Версiя для друку Обговорити в форумi

Постаті

(Закінчення.
Поч. у №43-44)

Однак критика у публіцистичних матеріалах Василя Симоненка не була ніколи на першому плані. Головною постаттю в нього була людина праці. «Краса ж людини розкривається не лише в праці, не тільки у великому. Вона розкривається і в побуті, і у стосунках між людьми, і в коханні. І від того, що живуть на нашій землі звичайні, скромні люди з красивими душами, і сама земля наша стає красивішою», — такими словами закінчується стаття В. Симоненка про дівчину з Канева, що стала доброю мамою для трьох малолітніх дітей. І навіть після того, як їхній батько трагічно загинув, вона не віддала дітей до притулку, як дехто наполягав, а трудилася і виховувала їх сама» («Молодь Черкащини», 23 березня 1961 р.).
«І хоч творчий доробок Василя Симоненка як публіциста вимірюється не тисячами сторінок, — зазначає автор книги «Золоте перо Василя Симоненка», — але все ним написане світиться по-своєму, випромінює прозору і чисту людяність, яка має бути у кожного сущого. І в цьому є щось хвилююче, відрадне, бо у духовний простір нації увійшов самонароджений справжній талант».
Добру, чесну, правдиву книжку-спогад про свого колегу молодого журналіста Василя Андрійовича Симоненка написав тодішній головний редактор черкаської молодіжної газети «Молодь Черкащини» Григорій Володимирович Суховершко. Хай дещо схематично, конспективно, але нам, читачам, цікаво все: яким же журналістом був визначний і дуже талановитий поет Василь Симоненко? Розуміємо, що це лише перша, але, гадаємо, не остання спроба намалювати образ талановитого публіциста В. Симоненка. У книжці автор згадав не лише статті, а й рецензії В. Симоненка на фільми, вистави, відгуки про художню самодіяльність, враження після концертів… А ще ж вміщено думки, висловлені В. Симоненком під час огляду газетних публікацій. «У ті часи, — згадує Григорій Суховершко, — ми щопонеділка прискіпливо аналізували на летучках номери газети, видані за попередній тиждень. Огляд їх робив один з творчих працівників за чергою, але в розмові брали участь усі. Особливо зацікавленою і «колючою» ставала вона після огляду, зробленого В. Симоненком. Він міг просто і переконливо показати, що на сторінках цих номерів заслуговує схвалення, варте наслідування, поширення, а що несуттєве, дріб’язкове, від чого треба відмовитися. Свої нерідко гострі й адресні зауваження Василь висловлював коректно, по-дружньому, намагаючись викликати роздуми про те, як ту чи іншу тему подати більш вдало, ефективніше, щоб результативність публікації була вищою, масштабнішою».
Г. Суховершко один з розділів своєї книжки відвів публікації фрагментів з виступів В. Симоненка на 27-ми редакційних летучках «Молоді Черкащини» (1960-1962 рр.). До речі, ці фрагменти публікувала й газета «Літературна Україна» 10 жовтня 2002 р., а вдруге до цієї теми «Літературка» повернулася 21 листопада 2002 р., повідомивши в одному зі своїх матеріалів, що «студенти Інституту журналістики Київського державного університету зацікавилися думками В. Симоненка як оглядача». Григорій Володимирович використав уцілілий до наших днів редакційний службовий журнал і доніс до читача думки оглядача газети В. Симоненка. Вони цікаві, корисні і повчальні, особливо для молодих журналістів. (Наводимо їх нижче).
Отже, золоте перо журналіста і поета Василя Симоненка продовжує активно служити людям. Глибиною думки, полум’яним словом публіциста Василь Симоненко назавжди залишився в рядах найвідоміших журналістів України.

Данило КОНОНЕНКО,
заслужений
журналіст України

* * *
З КНИГИ
ГРИГОРІЯ СУХОВЕРШКА
«ЗОЛОТЕ ПЕРО ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА»

БАЙДУЖІСТЬ — ЦЕ ВЕЛИКИЙ ГРІХ
18 квітня 1960 р.
Нам треба вище піднімати голос проти байдужості, в якій би формі вона не проявлялась... На таку думку наводить стаття «Навколо лави підсудних» (номер за 13 квітня). В ній, пам’ятаєте, йдеться про злісне хуліганство у місті Звенигородка, де зграя молодиків побила і пограбувала кілька перехожих. Злочинців віддано до суду. Серед них є учні сільськогосподарського технікуму і місцевої автошколи. Як зреагували на цю прикру подію у колективах, у комсомольських організаціях? А ніяк. Коли цим зацікавилась наша газета, то від керівників технікуму і школи доводилося тільки й чути: «Не піднімайте шуму...», «Не робіть з мухи слона...», «І на сонці бувають плями...» і т. д. Отакої! За байдужість, як відомо, не судять. Кодексом не передбачено. А жаль. Поруч з нею завжди виникають неподобства, в тому числі і злочини.

НЕ ГРІЄ СОНЦЕ НА ЧУЖИНІ
18 липня 1960 р.   
Скільки нашого українського люду з різних причин розкидано по світу, напевне, ніхто не знає. Але вісті, які доходять звідти, переконують, що наші земляки почувають себе там кепсько. Про це свідчить і лист колишнього жителя Черкас, який опинився на чужині (опублікований у номері за 15 липня). «Матеріально живу непогано, — пише він, — але душа неспокійна. Нудьгую, дуже нудьгую за батьківщиною. Чим довше живу на чужині, чим глибше взнаю чуже життя, — тим більше росте туга в серці, і не лише в мене».
Такі листи-жалі часто надходять і слід би розповідати про них людям, особливо молодим. Адже вибирати собі батьківщину не можна, як, до речі, й матір. А державі має бути соромно за долю тих своїх громадян, які змушені поневірятися на чужині.

ЧИЇ РОЗКРИВАЮТЬСЯ ДУШІ?
6 березня 1961 р.    
Радує, що на Черкащині набирає розмаху художня самодіяльність, зростає професійний рівень її учасників. Про це свідчать і публікації у нашій газеті (номери за 30 грудня 1960 р., 4, 6 січня ц. р. та інші). Справедливі симпатії глядачів викликають виступи самодіяльних колективів Звенигородщини, наприклад. Тут задушевно звучать, насамперед, українські народні пісні, багато з них на слова Т. Г. Шевченка. Танці теж здебільшого національні. Проте деякі місцеві діячі культури нехтують цим. На перший план у репертуарах висувають угорський «Чардаш» або щось болгарське, кубинське, польське, циганське... З одного боку, це виховує молодь, збагачує її духовно. А з іншого боку... У свій час Микола Васильович Гоголь говорив, що і пісня, і мистецтво розкривають душу народу. Бажано, шоб це стосувалося українського, насамперед. Для нащадків.

ЧОГО НАМ ПРИБІДНЮВАТИСЯ?
3 липня 1961 р.
Що б хто не казав, а рівень газети залежить ще і від гонорару. Вагомий, цікавий матеріал автор прагне віддати за безцінь, який би він не був свідомий. Наша ж газета не збиткова, живемо без дотації з бюджету. В кінці року лишки фінансові у нас забирають, навіть не питаючи. А чого б ці кошти не використати для оплати талановитих авторів?

ПРО ПОЕЗІЮ І МЛИНЦІ
28 серпня 1961 р.   
Приємно, що сьогодні у нас іде полеміка навколо віршів, які ми друкуємо. Розмова дуже корисна. Правда, тут Петро кинув одну несподівану фразу: «Досить нам друкувати тих, хто робить вірші як млинці». І назвав імена кількох молодих поетів. Думаю, що не слід так «круто». Поезія — це прекрасна мудрість. Вона примушує замислитись. Тому, терпляче працюючи з авторами, ми прагнемо допомогти саме тим, хто вводить читача у світ людських почуттів і роздумів, розкриваючи особистість у всій її багатогранності. Хоч справді у нашому поетичному гаю проростає немало синтезованих рослин, у яких є всі ознаки рослинні, але немає своєї крони і свого глибинного коріння.
НАШ ТАТО ТАНЦЮЮТЬ ПОГАНО, ЗАТЕ ДОВГО
2 липня 1962 р.
Так хочеться сказати про надруковану у двох номерах (24 і 27 червня) розлогу оповідь першого секретаря обкому комсомолу про його поїздку в складі делегації до Польщі. На жаль, автор нічого цікавого не побачив, жодних проблем, а запам’ятав лише оплески, обійми, потиски рук і безмежне славослів’я. Чого тоді було їхати? Та й скромності автору треба б мати більше, а то читаєш і спотикаєшся — там був, там зустрічався, то на з’їздах, то по закордонах. Кому це цікаво?

ПРО ЕСТЕТИЧНЕ ВИХОВАННЯ
3 вересня 1962 р.
Переглянув з десяток останніх номерів і побачив, що у нас майже зникла тема естетичного виховання молоді. А це ж чи не головне для правильного сприймання і розуміння людиною дійсності, природи, суспільних відносин, формування почуттів, смаків тощо.
Яка робота в цьому напрямку ведеться в наших інститутах? Як готуються до життя майбутні інтелігенти? Слід зайнятися цим капітально.

ЖИВИЛЬНИЙ СТРУМІНЬ
15 жовтня 1962 р. 
Цілком виправдано, що майже в кожному номері ми даємо добірки листів читачів. Ось і ціла сторінка (номер за 10 жовтня). Тут повідомлення на виробничі теми, про справжніх господарів, про нові жіночі професії, про збереження пам’яті односельців, які мужньо воювали на фронтах минулої війни, про побутові умови, про недоліки в роботі комітету комсомолу та багато іншого. Дійсно, листи — це живильний струмінь для газети.
 
НА ЗАХИСТ БОГДАНОВОЇ ГОРИ
19 листопада 1962 р.
Вважаю, що газета виявила певну мужність, надрукувавши гостру статтю проти тих варварів, які організували на Богдановій горі у Чигирині гранітний кар’єр. (Стаття «Хто довбе Богданову гору», у номері за 16 листопада). Правда, у автора статті не вистачило сміливості назвати високопоставлених чиновників, які дозволили таке знущання над історичною святинею, але вони самі себе виявили у грізних дзвінках до редакції. Даремно.
Нам слід завжди пам’ятати про те, що на Черкащині є три священні вершини і всіляко охороняти їх. Перша — це Тарасова гора у Каневі, де покоїться прах Кобзаря, друга — це Богданова гора у Чигирині, звідки пішла слава козацька, третя — Михайлова гора у Тимківщині під Каневом, на батьківщині Михайла Олександровича Максимовича, першого ректора Київського університету, великого вченого і мислителя. Забувати, а страшніше — руйнувати ці висоти — великий гріх.
Примітка: після виступу газети кар’єр на Богдановій горі був закритий, і вона збереглася до наших днів.

(Із редакційного журналу записів проведених нарад, летучок і засідань редколегії обласної газети «Молодь Черкащини» за 1960-1963 рр.)

Василь СИМОНЕНКО
* * *
Світ який — мереживо казкове!..
Світ який — ні краю ні кінця!
Зорі й трави, мрево світанкове,
Магія коханого лиця.
Світе мій гучний,
мільйонноокий,
Пристрасний, збурунений,
німий,
Ніжний, і ласкавий, і жорстокий,
Дай мені свій простір і неспокій,
Сонцем душу жадібну налий!
Дай мені у думку динаміту,
Дай мені любові, дай добра,
Гуркочи у долю мою, світе,
Хвилями прадавнього Дніпра.
Не шкодуй добра мені, людині,
Щастя не жалій моїм літам —
Все одно ті скарби по краплині
Я тобі закохано віддам.

* * *
Україно, п’ю твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них
червоні блискавиці
Революцій, бунтів
і повстань.
Україно! Ти для мене — диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.
Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю —
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!
Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.
Рідко, нене, згадую про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти втекли на небо,
Ходить їх до біса по землі.
Бачиш: з ними щогодини б’юся,
Чуєш — битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?
Україно! Ти — моя молитва,
Ти моя розпука вікова...
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.

МІЙ РОДОВІД

Вельможі пихаті і горді
Плетуть родоводів в’язь:
В одного — прапрадід став лордом,
В іншого — прадід князь.
Баньки уп’явши в минуле,
Гордо ця знать рече:
— Про нас хрестоносці чули...
— В нас Рюрика кров тече...
— Мій предок вогнем і залізом
Титул собі добув...
— А мій тисяч сорок зарізав,
За це і в пошані був...
Нічого собі родоводи!
Та киньте свій ґвалт і крик:
Я із древнішого роду,
Бо я — полтавський мужик.
Ви скорчите кисло пику,
Коли повідомлю вас,
Що предок мій споконвіку
Хліб сіяв і свині пас.
Щоб жерли ви булки й сало,
Віками пер соху-плуг.
Хіба ж для історії мало
Оцих видатних заслуг?!
Я вами гордую, панове,
Бо я — знатніший од вас.
Звиняйте за грубе слово —
Я з вами свиней не пас!

* * *
Скільки б не судилося страждати,
Все одно благословлю завжди
День, коли мене родила мати
Для життя, для щастя, для біди.
День, коли мої маленькі губи
Вперше груди мамині знайшли,
День, що мене вперше
приголубив
Ласкою проміння із імли.
Як мені даровано багато,
Скільки в мене щастя,
чорт візьми! —
На землі сміятись і страждати,
Жити і любить поміж людьми!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #45 за 16.12.2011 > Тема "Українці мої..."