Версiя для друку Обговорити в форумi

До нашої редакції завітав поет Василь Марсюк, автор багатьох збірок віршів, який протягом вересня перебував у ялтинському Будинку творчості письменників. Наш кореспондент і теж поет Данило Кононенко попросив гостя поділитися свіжими кримськими враженнями.
— Як Вам відпочивалося, Василю Андрійовичу? Погода сприяла?
— Я відповім Вам відомим російським жартом: «Отдыхали хорошо, но очень сильно уставали!» І в ньому є доля правди, адже Вам, Даниле Андрійовичу, майстерному поетові, добре відомо, що для письменника найкращий той час, коли добре пишеться. А мені цієї ялтинської осені якраз плідно працювалося. Я із собою привіз майже готовий рукопис нової поетичної книжки і намагався опрацювати його перед подачею до видавництва, а це така робота, якій немає кінця, адже процес вдосконалення тексту нескінченний, часом більш виснажливий, ніж сам процес написання нового твору. Та й нові поезії просилися на папір.
— Гадаю, читачам нашої газети, яких ми неодноразово ознайомлювали із Вашою творчістю, буде цікаво дізнатися про назву книжки і про її головні мотиви — хоч кількома словами.
— У моїй голові постійно змагаються кілька назв книжки, а яка переможе — ще не знаю. А до книжки увійде віршований роман «Московський час», який, до речі, у скороченому вигляді пройшов апробацію якраз у вашій шановній газеті років півтора-два тому, і я тоді отримав схвальні відгуки кримських читачів. Значну частину майбутньої книжки також складатиме розділ «Із черкаського схрону», куди увійшли  твори, написані ще в радянський час, але не були опубліковані, бо тодішня цензура не тільки не пропустила б їх до друку, а ще й подбала б, аби автора відіслали «у места, не столь отдалённые». А яка поетична книжка може обійтися без лірики, в тому числі інтимної?  Останні мої книжки не обходились також без гумору і сатири, тож вони будуть представлені і в новій. Але книжки краще читати, ніж слухати розповідь про них.
— Мабуть, що так. А на які нові твори чи задуми Вас надихнула творча атмосфера Ялти? Чи було спілкування із колегами?
— По-перше, творчу атмосферу створює сам процес роботи, але є такі місця на землі, які посилюють натхнення до роботи. Для мене одним із таких місць є Крим, і особливо Ялта. І  минулої осені мені тут добре писалося, і цієї теж. Якраз у свій рукопис я включив два нові ліричні цикли віршів: минулорічний — «Ялтинська осінь» і цьогорічний, і якщо у першому циклі переважають мотиви самотності і смутку, то другий цикл  наповнений  сонцем і світлими почуттями, хоч і драматичними часом. Саме такому настрою сприяло творче спілкування із письменниками,  які перебували у Будинку творчості одночасно зі мною. Це поетеса Ніна Гнатюк із Києва, поет і драматург Іван Козак із Ужгорода, поетеса і викладач університету Тетяна Яковенко із Вінниці, львівська поетеса Лілія Косановська, письменник із Луцька Володимир Ганулич, перелік цікавих людей можна було б ще продовжити.
— А де Ви за цей час побували, звісно, крім моря і пляжу?
— Говорячи про своє перебування біля моря, я знову вдамся до жарту про завзятого рибалку: «Три роки рибачив — а моря не бачив». Так і я: пляжився мало, а багато ходив пам’ятними або красивими місцями, яких в Ялті та в її околицях стільки, що всіх не перелічити. Найперше я відвідав ялтинський музей Лесі Українки, поклав квіти до її пам’ятника, біля якого несподівано народився ось цей короткий вірш:
«Вже Лесі в Ялті
пам’ятник звели.
Дай, Боже, щоб вона
ще й рідну мову чула!»
Провідав я також, як це завжди роблю, коли буваю в Ялті, могилу нашого славетного Степана Руданського, який передбачав, «що на могилі не заплаче ніхто в чужині». Хоч я теж не плакав над поетовим надгробком, але разом із своїми супутниками заспівав його  незабутню пісню «Повій, вітре, на Вкраїну...» Звісно, не обминув я чеховські і пушкінські пам’ятні місця у Гурзуфі, де мене вразила скромність дачі Антона Чехова. Куди їй рівнятися до розкішних палаців, збудованих на шалені гроші, теперішніх господарів життя!  Але я не екскурсовод і цим обмежусь.
— Під час Вашого перебування в Ялті проходив міжнародний музичний фестиваль. Чи зацікавив він Вас як поета?
— Так, фестиваль відбувся досить цікавий. Його журі очолювала відома співачка  Софія Ротару, до речі, моя давня добра знайома, оскільки вона є виконавицею пісні, написаної на мої слова незабутнім Володимиром Івасюком. За конкурсною програмою фестивалю я стежив по телевізору, вона проходила на гарному музичному  і сольному рівні.
Приємно, що українська співачка Злата посіла друге місце на досить конкурентному змаганні. На жаль, музичне дійство для публіки, тобто концерти на ялтинській набережній були переобтяжені звичайнісінькою музичною попсою, неймовірно голосне бухання барабанів не давало ялтинцям заснути аж до «третіх півнів». А загалом фестиваль — подія знаменна, тільки б він і надалі не знижував високу мистецьку планку, висловлюючись по-спортивному.
— Василю Андрійовичу, а чи можете Ви запропонувати нашим читачам свої найновіші твори, навіяні перебуванням у Криму?
— Із великим задоволенням! Мені дуже хочеться поновити творчий зв’язок із Вашими читачами, який був, на жаль, так грубо обірваний у зв’язку із рейдерським захопленням редакції і самого духу газети її тимчасовими (на щастя!) окупантами. Пропоную вашій увазі невелику добірку віршів, навіяних Кримом.

