Версiя для друку Обговорити в форумi

Присвоїти сімферопольській школі № 33 ім’я Петра Яцика, адже вона вже удванадцяте гостинно відчиняє двері для проведення тут республіканського етапу заснованого ним конкурсу знавців української мови, — ці пропозиції лунали напівжартома, напівсерйозно. Та директор школи Людмила Іванівна Горб, здається, не дуже раділа такій перспективі. Бо тому вона і директор однієї з найкращих шкіл міста (а це, у першу чергу, саме її заслуга), що не лише щиросердна і хлібосольна, але й добрий стратег. Саме життя цьому навчає. Скажімо, вже два роки, як наказу на проведення конкурсу з київського міністерства освіти не надходить. Все – на власний розсуд: хочете – проводьте, а хочете – забудьте назавжди. І це у той час, як наше кримське міністерство освіти, науки, молоді та спорту, не вагаючись, віддає відповідний наказ. Виявляється, ми дарма закидали своїм кримським чиновникам, що до державної мови вони ставляться упереджено, не їх треба було критикувати…

Тим не менше, конкурс відбувся, і все – власним коштом: і перевірка майже чотирьохсот робіт, і вихідний (21 січня), проведений за межами родини, і, зрештою, холодець та соління директорського приготування, аби члени журі після копіткої роботи могли хоч трохи підкріпитися.
І я вже захоплено дивилася на цих людей: голову журі, кандидата філологічних наук, доцента кафедри української філології ТНУ Василя Деркача, його заступницю, методиста КРІППО Наталю Рашпіль, її колегу Надію Баблеуханову, обличчя якої мені виявилося дуже знайомим. Аж ба! Я ж з нею спілкувалася, коли вона була ще студенткою-третьокурсницею і вела у 3-й школі українські молодші класи. Місцевих викладачів за тих часів бракувало, тож залучали мешканців інших регіонів. Аби привабити, обіцяли, зокрема, житло. Та ось минуло років 15, Надія Михайлівна вже давно перетворилася зі студентки-заочниці на методиста навчально-методичної лабораторії філологічної освіти Кримського республіканського інституту післядипломної педагогічної освіти, має чоловіка і двох діток, а мешкає у тому ж самому гуртожитку.
Чимале враження справила і нова для мене людина – начальник управління дошкільної й позашкільної освіти Міністерства освіти, науки, молоді та спорту АРК Валентина Костянтинівна Бойко. А особливо її слова про те, що в міністерстві ніскільки не вагалися, чи бути конкурсу, — одразу ж віддали наказ. Пані Валентина в освітянському колі своя (вона володіє усією нагальною інформацією) і в українському – теж, бо українська мова для неї також рідна.
Лігу українських меценатів представляли літератор і науковець Михайло Вишняк та поетеса Лідія Огурцова.
Дехто з цих людей ще добре пам’ятає, як щедро фінансувалися ці конкурси в минулі роки, які чудові дарунки одержували дітлахи та молодь, котрим вдавалося дійти до республіканського туру. А ось торік учениця  33-ої школи, яка стала переможницею четвертого, київського туру, одержала свою президентську стипендію, лише вже закінчивши школу. І хоча 6 тисяч гривень завжди гроші, але не таким же способом їх добувати, коли на це, здається, працювало пів-Криму. Цього року, як запевнила Валентина Костянтинівна, подібних проблем не виникне, бо гроші закладено в бюджет, пошли лише, Боже, нам кримського переможця. Валентина Бойко не приховує, як вболіває за результати конкурсу, бо для Криму така перемога є особливо важливою.
А для тих, хто хотів би знати про конкурс більше, повідомляємо: міжнародний конкурс з української мови ім. Петра Яцика відбувається щороку з 9 листопада до 20 травня. Участь в ньому можуть взяти всі бажаючі учні з 3 до 11 класу, учні професійно-технічних закладів та студенти ВНЗ усіх рівнів акредитації, у тому числі, і закордонні українці. Проходить він у 4 етапи. Офіційні організатори – Ліга українських меценатів та Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України.
Переможцями конкурсу вважаються ті його учасники, які набрали найбільшу кількість балів. Разом з переможцями підсумкового етапу конкурсу, які нагороджуються дипломом та грошовими преміями, нагороджуються і вчителі, котрі їх підготували.
