Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2626)
З потоку життя (5710)
Душі криниця (3219)
Українці мої... (1416)
Резонанс (1422)
Урок української (983)
"Білі плями" історії (1616)
Крим - наш дім (530)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (235)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
Р╤ЗДВЯНА ЗУСТР╤Ч НА ГАЛИЦЬК╤Й ЗЕМЛ╤
М╕сце зустр╕ч╕ — Червоноградська м╕ська б╕бл╕отека для д╕тей — обрано не випадково.


СВЯТО – НАПЕРЕК╤Р ВСЬОМУ!
У «Св╕тлиц╕» в Криму на Р╕здво знову з╕бралися однодумц╕. Були ╕ кутя, ╕ до кут╕...


ПОЕТИЧНА СВ╤ТЛИЦЯ
Все с╕ре на двор╕… Сн╕ги – лиш на гор╕! Гриби у грудн╕ – де таке бува╓? Це,...


МЕЛАНКА ЗАПРОШУ╢ НА ЩЕДРУ КУТЮ
У давнину д╕вчата цього вечора збиралися поворожити, так само, як ╕ в н╕ч на Андр╕я.


УКРА╥НСЬКЕ Р╤ЗДВО
На щастя, укра╖нськ╕ обряди ╕ звича╖ нин╕ в╕дроджуються.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #1 за 13.01.2012 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#1 за 13.01.2012
«ДО КРИМУ ТЯГНЕТЬСЯ ДУША»
Валентин НЕГОДА

Рима з Криму

Сьогодн╕ ми хочемо ознайомити читач╕в з творч╕стю кримського укра╖нського поета, члена Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, автора зб╕рок поез╕й «В╕чне яблуко козацьке», «Кримська галактика», «В╕днайдена Атлантида» Валентина ╤вановича Негоди.
В. ╤. Негода народився 21 травня 1939 року в с. ╤ваноп╕лля Костянтин╕вського району Донецько╖ област╕. Зак╕нчив Кримський с╕льськогосподарський ╕нститут та асп╕рантуру. Кандидат с╕льськогосподарських наук, доцент. Учений-сад╕вник. Сад╕внич╕ гени у Валентина Негоди в╕д його бабус╕ Х╕вр╕, уродженки земл╕ полтавсько╖, яка в пору сво╓╖ молодост╕, пере╖хавши на Донеччину з╕ сво╖м чолов╕ком ╤ваном Калениковичем Негодою – д╕дом Валентина (на все село був скрипаль та завод╕яка!), — на сво╖й присадибн╕й д╕лянц╕ насадила великий садок гарних плодових дерев. «Росли тут, — згаду╓ Валентин ╤ванович, — доб╕рних сорт╕в груш╕, яблун╕, сливи, вишн╕, черешн╕, а╜рус, смородина, пор╕чки. Був нав╕ть гарного сорту виноград – дивина як на т╕ часи! За вс╕м вона доглядала ревно ╕ з великою любов’ю».
Плекати гарн╕ сади – цього навчав ╕ навча╓ Валентин ╤ванович Негода ╕ сво╖х студент╕в, ╕ сво╖х д╕тей та внук╕в, як╕ теж профес╕йн╕ сад╕вники. А дружина Олеся – з╕ славетного сад╕вничого роду Каблучк╕в. ╥╖ батько, професор Григор╕й Олекс╕йович Каблучко, був фундатором школи ╕нтенсивного сад╕вництва в Укра╖н╕. Це його св╕тл╕й пам’ят╕ присвятив поет Валентин Негода поему-рекв╕╓м «В╕чне яблуко козацьке».
Нещодавно в одному з ки╖вських видавництв побачила св╕т книга в╕рш╕в р╕зних рок╕в «В╕днайдена Атлантида», до яко╖ ув╕йшли л╕ричн╕ та гумористично-сатиричн╕ твори. Про що ж в╕рш╕ ц╕╓╖ зб╕рки? Яка ╖хня художня та естетична ц╕нн╕сть? Чи здатна поез╕я Валентина Негоди, поета ╕ сад╕вника, хвилювати серця ╕ душ╕ читач╕в? Твердо впевнен╕ – здатна!

* * *
Живи ╕ кв╕тни, р╕дна Укра╖но,
Земля священна пращур╕в мо╖х,
Моя любов прадавня ╕ ╓дина,
Ми — вс╕ у тебе, ти — одна для вс╕х…

НЕ ДАЙ СЕБЕ, НАРОДЕ, ОБДУРИТИ
Народе м╕й! Для вс╕х завжди в╕дкритий,
Не в╕р, що воля з’явиться сама,
Не дай себе п╕дступно обдурити —
Мовляв, шляху вже ╕ншого нема,
Як знову йти до старшого, до брата
Просить сво╓... Й на св╕т весь працювати.
Не дай себе до нитки об╕брати,
Зум╕вши в╕чн╕ пута роз╕рвать...
У прац╕ незалежн╕сть здобувають!
Колгоспний рай! Таке уже було...
В н╕чийн╕м пол╕ й мат╕р забувають,
Доки не стане воля на крило,
Дн╕ боротьби за волю ще тривають,
Н╕чийна ще земля — в б╕д╕ село...
Не в╕р й сво╖м невтомним пустодзвонам,
На жаль, й так╕ синочки в тебе ╓,
Що все на св╕т╕ можуть оббрехати,
Купити, перезрадити, продати,
Священну волю потай роз╕п’яти,
Покривдить р╕дну мат╕р, обсм╕яти,
Аби не втратить кр╕сельце сво╓...
Народе м╕й! Великий укра╖нський,
Як буде в тебе воленька свята,
То буде й каравай, ╕ мед по в╕нця,
Не зразу — та на в╕чн╕╖ л╕та.
П╕д дубом пророста й не гине жолудь...
Лел╕╓мо Тарас╕в запов╕т —
Учитися хорошому чужому
Й сво╖м прекрасним радувати св╕т...
Народе м╕й! Не в╕чн╕ й зимн╕ ноч╕,
В св╕танок в╕р! П╕д сн╕гом вже бринить
Козацьке джерело... Нехай хлюпоче! —
З глибоких надр пробилось кр╕зь гран╕т.
Безсмертний р╕д, великий укра╖нський!
Могутн╕й — ╕з козацького коша...
╤ хоч д╕рки в╕д куль ╓ в наш╕й ст╕нц╕,
Не прагне помсти праведна душа.

ПОВЕРТАЙТЕСЯ ДОДОМУ...

Чу╓ш — «кру-кру»
В чужин╕ умру... (З п╕сн╕)

За дальн╓ море гнало люте горе,
Т╕кали в╕д тиран╕в, в╕д тюрми...
Щоб врятувати д╕ток босих й голих,
Та скинути ярмо! — вже в╕льн╕ ми...
Хоч нам сьогодн╕ й важко ще у всьому,
Хоч прапор й руки гол╕ — все, що ╓...
Братове, повертайтеся додому
З чужих кра╖в на полечко сво╓.
Чекала ж ст╕льки л╕т вас р╕дна мати,
Син╕в ╕ доньок — б╕женц╕в сво╖х...
Хоч в землю повростали ваш╕ хати,
Не п╕зно ще п╕днять до сонця ╖х.
Вертайтеся додому, укра╖нц╕,
Молодш╕ ╕ стар╕, хто може встать,
Чекали все життя ви! — св╕тлих дн╕в цих:
Он ╕ лелеки до Дн╕пра летять.
Щоб стужа в р╕дн╕м луз╕ не скосила,
Лет╕ли восени в троп╕чний рай...
Та повертаються! —
з╕труть в польот╕ крила,
Щоб т╕льки повернутись в р╕дний край...
Долать в╕три п╕д хмарами нелегко,
Ще важче, н╕ж котить чумацький в╕з.
Та все одно вертаються лелеки
Туди, де народилися... до гн╕зд.
А т╕, що в╕дчувають смутну днину,
Що повернутись вже не стане сил,
У вир╕й восени вже не полинуть...
Курличуть молодим в небесну синь.
Вже знають: сн╕г впаде на гол╕ в╕ти
Й на почорн╕л╕ стебла комишу,
Але на св╕т╕ ц╕м й на тому св╕т╕ —
На р╕дн╕й лиш земл╕ живе душа.
Востанн╓ ж як кружля╓ птах над лугом...
Джерела тут холодн╕ та свят╕!
За морем хтось знайшов ╕ мат╕р другу...
Подякуйте! — й до р╕дно╖ лет╕ть.
На чужин╕ нелегко лан орати...
Кремл╕вських веж лякали вас з╕рки...
Ще важче було тим, хто в гор╕ мат╕р
Нав╕ки залишив у т╕ роки...
Вертайтеся ж, ви р╕дн╕ — не чужинц╕,
За морем рятувались в╕д б╕ди,
Вертайтеся додому, укра╖нц╕,
Вертайтеся! Тепер вже назавжди...

М╤Й КРИМ

Чого до Криму тягнеться душа?
Ночами сняться хвил╕ Сиваша,
Подамся в Крим, хоч на нед╕лю,
Де предок був козацького коша...
╤ прад╕д ╖здив степом в Крим за с╕ллю...
П╕д маками в степу ╕ полином —
Мо╖ д╕ди...
Та й батько м╕й солдатом
В гран╕т вростав отам за валуном,
Де ча╓чка кружля над М╕тр╕датом...
Й донецький степ м╕й дише чебрецем,
Для матер╕ й для мене найр╕дн╕ший,
Сп╕вають солов’╖ понад Д╕нцем,
А кримського почу╓ш — голосн╕ший...
Я думав: може, з в╕ком це мине,
Байдуже мен╕ стане Чорне море...
Й посив╕в вже... та кличе Крим мене,
Молодшаю, як знов побачу гори...
Осиплеться з гори кам╕нний град,
╤ знову буде снитись та д╕вчина
З зелено-золотавими очима...
Мов у димку дозр╕лий виноград...
Т╕ оч╕ вже дов╕ку не забуть...
До Криму в золотаво-синю пору
Чумацьким шляхом знов рушаю в путь
До Сиваша, до скель орлиних, в гори...
Багатий, може, барвами Кавказ,
Тавриди прохолодн╕ш╕ св╕тання,
Та як же серцю хочеться ще раз
Пройти стежками першого кохання...
Ти знов мене ц╕лу╓ш на св╕танн╕,
Щаслива будь, горянко осяйна!
Н╕коли вже не стр╕неться вона...
╤ все одно — подамся в Крим, а може,
Побачу ще ╖╖... а мо’ на не╖ схожу...
Й на мить одну повернеться весна...
Я й п╕шки в Крим д╕йду в останн╕й раз,
Щоб у степу в багрян╕ маки впасти,
В полин, де кров праотча пролилась,
Й до каменя гарячого припасти...
У степ чумацький тягнеться душа...
Ночами сняться хвил╕ Сиваша,
╤ гори, де кохано╖ чар-з╕лля...
Прапрад╕д же з козацького коша
╤ прад╕д ╖здив степом в Крим за с╕ллю...
* * *
Вже заб╕л╕ли с╕ллю Сиваш╕,
Прощаюсь з Кримом, н╕би з нареченою,
Чонгар застиг, неначе б╕ль душ╕,
З обличчям древн╕м —
 яблуком печеним...
У кримських древн╕х тавр╕в я в гостях,
Там нас давно н╕хто вже не чека╓...
Пливе лелека в неб╕ — в╕льний птах...
Чи не мого онука в╕н шука╓?..
Чого п╕востр╕в сниться по ночах?..
Та то ж козацьк╕ наш╕ виднокра╖...
Зда╓ться, степ п╕д сонцем весь зачах,
Але ж живе, цв╕те ╕ не вмира╓...
На ц╕й меж╕ до Криму — зупинюсь
╤ зачаруюсь на велике диво...
╤ пошепки Таврид╕ помолюсь,
Щоб вона кв╕тла — в╕льна ╕ щаслива...

ПОБРАТИМАМ — УКРА╥НЦЯМ
 
Не ╕зго╖ ми, без дому ╕ без роду,
У нас земля ╕ небо наше ╓,
Ми — укра╖нц╕! Кожен з нас — з народу,
Поля ╕ р╕ки — все тепер тво╓.
Де б ти не був, в яких краях далеких,
Та край коханий ти не забувай!
Поглянь: он навесн╕ лелеки
Летять додому — у св╕й р╕дний край!
Над Укра╖ною зор╕╓ чисте небо,
В л╕сах дуби могутньо п╕днялись,
Горнусь душею, мат╕нко, до тебе,
Ти ж на плече мо╓ над╕йно об╕прись.
Брати-слов’яни! Сонце вол╕ ся╓,
Щасливий шлях в╕ншу╓ нам зоря,
Як сина р╕дного, земля нас зустр╕ча╓,
╤ л╕теплом серця нам з╕гр╕ва...
Десь лл╓ться кров, ╕ герць мов на толоц╕,
Десь гнеться дух, як в бурев╕й лоза...
Усе зроби, щоб в материнськ╕м оц╕
Кривава не ятрилася сльоза...
Брати мо╖! Ми — в╕льн╕ укра╖нц╕!
Цей св╕т для нас, все в ньому ожива...
Горн╕мося душею до Вкра╖ни!
Р╕дн╕шо╖ для нас н╕де нема.
* * *
Маленьким радаром ромашка
Зухвало дивиться у космос.
А поряд у трудах мурашка
Об лист ногами гучно човга.
╢днання Всесв╕ту й Земл╕,
Усе в одн╕м шален╕м танц╕,
А як же ми? Невже ╕ ми,
Галактик сяючих посланц╕?

КОБЗАР╤
На зор╕ Радянсько╖ влади у Харков╕ з╕брали з’╖зд кобзар╕в... ╤ вс╕х розстр╕ляли. (╤стор╕я Укра╖ни)

Сп╕вали кобзар╕ по Укра╖н╕,
Великим словом, творячи д╕ла,
В важк╕ часи на здимлен╕й ру╖н╕,
Кв╕тка духовност╕ не в’янула, цв╕ла.
От рад╕сть вже... У Харков╕ — столиц╕,
Кра╖на рад слаба ще, та не здря
Вс╕х кобзар╕в — на з’╖зд. Св╕тл╕ють лиця,
Шану╓, бач, держава кобзаря...
╤ потяглись сл╕п╕, голодн╕,
Сив╕, як лунь, утомлен╕ д╕ди,
Об╕дран╕, голодн╕ ╕ холодн╕,
Лицар╕ духу в╕чно молод╕.
Десь близько сотн╕ ╖х з╕йшлось до брами,
П╕сн╕ лунали в╕чно молод╕
Про трьох брат╕в, що ╕з Азова прямували,
Та про гетьман╕в, що схилились у журб╕.
Сл╕п╕ ╕ нем╕чн╕, голодн╕ ╕ холодн╕,
Об╕рван╕, обшарпан╕, худ╕,
Вони сп╕вали про д╕ла народн╕,
Лицар╕ духу в╕чно молод╕.
Н╕хто ╕з урядовц╕в ╖х не слухав,
Н╕хто ╖м добре слово не сказав,
В кра╖ни рад позакладало вуха
До мудрих ╕ величних ╖х порад...
Ну, все, достатньо, досить, надо╖ло,
Кому потр╕бн╕ кобзи ╕ п╕сн╕,
Ми робимо тепер велике д╕ло,
Ми революц╕ю готу╓м на весь св╕т.
╥х вивезли за м╕сто уноч╕,
Сл╕пому день ╕ н╕ч — то все одно,
╤з кобзами поставили в ряду
╤ розстр╕ляли вс╕х...
Лише сич╕
Кричали в н╕ч, в╕ншуючи б╕ду...
Та дух народу в╕чний не вмира╓,
Чимало й п╕сля них лягло до ями...
Десь в високост╕ передзв╕н луна╓
╤ плачуть кобзи десь за кобзарями...

ВОДОСПАД ДЖУР-ДЖУР

Шумить вода, зб╕га╓ стопотоком,
Веселкою на сонц╕ вигра╓,
П╕д Генеральським, сонячним потопом
Заповнилось усе, що де не ╓...
Г╕рськ╕ р╕чки, я в╕ку вам не краю,
Вод╕ до моря б╕гти й не зб╕гать,
В них мавки коси по ночах купають
╤ ждуть когось там, щоб залоскотать...
Не пройдете оцю г╕рську принаду,
Оцю чудову рад╕сну ясу,
╤ я тоб╕ веселку з водоспаду
У зморених долонях принесу.
Вода сп╕ва╓ дзв╕нко, стоголосо,
Б╕жать струмки то разом, то врозт╕ч,
Природа р╕чц╕ розпл╕та╓ коси,
Як наречен╕й в першу шлюбну н╕ч.

ЧАР╤ВНА МОГИЛА

В Криму ╓ чар╕вна могила,
╤з не╖ видно, де б не був,
╤з от╕╓╖ високост╕,
В Сиб╕ру видно б╕л╕ кост╕,
Козацьк╕ славн╕ б╕л╕ кост╕,
╤ видно Ки╖в ╕ Стамбул...
З верх╕в’я видно Укра╖ну,
Мою кохану ╕ ╓дину,
Мою цнотливу, як д╕вчину,
Мою улюблену кра╖ну,
Безмежно р╕дну Укра╖ну,
Торонто видно ╕ Париж...
З верх╕в’я видно: в Укра╖н╕
Шепочуть з в╕тром гори син╕,
Круки гн╕здяться у долин╕
У мо╖й р╕дн╕й Укра╖н╕,
Лан золот╕╓ й небо син╓,
╤ люди втомлен╕ живуть...
З верх╕в’я видно, ген, могили,
Стар╕ козацьк╕╖ могили,
Як лицар╕, що в б╕й ходили,
╥х пил ╕ тирса густо вкрили,
Як ворог╕в долали см╕ло...
Я чую, як вони ╕дуть...
Щити блищать, як гостр╕ крила,
П╕д ними кон╕ крешуть путь...
Знамена плещуть, мов в╕трила,
Десь у ярах вовки завили...
Це боронити Укра╖ну
Сини-звитяжц╕ уже йдуть...
* * *
Нащадок хл╕бороб╕в й мудрих зодчих,
Колись же м╕г п╕всв╕ту годувать.
Змети з дороги вс╕х отих охочих,
Ще й ще тво╖ лани пограбувать,
Напасник╕в, творц╕в голодомор╕в,
Отих, хто волю голодом вбивав
В колгоспн╕м золот╕м пшеничн╕м мор╕,
╤ спину роз╕гнути не давав.
З трибун кричав, що ми — найбагат╕ш╕,
Голодний — колосочка не з╕рви!
Свого, в сво╓му пол╕ найв╕льн╕ш╕м,
Як с╕яти — учили ╕з Москви.
В╕д ки╖вського кореня — брати ми,
Та мати — не казала нам вона,
Що лиш молодший хрест важкий нестиме
Й ран╕ше брата старшого скона.
Не про таку с╕м’ю Шевченко мр╕яв,
Осп╕вував жадану ╕ святу.
З кобзарських в╕щих дум вона зор╕╓
У в╕чному колосс╕ ╕ в цв╕ту.
Народе м╕й, великий укра╖нський!
Ти пута зняв з козацького коня,
Вже — з волею! ╤ хл╕б святий, ╕ с╕ль це.
Тож зм╕цнюй, бережи ╖╖ щодня!
Козацький роде! Славний укра╖нський!
Не упади в тенета лживих зваб —
Й не висохнуть свят╕ тво╖ криниц╕,
Без вол╕ ти на власн╕м пол╕ — раб...
Народе м╕й! Великий укра╖нський!
Яка б солодка не була брехня,
Не в╕р брехн╕, що воля — т╕льки т╕нь це
Козацького минулого вже дня...
Будь пильним, м╕й дов╕рливий народе,
Не раз вже потрапляв у пастку ти,
П╕дняти прапор — то ще не свобода,
Будь мудрим! В╕р, що д╕йдем до мети.

На фото: Валентин Негода (праворуч) на 19-р╕ччя «Кримсько╖ св╕тлиц╕» вруча╓ сво╖ книги для редакц╕йно╖ б╕бл╕отеки.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #1 за 13.01.2012 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=9823

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков