Версiя для друку Обговорити в форумi

Hашого цвіту - по всьому світу...

Письменник Віктор Жадько відомий, перш за все, як некрополезнавець: на його творчому рахунку такі видання, як «Байковий некрополь», «Український некрополь», «У пам’яті Києва: некрополь столичних письменників», «Некрополь на Байковій горі», а нещодавно в газеті «День» видрукувана велика стаття «Український некрополь в Ніцці». Сьогодні письменник працює над укладанням «Всесвітньої української енциклопедії некрополезнавства». Ми попросили автора розповісти про відомих українців, наш національний цвіт, що розкиданий по всьому світу.

(Продовження.
Поч. у № 25-26, 27-29)

Із завершенням Другої світової війни розпочалася нова хвиля української еміграції до Франції й, зокрема, до Парижа. У цей період гостинним для співвітчизників став Сарсель — невеличке містечко біля столиці, куди свого часу переведено Наукове Товариство імені Тараса Шевченка. Привабливому місту присвячував поезії Є. Маланюк.
У Сарселі працювала плеяда визначних українських науковців, які тут і поховані: Володимир Кубійович (1900-1985) — географ і демограф із Лемківщини, з 1952 року — голова Наукового Товариства імені Т. Шевченка в Європі, редактор відомої «Енциклопедії українознавства»; Зенон Кузеля (1882-1952) — професор Українського вільного університету, етнограф, мовознавець, бібліограф; Олександр Кульчицький (1895-1980) — професор Українського вільного університету, відомий психолог; Дмитро Піснячевський (1989-1966) — економіст, кооператор та громадський діяч із Поділля; Микола Капуста (1883-1961) — кооперативний та громадський діяч, отець Іван Яцків (1883-1957), Володимир Янів (1908-1991) — ректор Українського вільного університету (1968-1986), вчений, психолог, соціолог, поет зі Львова, автор збірок «Сонце і ґрати», «Листопадові фрагменти» (1941), «Шляхи!», «Життя» (1975), монографії «Нариси до історії української етнопсихології»; співтворець української держави у часи Визвольних змагань, історик, професор УВУ Олександр Шульгін (1889-1960). Пам’ятник Василю Порику, Герою Радянського Союзу, знаходиться в м. Енен-Льєтар (департамент Па-де-Кале).
Останнім притулком стала французька земля і для Варвари Василівни Капніст (у дівоцтві — Рєпніна; 1841 — після 1918), дружини нащадка відомого поета В. Капніста (1757-1823) — Василя Олексійовича (1838-1910) — колекціонерки, хранительки родинних реліквій. Мешкали Капністи в селі Михайлівці Лебединського повіту, яке перейшло у спадок з боку жіночої лінії роду Павла Полуботка. Варвара Капніст зацікавилася народним художнім промислом. Вона першою використала скатертини, що їх виготовляли місцеві ткалі, для пошиття надзвичайно ошатного літнього вбрання жінок. У липні-серпні 1918 року відбувся у Лебедині перший місцевий показ української старовини. На ньому було висвітлено історію українського мистецтва на основі багатющої збірки вишивок, килимів, портретів із зібраного В. В. Капніст.
У французькому місті Ніцца покоїться прах відомої українки, колекціонера, знавця мистецтва та етнографії Наталії Леонідівни Шабельської (1841-1904). Її родина мешкала в селі Чупахівці, нині Охтирського району Сумської області, де Наталія мала майстерню з вишивки та виготовлення мережив. За кілька десятиліть зібрала унікальну колекцію. Перша її виставка відбулася під час VІІІ Археологічного з’їзду в Москві (1890), друга — в Петербурзі (1892). На них було показано до 4000 предметів із відділів українського мистецтва: шитво нитками й шовком, вишивки золотом і сріблом, старовинні тканини, жіноче вбрання та головні убори, різьблення на дереві та кістці, золоті та срібні жіночі оздоби, українські сережки, ґудзики, намисто, пряжа. Її зібрання бачили в Чикаго (1893), Антверпені (1894), Нижньому Новгороді (1896), у Парижі — куточок «Теремок» (1900). Після смерті Н. Л. Шабельської частину створеної нею колекції було придбано Етнографічним відділом Російського музею в Петербурзі (1906), решта потрапила за кордон і з 1930-х років зберігається у музеях Клівленда, Бостона, Брукліна, США.
