Версiя для друку Обговорити в форумi

Надумала якось моя подруга, яка живе за кордоном, поздоровити мене з певною датою й вислати звідти подарунок. Показала у камеру скайпу гарненькі коробочки з парфумами й запевнила, що вже за тиждень вся ця краса буде у мене вдома. Мовляв, у неї вже є досвід відправлення, бандеролька доходить рівно за тиждень й не більше, бо вона ж за це платить. А в тій країні, де вона мешкає, оплачена послуга і є гарантією її якості. А як же інакше?
Минув тиждень, уже закінчувався другий, а бандероль все не надходила. Поштова скринька була переповнена чим завгодно: рекламою вікон, дверей, швидкісного інтернету, масажу, газетою «Кур’єр» з тією ж таки рекламою тощо. Я ретельно переглядала всю цю кореспонденцію у пошуках очікуваного повідомлення, та все марно.
Зазвичай, я не несу всю цю макулатуру до квартири, а просто кидаю в урну, яку завбачливо поставила в кутку консьєржка чи, може, прибиральниця. Так чинять всі мешканці нашого будинку. Проте цього разу, у роздумах про наш цікавий сервіс, я понесла цю рекламну кореспонденцію додому й склала на полицю шафи: інколи я власноруч солю оселедці…
Сталося так, що одного дня я таки почала діставати цей «підручний матеріал», складені папери упали, папірець з рекламою комп’ютерної мережі Elite-NET перевернувся і я побачила повідомлення на довгоочікувану бандероль, датоване ще 5 жовтня.
На календарі вже було 11-те, я поквапилася до поштового відділення, вираховуючи на ходу, через скільки днів мою незатребувану кореспонденцію мали би відправити назад адресатові: існує таке правило. А позаяк я вже давно збиралася відправити на рідну Полтавщину невеличку посилочку, то заодно прихопила й ту річ із собою, загорнувши, як мені здалося, надійно й у поштовому стилі.
Того дня я таки отримала свої парфуми: три маленькі коробочки благополучно «доїхали» у товстенькому пористому конверті рівно за тиждень, як і обіцяла подруга. У відділі доставки цікавлюся, хто ж надіслав мені таке чудернацьке повідомлення, й моя поштарка зізнається, що це зробила вона. Чому на рекламі інтернету? Бо в нас, каже, немає ні бланків, ні навіть простого паперу. Я обіцяю залишити для неї трохи паперу у консьєржки й прошу більше ніколи так не робити. Тим більше, що на адресі чітко вказаний мій телефон.
Мені подобається наша завжди привітна поштарка, я не хочу на неї скаржитися й покидаю відділ доставки з миром, крокуючи до відділу відправки.
Тут я дізнаюся, що в моїй упаковці відправляти річ заборонено, а маленьких посилочних коробочок зараз немає, зате є найбільші — за 10 грн. 80 копійок. Хто не має уявлення про місткість найбільшої посилочної картонної коробки, скажу одразу: туди можна висипати відро яблук і, думається, вона ще буде не повна. Але що робити, беру цей «вагон», кидаю на дно маленький пакуночок і шукаю посилочний бланк, аби його заповнити. Мені подають бланк поштового переказу: «Бланків для посилки на пошті немає», — повідомляє оператор і вказує пальцем, де і як написати адресу на поштовому переказі. Плутаючись, я все-таки впоралася із завданням та заплатила за пересилку разом з коробкою аж 32 гривні, трохи більше від вартості речі, яку я мала переслати. Переді мною ніхто не вибачився за незручності. Того дня мої моральні й матеріальні збитки, схоже, нікого не цікавили. Тоді й прийшло рішення взяти інтерв’ю у директора Севастопольської дирекції Українського державного підприємства поштового зв’язку «Укрпошта» Дмитра Мельника.
Чиновник зустрів мене привітно, був готовий відповісти на мої запитання, а розпочав розмову з довідки про діяльність підприємства, яким керує вже понад три роки:
— Севастопольська дирекція є філією Українського державного підприємства «Укрпошта». Сфера його діяльності поширюється у межах адміністративних кордонів Севастополя, регламентується законами України й, зокрема, Законом «Про поштовий зв’язок». Севастопольська дирекція — найменша в Україні, але за якістю обслуговування ми — на другому місці серед регіонів, — повідомив чиновник, вказавши жестом на Кубок, яким нагороджене підприємство.
У 56 відділеннях зв’язку Севастополя задіяно 650 працівників. Мережа відділень не змінювалася давно. Сьогодні ми надаємо 50 видів послуг. Серед них головні: доставка та опрацювання листів, пакетів, бандеролей, доставка періодичних видань згідно з передплатою, реалізація періодичних видань, прийняття комунальних платежів, доставка та виплата пенсій тощо.
— Яка заробітна плата, скажімо, у працівника, що доставляє кореспонденцію до осель севастопольців?
— У поштаря першого класу місячна заробітна плата складає 1600 гривень.
— Тарифи за поштові послуги давно підвищувалися?
— Саме з сьогоднішнього дня, а до цього останній раз — у 2008 році.
— Криза торкнулася підприємства?
— Ще й як! Це вилилося у жорстку оптимізацію, так тепер називають скорочення. В середньому за три роки ми скоротили 10% працівників. Це пов’язано зі зниженням обсягів передплати. Така тенденція спостерігається по всій Україні. Криза вдарила, насамперед, по передплатнику. Обсяги передплати знижуються щороку в межах 20%.
— Задля чого працівники поштових відділень ще торгують супутніми товарами: милом, кремом, зубною пастою тощо. Адже, відволікаючись від основної роботи, вони свідомо створюють черги?
— Ми пішли на такий крок, бо у селах не завжди поруч магазини, де все це можна купити. Подібна торгівля існує й у Севастополі, але такі послуги з кожним роком втрачають сенс і відпадають самі собою. Хоча, кажуть, що у європейських відділеннях зв’язку також торгують жуйками та іншим.
Пошта в Україні сьогодні переживає занепад. Навіть мешканці сіл, котрі не так часто послуговуються мобільним телефоном чи інтернетом, пишуть менше одного листа за рік.
Якщо порівнювати обсяги письмової кореспонденції в Україні і Німеччині, то співвідношення буде 1 до 70 — не на нашу користь. Знову ж таки причину слід шукати в культурі і традиціях того народу — надсилати письмові запрошення, поздоровлення поштою замість телефонних дзвінків, скажімо, як у нас. Відправити СМС-ку з нагоди дня народження там вважається моветоном.
— Хто забезпечує севастопольські відділення бланками та пакувальними матеріалами?
— На сьогоднішній день ці функції взяла на себе Генеральна дирекція «Укрпошти», всю продукцію ми отримуємо з Києва.
— Регулярно отримуєте, бланків вистачає?
— Ми живемо в режимі планової економіки, у нас є фінансовий план, план витрат, і коли виникає додатковий попит, скажімо, через збільшення послуг, то деякі перебої бувають. Але загалом ми забезпечені.
— А як зараз?
— Все нормально. На початку року деякі проблеми були, але сьогодні вже все добре.
— Раніше, пам’ятається, можна було загорнути вдома певну річ, чи покласти її в коробку й обшити тканиною. Така упаковка годилася, вимагали, щоб тільки кутики торбинки були загорнуті й зашиті всередину. А тепер треба купити вашу картонну коробку, яка часто втричі більша, ніж потрібно, й коштує більше 10 гривень. Чи скаржаться на це городяни?
— Уявіть собі, що ми сьогодні обслуговуємо до 50 тисяч пенсіонерів. За чисельністю це основні наші клієнти.
Відповідь чиновника — досить красномовна. Тобто всі недоліки обслуговування можна списати на пенсіонерів. Це та категорія беззахисних городян, які, на думку директора, готові скаржитися на що завгодно, бо прийшла старість. Тут я, нарешті, не витримую лукавства керівника й починаю його запитувати, що він робить з численною рекламною продукцією, яка потрапляє до поштових скриньок. «Я її просто викидаю», — каже пан Мельник. Його відповідь цілком відверта й свідчить про адекватну поведінку нормальної людини. Проте, вчинивши саме так, я ледве не позбулася подарунка.
Почувши мою розповідь, чиновник, запевняє: є у них і бланки, і папір, а винен так званий «людський фактор». Хтось забув написати заявку, раптом закінчилися бланки, та й громадяни беруть їх завжди більше, ніж потрібно. Він ще запитав, чи бачила я, як виглядає справжній бланк повідомлення. Я змушена зізнатися, що не бачила жодного разу (з усього видно, що «людський фактор» цієї проблеми з’явився давно і надовго), але раніше хоч приносили шматочки газетного паперу з написаним «від руки». Повідомлення ж на звороті бланку рекламної продукції, що навіть віддалено не належить пошті, мені принесли вперше.
Моральні збитки від такої роботи підприємство готове покрити, якщо скривджений споживач подасть до суду і йому вдасться той суд виграти.
«Мы должны с вами понимать, что причина возникновения такого морального ущерба — вещь опосредованная. Реально извещение вам написали? Давайте так рассуждать: почта выполняет миссию. Мы получили посылку и написали извещение. На чем — это уже второй вопрос. Вам положили в ящик, а вы не обратили внимания…», — переконує мене п. Мельник. На цих словах він комусь телефонує й наказує терміново принести обговорювані нами бланки.
Наша бесіда тривала ще досить довго, але на стіл чиновнику так ніхто нічого й не поклав. Схоже, їх давно вже немає, і той самий «людський фактор» рятує ситуацію, як може.
Треба віддати належне, розповідь про поштове повідомлення, написане на звороті рекламного бланку комп’ютерної мережі Elite-NET, чиновник витримав мужньо, ще й звинуватив мене в неуважності, забувши, що сам, за його ж словами, такі папірці викидає одразу. Подальша розповідь про те, як мені продавали величезну пакувальну коробку замість маленької й надали замість супровідного бланку для посилки бланк на поштовий переказ, знервувала Дмитра Вікторовича до краю й він перейшов на підвищений тон: «И что, все это будет в газете? Кто главный редактор? А вы знаете, что без моего разрешения ничего публиковать нельзя?!»
Прізвища головного редактора «КС» я не приховувала, а відтак дізналася, що п. Мельник, будучи директором Кримської дирекції підприємства «Укрпошта», вже мав службові стосунки з редакцією.
Кульмінацією нашої розмови з чиновним паном стало його прохання вимкнути диктофон. Чому не вимкнути? Без проблем. Тим більше, що ми вже майже все з’ясували. Чим можна ще здивувати журналіста, який за один день отримав у поштовому відділенні стільки вражень, що вистачило майже на газетну полосу? Проте я недооцінила бувалого чиновника. Переконавшись, що я таки вимкнула диктофон, він довірливо всміхнувся й додав: «Скажу вам откровенно, вы, конечно же, имели право отправить свою бандероль, упакованную собственноручно, но нам же надо выполнять план».
Як виявилося, я допомагала зарплатнею журналіста виконувати план цьому панові, купивши з півкіло непотрібного мені картону за 10 грн. 80 копійок. А як же впоратися з таким завданням (додати до його плану) тій бабусі, що отримує 800 гривень на цілий місяць?
Одразу пригадався випадок, коли на черговому брифінгу один з колишніх градоначальників похвалився журналістам: «Когда меня спрашивают: как дела? Я всегда говорю — все идет по плану. Но планы знаем только мы…»
Зухвало? Мабуть, так. Але хоч не просив вимкнути диктофони.
Думається, саме таке «планування» й створює тисячі проблем, з якими пересічні громадяни стикаються на кожному кроці.

Лідія СТЕПКО
м. Севастополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 28.10.2011 > Тема "Резонанс"