Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2530)
З потоку життя (5626)
Душі криниця (3175)
Українці мої... (1408)
Резонанс (1405)
Урок української (980)
"Білі плями" історії (1606)
Крим - наш дім (528)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (234)
Бути чи не бути? (69)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (829)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
СТОР╤НКАМИ “М╤СЦЕВОГО ЧАСОПИСУ”
Ще наприк╕нц╕ 2013-го, до початку под╕й на Майдан╕, поет та проза╖к ╤гор Дах (м. Червоноград)...


НЕЗР╤ВНЯНИЙ СВ╤Т ПЕТРИК╤ВСЬКОГО РОЗПИСУ
Нещодавно мала при╓мну зустр╕ч – на виставц╕ «╤нноватика в сучасн╕й осв╕т╕»...


СП╤ЛКА В╤ДЗНАЧИЛА ПИСЬМЕННИК╤В-КРИМЧАН
Михайло Вишняк вручив нагороди ╕ побажав Галин╕ Литовченко ╕ В╕ктору Стусу нових щедрих ужинк╕в...


СТЕПОВ╤ ОБРИСИ ПОЕТА
Не буде переб╕льшенням, якщо сказати, що Василь Латанський, якому 18 листопада виповню╓ться 79...


ЗИМА С╤ДА╢ НА ПОКУТЬ...
З Феодора-Студита ста╓ холодно й сердито.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #37 за 18.11.2011 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#37 за 18.11.2011
«КОМУ Ж НЕСТИ СВЯТЕ ЗНАМЕНО?»
Володимир МАМЕЦЬКИЙ

Поез╕я

ДУША ТЯГЛАСЯ ДО СЛОВА
15 листопада в╕дсвяткував св╕й 75-р╕чний день народження давн╕й друг ╕ симпатик «Кримсько╖ св╕тлиц╕», один з активних ╖╖ дописувач╕в Володимир Григорович Мамецький (Подкопа╓в).
В. Г. Мамецький народився далекого 1936 року в мальовничому сел╕ Мала Черн╕г╕вка Овруцького району на Житомирщин╕. Рано втратив батьк╕в, але вир╕с доброю ╕ порядною людиною. Не зчерств╕ла його душа н╕ в╕д голодного ╕ холодного во╓нного лихол╕ття, н╕ в╕д пово╓нного сир╕тського дитинства, н╕ в╕д голоду 1946-1947 рок╕в, н╕ в╕д р╕зних житт╓вих негаразд╕в. Хлопець виростав з в╕рою у краще майбутн╓ р╕дного краю, у перетворення на кв╕тучий сад р╕дно╖ зранено╖ земл╕.
Недавн╕й в╕дгом╕н велико╖ битви р╕дного народу за свою свободу, пропахл╕ порохом ╕ димом уц╕л╕л╕ земляки-фронтовики, котр╕ поверталися з далекого визвольного походу до сво╖х дом╕вок, ╖хн╕ розпов╕д╕ про солдатське фронтове життя пос╕яли в серц╕ юнака зерна пошани й любов╕ до людей у в╕йськов╕й форм╕. Можливо, саме тод╕ зародилася в душ╕ юнака мр╕я стати в╕йськовим, служити в╕рою й правдою сво╖й В╕тчизн╕, ╕, якщо буде потр╕бно, стати на ╖╖ захист, як ставали його р╕дн╕, близьк╕, його односельц╕ й земляки. Тому й не роздумуючи, бо це вже давно було сплановано, вступив на навчання до в╕йськового училища.
Тридцять два роки в╕ддав нелегк╕й ратн╕й служб╕. Пройшов важкий шлях становлення командира в╕д солдата, а затим й курсанта артилер╕йського училища до полковника. Де т╕льки не довелося побувати-послужити за ц╕ понад три десятки рок╕в арм╕йського життя — в далеких ╕ близьких гарн╕зонах, у гарячих середньоаз╕йських степах, у п╕вн╕чних та п╕вденних широтах колишнього Радянського Союзу, але н╕коли не забував сво╓╖ мало╖ батьк╕вщини, сво╓╖ Укра╖ни, р╕дно╖ мови ╕ п╕сн╕.
Хоч за фахом був, як кажуть, «технарем», але душа тяглася до художнього слова, яке брунькувалося в н╕й ╕ готове було будь-яко╖ хвилини розкв╕тнути весняним цв╕том поез╕╖. ╤ розкв╕тло, ╕ пустило паг╕ння, ╕ забрин╕ли в╕рш╕, але вже тод╕, як зняв арм╕йську шинелю, як став цив╕льною людиною п╕сля виснажливо╖ тридцятидвор╕чно╖ служби, як побував у р╕дних краях, пройшовся стежками свого далекого во╓нного дитинства ╕ пово╓нно╖ юност╕.
Душа забрин╕ла в╕ршами ╕ вже з ними в╕н, полковник у в╕дставц╕, син кв╕тучого укра╖нського Пол╕сся, не розлуча╓ться й понин╕. Його першу книгу «Тепло долонь», що побачила св╕т 2008 року в одному з с╕мферопольських видавництв, склали в╕рш╕ про юн╕сть — ╕ доарм╕йську й арм╕йську, в╕рш╕ про р╕дний край — Житомирщину ╕ Крим, де в╕н поселився п╕сля тривало╖ арм╕йсько╖ служби, про Укра╖ну, яка виборола свою незалежн╕сть, про людськ╕ дол╕ — так╕ р╕зн╕ й неординарн╕.
А нещодавно у Володимира Мамецького вийшла у св╕т нова книга «Поступ» — роман у в╕ршах про пережите, про долю простого с╕льського паруб╕йка, який став в╕йськовим ╕ пройшов нелегк╕ дороги арм╕йського життя, дослужився до високого чину, але й на мить не забував, що в╕н перш за все Людина, як╕й притаманн╕ прекрасн╕ людськ╕ якост╕, а вже пот╕м — в╕йськовий.
У роман╕ присутн╕ роздуми й про життя пово╓нного села, про становлення Укра╖ни. З болем у душ╕ автор пише про те, ск╕льки людських ресурс╕в було затрачено на нагромадження смертоносно╖ збро╖, котру тепер доводиться знищувати, ╕ котра, лишившись без належного нагляду, завда╓ чимало шкоди ╕ людям, ╕ еколог╕╖. Не будемо перепов╕дати зм╕ст твору, акцентувати увагу на тих чи ╕нших його стор╕нках. Вони написан╕ так, як п╕дказувало серце автора — громадянина сво╓╖ кра╖ни:
В╕н — оптим╕ст.
В╕н ст╕йко в╕рить
╤ в Укра╖ну, ╕ в народ.
╤ хай висп╕ву╓ ще л╕ра
╤ до нових зове чеснот.
Скор╕ше б б╕ди вс╕ здолати
Та Укра╖ну збудувати…
Володимир Григорович знайшов у соб╕ сили, аби повернутися до сво╖х першовиток╕в, до материнсько╖ мови, в╕д сп╕лкування якою в╕н був в╕д╕рваний усе сво╓ життя. Бо довелося фактично вдруге вивчати свою р╕дну мову! А таке п╕д силу не кожному.
В. Мамецький разом з композиторами написав також понад 100 п╕сень. Серед них так╕ в╕дом╕, як п╕сня-марш «╤дуть батальйони» (переможець всеарм╕йського конкурсу стройово╖ п╕сн╕), «Перемога», «Афган╕стан», «Мо╓ село», «Музика в душ╕», «Нам сниться море» та багато ╕нших.
У творчих планах — нова книга л╕ричних в╕рш╕в, над якою поет-ветеран арм╕йсько╖ служби нин╕ працю╓. Володимир Мамецький, незважаючи на св╕й уже сол╕дний в╕к, не полиша╓ активного громадського життя. ╤ дай, Боже, аби в╕н ще довго радував шанувальник╕в сво╓╖ творчост╕ новими в╕ршами, п╕снями, спогадами про пережите.
З юв╕ле╓м вас, Володимире Григоровичу!

Данило КОНОНЕНКО
* * *
Пропону╓мо уваз╕ читач╕в к╕лька в╕рш╕в Володимира Мамецького з його майбутньо╖ книги.

Володимир МАМЕЦЬКИЙ
«КОМУ Ж НЕСТИ СВЯТЕ ЗНАМЕНО?»

* * *
Не кануло в Лету козацтво —
Наступники г╕дн╕ ростуть.
Виковують волю на плацах,
Нову вибудовують путь.
Так довго чекали ми зламу,
Хоч дехто баз╕ка сво╓:
«Не мали держави в╕ками…»
Та бачить хай св╕т, що ми ╓.
╤ можем себе захищати —
В╕тчизну ╕ батьк╕вський д╕м.
Вкра╖на нам кожному —
 мати,
╤ славить ╖╖ молодим.
╤ в св╕т╕ нас бачать ╕ чують
╤ т╕, що не знають хто ми.
Вкра╖на свободу гарту╓.
Всевишн╕й ╖╖ борони!

Р╤ДНЕ СЛОВО

Нараз ╕ в св╕т╕ заясн╕╓,
Як чу╓ш р╕дн╕╖ слова.
Й таким далеким чимсь пов╕╓,
╤ серце, й душу сповива.
Не об╕рвалась нитка сива
╤з давнини у наш╕ дн╕.
Вв╕брало слово шелест ниви, —
Бринить у п╕сн╕ ╕ в струн╕.
Люб╕ть натхненне р╕дне слово —
Далеких предк╕в славний дар,
Як нашу землю волошкову,
Як наш шевченк╕вський «Кобзар»!
* * *
Пишаюсь тобою, Вкра╖но,
За дочок тво╖х ╕ син╕в.
За мирний пол╕т соколиний,
За ниву в рясному зерн╕.
Незвично народ на Майдан╕
Сво╖ здобува╓ права,
Плека╓ ╕ мр╕╖, й бажання
Держава моя молода.
Неправда, що ми не ╓дин╕,
Що зах╕дн╕ й сх╕дн╕ ми ╓.
Нам жити в одн╕й Укра╖н╕
╤ щастя творити сво╓!
Ми впевнен╕ в братн╕й любов╕,
У дружб╕ нав╕ки-в╕к╕в.
Шука╓мо ╕стину в слов╕,
У г╕дному спадку батьк╕в.
* * *
Мр╕йний Криме, тво╖ гори
Зв╕к чатують у дозор╕,
Спечне сонце аж п’янить.
╤ бурхливе, ╕ прозоре
Зачарову╓ вс╕х море,
Заполоню╓ блакить.

ЧАС

Ах, часе м╕й, ти, певно, ма╓ш крила,
Що день ╕ н╕ч в незв╕дане несуть.
А ск╕льки тих, що ще недолюбили?
╤ чи ж не в ц╕м твоя житт╓ва суть?
Куди ж сп╕шиш ти, часе, так невпинно?
Адже в житт╕ ще так багато справ.
╤дуть сл╕дом ╕ винн╕, ╕ невинн╕,
╤дуть ╕ т╕, хто нав╕ть не кохав.
Б╕жить життя — його не зупинити.
Аж стр╕мголов б╕жить лише вперед.
Сп╕шать часи й хвилини — проминути,
Несуть у небо в╕чност╕ секрет.
Ти, часе, наче птаха прол╕та╓ш.
Лише мигтять житт╓в╕ рубеж╕.
Щасливий, мабуть, кожен, хто коха╓,
Не знаючи н╕ часу, н╕ меж╕.
М╕й гр╕зний часе, ти мо╓ сумл╕ння.
Чому ж тебе так завжди наближав?
Б╕жиш ти у незв╕дане ╕ нин╕,
Й твою ходу н╕хто не повертав.

ПАМ’ЯТЬ

Усе проходить. Промина╓,
Неначе усм╕х на лиц╕.
Життя лиш пам’ять залиша╓, —
Як ту каблучку на руц╕.
Н╕що не вернеться, не сплине,
Лише зостануться жал╕.
Нахлине пов╕нь на долину
Та в╕дсп╕вають солов’╖…
╤ т╕льки пам’ять тр╕умфу╓,
Роки охоплю╓ й в╕ки.
Чиясь ╕ тужить, ╕ суму╓,
Чиясь рад╕╓ залюбки.
Бо як без пам’ят╕ нам жити?
Засяють бронзою не вс╕.
Та буде пам’ятним вс╕м жито,
Що жали вперше на Рус╕…
╤ все, що сталося — змоглося
На користь людям — не соб╕,
Поглине пам’ять стоголоса,
Як найкоштовн╕ш╕ скарби.

КОН╤

Проб╕гають чвалом кон╕.
Лине стук╕т ╖х копит.
Чи гонитва, чи погоня,
Чи то юний ╖х пол╕т?
А навкруг луги широк╕
╤ розкв╕тчена трава.
Сходять радощ╕ й неспок╕й,
Бо вже скоро ╕ жнива, —
Неосяжн╕ й неск╕нченн╕,
В╕д зор╕ ╕ до зор╕.
╤, напевно, без натхнення
То╖ ждатимуть пори.
Ну, а поки стук╕т лине
Молодих м╕цних копит.
Зупинися на хвилину:
Грац╕озно як летить
К╕нь за милою в погон╕,
Вихром грива, шал в очах.
Скачуть чвалом в луз╕ кон╕.
Тануть ритми в небесах.

ЛИЧАКИ

Скажи: чия ти, Укра╖но?
Як╕ несеш в соб╕ думки?
То в╕╓ш в╕тром з полонини,
То димом диха╓ш г╕рким.
А де ж краса твоя ╕ воля?
А де ж т╕ справжн╕ козаки?
Чому ж ╕ дос╕ сива доля
Н╕як не зн╕ме личаки?
Адже спроможна в св╕т л╕тати,
Рясний вирощувати хл╕б…
Якби ж ще й д╕ри залатати.
Якби ж було тих менше б╕д.
Моя ти нене ненаглядна!
Вже ск╕льки горя за в╕ки
Було, тих чвар на стежц╕ владн╕й
Навкруж дн╕прово╖ р╕ки.
Бурлиш ╕ дос╕, Укра╖но:
Не вс╕ под╕лен╕ лани.
Комусь — лиш владу — не калину…
Нехай хоч злидн╕ й бур’яни
╤з року в р╕к рясн╕ш буяють, —
Усе грабу╓ться упень.
╤ здирц╕в тих не убува╓.
Коли ж прийде новий тв╕й день?

КОЗАРЛЮГИ

Не знаю ╕ не хочу знати,
Чому замовкли солов’╖,
Чому суму╓ р╕дна хата,
А ми ╕знов — на м╕лин╕?
Чорнобиль ма╓мо у спадок
Та купу клопот╕в ╕з ним.
А право хоч якогось ладу
Лиша╓м правнукам сво╖м.
╤нтел╕генти паперов╕ —
В гонитв╕ зиску досягти —
Прохають поки лише слова,
Аби колись ╕ повести…
А козаки т╕ — козарлюги —
Усе ще в пошуках сво╖х.
Н╕як не вийдуть ╕з недуги,
Чи подолав одв╕чний гр╕х?..
Кому ж нести святе знамено?
Кому ж тримати булаву?
Бредуть вожд╕, мов полонен╕, —
Чи ув╕ сн╕, чи наяву?

СМУГЛЯНКА

Н╕ч в╕нча╓ться св╕танком
На околиц╕ села.
Полонила вс╕х смуглянка,
Що мов кв╕тка розцв╕ла.

Чорноока, чорноброва,
Калинов╕╖ уста.
Чорн╕ коси — гай-д╕брова —
Ненаглядная краса.

ПРИСП╤В:
Невблаганн╕ оч╕.
Невмолимий стан.
Ти — у снах щоноч╕
Зведена у сан…
Ти моя обранка,
Незабутня мить…
Так лише смуглянка
Може полонить.

Посп╕шу на зустр╕ч зранку,
Кину вс╕ сво╖ д╕ла.
Чарод╕йниця-смуглянка
Лиш бровою повела...

Та покличе на гулянку
Стук закличний бубонця,
Посп╕шу красу-смуглянку
Запросити до в╕нця.
ПРИСП╤В

м. С╕мферополь

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #37 за 18.11.2011 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=9629

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков