Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2923)
З потоку життя (6092)
Душі криниця (3367)
Українці мої... (1441)
Резонанс (1461)
Урок української (986)
"Білі плями" історії (1647)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
АДЕЛЬ СТАН╤СЛАВСЬКА: Я ТА, ЩО ТРИМА╢ СВ╤Т
Сьогодн╕ господинею Поетично╖ Св╕тлиц╕ ╓ Адель Стан╕славська. Справжн╓ ╕м'я – Олександра...


«РИМОВАНИЙ ╤РП╤НЬ»
3 жовтня в столичному Будинку письменник╕в в╕дбулася презентац╕я зб╕рника поез╕╖ «Римований...


«ЯК ДАЛ╤ ЛОВИТИМЕШ ГАВИ - НЕ БУДЕ У ТЕБЕ ДЕРЖАВИ!»
Наше покол╕ння на цих знущаннях повинно поставити крапку. Щоб н╕коли ╕ н╕кому не хот╕лося б╕льше...


ЗАХИСТИ, ПОКРОВО-МАТИ!
День Покрови Пресвято╖ Богородиц╕ — велике християнське свято, яке щор╕чно в╕дзнача╓мо 14...


ТА╥НА СЛОВА
У золот╕ вереснев╕ дн╕ Червоноград ста╓ центром л╕тературного свята... П╕дбито п╕дсумки VIII...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #3 за 20.01.2012 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#3 за 20.01.2012
ХОЛОДНИЙ КРИМ
Олександр ЯРОВИЙ

Л╕тература

Яровий Олександр Степанович народився 24 серпня 1970 року в с. Капустницях Яготинського району на Ки╖вщин╕. Зак╕нчив з в╕дзнакою ф╕лолог╕чний факультет Ки╖вського ун╕верситету ╕м. Т. Шевченка, асп╕рантуру. Кандидат ф╕лолог╕чних наук, доцент кафедри теор╕╖ л╕тератури, компаратив╕стики ╕ л╕тературно╖ критики ╤нституту ф╕лолог╕╖ КНУ ╕м. Тараса Шевченка. Автор поетично╖ зб╕рки «Небо в нетрях» (1995), книжок прози «Р╕к чорного п╕вня» (1996) та «Чекання неспод╕ванки» (1999), численних статей у л╕тературознавч╕й пер╕одиц╕. Лауреат прем╕й «Гранослов», видавництва «Смолоскип», ╕мен╕ Василя Симоненка. Член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни.

ОПОВ╤ДАННЯ

Так прот╕кали дн╕ мого intermezzo...
Благословен був спок╕й мо╓╖ душ╕.
Михайло Коцюбинський,
«Intermezzo»

