Версiя для друку Обговорити в форумi

Рима з Криму

Сьогодні ми хочемо ознайомити читачів з творчістю кримського українського поета, члена Національної спілки письменників України, автора збірок поезій «Вічне яблуко козацьке», «Кримська галактика», «Віднайдена Атлантида» Валентина Івановича Негоди.
В. І. Негода народився 21 травня 1939 року в с. Іванопілля Костянтинівського району Донецької області. Закінчив Кримський сільськогосподарський інститут та аспірантуру. Кандидат сільськогосподарських наук, доцент. Учений-садівник. Садівничі гени у Валентина Негоди від його бабусі Хіврі, уродженки землі полтавської, яка в пору своєї молодості, переїхавши на Донеччину зі своїм чоловіком Іваном Калениковичем Негодою – дідом Валентина (на все село був скрипаль та заводіяка!), — на своїй присадибній ділянці насадила великий садок гарних плодових дерев. «Росли тут, — згадує Валентин Іванович, — добірних сортів груші, яблуні, сливи, вишні, черешні, аґрус, смородина, порічки. Був навіть гарного сорту виноград – дивина як на ті часи! За всім вона доглядала ревно і з великою любов’ю».
Плекати гарні сади – цього навчав і навчає Валентин Іванович Негода і своїх студентів, і своїх дітей та внуків, які теж професійні садівники. А дружина Олеся – зі славетного садівничого роду Каблучків. Її батько, професор Григорій Олексійович Каблучко, був фундатором школи інтенсивного садівництва в Україні. Це його світлій пам’яті присвятив поет Валентин Негода поему-реквієм «Вічне яблуко козацьке».
Нещодавно в одному з київських видавництв побачила світ книга віршів різних років «Віднайдена Атлантида», до якої увійшли ліричні та гумористично-сатиричні твори. Про що ж вірші цієї збірки? Яка їхня художня та естетична цінність? Чи здатна поезія Валентина Негоди, поета і садівника, хвилювати серця і душі читачів? Твердо впевнені – здатна!

* * *
Живи і квітни, рідна Україно,
Земля священна пращурів моїх,
Моя любов прадавня і єдина,
Ми — всі у тебе, ти — одна для всіх…

НЕ ДАЙ СЕБЕ, НАРОДЕ, ОБДУРИТИ
Народе мій! Для всіх завжди відкритий,
Не вір, що воля з’явиться сама,
Не дай себе підступно обдурити —
Мовляв, шляху вже іншого нема,
Як знову йти до старшого, до брата
Просить своє... Й на світ весь працювати.
Не дай себе до нитки обібрати,
Зумівши вічні пута розірвать...
У праці незалежність здобувають!
Колгоспний рай! Таке уже було...
В нічийнім полі й матір забувають,
Доки не стане воля на крило,
Дні боротьби за волю ще тривають,
Нічийна ще земля — в біді село...
Не вір й своїм невтомним пустодзвонам,
На жаль, й такі синочки в тебе є,
Що все на світі можуть оббрехати,
Купити, перезрадити, продати,
Священну волю потай розіп’яти,
Покривдить рідну матір, обсміяти,
Аби не втратить крісельце своє...
Народе мій! Великий український,
Як буде в тебе воленька свята,
То буде й каравай, і мед по вінця,
Не зразу — та на вічнії літа.
Під дубом пророста й не гине жолудь...
Леліємо Тарасів заповіт —
Учитися хорошому чужому
Й своїм прекрасним радувати світ...
Народе мій! Не вічні й зимні ночі,
В світанок вір! Під снігом вже бринить
Козацьке джерело... Нехай хлюпоче! —
З глибоких надр пробилось крізь граніт.
Безсмертний рід, великий український!
Могутній — із козацького коша...
І хоч дірки від куль є в нашій стінці,
Не прагне помсти праведна душа.

ПОВЕРТАЙТЕСЯ ДОДОМУ...

Чуєш — «кру-кру»
В чужині умру... (З пісні)

За дальнє море гнало люте горе,
Тікали від тиранів, від тюрми...
Щоб врятувати діток босих й голих,
Та скинути ярмо! — вже вільні ми...
Хоч нам сьогодні й важко ще у всьому,
Хоч прапор й руки голі — все, що є...
Братове, повертайтеся додому
З чужих країв на полечко своє.
Чекала ж стільки літ вас рідна мати,
Синів і доньок — біженців своїх...
Хоч в землю повростали ваші хати,
Не пізно ще піднять до сонця їх.
Вертайтеся додому, українці,
Молодші і старі, хто може встать,
Чекали все життя ви! — світлих днів цих:
Он і лелеки до Дніпра летять.
Щоб стужа в ріднім лузі не скосила,
Летіли восени в тропічний рай...
Та повертаються! —
зітруть в польоті крила,
Щоб тільки повернутись в рідний край...
Долать вітри під хмарами нелегко,
Ще важче, ніж котить чумацький віз.
Та все одно вертаються лелеки
Туди, де народилися... до гнізд.
А ті, що відчувають смутну днину,
Що повернутись вже не стане сил,
У вирій восени вже не полинуть...
Курличуть молодим в небесну синь.
Вже знають: сніг впаде на голі віти
Й на почорнілі стебла комишу,
Але на світі цім й на тому світі —
На рідній лиш землі живе душа.
Востаннє ж як кружляє птах над лугом...
Джерела тут холодні та святі!
За морем хтось знайшов і матір другу...
Подякуйте! — й до рідної летіть.
На чужині нелегко лан орати...
Кремлівських веж лякали вас зірки...
Ще важче було тим, хто в горі матір
Навіки залишив у ті роки...
Вертайтеся ж, ви рідні — не чужинці,
За морем рятувались від біди,
Вертайтеся додому, українці,
Вертайтеся! Тепер вже назавжди...

МІЙ КРИМ

Чого до Криму тягнеться душа?
Ночами сняться хвилі Сиваша,
Подамся в Крим, хоч на неділю,
Де предок був козацького коша...
І прадід їздив степом в Крим за сіллю...
Під маками в степу і полином —
Мої діди...
Та й батько мій солдатом
В граніт вростав отам за валуном,
Де чаєчка кружля над Мітрідатом...
Й донецький степ мій дише чебрецем,
Для матері й для мене найрідніший,
Співають солов’ї понад Дінцем,
А кримського почуєш — голосніший...
Я думав: може, з віком це мине,
Байдуже мені стане Чорне море...
Й посивів вже... та кличе Крим мене,
Молодшаю, як знов побачу гори...
Осиплеться з гори камінний град,
І знову буде снитись та дівчина
З зелено-золотавими очима...
Мов у димку дозрілий виноград...
Ті очі вже довіку не забуть...
До Криму в золотаво-синю пору
Чумацьким шляхом знов рушаю в путь
До Сиваша, до скель орлиних, в гори...
Багатий, може, барвами Кавказ,
Тавриди прохолодніші світання,
Та як же серцю хочеться ще раз
Пройти стежками першого кохання...
Ти знов мене цілуєш на світанні,
Щаслива будь, горянко осяйна!
Ніколи вже не стрінеться вона...
І все одно — подамся в Крим, а може,
Побачу ще її... а мо’ на неї схожу...
Й на мить одну повернеться весна...
Я й пішки в Крим дійду в останній раз,
Щоб у степу в багряні маки впасти,
В полин, де кров праотча пролилась,
Й до каменя гарячого припасти...
У степ чумацький тягнеться душа...
Ночами сняться хвилі Сиваша,
І гори, де коханої чар-зілля...
Прапрадід же з козацького коша
І прадід їздив степом в Крим за сіллю...
* * *
Вже забіліли сіллю Сиваші,
Прощаюсь з Кримом, ніби з нареченою,
Чонгар застиг, неначе біль душі,
З обличчям древнім —
 яблуком печеним...
У кримських древніх таврів я в гостях,
Там нас давно ніхто вже не чекає...
Пливе лелека в небі — вільний птах...
Чи не мого онука він шукає?..
Чого півострів сниться по ночах?..
Та то ж козацькі наші виднокраї...
Здається, степ під сонцем весь зачах,
Але ж живе, цвіте і не вмирає...
На цій межі до Криму — зупинюсь
І зачаруюсь на велике диво...
І пошепки Тавриді помолюсь,
Щоб вона квітла — вільна і щаслива...

ПОБРАТИМАМ — УКРАЇНЦЯМ
 
Не ізгої ми, без дому і без роду,
У нас земля і небо наше є,
Ми — українці! Кожен з нас — з народу,
Поля і ріки — все тепер твоє.
Де б ти не був, в яких краях далеких,
Та край коханий ти не забувай!
Поглянь: он навесні лелеки
Летять додому — у свій рідний край!
Над Україною зоріє чисте небо,
В лісах дуби могутньо піднялись,
Горнусь душею, матінко, до тебе,
Ти ж на плече моє надійно обіпрись.
Брати-слов’яни! Сонце волі сяє,
Щасливий шлях віншує нам зоря,
Як сина рідного, земля нас зустрічає,
І літеплом серця нам зігріва...
Десь ллється кров, і герць мов на толоці,
Десь гнеться дух, як в буревій лоза...
Усе зроби, щоб в материнськім оці
Кривава не ятрилася сльоза...
Брати мої! Ми — вільні українці!
Цей світ для нас, все в ньому ожива...
Горнімося душею до Вкраїни!
Ріднішої для нас ніде нема.
* * *
Маленьким радаром ромашка
Зухвало дивиться у космос.
А поряд у трудах мурашка
Об лист ногами гучно човга.
Єднання Всесвіту й Землі,
Усе в однім шаленім танці,
А як же ми? Невже і ми,
Галактик сяючих посланці?

КОБЗАРІ
На зорі Радянської влади у Харкові зібрали з’їзд кобзарів... І всіх розстріляли. (Історія України)

Співали кобзарі по Україні,
Великим словом, творячи діла,
В важкі часи на здимленій руїні,
Квітка духовності не в’янула, цвіла.
От радість вже... У Харкові — столиці,
Країна рад слаба ще, та не здря
Всіх кобзарів — на з’їзд. Світліють лиця,
Шанує, бач, держава кобзаря...
І потяглись сліпі, голодні,
Сиві, як лунь, утомлені діди,
Обідрані, голодні і холодні,
Лицарі духу вічно молоді.
Десь близько сотні їх зійшлось до брами,
Пісні лунали вічно молоді
Про трьох братів, що із Азова прямували,
Та про гетьманів, що схилились у журбі.
Сліпі і немічні, голодні і холодні,
Обірвані, обшарпані, худі,
Вони співали про діла народні,
Лицарі духу вічно молоді.
Ніхто із урядовців їх не слухав,
Ніхто їм добре слово не сказав,
В країни рад позакладало вуха
До мудрих і величних їх порад...
Ну, все, достатньо, досить, надоїло,
Кому потрібні кобзи і пісні,
Ми робимо тепер велике діло,
Ми революцію готуєм на весь світ.
Їх вивезли за місто уночі,
Сліпому день і ніч — то все одно,
Із кобзами поставили в ряду
І розстріляли всіх...
Лише сичі
Кричали в ніч, віншуючи біду...
Та дух народу вічний не вмирає,
Чимало й після них лягло до ями...
Десь в високості передзвін лунає
І плачуть кобзи десь за кобзарями...

ВОДОСПАД ДЖУР-ДЖУР

Шумить вода, збігає стопотоком,
Веселкою на сонці виграє,
Під Генеральським, сонячним потопом
Заповнилось усе, що де не є...
Гірські річки, я віку вам не краю,
Воді до моря бігти й не збігать,
В них мавки коси по ночах купають
І ждуть когось там, щоб залоскотать...
Не пройдете оцю гірську принаду,
Оцю чудову радісну ясу,
І я тобі веселку з водоспаду
У зморених долонях принесу.
Вода співає дзвінко, стоголосо,
Біжать струмки то разом, то врозтіч,
Природа річці розплітає коси,
Як нареченій в першу шлюбну ніч.

ЧАРІВНА МОГИЛА

В Криму є чарівна могила,
Із неї видно, де б не був,
Із отієї високості,
В Сибіру видно білі кості,
Козацькі славні білі кості,
І видно Київ і Стамбул...
З верхів’я видно Україну,
Мою кохану і єдину,
Мою цнотливу, як дівчину,
Мою улюблену країну,
Безмежно рідну Україну,
Торонто видно і Париж...
З верхів’я видно: в Україні
Шепочуть з вітром гори сині,
Круки гніздяться у долині
У моїй рідній Україні,
Лан золотіє й небо синє,
І люди втомлені живуть...
З верхів’я видно, ген, могили,
Старі козацькії могили,
Як лицарі, що в бій ходили,
Їх пил і тирса густо вкрили,
Як ворогів долали сміло...
Я чую, як вони ідуть...
Щити блищать, як гострі крила,
Під ними коні крешуть путь...
Знамена плещуть, мов вітрила,
Десь у ярах вовки завили...
Це боронити Україну
Сини-звитяжці уже йдуть...
* * *
Нащадок хліборобів й мудрих зодчих,
Колись же міг півсвіту годувать.
Змети з дороги всіх отих охочих,
Ще й ще твої лани пограбувать,
Напасників, творців голодоморів,
Отих, хто волю голодом вбивав
В колгоспнім золотім пшеничнім морі,
І спину розігнути не давав.
З трибун кричав, що ми — найбагатіші,
Голодний — колосочка не зірви!
Свого, в своєму полі найвільнішім,
Як сіяти — учили із Москви.
Від київського кореня — брати ми,
Та мати — не казала нам вона,
Що лиш молодший хрест важкий нестиме
Й раніше брата старшого скона.
Не про таку сім’ю Шевченко мріяв,
Оспівував жадану і святу.
З кобзарських віщих дум вона зоріє
У вічному колоссі і в цвіту.
Народе мій, великий український!
Ти пута зняв з козацького коня,
Вже — з волею! І хліб святий, і сіль це.
Тож зміцнюй, бережи її щодня!
Козацький роде! Славний український!
Не упади в тенета лживих зваб —
Й не висохнуть святі твої криниці,
Без волі ти на власнім полі — раб...
Народе мій! Великий український!
Яка б солодка не була брехня,
Не вір брехні, що воля — тільки тінь це
Козацького минулого вже дня...
Будь пильним, мій довірливий народе,
Не раз вже потрапляв у пастку ти,
Підняти прапор — то ще не свобода,
Будь мудрим! Вір, що дійдем до мети.

На фото: Валентин Негода (праворуч) на 19-річчя «Кримської світлиці» вручає свої книги для редакційної бібліотеки.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 13.01.2012 > Тема "Душі криниця"