Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
Дмитро Курилович, «Дронго», во╖н-доброволець…


«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
Капелан ПЦУ про служ╕ння в окоп╕, РПЦ та м╕с╕ю укра╖нц╕в…


СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
Твоя слава у могил╕/А воля в Сиб╕ру/Ось що тоб╕, матусенько/Москал╕ зробили!..


ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
«В╕н так любив Укра╖ну ╕ укра╖нц╕в. В╕н рвав свою душу ╕ серце за не╖…»


10 УКРА╥НСЬКИХ С╤ЯЧ╤В
Сво╓ю невтомною працею вони творили маси нових св╕домих укра╖нц╕в…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #43 за 09.12.2011 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#43 за 09.12.2011
ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО – ЖУРНАЛ╤СТ

Постат╕

У грудн╕ нин╕шнього року виповню╓ться 48 рок╕в, як п╕шов з життя Василь Симоненко — талановитий поет-ш╕стдесятник, за влучним висловом Олеся Гончара «витязь молодо╖ укра╖нсько╖ поез╕╖», окраса ╕ горд╕сть нашо╖ нац╕онально╖ л╕тератури. Василя Симоненка нема╓ серед нас ось уже близько п╕встол╕ття, але пам’ять про нього жива. Хоч ╕ не так часто, але видаються його твори, як поетичн╕, так ╕ прозов╕, ми ма╓мо можлив╕сть почути його живий голос з-пом╕ж ╕нших голос╕в поет╕в-класик╕в, записаних на електронний диск. З’являються книги спогад╕в про цього талановитого л╕тератора ╕ добро╖ душ╕ людину (був знайомий з ним ╕ можу засв╕дчити ╕ його доброту, ╕ людяне ставлення, даруйте за тавтолог╕ю, до людей), патр╕ота сво╓╖ В╕тчизни.
З великою увагою стежу за книжками спогад╕в про нашого (адже Черкащина — моя батьк╕вська земля) Василя Симоненка, деяк╕ з них маю ╕ час в╕д часу читаю ╖х, перечитую… З-пом╕ж них — спогади про В. Симоненка його колишнього однокурсника по факультету журнал╕стики Ки╖вського державного ун╕верситету Миколи Сома «З мат╕р’ю на самот╕», колективна книга спогад╕в друз╕в ╕ колег по сп╕льн╕й прац╕ у черкаськ╕й обласн╕й молод╕жн╕й газет╕ «Молодь Черкащини» «Життя мов спалах блискавки», книга есе╖в колишнього в╕дпов╕дального секретаря молод╕жки Л╕л╕╖ Шитово╖ «Я воскрес, щоб ╕з вами жити», сус╕да по робочому столу Миколи Сн╕жка «Оводи Василя Симоненка», до реч╕, написана дуже профес╕йно ╕ колоритно, Юр╕я Смолянського «Симоненкова любов» — одного з найактивн╕ших пропагандист╕в твор╕в поета, режисера ╕ актора, та ╕нш╕.
А нещодавно в черкаському видавництв╕ «Вертикаль» з’явилася друком книжка кандидата ╕сторичних наук, доцента, першого головного редактора обласно╖ молод╕жно╖ газети «Молодь Черкащини» (1960-1963) Григор╕я Суховершка «Золоте перо Василя Симоненка» — про В. Симоненка-журнал╕ста.
Василь Симоненко п╕сля зак╕нчення факультету журнал╕стики Ки╖вського держун╕верситету ╕м. Т. Шевченка з 1957 року працював л╕тературним прац╕вником в╕дд╕лу культури обласно╖ парт╕йно╖ газети «Черкаська правда»; з 1960 року — зав╕дувачем в╕дд╕лу пропаганди обласно╖ молод╕жно╖ газети «Молодь Черкащини» ╕ з 1963 р. — власним кореспондентом республ╕кансько╖ «Роб╕тничо╖ газети» по Черкаськ╕й та К╕ровоградськ╕й областях. Загальний стаж журнал╕стсько╖ роботи В. Симоненка нал╕чу╓ близько семи рок╕в (нагада╓мо читачам, що Василь Симоненко помер дуже рано — у 28 рок╕в). Окр╕м поез╕╖ та прози його перу належить понад 500 публ╕кац╕й — нарис╕в, статей, кореспонденц╕й, репортаж╕в, фейлетон╕в, реценз╕й.
Приблизно уже з 1958 року, коли я був десятикласником Кам’янсько╖ середньо╖ школи № 1, часто нав╕дувався до нашо╖ Ребедайл╕всько╖ с╕льсько╖ б╕бл╕отеки, аби не т╕льки взяти почитати якусь книжку, а й переглянути газети ╕, насамперед, нашу районну «Колективна праця» та обласну «Черкаська правда». В останн╕й я частенько натрапляв на матер╕али, п╕дписан╕ пр╕звищем «В. Симоненко». Це були, в основному, статт╕ на культурно-осв╕тн╕ теми, реценз╕╖ на к╕ноф╕льми, вистави, огляди поетично╖ пошти. Але найб╕льше мене вразили в╕рш╕ поета ╕, зокрема, «Д╕д умер» та новела «Вино з троянд». Чимось св╕жим, до цього ще не читаним, пов╕яло у душу. Особливо вразили поетичн╕ рядки:

От ╕ все. Поховали старезного д╕да.
Закопали нав╕ки у землю святу.
В╕н тепер вже не встане ╕ ранком не п╕де
╤з косою п╕д гору круту.
╤ не стане мантачкою тишу будити,
Задивлятися в небо, як гаснуть з╕рки.
Лиш росою по н╕м буде плакати жито
╤ пливтимуть над ним непом╕тно в╕ки…

А згодом ╕ про бабусю Онисю, в яко╖ було три сини, як╕ не повернулися додому з в╕йни, ╕ тепер старенька дожива╓ в╕ку одна…
Де б я не ходив, що б не робив, а симоненк╕вськ╕ рядки, прочитан╕ в газет╕, скр╕зь ╕ всюди пересл╕дували мене у найкращому розум╕нн╕ цього слова. Вони мене хвилювали, збуджували мою уяву, адже так щемно, так поетично про бабу ╕ д╕да я ще н╕де ╕ н╕ в якого поета не читав. Про парт╕ю читав, про Лен╕на–Стал╕на читав, але щоб про простих смертних д╕да та бабу — не траплялось. Це у Симоненка — вперше…
Я почав част╕ше гортати нашу обласну газету, шукати уже знайоме мен╕ пр╕звище автора за тими публ╕кац╕ями, що мен╕ западали в душу. Час в╕д часу натрапляв на знайоме пр╕звище ╕ мен╕ хот╕лося б╕льше д╕знатися про автора. Та уже значно б╕льше й част╕ше ц╕кавого за п╕дписом В. Симоненка я черпав ╕з нашо╖ новостворено╖ обласно╖ молод╕жно╖ газети «Молодь Черкащини», про яку було багато говорено заздалег╕дь, на яку я дуже спод╕вався ╕ яку так трепетно оч╕кував, н╕би знав, що вона буде якась особлива, незвичайна… Чекав я «Молодь Черкащини» так, як чекають весни п╕сля затяжно╖ холодно╖ зими, як першого весняного цв╕ту нашого молоденького вишнячка, що буйно розр╕сся за прич╕лком старо╖ хати, як першого побачення з д╕вчиною, в яку був закоханий.
╤, нарешт╕, дочекався першого номера, який побачив св╕т 3 лютого 1960 року. ╤ мо╖ над╕╖ та спод╕вання справдились. Уже з перших номер╕в молод╕жна газета сво╖ми матер╕алами засв╕дчила, що вона й справд╕ сповнена молодечого запалу, романтики, що ╖╖ матер╕али, як╕ готу╓ до друку редакц╕йний творчий колектив, сп╕взвучн╕ нам, молод╕, зокрема мен╕ ╕ мо╖м ровесникам — хлопцям ╕ д╕вчатам мого села, мого району… Адже на ту пору мен╕ йшов в╕с╕мнадцятий р╕к, я п╕сля зак╕нчення середньо╖ школи працював журнал╕стом у наш╕й районн╕й газет╕ ╕, звичайно ж, знав ╕ переймався молод╕жними проблемами.
Я, журнал╕ст районки, покладав над╕╖ ╕ на обласну молод╕жну газету, бо, зв╕сно ж, на ту пору районна преса про молодь писала вряди-годи, ╕ мо╖м юним мр╕ям та прагненням було дещо зат╕сно в рамках, обмежених одним районом. Праглося простору, хот╕лося, аби про найкращих представник╕в молод╕ Кам’янщини знала вся область. ╤ незабаром «Молодь Черкащини» й справд╕ стала для мене н╕би трампл╕ном у неспок╕йне журнал╕стське життя. На стор╕нках обласно╖ молод╕жно╖ газети саме за сприяння Василя Симоненка почали з’являтися мо╖ поетичн╕ проби пера, а згодом ╕ невеличк╕ прозов╕ замальовки ╕з життя мо╖х ровесник╕в нашого Кам’янського району, репортаж╕, кореспонденц╕╖… «Молодь Черкащини» справдила мо╖ над╕╖. Я ╕з захопленням дописував сам до не╖ ╕ захоплено читав матер╕али, як╕ публ╕кувалися на ╖╖ стор╕нках.
Я заочно знав майже ус╕х журнал╕ст╕в з нашо╖ молод╕жки, звичайно ж, за ╖хн╕ми публ╕кац╕ями. З-пом╕ж них Володимира Руденка — автора чудово╖ л╕рично╖ новели «Любов», головн╕ геро╖ яко╖ В╕н ╕ Вона зустр╕лися у нашому м╕стечку Кам’янц╕ на зелених берегах р╕чки Тясмин, б╕ля Пушк╕нсько╖ скел╕, що кам’яним остр╕вцем зд╕йнялася посередин╕ русла, ╕ на як╕й ми, хлопчиська, любили загорати ╕ стрибати з ╖╖ кам’яних виступ╕в у тепл╕, голуб╕ хвил╕ р╕чки, берегами яко╖ колись любив гуляти юний Пушк╕н.
Захоплювався друкованими матер╕алами Жанни Б╕личенко, яка уже по смерт╕ Василя Симоненка написала гарну реценз╕ю на його зб╕рку «Земне тяж╕ння», що побачила св╕т уже посмертно, ╕ видрукувала ╖╖ на стор╕нках льв╕вського журналу «Жовтень» (нин╕ «Дзв╕н»); з Миколою Дашк╕вським я близько з╕йшовся, уже коли в╕н очолював черкаську районну газету «Серп ╕ молот», де працював фотокором м╕й друг кам’янчанин Микола Борисенко. Микола Дашк╕вський не раз при╖жджав ╕ до Криму, де в одн╕й з районних газет працювала його донька Оксана, був мо╖м гостем у С╕мферопол╕, де я «кинув як╕р», як кажуть моряки, п╕сля арм╕йсько╖ служби.
З Миколою Сн╕жком, який написав тепл╕, надзвичайно ц╕кав╕ спогади, що склали його книгу «Оводи Василя Симоненка», мен╕, на жаль, особисто познайомитись не пощастило, хоч над╕ю не втрачаю, але листовно ми подружилися, я в наш╕й газет╕ «Кримська св╕тлиця» друкував к╕лька його новел-спогад╕в про Василя Симоненка.
Миколу ╢ременка запам’ятав за його ц╕кавими публ╕кац╕ями в газет╕, а ще як ц╕кавого, самобутнього поета, котрий в к╕нц╕ 50-х рок╕в уже минулого стол╕ття видав у Ки╓в╕ у видавництв╕ «Радянський письменник» зб╕рку в╕рш╕в «Будьмо щаслив╕». Пам’ятаю, придбав я ╖╖ в Кам’янськ╕й книгарн╕ ╕ багато в╕рш╕в з не╖ знав напам’ять. Особливо запам’яталися мен╕ рядки:

╤ в╕д сонця жарко й в╕д мотора,
В╕терець ц╕лу╓ спрагл╕ губи.
Це ж той самий гармон╕ст, що вчора
Грав д╕вчатам довго б╕ля клубу…

Р╕ч у тому, що я й сам у юност╕ був непоганим гармон╕стом ╕ п╕д час л╕тн╕х кан╕кул у жнива працював б╕ля комбайна, а увечер╕, п╕сля денно╖ спеки ╕ гуркоту мотору, швиденько помившись ╕ переодягнувшись, брав свою гармошку ╕ сп╕шив до с╕льського клубу: грав д╕вчатам до п╕вноч╕…
Л╕л╕ю Шитову, тод╕шнього в╕дпов╕дального секретаря «Молод╕ Черкащини», я запам’ятав по ╖╖ нарису про д╕вчину Меланку, яка, сама ще п╕дл╕ток, виховувала шестеро молодших братик╕в ╕ сестричок. Меланчина мама померла п╕д час полог╕в, а батько залишив с╕м’ю — п╕шов сл╕дом за мачухою, як╕й чуж╕ д╕ти здалися надм╕рним тягарем. Меланка ж категорично в╕дмовилася в╕ддати брат╕в ╕ сестер до сиротинцю, залишила школу ╕ стала виховувати ╖х сама.
Цей нарис Л╕л╕╖ Шитово╖ ми, с╕льськ╕ хлопц╕ ╕ д╕вчата, обговорювали одного вечора в б╕бл╕отец╕, гн╕вно засуджували нег╕дний вчинок Меланчиного батька та його ново╖ дружини. Нам хот╕лося хоч чимось допомогти Меланц╕ та ╖╖ братикам ╕ сестричкам, але ми не знали як, адже благод╕йних фонд╕в тод╕ ще не було.
П╕сля широкого розголосу в прес╕ цього неординарного факту в ситуац╕ю втрутились органи м╕сцево╖ влади.
З Л╕л╕╓ю Павл╕вною ми й понин╕ п╕дтриму╓мо щир╕, дружн╕ стосунки.
╤м’я головного редактора Григор╕я Володимировича Суховершка було для мене сп╕взвучним з ╕м’ям найголовн╕шого судд╕. Адже це в╕д нього залежало, з’явиться той чи ╕нший матер╕ал на стор╕нках газети, у тому числ╕ й м╕й. Мо╖ статт╕, репортаж╕, ╕нколи й в╕рш╕ час в╕д часу з’являлися на стор╕нках молод╕жки, ╕ я, хоч ╕ був позаштатним автором, бо працював у Кам’янськ╕й районц╕, але дуже зр╕днився з цим сво╓р╕дним колективом однодумц╕в, як про нього казали ус╕ прац╕вники молод╕жно╖ газети. Одну з перших творчих скрипок у цьому журнал╕стському колектив╕ грав Василь Симоненко, з яким я згодом познайомився особисто. Його статт╕ на морально-етичн╕ теми завжди викликали широкий резонанс. Назву лиш деяк╕, котр╕ я читав у ту пору ╕ назви яких пам’ятаю й дос╕.
Насамперед, стаття «Пошти людина» (пошти — це ужитково-суржикове слово, яке рос╕йською звучить «почти», але, на жаль, так ми кальку╓мо в╕д сво╓╖ недоосв╕ченост╕). Ця стаття В. Симоненка стала предметом розмови про д╕вчину, обдурену близькою людиною. На жаль, за давн╕стю часу, подробиць уже не пам’ятаю, але ця стаття про нег╕дний вчинок хлопця щодо д╕вчини, була тод╕ на слуху у читач╕в молод╕жно╖ газети.
А ще пам’ятаю заголовки статей В. Симоненка «Дво╓ вийшли ╕з ЗАГСу», «Почуттями торгу╓ лише обиватель», «Художня безд╕яльн╕сть» (на противагу популярному в т╕ роки вислову «художня самод╕яльн╕сть» стосовно культосв╕тньо╖ роботи чи то в м╕ст╕, чи на сел╕), та чимало ╕нших матер╕ал╕в. Цими статтями зачитувались мо╖ ровесники, хлопц╕ й д╕вчата, учасники художньо╖ самод╕яльност╕, молод╕ ╕ закохан╕… Особливо зачитувались закохан╕ д╕вчата, бо не хот╕лося ╖м, як деяким геро╖ням статей, опубл╕кованих на стор╕нках молод╕жно╖ газети, бути жертвами моральних нег╕дник╕в.
Наведу лиш деяк╕ найактуальн╕ш╕ думки, на яких акцентував увагу в сво╖х публ╕цистичних статтях Василь Симоненко, адресуючи ╖х нам, молодим його сучасникам:
«Кожна людина — господар сво╓╖ дол╕ ╕ свого серця. Кожна людина повинна берегти сво╓ кохання, як святиню. Кохання робить людей прекрасними ╕ щасливими, якщо вони не розтринькують його на др╕бниц╕». (╤з статт╕ «Помилок краще не робити»).
«В╕н добре зна╓ закони, як╕ захищають його «права». В╕н не зна╓ т╕льки одного — головного закону нашого сусп╕льства — бути людиною». (Це про одного з персонаж╕в статт╕ «Пошти людина»).
«Людин╕ завжди потр╕бн╕ увага ╕ теплота. ╤ в тих с╕м’ях, де обо╓  — чолов╕к ╕ дружина — знаходять час не т╕льки для роботи ╕ домашн╕х справ, а й для того, щоб под╕литися одне з одним сво╖ми задумами ╕ помислами, — завжди ╓ вза╓морозум╕ння.
…Бува╓, що побутов╕ др╕бниц╕ засл╕плюють людям оч╕. Намагаючись довести свою «ерудиц╕ю» в кухонних або якихось ╕нших «принципових» справах, молодожони ображають одне одного. ╤ чи не нагадують вони в так╕ хвилини людину, яка долонею намагалась закрити сонце?» (╤з статт╕ «Дво╓ вийшли ╕з ЗАГСу»).
«Ясно одне — не можна ц╕лком дов╕рятись людин╕, яка зрадила найближчого друга, коли тому було особливо важко… Справжн╓ кохання не вим╕рюють н╕ посагом, н╕ будь-якою ╕ншою вигодою. Почуттями торгу╓ т╕льки обиватель». (╤з статт╕ «Почуттями торгу╓ лише обиватель»).
«Для того, щоб навчити когось, передус╕м, треба самому вм╕ти. ╤ не т╕льки вм╕ти, а й робити». (╤з статт╕ «Художня безд╕яльн╕сть»).
Звичайно, не все те, що було доброго (чи й не доброго) у журнал╕стському колектив╕ зсередини, я знав. Знав лише те, що було на поверхн╕, з друкованих матер╕ал╕в. Нин╕ ж, читаючи книгу колишнього головного редактора черкасько╖ молод╕жки Григор╕я Суховершка «Золоте перо Василя Симоненка», я д╕знався, яка наполеглива праця однодумц╕в передувала появ╕ на стор╕нках газети того чи ╕ншого матер╕алу, як його задум вт╕лювався в життя, тобто потрапляв на стор╕нки молод╕жного видання, ╕ як пот╕м на редакц╕йних летучках, уже п╕сля виходу газети у св╕т, проходило колективне обговорення кожного номера, кожного видрукуваного матер╕алу. ╤ в цьому ╕дейно-тематичному спрямуванн╕ газети, у висок╕й якост╕ кожно╖ статт╕, репортажу, замальовки чимала заслуга ╕ Василя Симоненка, зав╕дувача в╕дд╕лу пропаганди обласно╖ молод╕жно╖ газети «Молодь Черкащини». Ось як згаду╓ про це Григор╕й Суховершко: «Як публ╕циста ╕ патр╕ота, Василя Симоненка турбувала тривога за д╕╓в╕сть газетного рядка. В╕н уважно стежив за тим, яку реакц╕ю у сусп╕льств╕ викликають не т╕льки його  публ╕кац╕╖, а й ╕нших автор╕в. Бувало, що ╕нколи в╕н втручався у цей процес. У сво╖х проблемних статтях, особливо з актуальних питань культури, репертуарно╖ пол╕тики, збереження укра╖нсько╖ мови, кращих нац╕ональних традиц╕й, еколог╕╖ в╕н виступав гостро ╕ см╕ливо. Рад╕в, коли щось вдавалось зрушити на краще… В╕н завжди повторював, що журнал╕стика ╓ одн╕╓ю з форм л╕тературно╖ ╕ громадсько╖ д╕яльност╕. Бути журнал╕стом — висока честь. …Для справжнього журнал╕ста, а не пристосуванця-рем╕сника, потр╕бна ще й см╕лив╕сть. Якщо у автора ╖╖ нема╓, то читач ╕з його «твор╕нь» н╕коли не д╕зна╓ться правди».
Як одну з таких правд журнал╕ста Василя Симоненка, автор книги наводить приклад про горе-кер╕вник╕в — гол╕в колгосп╕в одного району на Черкащин╕, половина з яких керувала господарствами на╖здами, проживаючи в райцентр╕. Там у них були власн╕ будинки, садиби, а хто не обзав╕вся ними, то з розмахом споруджу╓ ╕ облаштову╓ ╖х. А в селах, колгоспах, якими вони керували, — безладдя, людське невдоволення (Що ж ти, голубе, нашого колгоспу цура╓шся, нав╕ть жити у нас не хочеш? А ми ж тоб╕ долю свою дов╕рили? — зверталися селяни до одного з таких кер╕вник╕в), яке до районно╖ влади не доходить. А якщо ╕ доходить, то зм╕н жодних. «Здавалося б, — пише Григор╕й Суховершко, — що тема ця не для молод╕жно╖ газети. Тим б╕льше, що в т╕ часи (50-60-т╕ роки минулого стол╕ття — Д. К.) вже ╕снували ╕ певн╕ правила, якими визначалися зони критики ╕ ╖╖ р╕вень. Кожному належало сво╓. Та не такий був характер у Василя Симоненка. Наша молод╕жна газета надрукувала цю його гостру статтю. Непри╓мностей, звичайно, як бувало ╕ ран╕ше, вона завдала редакц╕╖ чимало, але й справи в тому район╕ пол╕пшилися. Як п╕зн╕ше стало в╕домо, обласн╕ орган╕зац╕╖ вивчили цю проблему по ╕нших районах ╕ в результат╕ таких горе-кер╕вник╕в у кра╖ поменшало».
Хоч я ще був зовс╕м молодим та зеленим, але ж ╕ сам добре пам’ятаю, як╕ ╕ зв╕дки брались у наш╕й Ребедайл╕вц╕ (Кам’янський район — Д. К.) голови колгосп╕в. Один був, як про нього говорили в сел╕, двадцятитисячник, кадровий зал╕зничник, ходив по селу у чорн╕й форменн╕й шинел╕, чорному кашкет╕ з великою кокардою-емблемою зал╕зничника, мовляв, я вам не якийсь там стр╕лочник, а з кер╕вних товариш╕в, яких, як подейкували односельц╕, парт╕я направила на «прорив» у колгоспи, на п╕дняття занепалого колективного господарства. Пам’ятаю, як колгоспники глузували поза оч╕ з цього горе-кер╕вника, який на репл╕ку головного агронома про те, що, мовляв, не вистача╓ нас╕ння проса, аби зас╕яти в╕дведен╕ площ╕ у одн╕й з р╕льничих бригад колгоспу, порадив йому зас╕вати т╕ гектари… пшоном. Мовляв, яка р╕зниця, пшоно ж це те саме просо… т╕льки «обчухране»…
А щосуботи в╕н ╖хав додому за к╕лька десятк╕в к╕лометр╕в десь у район зал╕знично╖ станц╕╖ Т. Г. Шевченка, що поблизу м. См╕ли, ╕ повертався до «роботи» т╕льки в понед╕лок. У будн╕ — тут, у колгосп╕, на вих╕дн╕ — додому, в райцентр… Якщо такими кер╕вниками колгосп╕в були вс╕ т╕ двадцять тисяч посланц╕в парт╕╖, то й не дивно, що с╕льське господарство завжди було в занепад╕, за незначним винятком. Чи не про таких горе-кер╕вник╕в писав В. Симоненко?
Пам’ятаю, що й два ╕нших наших голови колгоспу були жителями сус╕днього села, як╕ теж б╕льше уваги прид╕ляли облаштуванню власних садиб, ан╕ж п╕клувалися про добробут села, яким керували. Ск╕льки знаю, жоден голова нашого колгоспу не був нашим односельцем. Ус╕х привозили в село районн╕ парт╕йн╕ кер╕вники ╕ на загальних зборах, всупереч вол╕ колгоспник╕в, «обирали» його на голову… Отож ця стаття журнал╕ста обласно╖ газети Василя Симоненка була й про «наших» — не наших горе-кер╕вник╕в колгоспу.
Я також пригадую ту статтю Василя Симоненка в «Молод╕ Черкащини» в╕д 2 серпня 1961 року стосовно кер╕вника села Баландине мого р╕дного Кам’янського району, про яку згаду╓ у сво╖й книз╕ Григор╕й Суховершко: «Побувавши у сел╕ Баландине Кам’янського району, В. Симоненко виступив ╕з р╕зкою критикою голови правл╕ння м╕сцевого колективного господарства ╕ кер╕вника с╕льсько╖ ради за чорну неповагу до потреб молод╕. З цих причин юнаки ╕ д╕вчата гуртом залишають село, батьк╕в ╕ вирушають св╕т за оч╕. ╤ вже не один р╕к».
Стаття, — пише Г. Суховершко, — викликала серйозне занепоко╓ння у владних структурах област╕. Проанал╕зувавши ц╕ проблеми по ╕нших селах, влада розробила план соц╕ально-культурного буд╕вництва в област╕ до 1965 р. Уже через р╕к на спорудженн╕ соц╕ально-культурних об’╓кт╕в в област╕ працювало 196 молод╕жних бригад. 185 будов було оголошено ударними. Василь Симоненко ще не раз повертався до ц╕╓╖ важливо╖ проблеми. На стор╕нках «Молод╕ Черкащини» в╕н пост╕йно друкував матер╕али п╕д рубрикою «Кожному селу — комсомольську будову». Водночас не випускав з поля зору негаразди та зриви у ц╕й справ╕, наголошуючи, що той, хто не допомага╓ селу, а навпаки — руйну╓ його, бере на свою душу великий гр╕х».
Це ж завдяки порушен╕й Василем Симоненком проблем╕ про незадов╕льне буд╕вництво соц╕ально-культурних заклад╕в на сел╕, мабуть, ╕ в мо╓му р╕дному сел╕ Ребедайл╕вц╕, що за три к╕лометри в╕д райцентру м. Кам’янки, нарешт╕, взялися за спорудження прим╕щення нового с╕льського клубу. У пово╓нн╕ 50-т╕ роки в╕н розм╕щувався у велик╕й, як тод╕ казали «куркульськ╕й хат╕». Облуплен╕, вкрит╕ пилюгою ст╕ни, бо стояв над сам╕с╕нькою про╖жджою дорогою в центр╕ села, перекошен╕ в╕кна, п╕д якими ми, хлопчаки, знадвору кр╕зь шибки дивилися веч╕рн╕ к╕носеанси, бо нам не дозволялося ходити на доросле к╕но, прогнила стеля, яку зсередини тримали п╕дпорки, через як╕ незручно було дивитися на екран п╕д час демонстрування к╕ноф╕льм╕в, гасов╕ лампи, п╕дв╕шен╕ п╕д стелю, вибита д╕вочими ╕ парубочими п╕дборами п╕д час танц╕в глиняна дол╕вка, побит╕ шашелем вичовган╕ ослони, що слугували зам╕сть ст╕льц╕в чи кр╕сел, маленька дощана сцена, що аж вгиналася, коли на не╖ виходив п╕д час концерт╕в наш с╕льський самод╕яльний хор — таким ╕ дос╕ сто╖ть у мо╖й пам’ят╕ це наше пово╓нне с╕льське вогнище культури… Отож стаття Василя Симоненка була вельми актуальною. Чому молодь ут╕кала з села? Та тому, що н╕де було проводити сво╓ дозв╕лля. З роботою ще сяк-так — то на ферм╕, то в тракторн╕й бригад╕, то в буряк╕внич╕й ланц╕… Напрацю╓шся, а от культурно в╕дпочити, подивитися ф╕льм, потанцювати — н╕де. Новий цегляний клуб, в якому мен╕ уже не довелося проводити сво╓ дозв╕лля, збудували вже згодом. Мабуть, ╕ його спорудження ув╕йшло у т╕ 185 ударних будов, як╕ п╕сля критично╖ статт╕ Василя Симоненка було заплановано у районах област╕. Уявляю, яку треба було мати крицеву громадянську позиц╕ю, яку мав В. Симоненко, аби в епоху парт╕йного тотал╕таризму отак р╕зко ╕ см╕ливо писати про злободенне ╕ набол╕ле, стати на б╕к знедолених ╕ виступити супроти недолугого кер╕вництва м╕сцевих князьк╕в, якими на той час були оч╕льники колективних господарств — колгосп╕в. Уявляю, ск╕льки непри╓мностей довелося зазнати ╕ журнал╕стов╕, ╕ головному редактору за публ╕кац╕ю таких критичних матер╕ал╕в… До реч╕, десь рок╕в зо два тому прочитав в одн╕й з республ╕канських газет спогади колишньо╖ прац╕вниц╕ газети «Молодь Черкащини» Антон╕ни Веретик про тод╕шнього захисника журнал╕стського колективу молод╕жки головного редактора Г. В. Суховершка, який см╕ливо ставав на прю з чванькуватим, зарозум╕лим чиновництвом. ╤ це йому давалося ц╕ною власного здоров’я.
Серед критичних виступ╕в журнал╕ста черкасько╖ молод╕жно╖ газети Василя Симоненка, як╕ викликали сусп╕льний резонанс, була й стаття п╕д назвою «Боржники», опубл╕кована 24 лютого 1961 року. Я теж ╖╖ пригадую. У н╕й йшлося про незадов╕льну п╕дготовку Кан╕вським техн╕кумом культосв╕тн╕х кадр╕в для села. Ц╕ «кадри» здатн╕ були лиш в╕дмикати ╕ замикати замок на дверях клубу. Статтю пом╕тили, ╖╖ розглядало М╕н╕стерство культури Укра╖ни. Техн╕кум було закрито. Через певний час на його баз╕ було утворено училище, яке зовс╕м по-╕ншому працю╓ й нин╕.
А ще пригадую, як вл╕тку 1961 року Василь Симоненко при╖здив у м. Кам’янку, заходив до нас у редакц╕ю, ц╕кавився життям редакц╕╖, районними новинами, творчою молоддю, под╕лився сво╖ми враженнями в╕д знайомства з визначними м╕сцями нашого ╕сторичного м╕ста, в якому свого часу бували Пушк╕н, декабристи, Чайковський… Результатом по╖здки  В. Симоненка до нашого м╕ста став його фейлетон про те, як у Кам’янц╕ торгували полуницями, грубо порушуючи правила торг╕вл╕. Цей фейлетон, пам’ятаю, викликав зливу невдоволення ╕ в так званих торгаш╕в, ╕ в районного кер╕вництва, бо що не кажи, а правда ж оч╕ коле… «Готуючи так╕ (критичн╕ — Д. К.) ╕ под╕бн╕ ╖м матер╕али, — згаду╓ у сво╖й книжц╕ Г. Суховершко, — Василь Симоненко завжди дотримувався вимоги про те, що критика — не сварка з ╖╖ середньов╕чними атрибутами, а розумна сп╕впраця з метою подолання певних негаразд╕в у сусп╕льному житт╕».

Данило КОНОНЕНКО,
заслужений журнал╕ст Укра╖ни

(Зак╕нчення в наступному номер╕)

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #43 за 09.12.2011 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=9709

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков