Версiя для друку Обговорити в форумi

Федір МОРГУН

(Уривок з книги «Сталінсько-гітлерівський геноцид українського народу»)

(Публікується у відповідь на заяву Прем’єр-міністра РФ В. Путіна, що Росія перемогла б у Великій Вітчизняній війні і без України...)

Подвигу воїнів Південно-Західного фронту, киян, полтавців і всіх учасників найбільш грандіозної битви Великої Вітчизняної і Другої світової війни, які зірвали бліцкриг влітку 1941 року і врятували Москву, присвячується.

* * *

(Продовження.
Поч. у № 18-19, 20-21, 22-24)

Незабаром панцерні дивізії з гуркотом помчали на південь, піщані та пилові смерчі завертілися з-під гусениць німецьких танків, тягачів з гарматами й автомобілів, які рушили потужними колонами центральними, а в основному піщаними манівцями й лісовими дорогами Брянщини, Чернігівщини й Сумщини. Частини Червоної Армії, перед якими стояло завдання розгромити Гудеріана, були розбиті й розсіяні. За лічені дні ворог захопив великі території, а незабаром і Чернігів, Бахмач, Ніжин, Конотоп, розташовані на найважливіших залізницях, які постачали військам Київського угруповання зброю, боєприпаси, пальне й вивозили в тилові госпіталі десятки тисяч поранених бійців і сотні тисяч цивільного населення.
Кирпонос і його штаб одразу ж оцінили навислу загрозу й шифровкою звернулися до Сталіна з проханням - з метою врятування армії відступити з Києва. Верховний Головнокомандуючий назвав Кирпоноса боягузом і панікером, заборонив і думати про відступ, вимагав на смерть стояти на зайнятих рубежах правого берега Дніпра.
Через кілька днів німецькі танки захопили Ромни й Лохвицю. Залишилося лише 40 кілометрів до старовинного міста Лубни, через яке проходила єдина, що залишилася, залізниця, котра живила наші війська зі сходу.
Кирпонос знову просить Сталіна дозволити здати столицю України, вивести війська в бік Полтави й Харкова і зайняти оборону на річці Псел. Його знову, але ще з більшим цинізмом, звинувачують у панікерстві й забороняють відступати.
...У своєму щоденнику за 4 листопада 1940 року, тобто за сім місяців до нападу на СРСР, Гальдер повідомляє, що в той день Гітлер провів нараду за участі керівників вермахту Кейтеля, Йодля, Дейле, Шмундта, Енгеля й головнокомандуючого сухопутними військами фон Браухича.
Фюрер наголошував: головне завдання німецьких військ - не допустити відходу Червоної Армії на схід. «Вирішальне значення повинно бути надане тому, щоб наші наміри напасти не були розпізнані... Основні сили радянських сухопутних військ, що знаходяться в західній частині Радянського Союзу, повинні бути знищені в сміливих операціях за рахунок глибоких і швидких проривів танкових клинів. Відступу боєздатних військ противника на широкі простори російської території не можна допустити. Кінцевою метою операції є створення загороджувального бар’єру проти Азіатської Росії по загальній лінії Волга - Архангельськ».
Читачу зовсім легко побачити, що Кирпонос усе робив супроти намірів Гітлера і командирів німецьких військ, а Сталін діяв так, як того хотіли фюрер і його генерали. Вони мріяли почати війну зненацька. Сталін це їм влаштував. Вони намагались не допускати відступів наших військ на схід. Сталін і тут їм робив послугу за послугою...
А тим часом танкові армади генерал-полковника Клейста форсували Дніпро в районі Кременчука і, розбиваючи наші досить слабкі заслони, пішли через Глобине, Семенівку, Хорол Полтавської області на північ, назустріч Гудеріану, щоб замкнути кільце в Лубнах і Лохвиці.
Це вже була смертельна загроза, і Кирпонос утретє просить дозволу відступити на схід. У цій останній телеграмі Сталіну він і його штаб з усією прямотою чесних воїнів переконують, якими страшними будуть наслідки оточення. Адже армії перестануть одержувати пальне й боєприпаси, сотні тисяч поранених неможливо буде відправити в госпіталі.
Цей документ не можна читати без валідолу. Але Сталін знову забороняє, принижує, ображає. Нині вже є багато документів, які підтверджують, що в ті дні зі Ставки одна за одною в штаб Південно-Західного фронту надходили директиви: «Будь-що утримувати Київ!», «Київ не залишати й мостів не підривати!»
Однак фатальний час настав. У лічені дні й години танкісти Гудеріана з півночі, а Клейста - з півдня увірвалися до Лубен і Лохвиці. Клітка замкнулася 15 вересня. А наші ж війська через злочинну безвідповідальність Сталіна й Генштабу не лише в цей трагічний день, а ще шість діб - до 21 вересня - перебували в Києві.
Цивільне населення столиці України з високим почуттям патріотизму й обов’язку провело величезний обсяг робіт зі створення оборонних споруд. Київ був оточений кільцем протитанкових ровів, окопів, траншей, бліндажів тощо. Сотні тисяч киян добровільно йшли в народне ополчення. Війська Червоної Армії і ополченці стояли на смерть сімдесят днів.
Цей героїчний захист зробив багато. Але Сталін і Верховне Головнокомандування так і не зрозуміли (або робили вигляд, що не зрозуміли) того, що було ясно Кирпоносу і його штабу: до яких наслідків призведе з’єднання танкових армад Гудеріана й Клейста в глибокому тилу військ Кирпоноса. Ішла страшна Вітчизняна - тут, думаю, буде правильним визначення Всенародна - війна. Питання стояло про врятування цілої держави й народу, і чим більшими були втрати військ у тому чи іншому бою, на тому чи іншому фронті, залишалося все менше й менше шансів вистояти, вціліти.
Як тільки танкові армії Гудеріана нависли на півночі, а до них із півдня, успішно форсувавши Дніпро, помчали танки Клейста, стало абсолютно зрозуміло, що настав кінець боям за Київ. Ставка зобов’язана була знати, що їй нічим протистояти Гудеріану і Клейсту. Основні сили Кирпоноса були на правому березі Дніпра, вони тримали фронт аж на двохстах з лишком кілометрах західніше Лубен, куди рвалися головні німецькі танкові армії.

ВЕЛИЧ КУТУЗОВА І ЧЕРГОВА ПОСЛУГА СТАЛІНА... ГІТЛЕРУ

Реальна обстановка вимагала збереження армії, бо тільки вона могла врятувати Вітчизну. Та в ці трагічні дні долю армії вирішували не мудрі воєначальники, як у 1812 році на раді у Філях, а політичний вождь-диктатор, який заховався за кремлівськими стінами й підготував собі глибоко під землею надійне сховище-бункер у Куйбишеві. Ті великі російські полководці на чолі з Кутузовим, відстоявши поле бою і маючи війська, палаючи бажанням «завтра бой затеять новый», все ж таки вирішили в ім’я врятування і збереження могутньої армії здати столицю Росії - Москву.
Якби Кирпоносу дозволили своєчасно відступити, то він зумів би ще багато зробити для остаточної перемоги. Тоді були б і час, і можливість організовано вивести війська з нависаючого оточення, наставити мін у районах можливих переправ німців, а на дорогах виставити могутні й мобільні ар’єргарди, як це зробили російські командири в 1812 році під Смоленськом, чим провалили сміливий план Наполеона оточити тут російську армію і наголову розбити її. Кирпонос зумів би відступити з військами, пальним, боєприпасами й дати бій у вигідних для своїх армій умовах. Я впевнений, що тоді б рубіж на Пслі, нижня течія Дніпра, Смоленськ, схід Білорусії були б кінцевим рубежем для німців, за який далі на схід не ступила б нога завойовника. І не дістались би фашистам ні Донбас, ні Харків, не топтали б вони нашу землю до Москви, Воронежа, Сталінграда, Кавказького хребта. Саме з вини Сталіна армія Кирпоноса опинилася в оточенні, втратила багато техніки і солдатів. Тільки в полон німці взяли майже 600 тисяч наших воїнів.
І донині люди не знають усієї правди про те, що відбувалося у пеклі, в яке Сталін увігнав у вересні 1941 року півтора мільйона наших солдатів та офіцерів і ще більшу кількість цивільного населення.
Від західних кордонів оточення (Києва і правого берега Дніпра) до східних (місто Лубни Полтавської області на річці Сулі) - 220 кілометрів, від південних (місто Кременчук на Дніпрі) до північних (місто Прилуки Чернігівської області) - майже 300 кілометрів. І весь цей простір не тільки по центральних і міжрайонних дорогах, а й по манівцях був забитий танками, бронеавтомобілями, тягачами, гарматами, автомашинами, кінними підводами й нескінченними колонами піхоти, які відступали. Поміж ними, а частіше поруч із ними, ліворуч і праворуч доріг, зайнятих арміями, рухалася незліченна маса біженців - також на автомобілях, підводах, тракторах і комбайнах. (Була категорична команда союзних і республіканських верховних властей евакуювати на схід сільськогосподарську техніку, всю худобу, зерно й продукти).
Безліч військової техніки і червоноармійців змішалися з не меншою масою народногосподарської техніки й цивільних людей, вони тіснили одне одного, утворювали нездоланні пробки і затори на нормальних широких степових дорогах.
А що робилося на численних переправах через ріки Трубіж, Сліпорід, Оржицю, Супой, Удай, Сулу, Хорол та багато інших? Хто там не був, той не може уявити всього цього. Навіть тоді, коли не налітали німецькі літаки, в таких місцях бушували давки й стовпища, військовий транспорт на багато діб затримувався біля переправ, а тут ще напирали громіздкі комбайни й колгоспно-радгоспні трактори з причепами, навантажені продуктами й особистими речами селян, які переганяли техніку. Спокійнішими були лише дні і години, коли йшов дощ. За ясної погоди безліч літаків: бомбардувальники з низьких висот, а винищувачі з бриючого польоту, - сіяли смерть і жах серед людських мас. І якщо військові, навчені гірким досвідом, знали, що треба розсипатися, шукати борозну чи ямку (якщо вже немає часу викопати собі заглиблення саперною лопаткою), то перелякані до нестями цивільні люди натовпами кидалися з боку в бік, і всюди їх настигала смерть від кулеметного вогню.
Літописці й історики донесли до нас свідчення, як «уся жахлива сила Батиєва, як густа хмара, з різних сторін облягла Київ. Через скрипіння численних возів, ревіння верблюдів і волів, іржання коней і лютий крик противника ледь чули одне одного витязі, які захищали Київ». Літописець доніс до нас страшну картину жахливої долі й загибелі від Батиєвих загарбників. Нині, через 700 років, картина немовби знову повторилася, але жахи й розміри трагедії не піддавалися жодному порівнянню. Ця катастрофічна драма розгорнулася не в одному чи кількох містах, а на території не менше шести тисяч квадратних кілометрів.
Спочатку був лише цей величезний котел. Пронизливий свист, а потім оглушливий гуркіт падаючих на землю бомб, нестихаючий гуркіт гармат і розривів снарядів, натужний гул моторів танків і тягачів, безперервна стрілянина з кулеметів і автоматів численних гітлерівських колон машин і мотоциклів, нелюдські крики біженців, іржання оскаженілих від страху коней, ревіння корів і волів - усе це породжувало паніку...
Люди гинули тисячами. Кулемети з низько літаючих літаків і наступаючих із різних боків танків і танкеток буквально викошували не лише величезні колони людей, а й нечисленні їхні групи, які розбігалися в пошуках укрить. «Мессершмітти» і танкетки ганялися навіть за поодинокими втікачами.
Наша авіація, зазнавши величезних втрат на аеродромах на світанку 22 червня, була ослаблена й не могла відігнати німецькі літаки.
У перші дні оточення війська хоча й зазнавали великих втрат, та все ж із боями просувалися на схід, сподіваючись прорватися крізь танкові заслони Гудеріана і Клейста.
Нафтобази й склади з повними цистернами й достатньою кількістю діжкотари були розташовані в основному в районі Києва, Черкас і Кременчука. За категоричної вимоги Київ не залишати їх добре охороняли й не переміщували на схід, щоб спокійно заправляти величезну кількість прифронтової техніки, яка вела бої західніше й південніше Києва. Та коли кільце біля Лубен замкнулося і Ставка нарешті зрозуміла розміри трагічного кінця, надійшло усне розпорядження Сталіна про відступ.
Кирпонос дав команду перед відступом заправити всі баки танків і машин, - залити пальним усі бензовози й водовози міста, заповнити усю наявну тару, а резерви, що залишилися, - знищити. Усе це було зроблено, та пального вистачило тільки приблизно на половину дороги до Лубен.
Аналогічне становище склалося і з боєприпасами. Ворог насідав з усіх боків, величезний котел було розрізано на три частини, усі наявні війська Рундштедт кинув на розгром оточених. Наші танкісти й шофери, залишившись без пального, змушені були кидати свою, тепер непотрібну, техніку й битися врукопашну. Війська втратили можливість маневрувати артилерійськими гарматами на тракторній тязі, які також не заправлялися. Багато екіпажів танків закопували свої машини в землю або інші укриття і продовжували бій.
Ворожа сила, ревучи моторами й брязкаючи гусеницями залізних чудовиськ, заглушаючи тепер уже майже беззбройних наших воїнів пострілами гармат, вибухами снарядів і безупинними густими кулеметними чергами, сталевою лавиною, ніби гігантським пресом, стискала оточення з усіх боків.

(Закінчення в наступному номері).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 14.10.2011 > Тема ""Білі плями" історії"