Версiя для друку Обговорити в форумi

Вітер мандрів

Олександр Волощук з Чернігова є давнім другом «Кримської світлиці», і про нього ми вже писали не раз. Проте роки летять, і не віриться, що Сашкові вже тридцять вісім... Здавалося б, час і сім’ю завести, та все якось не випадає. Напевно, тому, що дух подорожей і пригод виявляється сильнішим, ніж бажання створити сімейний затишок. Кожної наступної весни так тягне в мандри, що й передати важко! Подорожує Олександр «автостопом», а це дає можливість зекономити чималі кошти. А трапляється, що водій автівки чи вантажної машини запрошує гостя до себе додому. Нагодує, познайомить з родичами, запропонує нічліг. Принаймні, так на Кавказі. Головне, щоб мандрівник був цікавим оповідачем. А в цьому сенсі Сашкові немає рівних, адже у свої тридцять вісім він встиг побачити так багато! Інколи, повертаючись до рідного Чернігова, встигає видати книгу, а оскільки про кавказьку подорож ще нічого не писав, то люб’язно погодився розповісти про всі пригоди читачам нашої газети.

ПРОСПЕКТ ПУТІНА У ГРОЗНОМУ ВИГЛЯДАЄ ПРИСТОЙНО, АЛЕ СЛІДИ ВІЙНИ НЕ ЗІТРЕШ…
— Я і раніше бував у Чечні, але жодного разу не вдавалося побувати в гірській її частині, — починає свою розповідь Олександр, — все обмежувалося Грозним, Гудермесом та рівнинними районами. Тому цього разу вирішив подорожувати довше і неодмінно поїхати в гори. На жаль, не було жодних адрес і потрібних знайомств, був тільки старий приятель у Грозному, але й він не мав родичів у гірських районах, що межують з Грузією. Тому я міг розраховувати тільки на везіння. Звичайно, встиг і цього разу добре оглянути Грозний, не міг не помітити, що місто швидко заліковує завдані війною рани. Чеченці втомилися від війни і тому підсвідомо намагаються мирний період використати по максимуму. Приїжджі з подивом помітять величезний глобус у центрі Грозного з претензійним написом: «Грозний — центр світу», а при бажанні і наявності коштів можуть пообідати в супермодному кафе «Париж». Майже Європа! Але Соборна мечеть у Грозному, яка є найбільшою на Кавказі, свідчить про те, що Чечня все-таки належить до східного світу. Чеченці — максималісти: як під час війни, так і в пору мирного будівництва. Кремль сказав чеченцям: «Робіть усе, що хочете, але не намагайтеся відокремитись від Росії», тож нинішній президент республіки Рамзан Кадиров має певну свободу дій. Він глибоко шанує попереднього президента Володимира Путіна і вдячний Кремлю за таку формулу стосунків. Тому у Грозному є навіть проспект Путіна, який виглядає досить пристойно, але всі сліди війни не зітреш…
Олександр вважає, що принаймні третина території Грозного ще не скоро змінить свій зовнішній вигляд. Справді, моторошно стає, коли бачиш оптимістичний напис: «Добро пожаловать!» при вході до школи, а сама вона лежить у руїнах… Республіка має чималі кошти від нафти, але і їх недостатньо, щоб швидко відбудувати столицю, а тим більше менші міста. Проте не можна сказати, що чеченці бідують: чернігівець звернув увагу на чималенькі отари овець, дехто тримає добрі пасіки; та й в оселях є все, що потрібне для життя. Чеченці не спиваються — іслам забороняє пити — вони наполегливо працюють і беруть від своєї землі все, що вона може дати.