На православному кладовищі Ніцци «Кокад» похований і мій земляк-черкащанин, відомий кінематографіст Євген Слабченко (Ежен Деслав; 1899, с. Таганча, нині Канівського району), який стояв біля витоків світового кіноавангарду. У Франції похована й Наталія Михайлівна Давидова (у дівоцтві — Гудим-Левкович; 1875-1933) — художник, колекціонер, організатор художнього промислу в Україні, перший голова Київського кустарного товариства. Художню освіту здобула в Києві. Вийшла заміж за князя Дмитра Львовича Давидова (1870-1929), онука декабриста з Кам’янки на Київщині. На початку 1900 року Наталія Михайлівна заснувала майстерню у селі Вербівка Кам’янського повіту Київської губернії, що налічувала близько 30 вишивальниць. Уперше вироби українських майстринь було показано на I Південноруській виставці прикладного мистецтва й кустарних виробів (1906). 1909 року в Києві відбулася друга така сама кустарна виставка, і знову експертна комісія відзначила майстрів із Вербівки за вироби з характерним українським стилем, а Н. Давидова здобула тут срібну медаль. 1918 року Наталія Михайлівна заснувала в Києві майстерню з виготовлення українських іграшок. Варто також зазначити, що ця надзвичайно талановита, всебічно обдарована українська жінка підтримувала дружні стосунки й листувалася з польським композитором Каролем Шимановським (1882-1937), який присвятив Наталії Другу сонату для фортепіано (opus 21).
У 70 кілометрах від Парижа на відомому православному кладовищі в Сент-Женев’єв-де-буа знаходиться могила видатного танцівника і хореографа українця Сержа Лифаря.
Скільки їх, відомих і невідомих українців, забрала земля чужини... Пам’ятаймо всіх!
Ще під час Першої світової війни багато українців згуртувалося у Берліні навколо Союзу Визволення України, а в 1918-1921 роках тут же своє нелегке завдання виконувало Українське посольство. З 1921 року чимало українських студентів поповнили берлінські університети та вищі школи. Між двома світовими війнами Берлін став притулком й української політичної еміграції. На цей час тут діяло два політичні осередки: провід гетьманського руху на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським, який жив тут до початку 1945 року і група, пов’язана з УВО, що згодом влилася до ОУН.
У Берліні виходило чимало українських газет — «Українське слово» (1921-1924), «Український прапор» (1923-1931), «Український вісник» (1938-1945), «Українська дійсність» (1926-1930), працювала низка українських видавництв — «Українське слово» (1921-1925), «Український прапор», «Хліборобська Україна», «Українська молодь». У цей же період з Берліном пов’язане життя багатьох українських політичних і громадських діячів, науковців, журналістів, учених, а саме: Дмитра Дорошенка, Богдана Лепкого, Зенона Кузелі, полковника Євгена Коновальця, Михайла Селешка, Володимира Стахова, Івана Мірчука, Миколи Сушка та інших.
Спочиває в німецькій землі й український громадський та політичний діяч, член Центральної Ради Олександр Севрюк (1893-1941). Це він 1918 року був членом української делегації у Бресті, послом УНР у Берліні, а 1919 — членом делегації УНР на Паризькій мирній конференції, згодом — послом у Римі.
Неподалік уламків колишньої Берлінської стіни, що проходила повз цвинтар Св. Ядвіги, зберігся обеліск Державного секретаря Військових Справ Західноукраїнської Народної Республіки Дмитра Вітовського. На ньому ще видніється напис: «Полковник УПА Дмитро Вітовський. Держ. Військ. Секретар ЗУНР. 6.11.1887. Четар УПА Юліан Чучман. Ад’ютант. 2.4.1895. Погибші 4.8.1919 геройською смертю за Волю України. В. І. П.».
На цвинтарі німецького містечка Новий Ульм знайшов вічний спочинок і видатний український письменник (автор романів «Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Огненне коло»), журналіст, редактор, маляр та громадсько-політичний діяч Іван Павлович Багряний (1907-1963), на пам’ятнику роботи скульптора Лео Молодожанина викарбувано слова з його збірки поезій «Золотий бумеранг»:
«Ми є. Були. І будем ми!
Й Вітчизна наша з нами».
А в серпні 2004 року на 84 році життя пішла у вічність Галина Елеазарівна Багряна (Тригуб) — дружина письменника, яку поховали поруч з чоловіком. Народилася Галина Елеазарівна 21 лютого 1921 року в містечку Здолбунові Рівненської області. Наприкінці Великої Вітчизняної війни опинилася на чужині, а 1947 року стала дружиною І. Багряного. Усе життя вона допомагала чоловікові, була йому Музою, це їй адресовані зворушливі рядки, написані Іваном Павловичем на титулі роману «Людина біжить над прірвою»: «Моїй любій дружині Галині Багряній, уродженій Тригуб, — єдиній моїй опорі в цій страшній людській пустелі присвячую й навіки цю книгу дарую».
 Вірно і самовіддано зберігала Галина Елеазарівна творчу спадщину письменника, а коли Україна, як і заповідав Іван Багряний, виборола державну незалежність, передала цю спадщину нащадкам-землякам...
 Боже, а скільки ще українських синів і доньок спочивають у німецькій землі! А скільки могил уже заросли травою, зникли!
Після закінчення Другої світової війни у Німеччині опинилося декілька сотень тисяч українців. Більшовицька навала окупувала всі українські землі, значну частину території середньоєвропейських держав. Навколо панував терор. На початку 1946 року в трьох зонах Західної Німеччини перебувало 178000 українців, які відмовилися повертатися на окуповані комуністами території України. Це була нова хвиля української політичної еміграції.
Із таборів в американській зоні у Баварії — Карлсфельд, Варнер-Касерне у Мюнхені, Ганггофер-Зюдлінг у Регенсбурзі, Соме-Касерне в Авгсбурзі та інших і виник найбільший центр української еміграції в повоєнній Німеччині — у Мюнхені та його околицях. Багато з них уже померли і знайшли вічний спочинок у німецькій землі, а поховання загубилися...
Не стало могили й Володимира Доленка (1889-1971) — відомого громадсько-політичного та церковного діяча, організатора та лідера Української селянської партії, члена Укради, першого голови УНДС. Уже давно немає на цьому кладовищі й могил знаних українців: Михайла Дурдели — редактора «Українських вістей» і Масенка (близького приятеля сина антрополога Ф. Вовка — Юрія), автора книжки «Мара комунізму»; полковника Юрія Гергеля, Івана Матюшенка — діяча соборноправної УАПЦ; військового та політичного діяча, начальника контррозвідки при штабі Дійової Армії УНР, згодом начальника охорони головного отамана Симона Петлюри, полковника Миколи Чеботаріва (1884-1972); ні хреста, ні могили Петра Волкановича, за підручником церковнослов’янської мови якого навчалося не одне покоління емігрантської інтелігенції...
А на цвинтарі містечка Дормштадт нещодавно зникла могила славнозвісного історика та археолога, професора Наталії Полонської-Василенко (1884-1973) — автора близько 200 наукових праць з історії та археології, зокрема, відомої двотомної «Історії України».

На фото: Ніцца (Франція). Поховання Капністів

(Закінчення в наступному номері).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 28.10.2011 > Тема "Українці мої..."