Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

Микола Григорович ІЩЕНКО (на фото) — український письменник, прозаїк та публіцист, доктор філологічних наук. Відомі романи — «Сонячні межі», «Смуга відчуження», «Ближче як на сто голок», «Твердь», «Сусіди», «Полудень», «Скарб», «Твоє поле бою», «Барви літа», «Течія», «Для цього живу». Автор численних оповідань, повістей, нарисів, монографій та наукових статей з питань історії, літературознавства та публіцистики. Він — учасник Великої Вітчизняної війни. Працював у редакціях газет «Красноярский комсомолец», «Молодь України»; професором на факультеті журналістики КДУ, в Інституті історії Академії наук України. Тривалий час редагував газету «Сільські вісті», журнал «На допомогу редакторові газети», з 1995 року — журнал для дітей і батьків «Дивосвіт». За цикл нарисів і памфлетів удостоєний республіканської премії імені Ярослава Галана.
23 грудня цього року Микола Іщенко відзначає своє 85-річчя. Побажаємо йому доброго козацького здоров’я та творчого натхнення, ще й ще редагувати чудовий дитячий журнал «Дивосвіт», який допомагає юним читачам відкривати для себе світлі сторінки світу, в якому вони живуть, вчить їх любити свою диво-країну Україну, бути її вірними синами і доньками.
А ще зичимо, аби з-під пера талановитого письменника, одного з активних і давніх авторів «Кримської світлиці», з’являлися нові оповідання, новели, памфлети, гуморески…
З роси та води, дорогий Миколо Григоровичу! Многая Вам літа!

Редакція «Кримської світлиці»

Пропонуємо читачам оповідання Миколи Іщенка з його книги «Світ за твоїм вікном».

