Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2882)
З потоку життя (6053)
Душі криниця (3354)
Українці мої... (1439)
Резонанс (1458)
Урок української (986)
"Білі плями" історії (1645)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
НА ВОЛИН╤ ЗНАЙШЛИ СТАРОВИННУ ╤КОНУ, ЯКУ РЕСТАВРУВАВ ТАРАС ШЕВЧЕНКО
Про ╕кону розпов╕в шевченкознавець, письменник, зав╕дувач кафедри журнал╕стики Нац╕онального...


ДРУГА ХВИЛЯ “СОЛОК╤╥”
Жодне ╕нтернет-видання не зам╕нить друкованого слова, тим паче, коли воно наповнене глибоким...


«СИН ВЛАШТУВАВСЯ В РУМ╤*, А ДОЧКА В КРИМУ»
Старовинний казахський висл╕в в╕добража╓ геопол╕тичне мислення наших пращур╕в.


КОЛИ НАСТА╢ «БАБИНЕ Л╤ТО»
Наш╕ традиц╕╖


БОРГ
Юл╕я ╤люха — укра╖нська письменниця, поетка, журнал╕стка, колумн╕стка.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #47 за 23.12.2011 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#47 за 23.12.2011
НЕЗРАДЛИВА ╤ ЧУЙНА

Л╕тература

Микола Григорович ╤ЩЕНКО (на фото) — укра╖нський письменник, проза╖к та публ╕цист, доктор ф╕лолог╕чних наук. В╕дом╕ романи — «Сонячн╕ меж╕», «Смуга в╕дчуження», «Ближче як на сто голок», «Твердь», «Сус╕ди», «Полудень», «Скарб», «Тво╓ поле бою», «Барви л╕та», «Теч╕я», «Для цього живу». Автор численних опов╕дань, пов╕стей, нарис╕в, монограф╕й та наукових статей з питань ╕стор╕╖, л╕тературознавства та публ╕цистики. В╕н — учасник Велико╖ В╕тчизняно╖ в╕йни. Працював у редакц╕ях газет «Красноярский комсомолец», «Молодь Укра╖ни»; професором на факультет╕ журнал╕стики КДУ, в ╤нститут╕ ╕стор╕╖ Академ╕╖ наук Укра╖ни. Тривалий час редагував газету «С╕льськ╕ в╕ст╕», журнал «На допомогу редакторов╕ газети», з 1995 року — журнал для д╕тей ╕ батьк╕в «Дивосв╕т». За цикл нарис╕в ╕ памфлет╕в удосто╓ний республ╕кансько╖ прем╕╖ ╕мен╕ Ярослава Галана.
23 грудня цього року Микола ╤щенко в╕дзнача╓ сво╓ 85-р╕ччя. Побажа╓мо йому доброго козацького здоров’я та творчого натхнення, ще й ще редагувати чудовий дитячий журнал «Дивосв╕т», який допомага╓ юним читачам в╕дкривати для себе св╕тл╕ стор╕нки св╕ту, в якому вони живуть, вчить ╖х любити свою диво-кра╖ну Укра╖ну, бути ╖╖ в╕рними синами ╕ доньками.
А ще зичимо, аби з-п╕д пера талановитого письменника, одного з активних ╕ давн╕х автор╕в «Кримсько╖ св╕тлиц╕», з’являлися нов╕ опов╕дання, новели, памфлети, гуморески…
З роси та води, дорогий Миколо Григоровичу! Многая Вам л╕та!

Редакц╕я «Кримсько╖ св╕тлиц╕»

Пропону╓мо читачам опов╕дання Миколи ╤щенка з його книги «Св╕т за тво╖м в╕кном».

ЖИВ-БУВ ДВ╤РНЯГА

В╕домо: здавна повелося вважати, що коли сниться тоб╕ собака — то на добро ╕ щастя. Тож ╕ хочеться тут принаг╕дно згадати той перший рядок у в╕рш╕ в╕домого поета з присвятою собац╕ Качалова: «Дай, Джим, на счастье лапу мне...»
Мен╕ не судилося раннього дитинства мати в наш╕й осел╕ чотириногого друга. К╕лька рок╕в посп╕ль канючив: «В╕зьм╕мо цуцика». А мама все одмовляли: «Взяти — не хитра р╕ч, та треба ж його чимось годувати». Так, з год╕влею складнощ╕ в нас, у вдовин╕й родин╕ з двома учнями ╕ двома студентами, були. Тим-то й заприязнилися ми ╕з сестричкою Дусею до сус╕дського дв╕рняги. Так-так, був в╕н не з пор╕дного кол╕на, та звали його хоча й не по-заморському «Дж╕м», але й не С╕рком. М╕й сус╕д ╕ приятель Олекса назвав його не менш знаменит╕шим в╕д Дж╕ма найменням — Джульбарс. На честь чотириногого друга легендарного прикордонника Микити Карацюпи, пор╕дного й видресированого Джульбарса. Вже в зр╕лому в╕ц╕ десь вичитали ми з Олексою, що за роки служби п╕д орудою Карацюпи цей чотириногий прикордонник допом╕г сво╓му вихователев╕ затримати мало не п╕втисяч╕ диверсант╕в.
Тод╕ ж, перед Великою В╕тчизняною, про Джульбарса розпов╕далося ╕ в к╕но, а не лише в газетах.
Олексиному Джульбарсов╕ не випало затримати жодного диверсанта: в нашу глибинку диверсанти не добувалися. Аж у сорок першому насунули сюди фашисти-окупанти та й верховодили в наших краях аж два з половиною роки.
Окупац╕╖ Джульбарс володьк╕вський (за ╕менем батька Володимира так називали ми Олексину с╕м’ю) не пережив. Першого ж дня, як наринули в село завойовники, спритний гауптман заповзявся пополювати на володьк╕вських зозулястих, а Джульбарс не зм╕г стерп╕ти тако╖ наруги, кинувся захищати родинну власн╕сть в╕д нападника ╕ сконав п╕д автоматною чергою.
Ми плакали обома с╕м’ями: не лише Олекса й Шура та ми з Дусею, а й старш╕ — т╕тка Явдоха ╕ наш╕ мама.
Бо в╕н, володьк╕вський Джульбарс, на те заслужив: в╕н ум╕в дружити з людьми якоюсь не собачою дружбою.
Запав у пам’ять мен╕ передн╕вок за к╕лька л╕т до в╕йни. Цей час перед жнивами видався для нашо╖ с╕м’╖ голодним: старша моя сестричка Галина свою першу студентську весну обносилася так, що зароблений мамою на трудодн╕ переджнивний запас пшениц╕ мусили спродати на вдяганку юн╕й д╕вчин╕. Хто зна╓, як би добулись ми до жнив. Та виручила наша корова Льотка. Т╕╓╖ весни вона отелилася першим телям, — ╕ в наш╕й осел╕ з’явилося молоко. То ж справжня розк╕ш... Коли б же до молока ще й по скибц╕ хл╕ба. Мама ж ухвалили на с╕мейн╕й рад╕: хл╕б — за молоко. А купити буханець можна в См╕л╕. Але ж для цього молоко треба продавати.