Десь, колись ма╓ прийти заспоко╓ння. Можливо, коли подзвоню Ларис╕ — ╕ почую голос хоча б тр╕шки тепл╕ший, н╕ж останнього скаженого м╕сяця. Чи коли з╕йду на цей гарячий перон, п╕дходи до якого обквацян╕ гаслами «Мать-Москва, спаси Тавриду». Боже, знову пол╕тика. Вона вже не драту╓, а виклика╓ вбивчу нудоту... А може, мене заспокоять, причому нав╕чно, лише землян╕ грудки, що торохкатимуть об дошку над╕ мною... «Безвих╕дь. Без-ви-х╕дь», — ч╕тко промовив голос. «Н╕, — в╕дказав я. — Безвих╕дь — уже справд╕ тод╕, коли забивають у в╕ко цвяхи. До того все ще можна зм╕нити...»
От ╕ зм╕нюй на здоров’я — ц╕╓ю втечею, котра, як ╕ всяка спонтанна втеча, не куди. Вона зв╕дки. Сам шукай к╕нцевого пункту... Завислий м╕ж небом ╕ землею, вирваний з розм╕реного життя, оточений мовчанкою так званих друз╕в, з розсмиканими нервами (нап╕вфабрикат для псих╕атра)... зненавиджений — чи роблено, чи по-справжньому — ц╕╓ю божев╕льною Ларисою... Мен╕ все справжн╓. Справжня нав╕ть ця намахана Лариска, яку я вже бачив сво╓ю дружиною. Хоча було б непогано, якби вона всього-на-всього мен╕ наснилась. Примарилася...
Минуло п╕вдня, як я ступив на розжарений до прозорих м╕раж╕в асфальт перону, ненароком зачепивши в тамбур╕ худою сумкою пров╕дницю, пропахлу вуг╕ллям ╕ кислим пивом. Кисла пров╕дниця солоно лайнулася в спину — о, хоча б щось в╕дчутно грубе, колюче, справжн╓. А так все — сон, плиткий бридотний сон, под╕бний до калюжок-м╕раж╕в на вокзальному асфальт╕... Дал╕ — дорога-зм╕я, що б╕льше пролягала впоперек, ан╕ж уздовж, ╕ все ж примарн╕ калюжки попереду. Будиночок, по-татарськи в╕двернутий в╕кнами в╕д вулиц╕, у дв╕р — в щ╕лини м╕ж розколупаним саманом заходять кури... Дорога-зм╕я поглинула половину грошей, а насл╕док спочатку був невт╕шним. Вийшов власник будиночка, пошкр╕б майку брудними н╕гтями, питально п╕дняв неприязн╕ оч╕. «Я до Бориса. Ми домовлялись...» — «Бориса нема, — миролюбн╕ше глипнув мешканець. — На», — ╕ простягнув мен╕ конверта, де лежала записка з адресою й купюра-п’ятдесятка. От справд╕, як казав м╕й сус╕да Арон, «у каждой м╓дал╕ ╓ дв╕ мон╓ти...» — «Боря багатий, йому поф╕г», — з усм╕шкою шест╕рки мовив чолов╕чок, заздр╕сно пров╕вши конверта очицями — сл╕д же якось виправдати незрозум╕лу Борисову доброту до чужинця.
Адреса була — дитячого табору, а вже там, голубе, влаштовуйся чи стригти кущ╕, чи п╕дм╕тати, чи нудьгувати на прох╕дн╕й — словом, на що не шкода перевести л╕то... Заступнику директора в╕дверто скажи — Борис направив, що я, власне, й сказав. Директор побарабанив к╕стлявими пальцями по столу, зм╕ряв мене байдужим поглядом. «До Остаповича», — кинув п╕сля хвилинно╖ задуми.