ЖИВ-БУВ ДВІРНЯГА

Відомо: здавна повелося вважати, що коли сниться тобі собака — то на добро і щастя. Тож і хочеться тут принагідно згадати той перший рядок у вірші відомого поета з присвятою собаці Качалова: «Дай, Джим, на счастье лапу мне...»
Мені не судилося раннього дитинства мати в нашій оселі чотириногого друга. Кілька років поспіль канючив: «Візьмімо цуцика». А мама все одмовляли: «Взяти — не хитра річ, та треба ж його чимось годувати». Так, з годівлею складнощі в нас, у вдовиній родині з двома учнями і двома студентами, були. Тим-то й заприязнилися ми із сестричкою Дусею до сусідського двірняги. Так-так, був він не з порідного коліна, та звали його хоча й не по-заморському «Джім», але й не Сірком. Мій сусід і приятель Олекса назвав його не менш знаменитішим від Джіма найменням — Джульбарс. На честь чотириногого друга легендарного прикордонника Микити Карацюпи, порідного й видресированого Джульбарса. Вже в зрілому віці десь вичитали ми з Олексою, що за роки служби під орудою Карацюпи цей чотириногий прикордонник допоміг своєму вихователеві затримати мало не півтисячі диверсантів.
Тоді ж, перед Великою Вітчизняною, про Джульбарса розповідалося і в кіно, а не лише в газетах.
Олексиному Джульбарсові не випало затримати жодного диверсанта: в нашу глибинку диверсанти не добувалися. Аж у сорок першому насунули сюди фашисти-окупанти та й верховодили в наших краях аж два з половиною роки.
Окупації Джульбарс володьківський (за іменем батька Володимира так називали ми Олексину сім’ю) не пережив. Першого ж дня, як наринули в село завойовники, спритний гауптман заповзявся пополювати на володьківських зозулястих, а Джульбарс не зміг стерпіти такої наруги, кинувся захищати родинну власність від нападника і сконав під автоматною чергою.
Ми плакали обома сім’ями: не лише Олекса й Шура та ми з Дусею, а й старші — тітка Явдоха і наші мама.
Бо він, володьківський Джульбарс, на те заслужив: він умів дружити з людьми якоюсь не собачою дружбою.
Запав у пам’ять мені переднівок за кілька літ до війни. Цей час перед жнивами видався для нашої сім’ї голодним: старша моя сестричка Галина свою першу студентську весну обносилася так, що зароблений мамою на трудодні переджнивний запас пшениці мусили спродати на вдяганку юній дівчині. Хто знає, як би добулись ми до жнив. Та виручила наша корова Льотка. Тієї весни вона отелилася першим телям, — і в нашій оселі з’явилося молоко. То ж справжня розкіш... Коли б же до молока ще й по скибці хліба. Мама ж ухвалили на сімейній раді: хліб — за молоко. А купити буханець можна в Смілі. Але ж для цього молоко треба продавати.
Продавцем могли стати лише мама. Старші двоє — студенти. Один у Черкасах — у педінституті, Галина — в Смілі, в технікумі. Ми з Дусею геть малолітні.
До Сміли — вісімнадцять кілометрів. Як іти навпростець полями, трохи ближче. Путівці, стежки, межі — шлях прокладений пращурами, а серед них здебільшого не кінні подорожці до цивілізованого міста (там — горшки, рогачі й кочерги, коси, лопати, вила й сокири, зошити й книги), серед подорожців впереваж піша-пішаниця.
Щоб добутися до Сміли пішому, треба згаяти чи не три години. Стільки ж і назад. Переджнивна ніч коротка, мовби обірвана з обох кінців — з вечора і з ранку. Увечері мама прийдуть з колгоспного поля, подоять Льотку, зіллють молоко в сулії — і подрімають. Бо десь опівночі — рушати на Смілу. Світанням спродатись. Добре, що серед покупців — Арон Михайлович. Він торгує хлібом. Не в ларку приберігає дві хлібини для лузанівської молодиці, а в себе вдома. Занести йому сулію молока, отоваритись — і гайда додому. Сну вже не буде: о восьмій ранку затулить передпічне вікно огрядною постаттю бригадир третьої Ничипір, вдарить пужалном у рами й гукне мамі:
— Годі спати, вже всі ледачі повставали...
— Чую... Йду...                                                                
Цілий день вони, мама, в ланці.                     
Досипатимуть за невиспані ночі у вівторок і п’ятницю: у ці дні молоко відстоюється на сметану, тож у Смілу іти нам не треба. Сметану понесемо потім.
Чому «нам»? Бо в Смілу ми вже ходимо втрьох: мама, я і Джульбарс... Після першої подорожі мама, збираючись на плантацію, признались:
— Вийшла я за Панський Яр. Місяць затулився хмарою — не бачу стежки. Коли чую — щось шелеснуло позаду, потім до ноги мені притулилося і шаснуло вперед. У мене волосся стало сторчма. Перехрестилась. Аж гульк — попереду Джульбарс. Стежку мені показав...
Розповідала — аж сполотніла.
І здогад остудив мене: та ж хіба не страшно мамі глупої ночі никати полями?
— Мамо, сьогодні підемо з вами, — мовив твердо.
Потім, уранці, доки не пішли на роботу, і ввечері, як з роботи прийшли, відмовляли мене. А я не здався. І мама змирились.
— Ти ж мій захисник рідненький, — сказали й змирились.
Відтоді на путівцях і стежинах ми володарювали втрьох.
Тітка Явдоха влягалася спати рано, дядько Володька тижнями ночував у депо станції Шевченкове — звісна річ, паровозний машиніст. Джульбарса відв’язували на цілу ніч, щоб стеріг оселю. А він, бачте, встигав з нами помандрувати аж за село.
У полі пшениці й жита шелестять, начеб перешіптуються. А налетить вітерець — зашумить нива насторожено. За Панським Яром мама зупиняються, гладять Джульбарса й, навернувши його голову на зворотну стежку, кажуть:
— Додому, Джульбарсе! Спасибі тобі, собачко...
В пам’ятку мені одна ніч. Мама назвала її горобиною. Ми наближалися до путівця, що вів до хутора, коли буревій зненацька столочив жита; хмари, збираючись на грозу, мчали у високості, то затуляючи, то відтуляючи місячне сяйво, що звечора висвітило небокрай.
Джульбарс на мить сповільнив ходу, враз загарчавши. А попереду, на путівці, я побачив дві чоловічі тіні. Зблиснули леза ножів у руках обох. Вони мовби випірнули з окресленого стіною жита узбіччя й, загрозливо ступивши впоперек путівця, заступили нам шлях.
Мовби холодним приском обсипало мені спину: я вчув, що не зичливці, а недруги стали нам напереріз, згадалось, обмовився якось дядько Володька, начеб під Малосмілянкою з’явилися крадії-грабіжники, що перестрічають пасажирів з робітничого поїзда і грабують. Глянув на маму, на їх сполотнілому обличчі застигла маска відчаю. Та, не сповільняючи ходи, мама гукнули:
— Джульбарсе, візьми!
Джульбарса зайве було приохочувати до оборони. Настовбурчивши шерсть, що гребінкою здибилася на хребті, він грізно загарчав і рвонувся вперед. Постаті враз змаліли і пригинці кинулися в жито, що сягало їм майже по шию. Собака вшнипився за ними і, певно, біг би аж до крайніх хутірських хатів, якби не покликали його мама.
Відхекувався, висолопивши язика, рвучко поводив боками. Мама гладили його та обіймали за шию, примовляючи: «Ти ж наш охоронцю-розумнику!»
Джульбарс вгомонився аж тоді, як мама, добувши сулію з торбини у мене на перев’язі і, відіткнувши пробку з кукурудзяного качана, націдили в жменю молока і приохотили собаку похлептати прямо зі жмені (того дня Аронові Михайловичу дісталася не до пробки налита сулія — мама завше наливали в посуд сповна, щоб не булькало при ході й не вибивало пробки).
А ще того дня ми спізнилися до своїх справ усі троє: Джульбарс відмовився повертатися до сторожування на володьківськім подвір’ї; мама — до свого жіночого гурту полільниць; я за свою парту в другому класі. Собака ждав нас у передмісті Сміли, доки й побазарували.
Років та років збігло відтоді. І коли навідую свою дідівщину, на перехресті Тернівського шляху пристою машиною і, на мить затамувавши подих, наче уявки спостерігаю в безмежжі пшениць і житів гінкого довгоногого красеня — сусідського пса Джульбарса, що, не маючи в своєму собачому життєписі ні породи, ні школи, присвятив життя незрадливій дружбі з людиною. Служінню їй, невдячній.
Наостанок — примітка. Хай не вважає читач недоглядом цього тексту, де звертання до мами вживано лише на Ви. Так з діда-прадіда повелося в нашому українському селі. А, звісно, вся нація походить з селян. Ніколи ні у вічі, ні позаочі ми не казали мамі «ти», «вона». Тільки — Ви і Вони.

НЕЗРАДЛИВА І ЧУЙНА

Бачили б ви, як слухала ранкове радіо моя мати! Коли полине з репродуктора мелодія пісні, вона підходила до мисника, де в закутку поза тарелями й полумисками стояв приймач, нахиляла вухо, вивільнивши його з-під хустки і ворушила губами.
Якось я запитав, про що думає мама і що нашіптує, слухаючи музику.
— Думаю, сину, про те, що якби оце повернулась молодість та не повідходили мої подруженьки за межу, то чи співали б ми оцю пісню...
— А слова? — мовлю подивовано. — Хіба б же змогли з першого разу послухавши, запам’ятати їх. Я ось не все розбираю. Тільки мелодію й чую.
—  Е-е, — каже замислено. — Ми й самі б слова придумали. Свої. Мені здається — співали б про Крутий Яр, у якому сіно пахне найдухмяніше. Де я не бувала, а такої духмяності не стрічала. Куди ті духи та одеколони. А ще ж пахощі прирошеної трави, на яку випускаємо, було, худобу ми, пастушата. Може б, співали про шелест повнозерної ниви в жнива. То нічого, що тепер снопів не в’яжемо й серпами не стинаємо збіжжя, бо і жати серпом і в’язати важко. А все ж, хоч мужики тепер комбайнами урожай порають, ми, жінки, душею чуємо жнивову ниву. Пахнуть поля наші прив’яленими волошками й соломкою у валках. Пахне та нива діжею вчиненого з нового борошна тіста й паляницями з нього. У нас була подруга — та ти ж знаєш тітку Вустю.
— Знав, — одповідаю з осмутою, — хай земля буде пухом їй.
— Та, мабуть, не знав, що вміла небіжчиця сама складати і слова, і мотив. Іде понад Яром на буряки і, чуємо, виводить. Ми ще не чуємо слів, та знаємо: то тітка Вустя виспівує.
Коли посходимося на плантації — починаємо слова докладати до того мотиву. Хто що хоче, те й вставляє в пісню. Співаємо кожна свою, а далі вибираємо ту, що всім на душу найкраще кладеться...
Доки розмовляємо отак з мамою, в Київській радіостудії вмикають нову, ще не слухану нами мелодію.
— Чую, про що вона, а слів добрати не можу, — мовлять мама. — То начеб вітер свистить над полями, далі грім загримить і вщухне у верховіттях молодої діброви в урочищі Діхтяревому. А це ось, — дослухаються мама, — стрілянина здійнялася над хатою Андрона Голобородого. То Андрон від бандитів одбивається. Було їх тут у двадцятих роках тьма-тьмуща. Стрілянини боюся. А грім — то на дощ, вважайте — на врожай. Ще вподобалось мені, як дощ лопотить по травах і шелестить у примоченій пиляві на шляху. Стрілянини ми, жінки, з правіку жахаємось. Але без неї все одно б не прожили. Бо й досі довелося б ходити до пана Сахновського в економію — заробляти збіжжя з десятого снопа. Або у фашиста в попихачах. Оце, кажеш, симфонією зветься? — показує на приймача, мовби в’явки бачить, а не лише чує мелодію. — Коли до ладу складено, то все в ній почуєш і передумаєш. Як і в самому житті. Ось, приміром, трактор загув — то наче за нашою цариною на пар орють. До ладу зобразив ті мотиви музика. Як ви ще таких називаєте?
— Композитори, мамо.
- Атож, композитори, — згідливо кивають мама. — У нас теж є свій музика. Степан Бражник. Ой же й мастак! Візьме скрипку — і чого тільки не втинає на ній. І як коси вигострюють селянські дядьки перед сінокосом. І сапи клепають, наточуючи на проривання буряку й кукурудзи. Молоко об дійницю видзвонює — наче й не з-під скрипкових струн, а насправжки. Не знаю, чи й тітка Вустя переклала б у слова усе, що оце вкладено у симфонію. А коли до ладу вкладено, то й одірватись не можна. А треба, бо оце розбалакалась — ще хоча б у печі не затухло, бо сніданок вам не встигне...
Я шкодую, що мама відійшли од приймача. І впам’ятку мені й до сьогодні розмова про музику. Того ранку я б і не поснідавши пішов на роботу. Та хіба ж зміг би збити маму з обраного раз і назавжди клопітного ритму берегині. Це ж її стараннями усі в родині не обійдені її увагою.
Минають роки. До скарбу пісень доточуються нові. Та, на жаль, не всі залишають слід у наших душах. Тож не кожна з них кличе до приймача і телеекрана. Тим-то у мільйонний раз мушу повторити прадавню істину: пісня тільки тоді доточується до мільйонів попередниць, коли в ній навіки відбито крупини життя...
Я знаю багато пісень. Більшість із них перейшли в мою пам’ять від матері. Бувало, забуду слова котроїсь, і яке то щастя запитати в матері. А якось в гостині хтось із сельчан затягнув «Кришталеву чару». Перший куплет проспівали, а далі — ані слова...
— Підтягніть, Маріє, — попрохав нашу маму дядько Тихін. — Та й слова нагадайте...
І тоді вкотре я зрозумів: пісня западає в душу, коли стала вона супутницею в твоєму житті. Лузанівські гостювальники не ознаменовували гостин кришталевими чарами. Коли доводилося почаркувати, обходились гранчастими чарочками. Тим-то й не закарбувались у пам’яті слова «Кришталевої чари». Не співали її і в нашій напівсирітській вдовиній родині...
А пісня живе в ній. Тільки ж не нашептана й не акробатизована. А справжня, життєво-задушевна пісня! І не дивно, що про «Кришталеву чару» я до ранньої юності і не чув. Зате знаю пісню про те, як чорніє гора там, де сіяла бідна вдова. І ще — про самотню сестрицю, що в яру-долині зустрілася з багатим братом та як він застерігав, щоб не ходила з сиротами до нього в гості. Та про чайку-небогу, що вивела діток при битій дорозі, а чумаки-дорожці поварили їх у кулеші. До скону любитиму пісню «Ой і не стелися, хрещатий барвінку». Полюбив її в дні фашистської окупації краю. В ті безпросвітні будні неволі зігрівав мені душу настрій пісні і, зокрема, рядки:
Наїхали пани, пани-орендарі
Воли й вози забирать...
Ой беріте, пани, усю худібоньку,
Бо що маю вам казать...
А я, як жив буду,
 все те роздобуду,
Воли й вози покуплю, мережані ярма, тернові занози
Та ще й сам я пороблю...
А лейтмотив пісні «Ох і не втішайтесь, злії воріженьки, та й знегодоньці моїй» надихав на подолання біди. І ми здолали її, зборовши гітлерівський фашизм.
Слухаймо ж пісню, шануймося в ній, вона лине над нашими життєвими шляхами-дорогами як незрадлива і вічно чуйна попутниця...

Микола ІЩЕНКО
м. Київ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 23.12.2011 > Тема "Душі криниця"