Можливо, ця остання норма і зробила конкурс таким велелюдним. Поруч з вихованцями – їхні вчителі, які теж приїхали за тридев’ять земель. Інших учасників очікують батьки, сюди приходять цілими сім’ями, і меншенькі, виконавши завдання, сидять в актовій залі в оточенні рідних. Ось поруч з матусею чекає на визначення своєї долі у передостанньому турі Ігор Водка. Приїхали вони з Ялти. Мову хлопець вивчав лише в школі. (Пізніше з’ясується, що семикласник Ігор посів у конкурсі ІІІ місце). Такого ж результату домоглася і зовсім маленька худорлява п’ятикласниця із сімферопольської школи-ліцею № 3 Діана Пейсах. Добрий результат зі своєї школи має лише вона одна. А батьки у Діани – медики, вони їй не підмога. У Маші Ковалевської із с. Михайлівка Нижньогірського району підґрунтя значно міцніше. Українською мовою розмовляла з нею ще бабуся з раннього дитинства. Та й вчителька трапилася хороша – це Любов Олександрівна Капленко. П’ятикласниця теж приїхала з матусею Тетяною Олегівною, також лікарем за фахом. Фотографувала Машу з мамою – бо хорошу дочку має, а Тетяна Олегівна – дочку з коресподентом (теж знаменна подія!). І Маша таки виявилася всього цього вартою – вона увійшла до числа тих, хто посів у ІІІ турі за кількістю балів перше місце.
Та ось вже розпочинається урочиста церемонія нагородження. В актовому залі по-справжньому святково. «Як парость виноградної лози, плекайте мову», — цей рядок із вірша Максима Рильського одразу ж налаштовує відповідним чином. Підготовлені учнями 33-ої школи концертні номери здебільшого теж – «в тему». А якщо й ні – від такого творчого подарунка також гріх відмовлятися. Ось грають скрипалі цієї школи, а водночас і музичної, твір Алемдара Караманова.
Людмила Іванівна Горб не може не поділитися:
— Той хлопчик завжди був бешкетником, дуже здивувалася, коли вперше побачила його таким серйозним, зі скрипкою. А дівчинка збоку – розумниця, відмінниця, наша надія.
І подумалося: можливо, тому, що сцена в цій школі доступна для всіх, що виходять співати чи танцювати на неї частенько усім класом, діти й не розподіляються тут за «кастами». І ті, у кого не все гаразд вдома і не все гаразд у щоденнику, почуваються такими ж гідними, гарними, обраними, як і «пестунчики» долі. А в результаті серед 15 учасників конкурсу, які посіли в передостанньому етапі перші місця, четверо вихованців Людмили Іванівни, а це майже чверть. З позитивною роллю мистецтва у вихованні дитини згодні і фахівці із КРІППО та із міністерства. А напередодні Людмилі Горб було вручено почесну грамоту за підписом спікера парламенту Криму В. Константинова. Свої методи роботи, що є запорукою досягнень, Людмила Іванівна коментує досить лаконічно:
— Просто підтримую будь-яку корисну ініціативу, кажу, давайте спробуємо. І, як правило, все виходить, та ще й виглядаємо новаторами.
Поміж тим настав час виголошувати імена нинішніх «іменинників». Переможців третього рівня нагороджує Василь Деркач, другого – Валентина Бойко, а першого – Лідія Огурцова.
Особливе місце відводиться дітлахам із навчально-реабілітаційного комплексу «Надія» (для дітей з порушенням зору), які, читаючи пальчиками, проаналізували сучасну дитячу літературу.
То хіба ж можна згортати цей конкурс, який став стимулом навіть для обділених долею дітей! І хоча подарунки та грамоти були заготовлені на усіх 50 переможців, частину віддати було нікому – діти приїхали не всі. І ось вже пакуються роботи, які негайно вирушать до Києва. А я тим часом спілкуюся ще з двома маленькими зірочками – реальними претендентками на участь у підсумковому етапі. Одна з них – це Хоссейн Басіра Саїд – восьмикласниця 33-ої школи. Про неї вже чула від Людмили Іванівни й раніше. Бо де тільки вона не перемагала з мови, яку важко назвати для афганської дівчинки рідною. Вона перша із моїх маленьких співрозмовників запевняє мене переконливо: «Ні, конкурс був зовсім не складний. Думаю, і далі у мене все буде гаразд!» А чому добре знає мову? Та тому, що живе в Україні. Ще й батьків своїх навчає нею спілкуватися.
Але не встигаю я надивуватися Басірі, котра горнеться до своїх батьків, як в поле зору потрапляє ще одна дівчинка. Це – Діляра Рамазанова, дев’ятикласниця із Совєтської школи з кримськотатарською мовою навчання. Вона теж горнеться до молодої гарної жінки. Та не матусі – вчительки з української мови Оксани Леонідівни Олефір, не менш щасливої, ніж сама переможниця ІІІ туру. У них попереду ще далека зимова дорога до Совєтського району, а у самої Діляри – значно довша, і, переконана, ця тримовна дівчина, яка у звичайній сільській школі змогла здобути такі знання, не загубиться десь на її узбіччі.
Тож сьогодні закордонний українець Петро Яцик, вірніше, вже не він сам, а його ідея об’єднала всіх довкола державної, його улюбленої мови, аби плекали і не забували її, аби і самого благодійника «в сім’ї вольній, новій» теж пам’ятали.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 27.01.2012 > Тема "Урок української"