене вже зустрічає подружжя Подільників: Іван Олексійович та Катерина Дем’янівна. Тримається мій респондент бадьоро, хоч через розстібнутого ґудзика видніється заклеєний лікарським пластирем живіт.
- Як же добре, що ви прийшли! - радісно каже Іван Олексійович, дістаючи з кишені папірця, де непевним почерком виведені два прізвища: Наталя Макаренко та Зоя Кочина. Виявляється, в одну з післяопераційних ночей Івану Олексійовичу стало зле. Притисло так, що думав – кінець. І якби не медична сестра Наталя та технічний працівник Зоя, які вправно поставили крапельницю й потім сиділи біля нього по черзі, може, зараз уже цієї розмови б і не було. Тоді він пообіцяв, що подякує їм через газету. Як на диво, газетяр завітав до нього сам.
Отже, мій прихід до цієї оселі виявився доречним, очікуваним, а головне – вчасним.
Примостившись у кріслі, п. Подільник подав мені папір, завірений печаткою: «Хочу, щоб ви знали, з ким маєте справу, а то раптом відмовитеся від спілкування зі мною».
Тримаю в руках архівну довідку направлену в 1998 році з м. Кіров Російської Федерації до села Сокиричі Ківерцівського району Волинської області, де на той час мешкав мій респондент. Ця коротка довідка й справді вмістила досить інформації, аби мати уявлення про мого візаві. Наводжу її, як кажуть, «без купюр»:
 «Подельник Иван Алексеевич, 1928 г. р., уроженец Стрыйского района Дрогобычской области как член семьи участника банды «УПА» выслан из пределов Дрогобычской области на обязательное поселение в Кировскую область в апреле 1946 года.
Подельник И. А. по достижению совершеннолетия, взятый на учет спецпоселения, совершил побег 18 августа 1947 года и скрывался до 19.05.1950 г., содержался под стражей с 19 мая по 26 июля 1950 г., находился на спецпоселении с 26 июля по 6 ноября 1950 г. Вновь арестован 6 ноября 1950 г.
Подельник А. И. осужден по ст. 82 ч. 2 УК РФСР.
В выписке из протокола Особого Совещания при Министерстве Государственной безопасности СССР от 03.02.1951 в графе «постановили» указано: «Подельника Ивана Алексеевича за побег с места поселения заключить в исправительно-трудовой лагерь сроком на ТРИ года, с последующим водворением к месту поселения».
Основание: ф. 16, оп. I, д. 8304.
Оце і вся провина людини, якщо вірити довідці, а вона підтверджена печаткою Управління внутрішніх справ Кіровської області, Інформаційним центром МВС Російської Федерації від 28 січня 1998 року.
Так за що ж судили мого респондента? За те, що вивезений неповнолітнім з України, він втікав додому? За цю «провину» він відсидів три роки й ще двадцять поневірявся на чужині?
Запитань багато, проте найголовнішим, на мій погляд, є саме це:

- Чому й досі навколо УПА точиться стільки брудних та спекулятивних розмов?
- Я народився у 1928 році в с. Жулин Стрийського району. Тепер це – Львівська область, а раніше була – Дрогобицька. Тоді цей край був під Польщею. Люди майже нічого не знали про радянську владу. Хтось казав, що вона страшна, а хтось - навпаки, що добра. Але хто би що не казав, перших представників радянської влади у селі зустрічали з квітами. Проте коли лейтенант, зайшовши до нашої хати та побачивши на стінах портрети Шевченка, Франка й Лесі Українки, хряснув по них прикладом і сказав: «Националистам не место в нашей стране», міф про добру радянську владу вмить розтанув.
Були й інші приклади, коли, скажімо, в село входили німці, то дехто з німецьких солдатів роздавав сільській дітворі цукерки. Люди були розгублені й дезінформовані. Але вже дуже скоро всі побачили, що і НКВДисти, і німецькі окупанти діяли схоже: намагалися воювати з євреями руками євреїв, з українцями - через українських поліцаїв. Чимало людей не витримували залякувань, тортур, шантажу, намагалися захистити свої родини, погоджуючись на співпрацю з окупантами. Було ще чимало прикладів, коли, щоб замести сліди злочинів, НКВДисти перевдягалися у форму вояків УПА. Такі випадки були непоодинокі. Проте місцевий люд швидко розібрався: хто є хто.
Наша розмова з Іваном Олексійовичем була досить тривалою. Я довідалася, як загинув за гратами його батько. Як померла мати і, щоб упізнати її та отримати дозвіл на поховання, його вели до моргу під конвоєм. Як підлітком він із хлопцями боровся проти фашистів.
Сумна історія життя родини, що понад усе любила Україну й наближала її Незалежність. Стало зрозумілим, чому я звернула увагу на цього чоловіка саме у День Незалежності: то було його свято, вистраждане цілим життям.

- З архівної довідки зрозуміло, як і за що Ви опинилися за межами України, проте не зазначено, скільки років Ви прожили в тих краях?
- Двадцять два роки, вже й діти там повиростали. Син пішов навчатися у військове училище й ми надзвичайно переживали, що і його життя буде знівеченим, приховували відомості про виселення родини. Але обійшлося. Коли син був переведений по службі до Севастополя, то забрав і нас сюди. У нас дуже хороші діти: син і донька. Вони піклуються про нас постійно: у нас з Катериною Дем’янівною пенсії невеликі, діти й за квартиру сплачують, і продукти привозять. Ну а готую я вже сам, бо дружина після інсульту не може. Я смачно готую.
- У нас двоє дітей, троє онуків і троє правнуків, - додала 87-річна Катерина Дем’янівна й щасливо всміхнулася.
Ці двоє людей разом уже 61 рік. Вони ні на що не скаржаться, усміхнені й задоволені. Найкращим подарунком до Дня людей похилого віку вважають те, що Іван Олексійович витримав непросту операцію й залишився живим.
На запитання, чи операцію йому провели безкоштовно, він мружить свої яскраво-блакитні очі: «А як ви думаєте?» й додає: «Ми самі добровільно зробили внесок».
Насамкінець розмови Іван Олексійович дістає посвідчення голови Головної ради старійшин Севастопольсько-Чорноморського Коша Ради українського козацтва при Президентові України та погони генерал-майора козацтва і я розумію, що не помилилася, завітавши до цієї оселі.
Діяльність у лавах Міжнародної асоціації «Козацтво» при Президентові України не стала на заваді створенню ним у Севастополі громадської організації «Всеукраїнське братство ОУН-УПА», яке налічує 10 осіб.
Зареєструвати громадську організацію допомогли звичайнісінькі цукерки, - каже, всміхаючись, Іван Олексійович: «Дівчата довго прискіпувалися: то не так оформлено, то не там і не так виписана певна літера. Тоді я накупив коробок з цукерками й попросив усі літери поставити в потрібному порядку, з точки зору юриспруденції. Й вони пішли мені назустріч».
Як не піти назустріч такому українському козаку! Адже все життя він прагнув волі для своєї землі й готовий боронити її до останнього подиху.

Лідія СТЕПКО
м. Севастополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 14.10.2011 > Тема "Українці мої..."