Василь Марсюк (у центрі) в редакції «КС»

Василь МАРСЮК
ЯЛТИНСЬКА ОСІНЬ

БЕЗ ПРИКРАС
Хай ми різні — і Крим, і Донбас,
Подніпров’я, Волинь і Карпати,
Україна — у кожному з нас,
бо вона для усіх нас — мати.
Україні не треба прикрас 
шароварні свята, концерти...
Україна — це кожний із нас,
хто за неї готовий померти!

П’ЯТАК
На приморській вулиці у Ялті
світиться монета на асфальті.
П’ять копійок,
 ну, простий п’ятак,
український, наш. Ну, як же так?!
Хай п’ятак, хай грошики дрібні —ніяково все-таки мені,
начебто всі люди
 теж здрібніли...
А кругом стоять розкішні вілли,
дорогі виблискують авто —
на п’ятак не дивиться ніхто,
шурхотять підошви мимо, мимо,
навіть жодний злидень
 не підніме.
І лежати доти буде він,
доки не піднімуться з колін,
ставши повновладними людьми,
українці. Так, братове, ми!

ПУГАЧ
Пугає пугач в Криму
серед нічних кипарисів.
Як тут ведеться йому
в декоративному лісі?
Як же сюди він забивсь
із придніпровських байраків?
Чи з козаками колись
пращур тут долю оплакав?
Ялта вогнями пашить,
гупають десь барабани...
Пугач все стогне, не спить,
мов розбиває кайдани.

СЛУХАЮЧИ ВУЛИЧНИХ СКРИПАЛІВ
Вечорами на людній набережній
грають «Мелодію» Скорика.
Я слухаю в радості набожній:
наша душа ще не скорена!

ДО МОЇХ СИНІВ
Мої дві точні копії
(хоч різні ваші мами),
від вас я в безвість топаю,
але не треба драми.
Летіть, ширяйте, соколи —
моя найбільша втіха!
Що б недруги не бовкали —
я вас беріг від лиха.
Мене шляхи задимлені
не раз вели у хащі,
а ви, уже окрилені,
знайдіть дороги кращі.
Гілки мої, братайтеся,
шануючи коріння!
І брата не цурайтеся,
якщо він без везіння.
Який вам шлях не випаде,
у будь-яку годину
ви не продайтесь вигоді,
не зрадьте Україну!
Мені, на вас багатому,
не страшно — в домовину,
і в небутті я знатиму,
що маю вірну зміну.

ПОЕТИЧНИЙ ВЕЧІР
Поетеси з чистими очима
прибувають в Ялту відпочить
з рюкзаком простеньким
 за плечима,
з гаманцем, де торохтять ключі.
Бідні українські поетеси,
я повів би вас у ресторан,
та забув тепер його адресу,
та і сам я — небагатий пан.
Тож посидьмо в мене на балконі,
знайдемо «Мускат» такий, як слід,
море буде в нас як на долоні —
і до нас причалить теплохід.
Перетнем із вами Чорне море,
далі — Середземне, океан...
Хай в безоднях втоне наше горе!
Тільки Бог — над нами капітан.
Ми із вами — молоді матроси,
просто юнги. Вік — нам не біда.
Є у нас, роздягнених і босих,
дві стихії — небо і вода.
І в серцях є невимовне слово
і земні причали без адрес...
Ялта. Вечір. За вином розмови
і лукаві очі поетес.

ЧАЙКА
Повний штиль на морі.
 Тиша незвичайна.
Все під сонцем мліє,
 ніжиться кругом.
Тільки в’ється-стогне
 одинока чайка.
Все когось шукає. А кого? Кого?
Чи у неї люди одібрали діток?
Чи своєї пари не знайде повік?
Що для неї сонце?
 Що для неї літо?
Неспокійно в’ється.
 Неспокійний крик.
Аж терзають душу
 зойки мимовільні,
наче світ весь ходить
 задом наперед.
Всі поети, звісно,
 трохи божевільні.
І шалена чайка, мабуть, теж поет.

ВЕЧЕРЯ
Яблуко, персик, інжир —
ось моя в Ялті вечеря.
Інколи в склянці — кефір,
інколи в ній — «Мадера».
Інколи в двері стук —
зайде колега з поклоном.
Чарок веселий звук
пурхає довго балконом.
Море нам видно згори,
з п’ятого поверху дому.
Що там не говори —
з другом видніш, як самому.

ЛОЦМАНСЬКИЙ КАТЕР
Маленький катер, як галоша,
заводить в бухту теплохід —
величний, білий і пригожий,
на білосніжний айсберг
 схожий —
морів небачених привіт.
Отак і я немолодий,
як лоцман, в морі зустрічаю
вітрильник Музи золотий
і проводжаю до причалу,
щоб люті хвилі не качали.
Причал — душа моя, що ладна
надовго Музу приютить,
та ось гуде сирена владна —
і прощавай щаслива мить! —
прекрасну гостю не спинить.
Виходить з порту лебідь-яхта,
я ж супроводжую, як пес,
її у море... Осінь. Ялта.
Можливо, гра надій не варта,
та я новий чекаю рейс.
*   *   *
Пустився берега. А юних сил нема.
І вже ж пливу, не боячись дарма.
Бояться хай розніжені і ситі —
а я з бідою знався в білім світі!
Хай на безлюдний острів
 попаду —
напевно, я і там не пропаду,
бо до самотності давно
 і в місті звик,
бо на самотність Бог усіх прирік,
прирік усіх на вічне небуття...
Чого ж тоді боятися життя?!

КІНЕЦЬ СЕЗОНУ
Стрижі шугають — значить, в Ялті
іще рояться теплі дні,
хоч жовтень в горах, як на старті,
уже нахмуривсь в далині.
Ще люди пурхають стрижами,
і в морі плюскіт де-не-де,
та повний місяць вже в піжамі
вночі над горами бреде.

У ЛІВАДІЇ
Обійшовши царський палац
серед заморських кущів і дерев,
я зовсім не охав, не ахав,
а пригадав свою дачу
під Києвом —
хатину в вишневім саду.

САД
«За этот ад, за этот бред
пошли мне сад на старость лет»
Марина Цвєтаєва

Єдиний друг, єдиний брат —
мій дачний сад.
Такий, як я. Такий самотній,
але ясний, як день суботній.
Ми влітку — нерозлийвода,
і вкупі нам — не самота.
Дерев з десяток, кущ калини,
і, звісно, грядочка малини,
і два трояндові кущі,
бузок у темному плащі.
Згадати варто і порічку
щедротну й добру, як сестричку.
А з півдня хати — виноград,
без нього сад увесь — не сад.
Ну й славолюбний,
ну й завзятий!
Охочий витись вище хати!
Але його бурхливий сік
бродити в льосі я прирік
із року в рік, із року в рік...
Отак і ми, гінкі поети,
все неба прагнемо і злету,
та в сховищах бібліотек
томиться дух наш. Цур їм пек!
Така в нас доля, винограде:
п’янким вином у душах грати.
І що поробиш, друже-брате?
Та я не скаржуся, дивак:
який наш сік — такий і смак.
А сад — це більше, ніж напої.
Усі дерева тут герої,
і навіть персик-теплолюб
не вимагає взимку шуб.
Від спеки й холоду залежні,
не всі тут пишні, як черешні,
та всі стоять, як мій народ
стоїть за всяких непогод.
Садівників йому б хороших —
та їм все мало грошей, грошей.
Чим вищий чин, тим більший зиск,
для них народний стогін — писк.
А я, прив’язаний до саду,
за ласий шмат не йшов у владу,
в політиканство, в зиск, у зраду.
Я так, як сад, до всього звик,
горджуся навіть — садівник!

НА РУБЕЖІ
Нікого. Нічого. Лиш річка Трубіж
в широкій долині —
 вузенький рубіж.
Та берег ще трохи заріс осокою,
та човен стоїть
 під старою вербою.
Верба ще кремезна —
 ось тільки дупло
їй в грудях випалює
 всяке мурло —
вона до небес тягне рубані руки,
а там тільки круки,
 а там тільки круки...
Дарма що у річечки назва свята,
а мало втішає — зникає вода.
Людці розорали весь луг
 під городи,
і кожен, як може,
 курінь собі зводить.
Печальна картина,
 немов некролог.
Чи бачить із неба
 великий Дажбог?
А Дана-богиня? А де тая слава,
коли тут гриміли
 полки Святослава?
Та ці ж береги у живої води
не раз зупиняли навалу орди,
аби у престольному Києві-граді
чужинці не паслись,
 як в себе у хаті!
А нині для Києва де той Трубіж?
А де Україні надійний рубіж?
Як схожа вона на вербу
 прибережну —
усякий заброда ламає
 сердешну!
Нікого. Нічого. Лиш тиша
 та спека,
а ще на вербі щось клекоче
 лелека...
Я теж обезсилів, ослаб,
 як Трубіж.
Тримаймося, річко!
 Тримаймо рубіж!
Вересень 2011 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 21.10.2011 > Тема "Душі криниця"