АРГУНСЬКА УЩЕЛИНА — ЗОНА РИЗИКУ
Отже, цього разу Олександр вирішив неодмінно пройти всю Аргунську ущелину. Знав, що останнє місце, куди можна добратися без перепустки, це селище Ітум-калі (слово «калі» означає фортеця — С. Л.). Однак не мав жодного уявлення про те, що цей населений пункт входить до так званої зони КТО, себто зони контртерористичної операції. Звичайно, співробітники ФСБ не могли не помітити людину слов’янської зовнішності та ще й з рюкзаком і фотоапаратом. Українця затримали, звинувативши в несанкціонованому проникненні в зону КТО. Оштрафували на 500 російських рублів. Прикро, звичайно, було викидати такі гроші, але реакція місцевих силовиків на Сашкове пояснення (мовляв, ніхто не попередив про цю зону) була стандартною: «Незнання закону не звільняє від відповідальності…»
— І все ж вважаю, що гірська Чечня варта набагато більше, ніж п’ятсот російських рублів, — емоційно каже чернігівець, — там настільки гарні краєвиди! Свою подорож по Аргунській ущелині я таки здійснив. Хоча й не обійшлося без пригод. Колись ця ущелина добре охоронялася федеральними військами, адже саме вона була найкоротшою дорогою з гір на рівнину. Через кожні півтора-два кілометри вздовж дороги тут облаштовані замасковані вогневі точки, які могли б надовго затримати наступ бойовиків у випадку їхнього раптового прориву з гір на рівнину. Бачив я їх зблизька — там нікого не було, можна було зайти і оглянути. І ось, йдучи пішки вздовж Аргунської ущелини і фотографуючи чудові краєвиди, я побачив один такий «дзот» і, будучи певним, що там нікого немає, вирішив зайти всередину і трохи відпочити. Однак цього разу я помилився: там були люди, які несли бойове чергування. Чи то вони грали в карти, чи просто задрімали, втративши пильність (ще й взуття у мене було дуже м’яке), але я непомітно для них обійшов цю вогневу точку з тилу. Відчиняю дверцята і раптом… мені в груди впирається автомат Калашникова! Хтось, невидимий

у темряві, пересмикує затвор. Через секунду могла пролунати й черга… У мене вистачило розуму взяти ініціативу в свої руки, я сказав: «Не треба, не стріляйте, я — не бандит, я — мандрівник!» Двоє озброєних чеченців (очевидно, міліція) перевірили мої документи, подивилися, що я знімаю… Потім викликали когось по рації; через 15 хвилин приїхала машина з дивними номерами: жодної цифри, лише три літери — КРА. Вийшов молодий чоловік у цивільному, він знову перевірив мої документи і те, що я знімав. А потім каже: «Олександре, це дуже добре, що ви — мандрівник та ще й з України… Нам приємно, що ви приїхали подивитися Чечню. Ми поважаємо мандрівників і любимо гостей. Але запам’ятайте раз і назавжди: ніколи близько не підходьте до вогневих точок… Люди, які там сидять, мають право стріляти на ураження!»

«МИР У ЧЕЧНІ ТИМЧАСОВИЙ. ТАМ Є НАДТО БАГАТО ЛЮДЕЙ, ЯКІ НЕ ХОЧУТЬ КОРИТИСЯ РОСІЇ…»
Спочатку Олександру важко було зрозуміти: чому ж волелюбні чеченці, які лише нещодавно воювали, тепер охоче йдуть працювати у міліцію, ФСБ, ОМОН та інші силові структури? Але, спілкуючись із місцевим населенням, дійшов висновку: це результат того компромісу, який влаштовує і Москву, і місцеву еліту, і більшість чеченського народу. Нинішньому президенту Чечні Рамзану Кадирову, як і його батькові — Ахмату Кадирову, люди вдячні за те, що ті змогли домовитись з Москвою і цим фактично припинили геноцид чеченського народу.
Проте на цьому вдячність і закінчується, бо нинішній режим люди також недолюблюють і, не надто ховаючись від сторонніх, називають його «беспределом в законе».
— У президента є особиста охорона, — каже Олександр, — це приблизно 200 відбірних бойовиків, які офіційно є гвардією. Коли десь якийсь непорядок (з точки зору президента і його оточення), то вони приїжджають і в усьому розбираються. Досить поширеними є випадки страт без суду і слідства, а деякі опозиціонери просто раптово зникають безвісти… За два тижні до мого приїзду в Чечню (а я там був у вересні минулого року) відбулася подія, про яку мені з хвилюванням розповідали місцеві жителі. Влада Чечні офіційно оголосила амністію для тих бойовиків, на чиїх руках нема крові. Мовляв, треба тільки вийти з лісу і скласти зброю. І ось у Центоройський відділ міліції (це південно-східна Чечня) звернулися 10 бойовиків, які щойно спустилися з гір. Вони складають зброю і кажуть, що вбивств на їхній совісті немає — можна перевіряти. Однак їх усіх поставили до стінки і… розстріляли там же, у райвідділі міліції. Через два дні з гір спустилися ті, хто не повірив у амністію. Вони вже знали про те, що сталося з їхніми довірливими однополчанами. В діалог ні з ким не вступали, а просто почали штурм райвідділу. За офіційними даними, тоді загинуло 5 співробітників міліції і 12 бойовиків. Але я, знаючи, що таке «офіційні дані» в нинішній Чечні, вважаю, що найімовірніше загинуло по десять чоловік з кожного боку. Отже, упродовж трьох днів тридцять чоловік загинуло ні за що… Я впевнений, що мир у Чечні тимчасовий. Там є надто багато людей, які не хочуть коритися Росії. Але поки що йдуть служити і у ФСБ, і у міліцію, бо всі силовики отримують добру платню. Але й це залежить від того, до якого «тейпу» належить людина. Адже нинішній режим є відверто клановим, тому не всім відкрита дорога в силові структури.

«З ПОДИВОМ ДІЗНАВСЯ, ЩО ШАМІЛЯ ЧЕЧЕНЦІ НЕ ДУЖЕ ПОВАЖАЮТЬ, ЇХНІЙ ГЕРОЙ — БАЙСАНГУР»
Олександр Волощук перед тим, як вирушати у подорож, зазвичай вивчає історію того регіону, куди збирається їхати. Коли вдається дістати словник, то намагається запам’ятати хоча б дві-три сотні слів місцевою мовою. А якщо ні, то знає, що майже скрізь виручить його хоч і не надто досконала англійська… І у Фінляндії, і в Сирії, і в Ірані. Добре, що в Чечні всі розуміють російську. Тому цього разу українець особливу увагу звернув на історію Кавказьких воєн ХІХ століття. Читав дещо і про Шаміля, про якого вперше почув ще у школі. Проте під час подорожі зрозумів, що ставлення до імама Шаміля на Кавказі зовсім неоднозначне. Його люблять у Дагестані, адже сам він — аварець. А чеченці вважають Шаміля… зрадником. Адже попри багаторічну збройну боротьбу він все-таки здався на милість переможців. А ось хто по-справжньому воював, так це його сподвижник Байсангур. Коли Шаміль на Гунібі вирішив здатися росіянам, Байсангур усіляко відмовляв його від цього кроку. Не зумівши переконати, зібрав своїх вірних воїнів і вони з боєм прорвалися через потрійне кільце оточення. Після прориву залишилася невелика група воїнів, та вони ще деякий час воювали в горах, аж поки Байсангура не взяли в полон і не стратили. Саме ця постать і є символом чеченської нескореності.
— Я хотів побувати на могилі Байсангура в селі Беной-Ведено, — каже Олександр, — але це також зона «контртерористичної операції» і там заборонено з’являтися туристам. Зате в місті Урус-Мартан мені пощастило познайомитися з нащадком Байсангура у сьомому коліні Адамом Сатуєвим. Це засновник і директор єдиного на Північному Кавказі етнографічного музею просто неба. Мені там дуже сподобалося! Адам Сатуєв домовився з чеченським телебаченням і про мене зняли, а потім показали невеликий сюжет. Пізніше чеченці мене впізнавали на вулицях, це було трохи незвично, але приємно. А головне, що Адам Сатуєв подарував мені рідкісну і дуже цінну книгу про Чечню. Такі подарунки роблять тільки справжнім друзям. Видно в моїй особі нащадок Байсангура побачив українця, який не тільки оцінив пейзажі Ічкерії, але й зрозумів душу чеченського народу.

Записав
Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 18.11.2011 > Тема "З потоку життя"