Продавцем могли стати лише мама. Старш╕ дво╓ — студенти. Один у Черкасах — у пед╕нститут╕, Галина — в См╕л╕, в техн╕кум╕. Ми з Дусею геть малол╕тн╕.
До См╕ли — в╕с╕мнадцять к╕лометр╕в. Як ╕ти навпростець полями, трохи ближче. Пут╕вц╕, стежки, меж╕ — шлях прокладений пращурами, а серед них здеб╕льшого не к╕нн╕ подорожц╕ до цив╕л╕зованого м╕ста (там — горшки, рогач╕ й кочерги, коси, лопати, вила й сокири, зошити й книги), серед подорожц╕в впереваж п╕ша-п╕шаниця.
Щоб добутися до См╕ли п╕шому, треба згаяти чи не три години. Ст╕льки ж ╕ назад. Переджнивна н╕ч коротка, мовби об╕рвана з обох к╕нц╕в — з вечора ╕ з ранку. Увечер╕ мама прийдуть з колгоспного поля, подоять Льотку, з╕ллють молоко в сул╕╖ — ╕ подр╕мають. Бо десь оп╕вноч╕ — рушати на См╕лу. Св╕танням спродатись. Добре, що серед покупц╕в — Арон Михайлович. В╕н торгу╓ хл╕бом. Не в ларку прибер╕га╓ дв╕ хл╕бини для лузан╕всько╖ молодиц╕, а в себе вдома. Занести йому сул╕ю молока, отоваритись — ╕ гайда додому. Сну вже не буде: о восьм╕й ранку затулить передп╕чне в╕кно огрядною постаттю бригадир третьо╖ Ничип╕р, вдарить пужалном у рами й гукне мам╕:
— Год╕ спати, вже вс╕ ледач╕ повставали...
— Чую... Йду...                                                                
Ц╕лий день вони, мама, в ланц╕.                     
Досипатимуть за невиспан╕ ноч╕ у в╕второк ╕ п’ятницю: у ц╕ дн╕ молоко в╕дстою╓ться на сметану, тож у См╕лу ╕ти нам не треба. Сметану понесемо пот╕м.
Чому «нам»? Бо в См╕лу ми вже ходимо втрьох: мама, я ╕ Джульбарс... П╕сля першо╖ подорож╕ мама, збираючись на плантац╕ю, признались:
— Вийшла я за Панський Яр. М╕сяць затулився хмарою — не бачу стежки. Коли чую — щось шелеснуло позаду, пот╕м до ноги мен╕ притулилося ╕ шаснуло вперед. У мене волосся стало сторчма. Перехрестилась. Аж гульк — попереду Джульбарс. Стежку мен╕ показав...
Розпов╕дала — аж сполотн╕ла.
╤ здогад остудив мене: та ж х╕ба не страшно мам╕ глупо╖ ноч╕ никати полями?
— Мамо, сьогодн╕ п╕демо з вами, — мовив твердо.
Пот╕м, уранц╕, доки не п╕шли на роботу, ╕ ввечер╕, як з роботи прийшли, в╕дмовляли мене. А я не здався. ╤ мама змирились.
— Ти ж м╕й захисник р╕дненький, — сказали й змирились.
В╕дтод╕ на пут╕вцях ╕ стежинах ми володарювали втрьох.
Т╕тка Явдоха влягалася спати рано, дядько Володька тижнями ночував у депо станц╕╖ Шевченкове — зв╕сна р╕ч, паровозний машин╕ст. Джульбарса в╕дв’язували на ц╕лу н╕ч, щоб стер╕г оселю. А в╕н, бачте, встигав з нами помандрувати аж за село.
У пол╕ пшениц╕ й жита шелестять, начеб переш╕птуються. А налетить в╕терець — зашумить нива насторожено. За Панським Яром мама зупиняються, гладять Джульбарса й, навернувши його голову на зворотну стежку, кажуть:
— Додому, Джульбарсе! Спасиб╕ тоб╕, собачко...
