Версiя для друку Обговорити в форумi

Літературознавство

За часів мого шкільництва діти не вивчали літературу рідного краю. А відомими письменники ставали здебільшого лише тоді, коли, маючи хоча б трохи хисту, але багато амбіцій, оселялися у Москві.
Намагання зберегти імена своїх земляків – майстрів слова для майбутнього – це справа шляхетна, бодай те ж саме відбуватиметься у кожному регіоні як в україномовному, так і в російськомовному середовищі. Кримський досвід показав, що на такі книги завжди є попит і його не порівняти з інтересом читача до звичайної авторської книги. «Чорноморська хвиля», «Земле моя, кримська» стали саме такими збірками, які давали змогу ознайомитися з творчістю різних україномовних письменників Криму та зазирнути в їхню біографію.
І ось новий подарунок кримчанам – до 20-річчя Незалежності України на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України за програмою «Українська книга» видавництво «Таврія» випустило у світ книгу Михайла Яковича Вишняка «Слово рідне, українське», презентація якої днями відбулася в бібліотеці ім. І. Франка.
У книзі – літературні портрети авторів-кримчан, які у творчості послуговувалися українською мовою (восьми з них вже немає серед нас). Інші ж продовжують творити, вдихаючи нові сили в материнське слово і розширяючи його обрії). Ці люди – члени Української Національної спілки письменників, а старші з них – ще й радянської. Щоправда, дехто, наприклад, Дмитро Вітюк, народжений у рік жовтневої революції, молодість присвятив науці і запропонував читачам перший свій художній твір лише в 1994 році. Наймолодший у цьому письменницькому братстві — Віктор Виноградов, котрий наближається до свого 50-річного ювілею. Його творчість вирізняється образністю та широким мовним діапазоном. Віктор не лише поет, але й художник, і тому обличчя бабусі у нього «так нагадує фреску», а тополі горять «прижухлими фарбами сонного сонця» — він водночас пише і малює.
А найдивовижніша образна система безперечно у Ореста Корсовецького, який стабільно жив у Криму лише з 1987 року. Він сміливо експериментував зі словом, іноді для дослідження своєї думки відбираючи у читача надто багато розумової енергії:
Роде, чесний Роде!
 Стін міцніша згода!
Хоче люта пагуба
 каменем прикласти.
Сам собі сирицю жебрає безрода:
Кволому безрідному
 пропадом пропасти.
Звичайно, хочеться більше прозорості. Звичайно, хочеться більше емоційності. Але то вже буде не Орест. Схожа і його публіцистика. Вона, зокрема, — урок для тих, хто вважає українську мову бідною і кволою.
А ось Дмитро Черевичний — це для мене не теорія, а життєва історія. Здається, нікого із кримчан не обдаровували такими гучними оплесками у будь-якій аудиторії. Наш україномовний Крим буквально шаленів від його іскрометного гумору. Але ж, виявляється, він був і ліриком, та ще й писав сонети!
З Валентиною Невінчаною я познайомилася, коли вона була вже хворою, і чи не останньою відвідувала її в лікарні. 56-річна жінка-красуня, вона була сповнена такої жаги до життя, що і сьогодні її абсурдний фінал (смерть від запалення легенів) мені здається якимось непорозумінням. Можливо, таке значне місце в пам’яті належить їй ще й тому, що моєю класною керівницею та вчителькою української мови і літератури була її рідна сестра Віра. З творчістю Валентини Дмитрівни ознайомилася вже пізніше. Вірші щирі, жіночні. Назва, яку вона дала ще за життя своїй ювілейній збірці, — «Тепло любові – на віки», здається, наділена особливою магією, завдяки якій Валентина і сьогодні живе, і сьогодні любить, хоча в березні виповнилося 30 років, як вона розлучилася з нами.
У цій книзі на мене чекала ще одна хвилююча зустріч. Це – поет, перекладач, есперантист, а для мене просто товариш Михайло Тернавський. У 1998 році в сімферопольській 7-й міській лікарні я лікувалася після інсульту, а поверхом вище в кардіології помирав він, але ж хіба я тоді про це знала! Писав свої вірші він верлібром, і не можу погодитися з тими, хто вбачав у них якусь глибоку філософію. Просто це було поєднання картин та життєвих епізодів з тим відчуттям, яке вони залишали в душі поета, і нічого вигаданого, нічого надуманого. А якщо оте підпало під якісь філософські канони, то це – ненавмисно, просто так відчувала буття наївна, що попри тяжкі випробування так і не стала дорослою, душа верлібриста.
Чудний, чого боїшся вмерти?
Ти думаєш, що людиною
бути найліпше? – запитує Михайло. Цікаво, а ким він є тепер, мій пожиттєво самотній товариш?
Але ж ці мої спогади – не самоціль. Просто бажання переконати будь-кого, кому потрапить в руки ця книга, що іноді за скупими рядками – надзвичайно цікаві люди і, оселившись «під спільним дахом» з волі автора збірки, вони утворили щось схоже на оксамитове намисто, а якщо точніше – дали змогу доторкнутися до надбань самобутньої творчості літераторів-українців Криму за певного зрізу часу.
І роботу, здійснену поетом та літературознавцем Михайлом Вишняком, неможливо переоцінити: адже кожен із 19 авторів постає перед нами у трьох іпостасях – це людина, яка має певну біографію, далі – оцінка її творчості, що вирізняється високим професіоналізмом, помноженим на досконале знання усього творчого доробку, а також шляху письменника, і, нарешті, — добірка авторських творів, яка дає змогу сформувати власний погляд і звірити своє враження з оцінкою науковця.
На презентацію зібралися як герої збірки, так і їхні родичі, знайомі, просто поціновувачі літератури. З виходом книги привітав автора генеральний директор ДО «ВІКЦ» Владислав Єрмаков, зауваживши, що ВІКЦ і сам займається видавничою діяльністю, випустивши, зокрема, дві книги Єви Пономаренко, яка теж – серед авторів, представлених М. Вишняком. При цьому Владислав Енверович подарував герою дня з десяток примірників його книги, внаслідок чого вони перекочували до рук окремих письменників.
Слово мали і завідувачка кафедри української філології Кримського інженерно-педагогічного університету Ніна Федорівна Грозян, де останнім часом працює Михайло Якович, і студентка університету Марія Хмельницька, котра розповіла про життя і творчість свого педагога, його літературні уподобання.
— Надзвичайно приємно, що нас навчають класики, живі легенди, — завершила виступ дівчина.
Про родину Вишняків з теплом відгукнувся і давній їхній знайомий Павло Власенко:
— Це особлива сім’я. Вони «роблять» духовність, плекають людську душу, — зауважив він, маючи на увазі також величезний педагогічний стаж Людмили Вишняк.
Особливе враження своєю емоційністю справив виступ вдови письменника Олександра Кулика, якого нещодавно не стало. Вона подякувала Михайлу Яковичу від імені всіх, хто втратив своїх рідних і тепер зустрічається з ними знову на сторінках книги.
Потім мав слово сам автор збірки.
— Я був причетний до зародження українського письменництва в Криму, коли в 1959 році потрапив сюди за розподілом. Лише в 1961 році з’явився тут Дмитро Черевичний, згодом було прийнято до спілки Валентину Невінчану.
Потім згадав він Дмитра Шупту, Лідію Кульбак, Анатолія Логвиненка-Славуту, які незабаром покинули Крим, а також Данила Кононенка, Федора Степанова, Ореста Корсовецького.
Розповіла про свій шлях у літературу і поетеса із Армянська Єва Пономаренко. А Віктор Гуменюк у своєму виступі згадав про Олександра Губаря, який започаткував серію подібних книг і «Чорноморська хвиля» якого під різними назвами витримала кілька видань. Тож професор цілком вартий того, аби бути в цій збірці двадцятим. Але буде в іншій, не обмеженій прихильниками художньої творчості. Потім промовляв Данило Кононенко, котрий теж брав участь у створенні книги «Українські письменники Криму». На завершення виступу поет прочитав свій вірш «Слово до кримських українців», написаний на початку переломних 90-х років.
Однією з останніх промовляла Світлана Кочерга, котра назвала себе перш за все студенткою Михайла Вишняка, лише потім поетесою і висловила стурбованість тим, що письменницька спілка не молодшає. Вона закликала приводити в літературу «учнів і сусідів» і, якщо вони віршують, «відкривати їм дорогу».
Цю розмову було продовжено вже в неформальній обстановці, і я з сумом зрозуміла, що, не маючи уявлення, що таке літературна школа, і взявши зобов’язання поосібно привести «в літературу» певну кількість «учнів і сусідів» (а про це говорилося цілком серйозно), замість того, аби «наростити м’язи» у кримської україномовної поезії, можна не просто остаточно знищити її саму, а навіть ті критерії, за якими чорне відрізняють від білого. З дитинства вихована на хорошій поезії, я відвідувала літературну студію на чолі з такими маститими поетами, як Матвій Грунін та Олександр Лєсін. Далі було денне відділення Московського літературного інституту ім. М. Горького, де вели творчі семінари Василь Шукшин, Гарольд Регістан, Олександр Михайлов та інші відомі на усю країну люди. І приводили туди не просто «учнів і сусідів», до іспитів допускали лише тих, хто витримав творчий конкурс (20 осіб на одне місце). Тож не хотілося б, аби літературний процес у Криму формувався цілком на аматорських засадах, в гонитві за кількістю, а не за якістю.
Сьогодні, коли літературний талант не дає жодних преференцій і під умовною назвою «поезія» можна видавати все, що завгодно, є і так усі підстави говорити про «кризу жанру». Залишається лише сподіватися, що викине хвилею на берег справжній сердолік чи янтар, який важко буде не помітити. А якщо школярі віршують, так це робили і їхні матусі та бабусі. Втім, до справжньої поезії все життя треба підніматися, а не опускати її до школярського рівня.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 13.01.2012 > Тема "Душі криниця"