Версiя для друку Обговорити в форумi

Мова про мову

Мова — одна із найхарактерніших відмінностей кожної людської особистості, пракорінь родоводу, з якого постала наша нація і народ.
Життєдайну снагу в утвердження та розвиток української мови вдихнув Великий Кобзар, піднісши її до всепланетарного значення, до пріоритетних засад державотворення. І в цьому, стверджує відомий поет Микола Палієнко у новій збірці, надійна запорука невмирущості кращих українських історико-культурних традицій та подальшого примноження надбань рідного народу.
Як багато важить Шевченкове Слово в українському сьогоденні — провідна тема цієї книжки.
Пропонуємо кілька віршів з цієї збірки поета з Одеси.

Микола ПАЛІЄНКО
«МОЯ ТИ МОВО РОСЯНИСТА…»

МОВИ

Мови не сваряться поміж собою,
Про зверхність свою
не пишуть на лобі.
Як їх носії, бува, за петельки
Міцно беруться,
роззявивши пельки.
Нема серед мов
спритних суперників,
Хто вміє вхопить
більше вареників.
Люди всілякі провадять
змагання,
У виграші часом в кого є гаман.
В абетках літера кожна безцінна,
Несходжені в мов
 простори цілинні.
Старшій молодша
 не буде рабою,
Місце знайдеться усім
 під вербою.
Чи під берізкою,
 чи попід кленом,
Та ще коли завітає натхнення.
І тільки в вечірній пташиний
 щебет
У поетів рими ходять
 шкереберть.
Мови не сваряться поміж собою,
Коли їх поганять, ставай до бою.
А рідна поможе...
Гати у дзвони,
Криши на тріски лихі забобони.
Але дивися її не розтринькуй,
Вона ж бо з колиски твоя,
 материнська.

ПИСЬМЕНА

Довбали в камені народи
Своїм нащадкам письмена.
Із їхніх бродів-перебродів
Таки зостались імена.
Розгадуєм шумерські знаки,
В Трипіллі стільки таїни.
Ми ж рідну мову, небораки,
Все відсуваєм під тини.
Пішов би я довбать каміння,
Збивати пальці день при дні,
Щоб слово матері нетлінне
Горіло не в далечині.

БАЛАДА ПРО РІДНУ МОВУ
(українофобам)

Порубана, але не вбита.
Замулена, але жива.
Моя ти мово сумовита,
М’яка з вербового шитва.
Не залишай мене у скруті,
Коли ні сміху, ні плачу.
Не віддавай в полон манкуртам,
Де рідне слово не почуть.
Не пробачай мені, сіромі,
Коли тебе під корінь жнуть,
Коли безбатченки із дому
Одну, мов покритку, женуть.
Тебе не висіять крізь сито,
Не розмінять на мідяки.
Моя ти мово росяниста,
Не запресована в тюки.
Мого життя свята основа,
Нема у тебе куцих меж.
Убити можеш дієсловом
І дієсловом любиш теж.
Нема у тебе ні світання,
Ані смеркання — жити й жить.
Ти вся одне, одне повстання,
Яке в віках не задушить.

МАЛОРОСИ*

У пісні народній цього словотвору
Із давніх-давен не було на Русі.
Прийшло в циркулярі із царського двору,
Не брали в дорогу його кобзарі.
Хоч пісня звучала, її українці
Вели ще з колиски народу свого.
Тож мусило царське посторониться, —
На шляхах не усидить час-вітрогон...
Радію, як в мові з корінням обнова, —
Це слово встаріло, давно за горбом...
Але хай нагадує блудню-хохлові:
Ніколи не треба бути рабом.

* Малороси — офіційна назва українців у царській Росії.

БАЛАДА ПРО ШЕВЧЕНКІВ «БУКВАР»

Спішив послати «Букварі»
Недільним школам в Україну,
Де б люд учитись не баривсь...
Спішив віддати ще жарину
Палкого серця в рідний край,
Щоб розкладали там багаття.
І не котився, мов курай,
Народ у безвість волохату.
А щоб у думах і піснях
Беріг себе, неопалимий...
Йшла Україна кріпосна
Учитись з дітками малими.
Йшла із-за Ворскли,
 з-над Дніпра,
З глухих слобідок у яругах.
Як до серпа, так до пера,
До книжечки тяглися руки.
Кирилівко, це ж твій школяр
Із Петербурга шле подяку.
Хоч дяк, бувало, й дошкуляв,
«Буквар» просвітить, може, й дяка.
Несповідимі, бач, шляхи,
А ще коли вони — Господні.
В Шевченка долі відгули
Такі громи, хоч у безодню.
Останнім полум’ям горів,
Та Україні встиг нажати:
Послав копичку «Букварів»,
Щоб «Заповіт» вміла читати.

З ПЕТЕРБУРЗЬКОГО ЛИСТА ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Нарешті зібрався написати,
 Микито,
Як мені тут живеться одному
в снігах.
Знай жура за селом,
 що кріпацтвом прибите,
Уже стільки років у душі не вгаса.
Може, чим і зарадиш,
 ти ж рідна людина, —
Який я щасливий,
 що скинув ярмо!
Оце взявсь за перо
 у північну годину:
Малюю у класах...
 був учора промок...
Пішов із квартири
 і поки що у друзів,
У Брюллова буваю —
 я учень його...
А навчаюсь, як в Бога,
 на другому курсі,
Та, знаєш, Микито,
 все галоп і галоп.
Ти краще повідай
 про сімейні новини...
Як дідусь наш Іван?
 Вклоняюсь йому.
В моїх «Гайдамаках»
 буде жити віднині, —
Мене, бачу, схиляє
 частіше до муз.
Хоч словечко із дому
 одержати радий,
Я читаю і хлопцям від тебе листи.
Тільки прошу писати
 по-нашому, брате,
Рідне слово під серце
 мені простели.

ВЕЛИКОДНІ РЯДКИ

Візьми з собою освятити й слово
Із пасочками вкупі при свічі.
Нехай воно квітує барвінково,
Тобі зоріє вдосвіта до віч.
Тільки його ніколи
 не примушуй,
Прислухайся, що в тебе на душі.
Справдешнє слово
 висвітлить і душу,
Умій лиш ним незрадно
 дорожить.
Не приловчися словом
 спекульнути,
Щоб взяти слави ще один
 щабель,
Бо рідна мова — не дрібні
 закупки,
Не підмінити чорним голубе.
Як той п’ятак, не здумай
 позичати,
Та й не скупить ті скарби
 дорогі...
Байдужості нам слово
 не пробачить,
Усе життя вертатимеш борги.
Візьми його з собою освятити
Із пасочками вкупі при свічі.
Нехай воно розгорнеться
 суцвіттям,
Тобі зоріє вдосвіта до віч.

* * *
Відтінки слова різнобарвні,
Як пори року у садах:
За квітуванням невзабарі
Багрець на листя осіда.
А павутиннячко на згадку
Кудись несе — ніхто не зна...
І у зими свої повадки —
Снігів яриста білизна.
У слові — м’якість і суворість,
Чари світань і вечорів.
І смуток журавлів в дорозі
Над плесом озера вгорі.
Відтінки слова дивовижні,
А ще коли з родинних уст.
Народ тоді лиш буде вічним,
Як мову в тирло не знесуть.

* * *
Розбуди мене, слово, за північ,
Щоб від тебе взялося світать.
Подивися, як мати, у вічі
І мене, де я був, розпитай.
Все чомусь ти далеко від мене, —
Як в дорозі тебе перестріть?
Десь ти квітнеш одненьке
 недремно,
Подаруй хоч малесеньку віть.
Засвіти мені, совісте-слово,
В нас одні й ті ж дороги лежать.
Там Сосюри хода веселкова
І Тичини, і Рильського шлях.
Їхні гони врожайні не вижать,
Засівались на повні жнива...
Привернися, слово, поближче,
Коли жайвір от-от заспіва.
Його голос — дзвіночок
 крилатий —
Хай в рядках моїх б’ється
 щомить.
Зацвітай моє слово-зерняте,
Прикоти колосисті громи.

* * *
Добрі слова частіше говоріть,
Їх так нерідко потребують люди,
Коли з душі вивітрюють вітри
Тепло останнє, залишивши
 груддя.
Добрі слова, мов дощик
 весняний,
Що впав на землю висушену
 рясно.
Від них в людей прибавиться
 снаги,
Які ж бо люди в щедрості
 прекрасні.
Добрі слова частіше говоріть,
Коли й самих згина
 печаль затята.
В’явіть: вас мати вигляда з воріт
В хустиночці, що береже
 на свято.

* * *
Намагаюсь, та не можу іншу
Вивчить мову краще, ніж свою.
Не тому, що там чиясь глибкіша,
Рідну вмить розпізнаєш на звук.
Хоча й до неї стежечки
 не в злаках,
Є потемки: ліс густий стоїть...
Туго посплітались коріняки
З мітками продимлених століть.
Вмита в росах у мого народу,
В дробарках бита — їй нема ціни.
Не згубила і краплини вроди,
Твої, мово, чую корінці.

* * *
Коли знаходиш корінь слова,
Ніби і сам стаєш сильніш.
Так і дубець росте в діброві,
Як поряд нелинь є давніш.
Старезний дуб і не на вітрі
Готовий парость пригорнуть...
Слово додасть і сил, і віри
В годину сумніву трудну.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 11.11.2011 > Тема "Душі криниця"