В пам’ятку мен╕ одна н╕ч. Мама назвала ╖╖ горобиною. Ми наближалися до пут╕вця, що в╕в до хутора, коли бурев╕й зненацька столочив жита; хмари, збираючись на грозу, мчали у високост╕, то затуляючи, то в╕дтуляючи м╕сячне сяйво, що звечора висв╕тило небокрай.
Джульбарс на мить спов╕льнив ходу, враз загарчавши. А попереду, на пут╕вц╕, я побачив дв╕ чолов╕ч╕ т╕н╕. Зблиснули леза нож╕в у руках обох. Вони мовби вип╕рнули з окресленого ст╕ною жита узб╕ччя й, загрозливо ступивши впоперек пут╕вця, заступили нам шлях.
Мовби холодним приском обсипало мен╕ спину: я вчув, що не зичливц╕, а недруги стали нам наперер╕з, згадалось, обмовився якось дядько Володька, начеб п╕д Малосм╕лянкою з’явилися крад╕╖-граб╕жники, що перестр╕чають пасажир╕в з роб╕тничого по╖зда ╕ грабують. Глянув на маму, на ╖х сполотн╕лому обличч╕ застигла маска в╕дчаю. Та, не спов╕льняючи ходи, мама гукнули:
— Джульбарсе, в╕зьми!
Джульбарса зайве було приохочувати до оборони. Настовбурчивши шерсть, що греб╕нкою здибилася на хребт╕, в╕н гр╕зно загарчав ╕ рвонувся вперед. Постат╕ враз змал╕ли ╕ пригинц╕ кинулися в жито, що сягало ╖м майже по шию. Собака вшнипився за ними ╕, певно, б╕г би аж до крайн╕х хут╕рських хат╕в, якби не покликали його мама.
В╕дхекувався, висолопивши язика, рвучко поводив боками. Мама гладили його та об╕ймали за шию, примовляючи: «Ти ж наш охоронцю-розумнику!»
Джульбарс вгомонився аж тод╕, як мама, добувши сул╕ю з торбини у мене на перев’яз╕ ╕, в╕д╕ткнувши пробку з кукурудзяного качана, нац╕дили в жменю молока ╕ приохотили собаку похлептати прямо з╕ жмен╕ (того дня Аронов╕ Михайловичу д╕сталася не до пробки налита сул╕я — мама завше наливали в посуд сповна, щоб не булькало при ход╕ й не вибивало пробки).
А ще того дня ми сп╕знилися до сво╖х справ ус╕ тро╓: Джульбарс в╕дмовився повертатися до сторожування на володьк╕вськ╕м подв╕р’╖; мама — до свого ж╕ночого гурту пол╕льниць; я за свою парту в другому клас╕. Собака ждав нас у передм╕ст╕ См╕ли, доки й побазарували.
Рок╕в та рок╕в зб╕гло в╕дтод╕. ╤ коли нав╕дую свою д╕д╕вщину, на перехрест╕ Терн╕вського шляху пристою машиною ╕, на мить затамувавши подих, наче уявки спостер╕гаю в безмежж╕ пшениць ╕ жит╕в г╕нкого довгоногого красеня — сус╕дського пса Джульбарса, що, не маючи в сво╓му собачому житт╓пис╕ н╕ породи, н╕ школи, присвятив життя незрадлив╕й дружб╕ з людиною. Служ╕нню ╖й, невдячн╕й.
Наостанок — прим╕тка. Хай не вважа╓ читач недоглядом цього тексту, де звертання до мами вживано лише на Ви. Так з д╕да-прад╕да повелося в нашому укра╖нському сел╕. А, зв╕сно, вся нац╕я походить з селян. Н╕коли н╕ у в╕ч╕, н╕ позаоч╕ ми не казали мам╕ «ти», «вона». Т╕льки — Ви ╕ Вони.

НЕЗРАДЛИВА ╤ ЧУЙНА

Бачили б ви, як слухала ранкове рад╕о моя мати! Коли полине з репродуктора мелод╕я п╕сн╕, вона п╕дходила до мисника, де в закутку поза тарелями й полумисками стояв приймач, нахиляла вухо, вив╕льнивши його з-п╕д хустки ╕ ворушила губами.
Якось я запитав, про що дума╓ мама ╕ що наш╕пту╓, слухаючи музику.
— Думаю, сину, про те, що якби оце повернулась молод╕сть та не пов╕дходили мо╖ подруженьки за межу, то чи сп╕вали б ми оцю п╕сню...
— А слова? — мовлю подивовано. — Х╕ба б же змогли з першого разу послухавши, запам’ятати ╖х. Я ось не все розбираю. Т╕льки мелод╕ю й чую.
—  Е-е, — каже замислено. — Ми й сам╕ б слова придумали. Сво╖. Мен╕ зда╓ться — сп╕вали б про Крутий Яр, у якому с╕но пахне найдухмян╕ше. Де я не бувала, а тако╖ духмяност╕ не стр╕чала. Куди т╕ духи та одеколони. А ще ж пахощ╕ прирошено╖ трави, на яку випуска╓мо, було, худобу ми, пастушата. Може б, сп╕вали про шелест повнозерно╖ ниви в жнива. То н╕чого, що тепер сноп╕в не в’яжемо й серпами не стина╓мо зб╕жжя, бо ╕ жати серпом ╕ в’язати важко. А все ж, хоч мужики тепер комбайнами урожай порають, ми, ж╕нки, душею чу╓мо жнивову ниву. Пахнуть поля наш╕ прив’яленими волошками й соломкою у валках. Пахне та нива д╕жею вчиненого з нового борошна т╕ста й паляницями з нього. У нас була подруга — та ти ж зна╓ш т╕тку Вустю.
— Знав, — одпов╕даю з осмутою, — хай земля буде пухом ╖й.
— Та, мабуть, не знав, що вм╕ла неб╕жчиця сама складати ╕ слова, ╕ мотив. ╤де понад Яром на буряки ╕, чу╓мо, виводить. Ми ще не чу╓мо сл╕в, та зна╓мо: то т╕тка Вустя висп╕ву╓.
Коли посходимося на плантац╕╖ — почина╓мо слова докладати до того мотиву. Хто що хоче, те й вставля╓ в п╕сню. Сп╕ва╓мо кожна свою, а дал╕ вибира╓мо ту, що вс╕м на душу найкраще кладеться...
Доки розмовля╓мо отак з мамою, в Ки╖вськ╕й рад╕остуд╕╖ вмикають нову, ще не слухану нами мелод╕ю.
— Чую, про що вона, а сл╕в добрати не можу, — мовлять мама. — То начеб в╕тер свистить над полями, дал╕ гр╕м загримить ╕ вщухне у верхов╕ттях молодо╖ д╕брови в урочищ╕ Д╕хтяревому. А це ось, — дослухаються мама, — стр╕лянина зд╕йнялася над хатою Андрона Голобородого. То Андрон в╕д бандит╕в одбива╓ться. Було ╖х тут у двадцятих роках тьма-тьмуща. Стр╕лянини боюся. А гр╕м — то на дощ, вважайте — на врожай. Ще вподобалось мен╕, як дощ лопотить по травах ╕ шелестить у примочен╕й пиляв╕ на шляху. Стр╕лянини ми, ж╕нки, з прав╕ку жаха╓мось. Але без не╖ все одно б не прожили. Бо й дос╕ довелося б ходити до пана Сахновського в економ╕ю — заробляти зб╕жжя з десятого снопа. Або у фашиста в попихачах. Оце, кажеш, симфон╕╓ю зветься? — показу╓ на приймача, мовби в’явки бачить, а не лише чу╓ мелод╕ю. — Коли до ладу складено, то все в н╕й почу╓ш ╕ передума╓ш. Як ╕ в самому житт╕. Ось, прим╕ром, трактор загув — то наче за нашою цариною на пар орють. До ладу зобразив т╕ мотиви музика. Як ви ще таких назива╓те?
— Композитори, мамо.
- Атож, композитори, — зг╕дливо кивають мама. — У нас теж ╓ св╕й музика. Степан Бражник. Ой же й мастак! В╕зьме скрипку — ╕ чого т╕льки не втина╓ на н╕й. ╤ як коси вигострюють селянськ╕ дядьки перед с╕нокосом. ╤ сапи клепають, наточуючи на проривання буряку й кукурудзи. Молоко об д╕йницю видзвоню╓ — наче й не з-п╕д скрипкових струн, а насправжки. Не знаю, чи й т╕тка Вустя переклала б у слова усе, що оце вкладено у симфон╕ю. А коли до ладу вкладено, то й од╕рватись не можна. А треба, бо оце розбалакалась — ще хоча б у печ╕ не затухло, бо сн╕данок вам не встигне...
Я шкодую, що мама в╕д╕йшли од приймача. ╤ впам’ятку мен╕ й до сьогодн╕ розмова про музику. Того ранку я б ╕ не посн╕давши п╕шов на роботу. Та х╕ба ж зм╕г би збити маму з обраного раз ╕ назавжди клоп╕тного ритму берегин╕. Це ж ╖╖ стараннями ус╕ в родин╕ не об╕йден╕ ╖╖ увагою.
Минають роки. До скарбу п╕сень доточуються нов╕. Та, на жаль, не вс╕ залишають сл╕д у наших душах. Тож не кожна з них кличе до приймача ╕ телеекрана. Тим-то у м╕льйонний раз мушу повторити прадавню ╕стину: п╕сня т╕льки тод╕ доточу╓ться до м╕льйон╕в попередниць, коли в н╕й нав╕ки в╕дбито крупини життя...
Я знаю багато п╕сень. Б╕льш╕сть ╕з них перейшли в мою пам’ять в╕д матер╕. Бувало, забуду слова котро╖сь, ╕ яке то щастя запитати в матер╕. А якось в гостин╕ хтось ╕з сельчан затягнув «Кришталеву чару». Перший куплет просп╕вали, а дал╕ — ан╕ слова...
— П╕дтягн╕ть, Мар╕╓, — попрохав нашу маму дядько Тих╕н. — Та й слова нагадайте...
╤ тод╕ вкотре я зрозум╕в: п╕сня запада╓ в душу, коли стала вона супутницею в тво╓му житт╕. Лузан╕вськ╕ гостювальники не ознаменовували гостин кришталевими чарами. Коли доводилося почаркувати, обходились гранчастими чарочками. Тим-то й не закарбувались у пам’ят╕ слова «Кришталево╖ чари». Не сп╕вали ╖╖ ╕ в наш╕й нап╕всир╕тськ╕й вдовин╕й родин╕...
А п╕сня живе в н╕й. Т╕льки ж не нашептана й не акробатизована. А справжня, житт╓во-задушевна п╕сня! ╤ не дивно, що про «Кришталеву чару» я до ранньо╖ юност╕ ╕ не чув. Зате знаю п╕сню про те, як чорн╕╓ гора там, де с╕яла б╕дна вдова. ╤ ще — про самотню сестрицю, що в яру-долин╕ зустр╕лася з багатим братом та як в╕н застер╕гав, щоб не ходила з сиротами до нього в гост╕. Та про чайку-небогу, що вивела д╕ток при бит╕й дороз╕, а чумаки-дорожц╕ поварили ╖х у кулеш╕. До скону любитиму п╕сню «Ой ╕ не стелися, хрещатий барв╕нку». Полюбив ╖╖ в дн╕ фашистсько╖ окупац╕╖ краю. В т╕ безпросв╕тн╕ будн╕ невол╕ з╕гр╕вав мен╕ душу настр╕й п╕сн╕ ╕, зокрема, рядки:
На╖хали пани, пани-орендар╕
Воли й вози забирать...
Ой бер╕те, пани, усю худ╕боньку,
Бо що маю вам казать...
А я, як жив буду,
 все те роздобуду,
Воли й вози покуплю, мережан╕ ярма, тернов╕ занози
Та ще й сам я пороблю...
А лейтмотив п╕сн╕ «Ох ╕ не вт╕шайтесь, зл╕╖ вор╕женьки, та й знегодоньц╕ мо╖й» надихав на подолання б╕ди. ╤ ми здолали ╖╖, зборовши г╕тлер╕вський фашизм.
Слухаймо ж п╕сню, шануймося в н╕й, вона лине над нашими житт╓вими шляхами-дорогами як незрадлива ╕ в╕чно чуйна попутниця...

Микола ╤ЩЕНКО
м. Ки╖в

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #47 за 23.12.2011 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=9767

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков