Версiя для друку Обговорити в форумi

— Дідусю, розкажи, будь ласка, як ви виживали під час окупації, — запитав я якось свого дідуся Абдурешита.
Він довго мовчав, задумавшись. Брови його були насуплені. Я розумів, як важко йому це згадувати.
— Бекір, принеси, будь ласка, води, — сказав він трохи захриплим голосом.
Я швидко збігав на кухню і приніс склянку холодної води. Дід, зробивши кілька ковтків, відкашлявся і запитав мене:
— Що саме тебе цікавить?
— Як ви жили під час окупації? Багато було у вас в селі німців? Як вони поводилися? Як ви там виживали? — запитав я.
— Це був важкий час, — продовжив дід, — у нашому селі Акманай жили в основному кримські татари. Крім них було кілька російських і українських сімей. Під час окупації в селі стояв німецький взвод, який іноді змінювали румунські солдати. Справа в тому, що наше село було на березі моря. Німці, боячись висадки радянського десанту або диверсантів, охороняли берег. З 20 години вечора до 6 години ранку вони ввели комендантський час, жителям села під страхом смерті категорично заборонялося виходити з дому.
Німці вивісили спеціальні оголошення про те, що за надання допомоги та приховування поранених радянських солдатів — розстріл. Там було сказано, що за кожного вбитого німецького або румунського солдата буде розстріляно 15 заручників, а за вбитого офіцера — 50. Тривалий час у селі було спокійно, оскільки партизанів у наших краях не було. Вони могли діяти в лісових районах Криму, а у нас був голий степ. Німці особливо не докучали, але щодня виганяли людей на різні роботи, примушували заривати протитанкові рови й окопи, ремонтувати дороги та мости. Окрім цього, вони ввели податки і здачу продовольства для потреб армії. І це в той час, коли люди самі відчували нестачу їжі.
А одного разу стався такий випадок. Пізно ввечері на дорозі, що веде до млина, був кимось убитий німецький солдат. Уранці в село прибув каральний загін. Офіцер наказав старості зібрати всіх мешканців села біля комендатури. Коли люди були зібрані, солдати виштовхали з натовпу 15 заручників і поставили їх під посилену охорону. Серед них, пригадує дідусь, опинився його товариш і однокласник Казим. Це був високий, не за віком розумний хлопець. У школі він був одним з кращих і мріяв стати лікарем.
Назрівало щось трагічне... До жителів села Акманай через перекладача знову звернувся німецький офіцер:
— Вчора пізно ввечері, — почав він, — кимось із мешканців вашого села був убитий німецький солдат. Ми повинні покарати бандита. Якщо до 18.00 злочинець не з’явиться або ви не допоможете нам його знайти, то всі заручники сьогодні увечері будуть розстріляні.
Люди почали плакати, не хотіли покидати площу, тому що серед заручників були їхні близькі родичі — батьки, матері, сестри, брати і діти. Але людей розігнали по домівках силою.
Настав вечір. На площі зібрали всіх мешканців села. Комендант поглядав на годинник. Коли стрілки показали 18.00, він востаннє запитав акманайців:
— Час вийшов, я чекаю. Винний у загибелі німецького солдата повинен понести покарання.
Перекладач, який стояв поруч, тут же переклав його слова.
— Рахую до трьох — почав офіцер, — айн... Натовп акманайців завмер. Стояла убивча тиша, чути було удари хвиль об прибережне каміння. На морі починався приплив.
— Цвай... — сказав офіцер і пильно оглянув натовп з одного краю до іншого, ніби виглядав когось.
Коли він сказав «драй», люди почали плакати, ридати, щось кричати, вони не розуміли, а вірніше, не хотіли розуміти і вірити, що зараз на їхніх очах будуть вбиті абсолютно безвинні люди — їхні родичі... Оточення німецьких солдатів ледве стримувало натовп. Заручники, яких підвели до стіни колишньої колгоспної комори, приречено дивилися в натовп, вишукуючи серед них своїх близьких та подумки прощаючись з ними. Розстрільна команда, що складалася з кількох автоматників, була готова виконати наказ. Після слова «драй», сказаного комендантом, пролунала команда «Фойєр!» — «Вогонь!»
Пролунали довгі автоматні черги. Заручники один за одним падали на землю. Коли все скінчилося, автоматники короткими чергами добивали поранених, але ще живих людей. Через п’ять хвилин каральний загін на чолі з комендантом поїхав з села. Люди з плачем і криками проклять на адресу катів кинулися до місця страти...
Серед них була мати Казима, тітка Мер’єм. Вона ледве дійшла до лежачого на землі сина і раптом не своїм голосом закричала: «Він живий! Він живий!» Люди допомогли Казиму присісти. Він був поранений в ногу і в плече і стікав кров’ю. Але найдивніше, це те, що він був живий! Тут же хтось із жінок розірвав на ганчірки щось зі свого спіднього, перев’язавши рани Казима. Потім його забрали додому.
Тітонька Мер’єм та її близькі робили все можливе, щоб поставити його на ноги. Йому нечувано пощастило, рани були наскрізні. Хороший догляд, турбота близьких зробили свою справу — Казим швидко пішов на поправку. Всі говорили, що він народився в сорочці. Уже через місяць він вільно пересувався по дому. Сам Казим вважав той день своїм другим днем народження. Про те, що він залишився живим, знало все село, але ніхто не доніс про це німцям. Але він був змушений ховатися аж до звільнення Акманаю Радянською армією.
Цей випадок надовго залишився в пам’яті односельців. Матері та близькі розстріляних заручників проклинали і фашистів, і того «горе-героя», який став причиною загибелі їхніх близьких.
Після цього дід додав:
— Ми так і не дізналися, хто це зробив. Можливо, він був серед розстріляних заручників, так і не посмівши зізнатися у своєму «подвигу». Або ж стояв у натовпі акманайців і мовчки спостерігав за стратою своїх односельців. Але я впевнений: якщо він залишився живий, то страчені являлися йому щоночі в жахливих снах. Якщо є живі свідки цієї трагедії з числа колишніх акманайців, вони підтвердять правдивість цієї історії, — сказав дідусь.
— Дідусю, а де зараз цей Казим, ти що-небудь чув про його подальшу долю? Він живий? — запитав я.
— Розумієш, Бекір, під час війни, депортації загинуло та померло стільки людей... Хоча після війни я запитував у тих акманайців, яким пощастило вціліти, про його долю, але, на жаль, ніхто нічого не чув. Хочеться вірити, що він живий, можливо, залишилися його нащадки. І звичайно, було б добре, якби хто-небудь з них відгукнувся. Хоча минуло стільки років...
Ось таку сумну історію, яка сталася в селі Акманай під час війни, розповів мені дідусь Абдурешит.

Бекір АБЛАЄВ,
учень 7 класу Нижньогірської загальноосвітньої школи № 2 в Криму

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #45 за 16.12.2011 > Тема ""Білі плями" історії"