Остапович командував таб╕рною групою рят╕вник╕в на водах ╕ виглядав колоритно-шаблонним хохлом, якому без акторсько╖ осв╕ти й практики дозволили б грати в радянських ф╕льмах пол╕ца╖в та бер╕╖вських наглядач╕в. «Хух, нехай тоб╕, — покосився Остапович на термометр за в╕кном. — Тридцять п’ять градус╕в, мам╕ його будяк. Передають, ╕ще повишен╕╓ на днях буде». Подмухав соб╕ за пазуху, запалив «б╕ломорину». Помацав мене за плеч╕, спитав д╕ловито: «Як у тебе з ф╕зичеським розв╕т╕╓м?» — «С╕мдесят п’ять к╕лограм╕в удар л╕вою. Правою п╕д╕ймаю пудову гирю до ста раз╕в». — «Харашо, а нащот плавання? Плава╓ш трохи лучче сокири?» — «Трохи г╕рше катера...» — «Годиться, юмор╕ст! Несеш ╕з ларька два кр╕пляки ╕ принят на службу. У мене хлопц╕ шо нада», — в╕дчинив половинку в╕кна, кивнув на кипарисову алею. В глибин╕ за столиком сид╕ла четв╕рка рятувальник╕в ╕, хоч як це дивно, не випивала, а всього т╕льки грала у дом╕но. Остапович гордо випростався:
— Ти глянь, що за реб’ята — не кака собача. Акули! Н╕зз╕! Хуйвейб╕ни!..
— Особливо той, в наколках, — погодився я.
— О-о... То Горила. Жора то╖сть. Условно осуждьонний, но я його взяв п╕д чесне слово. Другого такого плавця не знайдеш на весь Южний берег Крима, — п╕дняв пальця Остапович. — Дивися, з ним не задирайся, сурйозно кажу. У нас у цьому сезон╕ ще не случалося случа╖в потопан╕я, хи-хи... Шутю це я так.
*  *  *
Притулком була мен╕ пост╕йно зат╕нена ком╕рчина з л╕жком, столом ╕ ст╕льцем; вт╕м, ще ╕снувала казенна карафка та надтр╕снута склянка. Н╕хто н╕куди мене не викликав, ╕ другого дня я сид╕в на лавц╕ в к╕нц╕ кипарисово╖ але╖ й розминав цигарку. Повз мене промарширувала колона п╕онер╕в. ╥х заводив до корпусу сухенький п╕дстаркуватий чолов╕чок в окулярах, майже д╕док. «Заг╕н — ст╕й!» — гукнув якось м’яко, не по-командирськи, але р╕шуче. Сказав к╕лька фраз, очевидно напутн╕х, ╕ д╕тлахи весело сипонули до входу.
Майже-д╕док п╕д╕йшов до мене, приязно прив╕тався, простягнув ручку: «Андр╕й ╤ванович... Ви — педагог╕чне поповнення, так би мовити?» — «Н╕, не дор╕с. Я, так би мовити, рятувальник». — «Прекрасно, прекрасно! Ми ж робимо, зрештою, сп╕льну справу. Як хочеться забезпечити д╕тям нормальний в╕дпочинок. Ви ж розум╕╓те — складно все зараз... ╤ Чорнобиль цей проклятий, ╕ с╕м’╖ не завжди благополучн╕... А малюки наберуться тут сил, в╕дчують казков╕сть ╕ незвичайн╕сть життя: чудовий кл╕мат, ╕гри, розваги, скел╕, море, кипариси!.. Люблю я д╕тей, ус╕м серцем люблю... Розум╕ю, що звучить шаблонно, але... — л╕ричний педагог, схоже, зготувався проводити мен╕ урок-лекц╕ю. Чи урок на засво╓ння нових знань, — ... але — д╕ти справд╕ наше майбутн╓, ╕ в╕д того, наск╕льки ми ц╕ тенд╕тн╕ стеблинки п╕дтрима╓мо, залежить...» — «Дозвольте?»— п╕дн╕с я цигарку до рота.— «Прошу, прошу! Хоча це надзвичайно шк╕дливо. Та я не про те. Вчител╕ скаржаться — невиплати зарплат ╕ таке ╕нше... А треба ж бути хоч крапельку ентуз╕астом, романтиком хоч на краплинку! Хто примушував Сухомлинського працювати до трьох-чотирьох годин ноч╕ над сво╖ми книгами, а о восьм╕й же, зауважте, на уроки?.. Йому х╕ба за це доплачували? Отож-то. Не все, пробачте, грошвою вим╕рю╓ться. Я вже фактично пенс╕онер, а без д╕тей — не можу. Добре, мен╕ пора. Радий був познайомитись!» — ╕ швидко п╕шов, майже поб╕г до корпусу.
В ╕нш╕й ситуац╕╖ цей ентуз╕азм зворушив би мене. Пов╕рте... Але зараз... В╕дчуття реальност╕ так ╕ не приходило. Все було сном, причому не надто рад╕сним. (Лариса...) Знов Лариса? Недопалок полет╕в у пащеку св╕жопофарбовано╖ урни... Шелеснуло кипарисове в╕ття, зацокали чи╖сь каблучки ╕...
Дор╕жкою сунула см╕тт╓збиральна машина. А металев╕ урни хапав, люто вивертав у розверзнуте гузно машини — хто?.. Горила. На дв╕ ставки в╕н у них, чи що?
Я безрад╕сно розглядав цього роздягненого до пояса к╕нг-конга. Ж╕ноча задниця на правому плеч╕ не була найнепристойн╕шою наколкою його т╕ла. Кр╕м порнограф╕╖, там красувались орли, павуки й русалки. По правд╕ кажучи, такого страшного здоровила стр╕неш р╕дко. Квадратна стрижена голова з випнутою мавп’ячою нап╕всферою в нижн╕й половин╕ пики майже без ши╖ сид╕ла на плечах метрового розмаху, кулак — завб╕льшки зо два мо╖х. Симпатяга...
— Притормози, п╕дар, шоб твою мать! — загарчав Горила ╕, коли машина митт╓во стала, н╕би вкопана, з гуркотом швиргонув у не╖ дв╕ урни см╕ття. ╤ раптом — нев╕домо зв╕дки — перед ним вир╕с худенький Андр╕й ╤ванович.
— Я вимагаю: вибачтеся негайно перед д╕вчиною! За лайку в ╖╖ присутност╕!
Голос майже-д╕дка тремт╕в; в╕н показував сухорлявою рукою на власницю цокотливих каблучк╕в, можливо, якусь вожату (хвостиком б╕ляве волосся), котра намагалася чимскор╕ше проскочити машину з переляканим шофером ╕ кошмарним Горилою.
— А хул╕ мен╕? — вирячив свинцев╕ баньки здоровило. Та враз зм╕нив тон на миролюбн╕ший: — Ладно, мадам, ╕зв╕н╕т╓... — Повернувся до р╕шучого Андр╕я ╤вановича: — А таких, як ти, сморчок гал╕мий, я опускав на зон╕. Да с╕час мен╕ не в масть — пользуйся, придурок, тв╕й празник.
В╕н минав мене, смердячи потом. Майже пройшовши, повернув казан голови:
— Дай бацилу, брат.
Без особливого задоволення простягнув йому пачку. Подивився, як сигарету витягали волохат╕ товст╕ пальц╕ з витатуйованими перснями, й мен╕ захот╕лось блювати.
*  *  *
Годували, роботи не було. Я годинами вилежувався на мульк╕й р╕н╕ пляжу, й мен╕ не хот╕лося н╕чого. Термометр у т╕н╕ показував п’ятдесят чотири градуси. Веселий татарин, вод╕й хл╕бовоза, невесело говорив, що тако╖ спеки не знав зроду. Д╕тей не випускали на пляж довше, н╕ж на п╕вгодини — щоб не обгор╕ли. А мен╕ що — шкура витриму╓...
Я н╕ в╕д чого не вт╕к. Моя страшна знев╕ра була з╕ мною, н╕жилася на пекуч╕й ран╕, й плювати ╖й було на небувалу спеку. Жилося ж нормально — колись... Начитався книжок ╕ в╕рив у любов. Не в кохання, а саме ширше — любов. Ще м╕сяць тому...
Я розчарувався в усьому. В ж╕нках ╕ друзях... ╤... Н╕ в╕тчизни, н╕ св╕ту. Н╕ села, н╕ м╕ста.
Хто я?
Селюк до к╕сткового мозку, який ╕ села, по сут╕, не бачив — прожив у м╕ст╕... Я не св╕й ╕ там, ╕ там.
За що мен╕ любити м╕сто? За його брехлив╕сть ╕ лицем╕рн╕сть? За модно прикинутих жлоб╕в, вся зверхн╕сть котрих — у «язик╓», що зведений ними до десятка сл╕в типу що, д╓, када, гля ╕ бля?.. Таке мудило, с╕вши на лавц╕ по╖зду метро, обов’язково розкине сво╖ ножищ╕ — мало матня не репне, займе сво╖м м’ясом три м╕сця ╕ з задоволенням дивитиметься нахабним поглядом на згорблену бабцю, що стоятиме над ним ╕з торбами: «Чьо суда пона╓хал╕, агрономи?..» Мурло рангом вище н╕коли не говоритиме по сотовому телефону десь у прим╕щенн╕ — воно обов’язково випреться з╕ слухавкою на вулицю, щоб ус╕ бачили його, крутого, ╕ проникались повагою. А ця «стара ╕нтел╕генц╕я»! Бабця у вицв╕л╕й «шляпк╓» припха╓ться в заводську ╖дальню ╕з судком, п╕дкреслюючи кожною фразою, що вона мало не з Рюрикович╕в, ╕ при цьому склада╓ недо╖дки: «Ет, в╕д╕т╓ л╕, собачк╓...» А як╕й в б╕са собачц╕, коли в тебе оч╕ голодом св╕тяться — либонь, три дн╕ ╖ла сухар╕ з водою...
Так говорить всередин╕ селюк, розлючений нещадним сонцем.
«Може, тоб╕ ближче село?» — скалиться мен╕ городянин. Н╕, мен╕ не ближче село, бо н╕чого р╕дного я вже в ньому не знайду. Воно випльову╓, в╕дригу╓ мене — я й там не св╕й. Нема мен╕ села... Нема.
А те, що ╓, — я знаю надто добре, й воно обридло. С╕льрада з вицв╕лим прапором. Танк на облупленому постамент╕ з двозначним написом: «Во╖нам-визволителям в╕д фашист╕в села Домонт╕╖вки». Самогон, сало, гн╕й, дв╕ газети, як╕ приходять на клуб — районна ╕ центральна. Д╕алоги, що в них важко брати участь, не пристосувавшись, вражаюч╕ д╕алоги. «Чий ото воно п╕шов? Шереперин?» — «Да н╕, Штундулин». — «Ото! А я думала — Шереперин».— «Кажу ж тоб╕, що Штундулин...» А ця во╕стину жлобська Феня — «чж╕нси», «л╕тра», «фрукта»... Сум. Сум. Сум. ╤ може, справд╕ — безвих╕дь?.. Я р╕зко встав, пройшовся по кам╕нцях, що пекли п╕дошви. Знайшов мушлю, приклав до вуха. Не шумить у н╕й н╕яке море. Дурнуват╕ вигадки... Море — ось воно, байдуже, однакове, як м╕льйони рок╕в тому. Море не вм╕ститься в мушл╕. Не вигадуймо.
Байдужий ╕ безсилий, лежав я в еп╕центр╕ пекла. Мен╕ н╕ до чого не було д╕ла — як н╕кому й н╕чому не було д╕ла до мене, знев╕реного. Але щось примусило мене п╕двести голову.
Узбережжям, хлюпаючи по вод╕ босими засмаглими ноженятами, б╕гло д╕вча рок╕в десяти чи, може, дванадцяти. А за д╕вчинкою др╕бот╕в б╕лий кудлатий песик, кумедно пирхаючи й раз по раз п╕рнаючи у хвил╕. Вона схопила песика на руки й рад╕сно засм╕ялась до мене.
Я п╕дв╕вся зовс╕м ╕ншим, ╕ св╕т засв╕тився мен╕. Тепер я знав, нав╕що жити. Хоча б — для того, щоб породити на св╕т отаке маленьке диво. ╤ доки воно б╕гтиме по окрайцях перламутрових, ╕з сонячними зайчиками, хвиль, в╕чним буде цей св╕т ╕ я в ньому.
Я бачив ╖╖ наступного дня, бачив через три дн╕, бачив за тиждень... ╤ вона рятувала мене, бо була мо╖м споко╓м ╕ мо╓ю мр╕╓ю. Бо я знав, нав╕що жити.
*  *  *
А того «хвостика», вожату, звали Валею. Вона не любила згадувати пригоду з╕ скверносл╕в’ям Горили. «Тварина»... — ╖╖ плеч╕ пересмикувались.
Ми роззнайомилися, я заходив до не╖, пили чай. Далекий маяк кидав у н╕чне в╕кно м’як╕ блискавки.
«Ви зна╓те,— говорила вона мен╕,— до чого милий чолов╕к цей Андр╕й ╤ванович. Старий, а, ╖й-бо, н╕би дитина. ╤нший би промовчав, ну нав╕що ч╕пати цього людинопод╕бного покидька?»
Я мовчки сьорбав чай.
Запам’яталася одна н╕ч (ви не подумайте, це н╕ч розмов за ча╓м — я ж був однолюбом до ╕д╕отства, та й ╖й... ╖й не можна було чогось под╕бного запропонувати). Все нас тягло на ф╕лософ╕ю... Вона начиталася Досто╓вського, Винниченка, розм╕рковувала над проблемами буття. «Зда╓ться мен╕,— казала Валя,— що ви злитесь на весь св╕т...» — «Н╕, я сердитий на себе...» — «Проте не зл╕ться. В╕н дуже розумно влаштований. От ви хот╕ли б знати, чи ╓ життя п╕сля смерт╕?» Я не зовс╕м зловив суть, але в╕дпов╕в: «Зв╕сно, хот╕в би». — «А в тому й мудр╕сть св╕товлаштування, щоб людина аж н╕як не д╕зналася — ╓ чи нема. ╤ не буде н╕коли п╕дтвердження н╕ в╕руючим, н╕ ате╖стам (доки вони на земл╕), що чека╓ по смерт╕ ╖хню душу ╕ чи взагал╕ чека╓. Тисяч╕ аргумент╕в за й тисяч╕ — проти. Т╕, що пережили кл╕н╕чну смерть, говорять про бачен╕ ними тунел╕ з╕ св╕тлом у к╕нц╕ й таке ╕нше? У матер╕ал╕ст╕в аргумент — це галюцинац╕╖ конаючого мозку... П╕дтвердить чи заперечить — т╕льки смерть, не лякайтеся... ╤ — дурниця, що в╕руючими стають люди слабк╕. Слабкий — ате╖ст. В╕н щосили перекону╓ себе, що помре — й гаплик. Тож йому треба гребти, харлати обома лапищами вт╕хи життя, можна брехати, красти, наживатися, бо, доки ходиш по земл╕ — доти й твого! Так╕ — ате╖сти, бо просто бояться в╕дпов╕дальност╕ п╕сля свого нечистого й н╕кчемного життя... ╥м хочеться, щоб п╕сля нього — н╕чого не було, й в╕рять у це... Вам нец╕каво?» — «Ц╕каво. Але мене вже морить утома. Вибачте, п╕ду». — Валя подивилася ╕з сумом дитини, що не змогла переконати дорослого. — «Що ж... на добран╕ч. Ви дуже сумний. ╤, що там не каж╕ть, ви просто все прийма╓те надто близько до серця. Мен╕ часом зда╓ться — не ображайтеся, будь ласка, — що вам сл╕д було народитися або поетом, або злочинцем...» — «Краще мен╕ було б взагал╕ не родитися», — понуро в╕дпов╕в я. Але раптом згадав, що завтра побачу д╕вчатко з песиком. П╕д прекрасним лазуровим небом, край моря, яке не буде байдужим. ╤ мен╕ захот╕лося розц╕лувати цю малознайому переначитану Валю.
*  *  *
...Того дня я постукав до Вал╕ дуже рано, мабуть, ще оп╕в на шосту. Таб╕р був наводнений м╕л╕ц╕╓ю й стурбованими цив╕льними костюмами.
Валентина в╕дчинила двер╕ ╕з сонно-здивованим лицем. Мен╕ не хот╕лося розтуляти н╕ очей, н╕ вуст. Але я перем╕г себе й видушив:
 — Валю, д╕вчинку, яка гуляла з песиком, вчора ввечер╕ з╜валтовано. Вона в л╕карн╕.
— Господи-и! — пополотн╕ла Валя. — Цей виродок... Горила...
— Н╕. Цей милий Андр╕й ╤ванович. Любитель д╕тей... Горила застав нег╕дника... в╕н схопив його, н╕би кота, ╕ жбурнув з урвища в море — п’ять годин тому. Зда╓ться, приб╕й уже змив його м╕зки з кам╕ння...
Валя мовчки ридала на мо╖х грудях, футболка змокла в╕д сл╕з, а в голов╕ билася дурна думка: «Як у к╕но...»
— Це розпов╕в сержант — в╕н курить там у коридор╕. А ми, Валю, спимо...
Я спакував сумку, спустився до узбережжя, с╕в на гарячому валун╕. Думок не було, грошей не було. Дал╕ т╕кати н╕куди. Позаду — ст╕на урвища, поросла рожевим ╕удиним деревом, попереду — море. Величезне в╕чне море, не здатне зберегти сл╕ди маленько╖ д╕вчинки.
...Насувалася н╕ч, а я все сид╕в. Слабкодухий у такому випадку вийма╓ пачку цигарок ╕ палить одну за одною. Я не вийняв. Просто не мав курива...
Море м╕рно рокотало. Св╕т не ╕снував навколо мене. Благословен був холодний ╕ чорний спок╕й мо╓╖ душ╕.

Липень 1997 р.
м. Ки╖в

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #3 за 20.01.2012 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=9847

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков