Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2530)
З потоку життя (5626)
Душі криниця (3175)
Українці мої... (1408)
Резонанс (1405)
Урок української (980)
"Білі плями" історії (1606)
Крим - наш дім (528)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (234)
Бути чи не бути? (69)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (829)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
СТОР╤НКАМИ “М╤СЦЕВОГО ЧАСОПИСУ”
Ще наприк╕нц╕ 2013-го, до початку под╕й на Майдан╕, поет та проза╖к ╤гор Дах (м. Червоноград)...


НЕЗР╤ВНЯНИЙ СВ╤Т ПЕТРИК╤ВСЬКОГО РОЗПИСУ
Нещодавно мала при╓мну зустр╕ч – на виставц╕ «╤нноватика в сучасн╕й осв╕т╕»...


СП╤ЛКА В╤ДЗНАЧИЛА ПИСЬМЕННИК╤В-КРИМЧАН
Михайло Вишняк вручив нагороди ╕ побажав Галин╕ Литовченко ╕ В╕ктору Стусу нових щедрих ужинк╕в...


СТЕПОВ╤ ОБРИСИ ПОЕТА
Не буде переб╕льшенням, якщо сказати, що Василь Латанський, якому 18 листопада виповню╓ться 79...


ЗИМА С╤ДА╢ НА ПОКУТЬ...
З Феодора-Студита ста╓ холодно й сердито.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #35 за 11.11.2011 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#35 за 11.11.2011
«ВУГ╤ЛЛЯ СХОЖЕ НА НАС, НА ЛЮДЕЙ...»

Поез╕я

Доброго дня, вельмишановна редакц╕╓! З великим задоволенням разом з мо╖м колишн╕м учителем Григор╕╓м Андр╕йовичем Пономаренком чита╓мо «Кримську св╕тлицю». А з Василем Григоровичем Латанським я вчився у Льв╕вському держун╕верситет╕. Листуюся з ним, читаю його твори у ваш╕й газет╕.
А оце згадав, що в середин╕ грудня поц╕новувач╕ Симоненкового таланту в╕дзначатимуть наступний день його пам’ят╕. Пригадався мен╕ грудень 1964 року. Я вчився на другому курс╕ рос╕йського в╕дд╕лення ф╕лфаку. Був знайомий з багатьма акторами ╕ поетами, бо перейшов з рос╕йсько╖ на р╕дну мову ╕ перебудовував св╕й св╕т. ╤ от якось мене запросив Михайло Горинь до театру Мар╕╖ Заньковецько╖. Там вшановували першу р╕чницю з дня смерт╕ Василя Симоненка. Тод╕ я ще не був з ним знайомий ╕ н╕чого не знав, хоч працював у черкаськ╕й Кам’янц╕ на машзавод╕. До реч╕, к╕лька раз╕в заходив у районну газету, та так ╕ не налагодив зв’язк╕в, бо забрали в арм╕ю. Ходив я понад берегом Тясмина в 1958–1959 роках.
Отож, з╕бралися в театр╕, у вузькому кол╕, найближч╕ Василев╕ люди. ╤ я був дуже вдячний дол╕ за в╕дкриття. Слухав чудову промову ╤вана Дзюби, як пот╕м дов╕дався, мого земляка. Який в╕н в╕дважний ╕ талановитий! А головне, почув голос Василя у запису на пл╕вц╕, а пот╕м його в╕рш╕ читали актори. Там були Богдан Ступка, Ярослав Максимчук, дружина Василя ╕ маленький Лесик. А як в╕н напам’ять декламував Плакс╕я ╕ Лоскотона та ╕нш╕ дитяч╕ твори. Та все ж головне — я вперше почув гостре, в╕дверте слово про наше життя, про любов до Укра╖ни. ╤ це Василь, такий молодий, ген╕альний ╕ безстрашний. ╤ я тод╕ зразу подумав, що таких влада не шану╓, а бо╖ться, тому все так ╕ ск╕нчилося траг╕чно. А я, надиханий Василевим гор╕нням, також почав писати в його дус╕, виступав на електроламповому завод╕, п╕сля чого ╕ з╕ мною «розмовляли товариш╕». Але не виключили з ун╕веру, як погрожували. Все об╕йшлося, та на стар╕сть я знову згадав сво╓ «ремесло». Дещо висилаю для ознайомлення.
Коротко про себе.
Народився 1937 року в Петровському район╕ м╕ста Донецька у шахтарськ╕й с╕м’╖, зак╕нчив середню школу, Стал╕нський (Донецький) г╕рничий техн╕кум. Працював у шахт╕. Служив у арм╕╖ на В╕нниччин╕, в п╕сках Казахстану. Зак╕нчив Льв╕вський держун╕верситет ╕м. ╤. Франка — ф╕лолог╕чний факультет. З 1968 року працював у школ╕, в редакц╕ях газет, редактором у книжковому видавництв╕ «Донбас», у Центральному штаб╕ во╓н╕зованих г╕рничорятувальних частин Донбасу. ╤, нарешт╕, перед виходом на пенс╕ю, роб╕тником у шахтах Петр╕вки. Останн╕ два десятил╕ття знову був газетярем — кореспондентом ╕ фотокором обласних газет. Член Нац╕онально╖ сп╕лки журнал╕ст╕в Укра╖ни. Автор зб╕рки в╕рш╕в «Повернення» (Донецьк, «Ре╜╕на», 2008 р.). Мешкаю в Донецьку.
Бажаю вам всього найкращого!

В╕ктор КАЛИНИЧЕНКО
м. Донецьк

Пропону╓мо уваз╕ читач╕в в╕рш╕ донецького поета В╕ктора Калиниченка з його зб╕рки «Повернення».

«ВУГ╤ЛЛЯ СХОЖЕ НА НАС, НА ЛЮДЕЙ...»

О, де ти, Укра╖но, не мовчи!
Невже тебе отру╓но нав╕ки...
Володимир М╕щенко

Приспали друз╕-вороги
Красиву ж╕нку Укра╖ну.
╥╖ гетьмани розп’яли,
╤ одбирають нин╕
Сво╖, здавалось би, вкра╖нц╕
Усе прекрасне, що у ж╕нц╕ —
╥╖ коштовност╕ ╕ мову
(За це тепер беруться знову).
╤ шахра╖ кричать: свобода
Тоб╕ дана, давно ти в╕льна,
Сам╕ ж в╕д Заходу до Сходу
Цькують, принижують пост╕йно.
Та ще др╕ма╓ моя люба,
╤ все ж прокинеться вона
В╕д сну, отрути ╕ ярма,
╤ поведе ╖╖ до шлюбу
Той, кого вибере сама.
* * *
Душа тисячол╕ть
себе шука╓ в слов╕.
Л╕на Костенко
В мен╕ гудуть тисячол╕ття,
Нурту╓ ск╕фська кров
╕ обп╕ка╓ п╕т арат╕в,
╤ думи тяжк╕╖, чи╖ ми д╕ти,
Що так болить нам
 Батьк╕вщина-мати.
В мен╕ ╕стор╕я кор╕нням
Зм╕шалася з великими св╕тами,
Та я себе вважаю нин╕
Народженим в╕д Укра╖ни-мами.
╤ б╕льш н╕хто не ма╓ права
Мене й народ м╕й оскверняти:
У нас ╕стор╕я своя ╕ слава,
╤ р╕дн╕ в нас ╕ Батько, й Мати.
* * *
Г. А. Пономаренков╕

Вуг╕лля схоже на нас, на людей.
Воно, як душа,
 у глибинах зарите.
Добуте й п╕дпалене — дуже гуде,
А може й тихенько соб╕ гор╕ти.
Отак ╕ поети, коли спалахнуть
Нестримним вогнем
╕ прекрасним,
По небу крилом демон╕чним
черкнуть
╤ в мороц╕ в╕чност╕ згаснуть.
А ╓ ╕ так╕, що потроху корплять
Над кожним рядочком роками,
Та врешт╕ нагр╕ються так,
 аж киплять,
╤ плавлять ╕ душ╕, ╕ кам╕нь.

БАТЬКОВ╤,
який 35 рок╕в працював у шахт╕ електромонтером,
електромехан╕ком, ╕ у важк╕ пово╓нн╕ роки в╕д умов
роботи та недо╖дання «заробив» виразку шлунка,
а я н╕чим не зм╕г допомогти.

Ти приходив з роботи п╕зно
Кр╕зь сн╕ги та нудн╕ дощ╕.
Тебе в шахт╕ авар╕╖ гризли,
Вдома гр╕ли с╕м’я ╕ борщ╕.
На пороз╕ свойого дому,
Де вже тиша вляглась н╕ма,
Двигунами гримлячу втому,
Наче плащ, ╕з плечей зн╕мав.
Ти «п╕д мухою» нав╕ть приходив,
Бо механ╕ки завжди тод╕
З механ╕змами мали «пригоди»,
Коли все в мачмал╕ ╕ вод╕.
Я зростав без тво╓╖ уваги,
Нав╕ть без твого рем╕нця:
Головними були переваги
Виробництву... ╤ так без к╕нця.
Що я знав про твою роботу,
Про шахтарський
 виснажливий труд,
В╕д якого в душ╕ болото
Можна пляшкою змити,
 й забуть...
Вибач, тату, за п╕зн╓ л╕то,
За г╕ркоти мо╖х провин.
Я пролився на тебе св╕тлом,
Коли в мене вже був св╕й син.

У ЛАВ╤

Н╕би разом
Десятки блискавок
Темну н╕ч п╕дземну
Прор╕зують,
╤ ось вони
Довгою низкою
Лаву уздовж
Нанизують,
Сховалися в закутках
Морок ╕ тиша —
Зм╕на нова
На роботу вийшла...
╤ знову комбайн
В пласт вуг╕лля
Вр╕за╓ться,
А натруджен╕ спини
Не розгинаються.
╤ попливла в риштаках
╤з шумливо╖ лави
Вуг╕лля чорна р╕ка
До ствола
╤... до слави.
1958

П╤ДЗЕМНА АКАДЕМ╤Я

У дн╕ тод╕шньо╖ ╕деолог╕╖
Так званого парт╕йного застою,
Де не ступить було
 без демагог╕╖,
Де б не сп╕вали Брежн╓ву
 застольну,
Я вт╕к у бан╕ неземн╕,
Де л╕сом пахнуть штреки
 ╕ квершлаги,
Там викладали практику мен╕
Прох╕дники ╕ грози-роботяги.
Були вони ще т╕ професори
╤з пробою найвищого ╜атунку!
Довбав вуг╕лля я, породу рив,
Слова солон╕ чув,
 як щир╕ подарунки,
╤ вин╕с я, п╕днявшись на-гора,
Коли хл╕бця солоного понюхав,
Для журнал╕стського
 осиного пера
Товст╕ п╕дручники
очищеного духу.
* * *
Я ще бажав би бути молодим,
Аби на зм╕ну, як ран╕ше, б╕гти,
Та вже на скронях в’╓ться
 сивий дим,
Обличчя лемехами часу зрите.

Щодня я бачу терикон старий
У зморшках в╕д дощ╕в
 ╕ зрошень —
В╕н так дим╕в ╕ поглядав згори
На шахтар╕в,
 тепер одн╕ лиш мощ╕.

Тод╕ були ми з ним до д╕ла гож╕:
Я в шахт╕ чорне сонце добував,
Коли ж ╕ в╕н сво╓ в╕дпрацював,
Ми стали меншими ╕ трохи схож╕.
* * *
В царство п╕дземне А╖да,
Як звали той св╕т колись,
Стволом я у пр╕рву ╖ду
На тисячу метр╕в униз.
Там вогко, ╕ протяги, й страшно.
╤ долю вир╕шу╓ мить.
Коли перший день —
 б╕долашний
Хлопчина в╕д жаху тремтить.
Та це все мина — чест╕ слово!
До всього людина звика,
╤ шахта ку╓ поступово
В╕дважного г╕рника.
* * *
В╕дганяй в╕д себе жах ти,
Як життя жене до шахти.
Справд╕, страшного нема
Там, в глибинах, де п╕тьма.
Страшно тут, серед людей,
╥хн╕х плутаних ╕дей.
Тут св╕домо, може, й здуру
З нас деруть останню шкуру,
Залишають, як на см╕х,
На податки ╕ на хл╕б.
А потрапивши до шахти,
В╕дганяй в╕д себе жах ти.
То ж як прийде смерть, нехай
Там ╕ тут вс╕м буде рай.
* * *
Ран╕ше були шахтар╕-геро╖ —
Величн╕сть його,
 роб╕тничого класу!
В сьогодн╕шн╕й влад╕ вони ╕зго╖ —
Краплина народно╖ «б╕омаси».

Трудились вони м╕ж життям
 ╕ смертю,
Несли з п╕дземелля
 св╕тло розмаю.
Сьогодн╕ ╕м’я шахтар╕в з╕терто
╤з Дошок пошани,
та й тих нема╓...

В╕дв╕дав копальню,
 зайшов у нарядн╕,
А там шахтар╕в —
 по дво╓, по тро╓.
╤ хто ж тепер плани державн╕
 «потягне»?..
На ринках сидять шахтар╕-геро╖!
* * *
Донбас-Черкащина —
 тут в╕дстань недалека —
Якихось рок╕в дв╕ст╕, це без див:
Мене од Тясмина, мабуть,
 прин╕с лелека
╤ пом╕ж син╕х терикон╕в посадив.

Коли я вир╕с, у мен╕
 проснулись гени
╤ так в пра-пра-прабатьк╕вщину
 потягло.
Чи то така козацька доля в мене,
Чи справд╕ так усе й було.

Та, мабуть, справд╕,
 бо коли згадаю
Мов сон, л╕та далек╕ молодеч╕,
То в серц╕ знов Дн╕про,
 лиман ╕ клек╕т чайок,
╤ голоси вчуваються лелеч╕.

О Кам’янко, о Тясмине, я знову
Немов на белебн╕ високому стою!
╤ Симоненка сильне
 ╕ бентежне слово
Знов чую тут, в черкаському краю.

Цей край Шевченка —
 в╕чна Укра╖на
На роздор╕жж╕ чвар,
 поез╕╖ ╕ цноти,
╤ тут жива ще пам’ять Чигирина —
Як л╕ки для донбасько╖
 сп╕льноти.

ДО ВИХОДУ ЗБ╤РКИ Г. А. ПОНОМАРЕНКА «УКРА╥НСЬКА ДОЛЯ»

У степу ще дикому,
На Донецьк╕м кряж╕,
Козачк╕в чучикали
Славн╕ предки наш╕.
Степовою мовою,
Як могли, балакали
╤ русинське слово
Кв╕тло над паланками.
Пот╕м вав╕лон╕ю
Тут звела ╕мпер╕я
╤ п╕шли в колон╕ю
Русич╕ до бер╕╖в.
Там ╖х довго правили,
Щоб хребет — п╕дковою,
Щоб завчили правило:
╢ лише москов╕я...
Та розкв╕тло знову
Укра╖нське слово —
╤ душа рад╕╓,
Бо збулась над╕я:
На Донецьк╕м кряж╕
╢ поети справжн╕:
Серед Поля Дикого,
А тепер Великого,
Крила розправля╓
Невмируща воля,
╥й допомага╓
«УКРА╥НСЬКА ДОЛЯ».

КРИМ

Над Чорним морем лаг╕дн╕ в╕три
Мою в╕дпустку в катер╕ гойдають.
Човни без гр╕н╕вських
 малинових в╕трил
Пливуть в туманну далеч
 Аю-Дагу.
╤ гори, й море пам’ятають дос╕
Тут ауру Волошина,
 Ахматово╖ Анни...
╤стор╕╓ю пахнуть Ялта, Феодос╕я,
Бахчисарай,
 уславлений Фонтаном.
Брук╕вка в╕дшл╕фована в╕ками.
До неба моляться султанськ╕
 м╕нарети,
Неначе вт╕лен╕ намази в кам╕нь —
Споруди мирн╕, схож╕ на ракети.

Але бентежить штиль
 у м╕ст╕ Слави,
Де, як дельф╕ни, в бухт╕
 насторож╕,
Др╕мають лайнери сус╕дньо╖
 держави,
На кримськ╕ земл╕ косяться
 вороже.
А море — древн╕й
 Понт Евкс╕нський
Ще й дос╕ багатьом
 лоскоче груди,
Та як дев’ятий вал
 роздмухають есм╕нц╕,
Тут айвазовським вже
 не до натхнення буде.
* * *
Я народився в Укра╖н╕
На наш╕й, не сво╖й земл╕,
П╕дкорен╕й чуж╕й кра╖н╕
╤з верховенством у Кремл╕.

Були дв╕ мови у родин╕,
З дитинства завчен╕ слова:
«Теперь в Союзе мы едины
И наша матушка — Москва».

Але з роками, поступово,
Як самост╕йно думка д╕яла,
Я зрозум╕в: одна в нас мова
╤з верховенством батька — Ки╓ва.
* * *
Анют╕ — мо╖й однокласниц╕
╕ ╓дин╕й дружин╕.

Заколисан╕ спали над╕╖
У з╕гр╕т╕м притулку мр╕й,
Та неждано весну народила
Синя блискавка сяйвом з-п╕д в╕й.
Усм╕хнулось в деревах сонце
Й покотилось по схилах вниз,
А за ним руча╖ скорогонцем
Затопили закляклий л╕с.
Спалахнули пожеж╕ зелен╕,
Вибухаючи соком бер╕з.
Я весну виглядаю м╕ж клен╕в,
А вже й л╕то п╕шло кудись...
1964
* * *
Одним дано з народження л╕тати,
А ╕ншим — п╕д землею плазувати.
Я тут ╕ там бував ╕ ще — де бозна,
Та перед вищими не повзав.
* * *
Мо╖ прапращури — станичники,
Прийшли з козацького кол╕на.
Колись вони були Кол╕нченки,
А в мене... виросла Калина.
* * *
Однофам╕льцю Володимиру

З тобою вчились ми у Львов╕
У альма-матер╕ велик╕й,
Та матер╕ дали нам мови,
Як по-народному, р╕зноязик╕.
Хоч ти також Калиниченко,
Московська теж красива мова,
Та вибрав я В. Симоненка,
А ти — К. Симонова.
* * *
СИМОНЕНКАМ

Два кольори у нас, два кольори,
Як в╕чне гамлет╕вське:
бути чи не бути?
Василь — нам прапором
 державним майорить,
Петро — п╕гулкою
 червоно╖ отрути.
* * *
У ц╕й каденц╕╖ нема ╕нтел╕генц╕╖.
Народ ще в╕рить —
 дал╕ краще буде,
╤ вида╓ ╖м ╕ндульгенц╕╖,
Бо, видно, любить
 б╕йки ╕ облуди.
* * *
Нема у можновладц╕в друз╕в.
╤ це вже зна╓мо вс╕ ми,
╢ лиш попл╕чники-лакузи
Та за сум╕сництвом — куми.
* * *
От ╕ знову цв╕те
 невмируща весна,
Одягнувши зелене ╕ б╕ле.
Все рад╕╓ навкруг, та моя сивина,
Мов кульбаба, давно облет╕ла.

╥й, природ╕, дароване
 в╕чне життя.
А ми, люди, що вигнан╕ з раю,
Осипа╓мось в землю — у небуття,
Зв╕дки вже вороття нема╓.

╤ так в╕чно цв╕стиме
 земля навесн╕,
Одягаючи б╕ле й зелене,
Покол╕ння рад╕тимуть
 знову на н╕й,
Але то уже буде... без мене.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #35 за 11.11.2011 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=9603

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков