Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2736)
З потоку життя (5825)
Душі криниця (3286)
Українці мої... (1425)
Резонанс (1439)
Урок української (985)
"Білі плями" історії (1620)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (259)
Ми єсть народ? (235)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ОТАМАН ОРЕЛ: «Н╤КОЛИ ЛЮДСЬКА КРОВ НЕ ЛЛ╢ТЬСЯ НА МАРНО!»
Нещодавно ╤сторичний клуб «Холодний Яр» видав у сер╕╖ «Отаман╕я ХХ...


З ЛЮБОВ'Ю ╤ ДОБРОМ. СЛОВО ПРО ДАНИЛА КОНОНЕНКА
Я н╕коли не був на Кримському п╕востров╕. Так якось склалося. Та з творч╕стю л╕тератор╕в-кримчан...


КОРСОВЕЦЬКИЙ ╤ ШЕВЧЕНКО
Не забудем пом’янути незлим, тихим словом…


ПОЛИНУВ ЖУРАВЛЕМ У НЕБО, ДО Р╤ДНО╥ ВКРА╥НСЬКО╥ ЗЕМЛ╤…
Сумна зв╕стка над╕йшла з Нью-Йорка. 8 с╕чня 2018 року в╕д╕йшов у в╕чн╕сть славний укра╖нець...


НА ЧЕСТЬ ВЕЛИКОГО ВКРА╥НЦЯ
Степан Руданський, поет ╕ л╕кар, класик укра╖нсько╖ л╕тератури, належав до яскравого...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #4 за 27.01.2012 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#4 за 27.01.2012
ДРУГ ╤ БРАТ ПО ДУХУ

Пам’ять

Можна вибрать друга
╤ по духу брата…
В. Симоненко

Початок 2010 року для мене був якимсь не вельми настро╓вим. По-перше, почалися негаразди з ╓диною на теренах зрусиф╕кованого Криму укра╖номовною газетою «Кримська св╕тлиця», одним ╕з сп╕взасновник╕в (1992 р.) яко╖ я був, в як╕й працював 18 рок╕в редактором в╕дд╕лу л╕тератури ╕ мистецтва та шеф-редактором дитячого додатка «Джерельце». Ки╖вськ╕ дядьки, на щастя, уже колишн╕ кер╕вники Газетно-журнального видавництва при М╕н╕стерств╕ культури Укра╖ни почали «шерстити» колектив редакц╕╖, звинувачувати нашого головного редактора у якихось несусв╕тн╕х гр╕хах, ╕, не зм╕гши довести його провину нав╕ть через суди, поновили по суду на робот╕. Але, звичайно, вже ╕нш╕ кер╕вники.
Випуск «Кримсько╖ св╕тлиц╕» було перенесено до Ки╓ва, де вона друку╓ться й нин╕, а пот╕м доставля╓ться… в Крим. Залишки колись м╕цного колективу готують матер╕али та верстають тижневик у С╕мферопол╕. Якийсь час газета зовс╕м не виходила. В╕дновила св╕й випуск, коли до кер╕вництва Газетно-журнальним видавництвом прийшли оч╕льники, як╕ розум╕ють значення укра╖нсько╖ газети в Криму.
Ще тод╕, в с╕чн╕ 2010 року, на знак протесту проти несправедливих д╕й ки╖вського кер╕вництва ╕ зв╕льнення редактора – досв╕дченого журнал╕ста ╕ порядно╖ та чесно╖ людини, я подав заяву на зв╕льнення, одночасно написавши обурливу статтю «Поверн╕ть у Крим «Кримську св╕тлицю»! Цю статтю було опубл╕ковано на перш╕й стор╕нц╕ «Л╕тературно╖ Укра╖ни» за 11 лютого 2010 року. На душ╕, як кажуть, «к╕шки шкребли». Перегортаю другу стор╕нку нашо╖ «Л╕тературки», ╕ тут з портрета у траурн╕й рамц╕ дивиться в мою розтерзану душу св╕тлий погляд мого доброго друга ╕ брата по духу, чудового поета ╕ перекладача, майстерного публ╕циста Стан╕слава З╕нчука…
Не в╕рю сво╖м очам: не стало нашого Стасика, як його називали друз╕ ╕ приятел╕, яких у нього було багато. Почав пригадувати, коли ж я заприятелював ╕з Стан╕славом? ╤ згадалося, що уперше мене з ним познайомив поет ╕з Херсона, який згодом пере╖хав до Микола╓ва, Валер╕й Бойченко.
З В. Бойченком ми подружилися на одному з ╤рп╕нських сем╕нар╕в творчо╖ молод╕, коли у нас майже одночасно (1972 р.) вийшли перш╕ зб╕рочки в╕рш╕в (у нього «╤скри» в «Молод╕», а у мене «Джерело» в с╕мферопольськ╕й «Тавр╕╖»). У 1974 роц╕ ми при╖хали до Ки╓ва на республ╕канську нараду автор╕в першо╖ книжки, скликано╖ Сп╕лкою письменник╕в Укра╖ни. Там ╕ зустр╕лися з Стан╕славом З╕нчуком, багатор╕чним зав╕дувачем редакц╕╖ першо╖ книжки у видавництв╕ «Молодь», де за його доброзичливого сприяння й побачила св╕т перша книжечка В. Бойченка.
— Стасику, це — Данило Кононенко, поет ╕з Криму, та ще й тв╕й земляк ╕з Черкащини, — в╕дрекомендував мене Стан╕славу м╕й херсонський колега.
— Прив╕т, Даньку, — лаг╕дно промовив до мене Стасик, назвавши по ╕мен╕ так, як мене завжди називала моя мама, ╕ в╕д яко╖ з р╕дного дому я по╖хав на службу в арм╕ю та так ╕ «кинув як╕р» б╕ля кримських берег╕в. Уже живу тут, у Криму, чимало рок╕в, а так, по-материнському тепло ╕ лаг╕дно, мене давно н╕хто не називав.
— Як там живеться тоб╕ в Криму, Данько, чи не суму╓ш за нашою р╕дною Черкащиною? — запитав Стан╕слав.
Я в╕дпов╕в, що звикаю, звикаю до цього нашого не нашого Криму ╕ н╕як не звикну. Душею там, у р╕дних краях.
— Тримайся, козаче, адже ж мусить хтось ╕ в Криму творити ╕ в╕дстоювати нашу л╕тературу, — м╕цно стиснув мою руку Стан╕слав.
Я був зворушений його земляцькою приязню, бо й в╕н був з Черкащини з села Орад╕вки Христин╕вського району. Моя душа, яка давненько не в╕дчувала тако╖ щирост╕, засв╕тилася ╕з середини.
— А що, хлопц╕, по╖демо до мене на каву? — запропонував Стан╕слав. ╤ ми дружно зголосилися. Я вже не пам’ятаю вулиц╕, на як╕й жив Стасик З╕нчук, запам’яталася лиш квартира – невелика, чиста, по-хазяйськи доглянута. У к╕мнат╕ – великий стелаж з книгами.
— Подив╕ться книги, поки я зварю каву, — сказав Стан╕слав.
Ми з Валер╕╓м кинулись розглядати книги, почали навпереб╕й одне одному називати духовн╕ скарби, як╕ стояли на полицях. Зб╕рки поез╕й Василя Симоненка, Миколи В╕нграновського, Л╕ни Костенко… А ось ╕ в зеленуват╕й, гарно розмальован╕й, стил╕зован╕й п╕д народний стиль суперобкладинц╕ зб╕рочка Петра Засенка «Княз╕вство трав» (видавництво «Молодь», 1969 р.), про яку останн╕м часом було багато розмов у прес╕ ╕ яку вилучили з книгарень…
— У мене ╓ к╕лька прим╕рник╕в, вдалося зберегти в╕д «недремлющего» ока, — сказав Стан╕слав. – Я завжди намагаюсь мати запасн╕ фонди тако╖ л╕тератури. В╕зьми один прим╕рничок, Данько, але будь обережним.
Я й дос╕ бережу ту, гнану тод╕шньою ╕деолог╕╓ю, зб╕рочку П. Засенка, як теплий спогад про гостину у Стан╕слава З╕нчука.
╤ ще один при╓мний сюрприз мен╕ зробив (та, гадаю, й Валер╕ю) Стасик: в╕н ув╕мкнув програвач ╕ к╕мнату наповнила мелод╕я «Козацького маршу» кобзаря ╢вгена Адамцевича. То було мо╓ перше знайомство з ц╕╓ю хвилюючою козацькою музикою, яка дуже збентежила мою душу ╕ наповнила мене мр╕╓ю будь-що, а мати й соб╕ таку плат╕вку, ╕ слухати, слухати, в╕дтворюючи в уяв╕ т╕ далек╕ стор╕нки нашо╖ р╕дно╖ ╕стор╕╖, яку в╕д нас намагалися весь час приховати.
Нин╕, коли Укра╖на здобула свою Незалежн╕сть, я маю гарний запис на електронному диску «Козацького маршу» ╢вгена Адамцевича, якого колись уперше в╕дкрив мен╕ м╕й ки╖вський друг Стан╕слав З╕нчук. Так сталося, що останн╕ роки свого життя в╕домий кобзар жив у Криму, в сел╕ Холм╕вц╕ Бахчисарайського району, у сво╓╖ дочки Тетяни, тут ╕ в╕д╕йшов за в╕чну межу, тут його й поховали…
Наша перша зустр╕ч ╕з Стан╕славом З╕нчуком згодом переросла в тривалу, близько 40 рок╕в, дружбу. Здавалося б, яка там дружба на в╕дстан╕ – в╕н у Ки╓в╕, я в Криму, та обидва ми були не лише добрими друзями, а й братами по духу. Любили р╕дну мову, свою батьк╕вщину – ╕ велику, ╕ малу, збирали р╕дк╕сн╕ ╕ ц╕кав╕ книги, писали в╕рш╕… У 1972-1978 роках я працював редактором художньо╖ л╕тератури у Кримському видавництв╕ «Тавр╕я». ╤ це нас також зближувало – в╕н багато рок╕в в╕ддав видавнич╕й справ╕, я – менше, але знав редакторську «кухню» ╕ п╕д час зустр╕чей ╕з Стан╕славом ми сп╕лкувалися й на редакторсько-видавнич╕ теми.
У наш╕й редакц╕╖ десь в 1975-1976 рр. вийшов двотомник З╕на╖ди Тулуб «Людолови», але з деякими купюрами: татарське питання тод╕ ще було закрите. Стан╕слав якось поб╕дкався, що в нього нема╓ ц╕╓╖ книги, а дуже б хот╕лося ╖╖ мати. Повернувшись додому ╕з чергового в╕дрядження з Ки╓ва, я в╕дшукав у сво╖й домашн╕й книгозб╕рн╕ цей двотомник ╕ над╕слав його Стан╕славу, за що в╕н був мен╕ дуже вдячний. ╤ хоч я попередив його, що ╓ в книз╕ цензурн╕ купюри, Стан╕слав був радий ╕ такому виданню.
Працюючи у видавництв╕ «Молодь», Стан╕слав як м╕г морально п╕дтримував мене. Видати книжку у видавництв╕, де в╕н працював, я не набивався, бо знав, як там зав╕зно з рукописами, однак Стан╕слав ус╕ляко сприяв публ╕кац╕╖ мо╖х в╕рш╕в – то в колективн╕й зб╕рц╕ молодих поет╕в про в╕йну (зб╕рник «В╕чний вогонь», видавництво «Молодь», 1975), то в альманас╕ «В╕трила» — 1969, то в зб╕рнику «Труд перероста╓ у красу», в антолог╕╖ молодо╖ поез╕╖ Укра╖ни «Дн╕пров╕ райдуги» (1978)…
Ми почали част╕ше зустр╕чатися, коли я став працювати, п╕шовши 1978 року ╕з видавництва, в Кримськ╕й обласн╕й орган╕зац╕╖ Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, спочатку уповноваженим Укра╖нського л╕тературного фонду, а з 1983 року – в╕дпов╕дальним секретарем. Я часто при╖жджав на р╕зн╕ Сп╕лчанськ╕ заходи – збори, пленуми, а згодом ╕ як член Приймально╖ ком╕с╕╖ СПУ. Стан╕слав, як ╕ я, завжди був радий нашим зустр╕чам. Коли виходила його нова поетична зб╕рка – дарував, пишучи тепл╕, щир╕ слова. «Дорогому другов╕ Даньков╕ – з давньою симпат╕╓ю. 28 листопада 1983 р. Ст. З╕нчук» (зб╕рка поез╕й «Райдуга снопа»); «Дорогому земляков╕ Данилов╕ Кононенку – за законом в╕рност╕». 31 жовтня 1984 р. Ст. З╕нчук» (зб╕рка вибраних поез╕й «Закон в╕рност╕», видавництво «Дн╕про», 1984 р.); «Повноважному послов╕ Черкащини в л╕тературному Криму Данилов╕ Кононенку в╕д земляка. 31 жовтня, 1984 р. Ст. З╕нчук» (поема «Аджимушкай», видавництво «Радянський письменник», 1984); «Дорогому земляков╕, талановитому поетов╕ Даньку Кононенку, щоб наш╕ стр╕лки й надал╕ йшли в одному напрямку. 5 червня, 1986 р. Ст. З╕нчук» (зб╕рка поез╕й «Компасна стр╕лка», вид-во «Молодь», 1986 р.)…
Зупинюсь детальн╕ше на поем╕ «Аджимушкай». У т╕ 80-т╕ роки я, заручившись згодою видавництва «Тавр╕я», почав готувати книгу – укра╖нськ╕ поети про Аджимушкай. Аджимушкай – це п╕дземн╕ штольн╕ на околиц╕ м╕ста Керч, де у роки в╕йни перебували наш╕ в╕йська, як╕, стримуючи натиск н╕мецько-фашистських загарбник╕в, що рвалися через Крим ╕, зокрема, Керченську протоку, на Кавказ, не встигли переправитись на Тамань ╕ змушен╕ були перейти до оборони в район╕ розташування аджимушкайських катакомб. Трагед╕я, що сталася там, у п╕дземелл╕, була жахливою, про не╖ дов╕дався увесь св╕т. До в╕йськовик╕в, а ╖х було к╕лька тисяч, долучилося мирне населення, в основному старики, ж╕нки та д╕ти. Ворож╕ в╕йська заблокували п╕дземний гарн╕зон з мирним населенням. Вони обстр╕лювали вс╕ виходи з╕ штолень, замурували ╖х, а голодних, холодних, без питно╖ води та св╕тла людей почали тру╖ти газами, п╕д╕гнавши до штолень спец╕альн╕ компресори. Без протигаз╕в, без засоб╕в х╕м╕чного захисту багато тисяч людей загинули, а т╕, що вц╕л╕ли, помирали в╕д спраги ╕ голоду. П╕д час одн╕╓╖ з газових атак з п╕дземелля полинула в св╕т рад╕ограма: «Вс╕м народам земл╕. Нас труять газами, ми вмира╓мо, але не зда╓мось!»
З травня до жовтня 1942 р., 170 дн╕в ╕ ночей вели нер╕вну боротьбу захисники Аджимушкайських штолень з озбро╓ним до зуб╕в ворогом. ╤ т╕льки в жовтн╕ купку уц╕л╕лих, виснажених до краю, во╖н╕в, в╕д яких лишилися вже сам╕ т╕н╕, вороги взяли у полон. Ось про ц╕ траг╕чн╕ под╕╖ в╕йни ╕ розпов╕в у сво╖й талановито написан╕й поем╕ «Аджимушкай» Стан╕слав З╕нчук.
Така щемлива розпов╕дь у в╕ршах про людськ╕ трагед╕╖ п╕д час минуло╖ жорстоко╖ в╕йни могла б прикрасити ту, готовану мною, велику колективну книгу укра╖нських поет╕в про Аджимушкай – незагойну рану на т╕л╕ Кримсько╖ земл╕. Але почалася Горбачовська перебудова, виникли економ╕чн╕ труднощ╕ у видавнич╕й справ╕, ╕ вс╕ плани рухнули… Книга не вийшла, але З╕нчук╕в «Аджимушкай» ╕ понин╕ хвилю╓ серця читач╕в.
Ось як розпов╕дав мен╕ у лист╕ Стан╕слав про св╕й задум написати поему. «Дорогий Даньку! Радий, що тоб╕ сподобався м╕й «Аджимушкай». Ця р╕ч – особлива для мене. По-перше, написана про под╕╖, учасником яких автор не м╕г бути (а про таке завжди важче писати), а, по-друге, в╕дбуваються вони в Криму, який для мене до 1975 року був «темною плямою».
1975 р. у склад╕ письменницького «десанту», котрий зд╕йснив автопроб╕г по м╕стах-героях, я вперше потрапив у знаменит╕ Аджимушкайськ╕ катакомби, ╕ мужн╕сть ╖хн╕х захисник╕в приголомшила мене. Ще тод╕, стоячи б╕ля (чи не ╓дино╖ в св╕т╕!) п╕дземно╖ братсько╖ могили, заприсяг написати про це. В╕с╕м рок╕в, — перефразую Шевченка, — неначе цвяшок, в серце вбитий, виношував Аджимушкай: вивчав документи, перечитав усе написане, спускався в п╕дземн╕ галере╖, щоб уявити все до деталей. Зда╓ться, знав про нього уже все, м╕г розпов╕дати годинами, а от написати…
Не знаю, коли взявся б за це, якби минулого року (1983 – Д. К.) не в╕дпочивав ╕з дочкою у Феодос╕╖ на турбаз╕ «Золотий пляж». (До реч╕, ╕ я того л╕та ╕з сво╓ю с╕м’╓ю – дружиною, донькою ╕ сином в╕дпочивали на т╕й сам╕й турбаз╕… Шкода, що розминулися… — Д. К.). Солом╕я моя перейшла у десятий клас, тож ╕ старався дати ╖й поб╕льше позитивних емоц╕й: купалися, ╖здили на екскурс╕╖ (нав╕ть до Ялти, в знаменитий Н╕к╕тський ботан╕чний сад). А вона щоразу питала: «Тату, коли ми, нарешт╕, по╖демо в Аджимушкай?» (Я ╖й, певна р╕ч, багато розпов╕дав про це).
Чесно кажучи, мен╕ не хот╕лося, як ╕ багатьом сучасним батькам, ранити серце дон╕ такою трагед╕╓ю, бо одна справа розпов╕дати, а зовс╕м ╕нша – побачити це на власн╕ оч╕. Я об╕цяв по╖хати в Керч, як т╕льки буде не пляжна погода. Як на те, дн╕ стояли сонячн╕, ╕ я вже спод╕вався, що не доведеться везти туди дочку.
Але якось наш╕ сус╕ди за столом (до реч╕, теж кияни, в яких ╓ власна «Волга») кажуть: Стан╕славе Серг╕йовичу, ми вже об’╖здили весь Крим, а от в Аджимушка╖ не були. Сьогодн╕ по об╕д╕ збира╓мося туди. Чи не по╖дете ╕ ви з нами?» Певна р╕ч, в╕дступати було н╕куди – ╕ ми по╖хали…
Ти зна╓ш, що екскурс╕я в катакомбах зак╕нчу╓ться хвилиною мовчання в ц╕лковит╕й темряв╕. ╤ я подумав: «А уяви, що ти сто╖ш ╕з дочкою не в липн╕ 83-го, а 42-го; ╕ що ти — не екскурсант, а захисник цих баст╕он╕в…» Мабуть, Солом╕я злякалася кам’яного мороку, бо ╖╖ рука в темряв╕ намацала мою… ╤ це був той поштовх, коли я вже не м╕г не писати.
Працював у повному розум╕нн╕ день ╕ н╕ч – ╕ в Криму, ╕ повернувшись до Ки╓ва. А коли завершив – запропонував «Радянському письменнику». Спасиб╕ ╖м – видали поза планом, а Аркад╕й Пугачевський про╕люстрував. Оце, власне, ╕ все. Що вийшло – судити не мен╕. Обн╕маю тебе. Стан╕слав. 2 грудня 1984 р.».
П╕дтверджу ще раз – поема вдалася. Вона хвилю╓ читача. Автор зум╕в передати весь траг╕зм людей, як╕ опинилися в кам’яному, темному ╕ сирому м╕шку Аджимушкайських катакомб. Чого вартий лиш поетичний розд╕л «Вода» — опис того, як люди, виснажен╕ спрагою, копали, якщо можна цю нелюдську роботу в кам╕нн╕ назвати копанням п╕дземного колодязя, щоб угамувати спрагу. А ск╕лькох житт╕в коштували вилазки ╕з п╕дземелля до колодязя, що стояв на поверхн╕! За краплю води – море кров╕, десятки смертей…
Хвилююче виписано й ╕нш╕ розд╕ли поеми – «╤нтермеццо з дочкою», «Лейтенант», «Остання н╕ч ком╕сара»… Поема «Аджимушкай», без переб╕льшення, це значний творчий усп╕х мого друга поета Стан╕слава З╕нчука.
Кримськ╕ враження в╕дбилися у в╕ршах «Ялтинський пам’ятник Лес╕ Укра╖нц╕», «На золотому пляж╕ б╕ля Феодос╕╖» та ╕нших, котр╕ я взяв до упорядковано╖ мною книги в╕рш╕в укра╖нських поет╕в про Крим – «Люблю тебе, м╕й Криме», що побачила св╕т уже двома виданнями, у 1988 та 2008 роках.
А якось я прочитав у «Л╕тературн╕й Укра╖н╕» нову доб╕рку в╕рш╕в Стан╕слава. Серед них й в╕рш╕ кримсько╖ тематики. Це було ще до проголошення Незалежност╕ Укра╖ни. Нашо╖ газети «Кримська св╕тлиця» ще не було, точилися лиш словесн╕ батал╕╖, аби укра╖нська газета в Криму таки виходила. В╕рш╕ мен╕ дуже сподобались, це був якийсь новий потужний поетичний ривок у творчост╕ мого друга. Надрукувати ╖х, ц╕ см╕лив╕, як на той час, ╕ дуже патр╕отичн╕ в╕рш╕, н╕де було, бо жодна з тод╕шн╕х та й нин╕шн╕х кримських рос╕йськомовних газет ╖х не опубл╕кувала б. Я зробив вир╕зку з газети ╕ поклав ц╕ в╕рш╕ Стан╕слава З╕нчука до котро╖сь ╕з сво╖х папок. Поклав ╕ за ╕ншими клопотами забув, куди поклав. Довго не потрапляли вони мен╕ п╕д руку, хоч я завжди про них пам’ятав. ╤ от почала виходити в Криму (з 1992 року) ╕ укра╖номовна газета. Якось, перебираючи сво╖ папери, я натрапив на газетну вир╕зку з в╕ршами Стан╕слава. Поклав на видному м╕сц╕ ╕ вир╕шив спитати дозволу в автора на ╖х передрук. Але нагоди тако╖ все не випадало. ╤ я, на св╕й, як кажуть, страх ╕ ризик видрукував ╖х на шпальтах «Кримсько╖ св╕тлиц╕», а газету над╕слав до Ки╓ва автору. Чекав реакц╕╖, гадав, сваритиме мене Стан╕слав… ╤ ось лист:
«Дорогий друже Даньку! «У цьому черствому, скрипучому св╕т╕», як висловилася Л╕на Костенко, на превеликий жаль, так р╕дко нав╕ду╓ нас принцеса Рад╕сть. Якраз така панна принесла мен╕ конверт в╕д тебе…
Щиро вдячний ╕ зворушений, що ти збер╕гав доб╕рку мо╖х в╕рш╕в у «ЛУ» майже 20 (!) рок╕в, ╕ тепер ╖х змогли прочитати згорьован╕ та скривджен╕ наш╕ тавридськ╕ одноплем╕нники, щоб зм╕цнити сво╖ душ╕ животворним поетичним огнем.
Ваша кримська «Русалка Дн╕стровая» (ти, Василь Латанський ╕ Валер╕й Тарасов) у шов╕н╕зованому краю робить для В╕тчизни б╕льше, н╕ж три регулярн╕ арм╕╖. Ось хто передус╕м заслугову╓ Героя Укра╖ни! А не як╕сь засухи, ротари, футбол╕сти шевченки ╕ Ко.
Понад два роки я на «творчому безхл╕б’╖» — перебивався редагуванням найскладн╕ших рукопис╕в (не поетичних, зв╕сно!), а з березня цього року оформив, нарешт╕, журнал╕стську пенс╕ю ╕ спробую активн╕ше взятися за власну творч╕сть.
Я подарував тоб╕ св╕й «Екран пам’ят╕» (автоб╕ограф╕чн╕ нотатки). П╕сля не╖ випустив ще дв╕ – зб╕рку поетичних переклад╕в ╕ пересп╕в╕в «Суз╕р’я л╕ри» та книжечку для малят «Абетка в╕д котик╕в ╕ киць» (остання дуже п╕дходить до твого «Джерельця»). Але надсилати не наважуся, бо на пошт╕ ╖хн╕ сл╕ди зникають. Тож коли будеш у Ки╓в╕ – зателефонуй: ми зустр╕немося, ╕ я в╕ддам ╖х у тво╖ добр╕ руки. З глибокою шаною, щиро тв╕й Ст. З╕нчук. 22.06.07».
Отаку неспод╕вану в╕дпов╕дь на м╕й самов╕льний вчинок щодо публ╕кац╕╖ в╕рш╕в Стан╕слава «Яничари», «Карасубазар», «Базар глухон╕мих», «Древн╕ мури облога скорила» з присвятою О. Т. Гончару, «Фашист╕в злочин зм╕рять х╕ба стратами». ╤ поруч з ц╕╓ю доб╕ркою в╕рш╕в С. З╕нчука – есей Василя Латанського про роман З╕на╖ди Тулуб «Людолови», якого я колись надсилав Стан╕славу з Криму. Це ж, може, п╕д враженням прочитаного у Стан╕слава й написалися в╕рш╕ на кримську тематику ╕сторичного спрямування «Яничари» та «Карасубазар». А стосовно книги «Екран пам’ят╕» — то ╖╖ мен╕ Стан╕слав подарував у Ки╓в╕, в Сп╕лц╕ письменник╕в, де в╕н тод╕ працював. Ми зав╕тали до Сп╕лки разом з мо╖м кримським колегою ╕ другом, теж земляком з Черкащини Василем Латанським у березнев╕ дн╕ 2005 року п╕сля вручення нам у Будинку вчителя прем╕╖ ╕мен╕ Олекси Г╕рника, яко╖ ми, в╕н – вчитель-словесник с╕льсько╖ школи, а я – редактор дитячо╖ газети «Джерельце», були удосто╓н╕ за патр╕отичне виховання п╕дростаючого покол╕ння.
Багато сн╕гу натрусила тод╕ зима, залишаючи сво╖ рубеж╕ п╕д натиском березня, ╕ ми ледве п╕днялися з Хрещатика нагору до Сп╕лки. В. Латанський домовився тут, у Сп╕лц╕, зустр╕тися з╕ сво╖м давн╕м другом Олександром Шуга╓м, я ж просто йшов за компан╕ю. ╤ раптом – неспод╕вана зустр╕ч ╕з Стан╕славом. Якби не посп╕шали на по╖зд, то не знаю, чи й зак╕нчили б ми ╕з Стасиком наш╕ перемовини. В╕н подарував мен╕ тод╕ свою книгу «Екран пам’ят╕» з ось таким дарчим надписом: «Дорогому побратимов╕-земляков╕ Данилов╕ Кононенку – талановитому майстров╕ Слова на многая л╕та. 10.03.05 Ст. З╕нчук». Ц╕ автоб╕ограф╕чн╕ нотатки я перечитував к╕лька раз╕в: хот╕лося б╕льше д╕знатися про його во╓нне ╕ пово╓нне дитинство, про родину, шк╕льн╕ та студентськ╕ роки, про його шлях у велику л╕тературу. Ця документальна книга читалася мен╕ краще, ан╕ж художн╕й тв╕р. Адже в художньому твор╕ була б переважна б╕льш╕сть авторського домислу, а тут – усе правда. Тод╕, п╕д час нашо╖, як виявилось, останньо╖ зустр╕ч╕, Стан╕слав наст╕йно радив мен╕, коли я сказав, що ще жива моя старенька 80-р╕чна т╕тка Катерина, аби я докладно розпитав ╖╖ про наш╕ м╕сцев╕ вес╕льн╕ обряди, записав з ╖╖ уст п╕сн╕ ╕ усе це, добре л╕тературно оформивши, видав книжкою. В╕н, мовляв, уже так зробив, записавши в╕д сестри Л╕ди призабут╕ п╕сн╕ та вес╕льний орад╕вський обряд…
Я загор╕вся такою ╕де╓ю ╕ зготувався було до тривало╖ по╖здки в свою Ребедайл╕вку, що в Кам’янському район╕ на Черкащин╕, але щоденна напружена робота в газет╕ не дала мен╕ змоги зробити це, п╕дказане мо╖м добрим незрадливим другом ╕ порадником.
Про Стан╕слава З╕нчука я бережу найтепл╕ш╕ спогади: ╕ про зустр╕ч╕ та розмови в Ки╓в╕, в Черкасах на свят╕ «Поетичний жовтень», у Канев╕ на Тарасов╕й гор╕, ╕, звичайно, в Ки╓в╕, в Сп╕лц╕ письменник╕в. Дуже заздрю тим людям, як╕ вели чи ведуть записи найпам’ятлив╕ших под╕й, зустр╕чей. Тод╕ легше щось пригадати детальн╕ше, розпов╕сти, написати… Я ж розраховував на свою колишню ч╕пку пам’ять… Але ж з роками усе вив╕трю╓ться, призабува╓ться, стира╓ться з пам’ят╕… ╤ все ж я радий, що моя пам’ять ще трохи зберегла св╕тлих зустр╕чей з чудовою людиною, доброю, порядною, товариською ╕ чесною, з таким же чудовим поетом, перекладачем, публ╕цистом Стан╕славом З╕нчуком. З-пом╕ж його творчого доробку монументально височать поеми «Аджимушкай» та «П╕дривне поле», творч╕ пересп╕ви «П╕сн╕ п╕сень», його щемлив╕ в╕рш╕ про мат╕р. А «Балада про б╕лу глину» — то хвилюючий в╕рш ╕ про мо╓ пово╓нне голодне ╕ босоноге дитинство: ╕ в нашому сел╕ були копальн╕ з б╕лою глиною, ╕ я, мала дитина в╕йни, носив т╕ глинян╕ переп╕чки за к╕лька к╕лометр╕в у райцентр на базар, аби вторгувати якусь коп╕йчину, щоб мама могла купити пляшку соняшниково╖ ол╕╖, аби нею замастити сякий-такий п╕сляво╓нний суп. «Д╕ти в╕йни» — цей висл╕в нин╕ на слуху у багатьох, але вперше я прочитав його в одному з в╕рш╕в Стан╕слава З╕нчука. Багато доброго, чесного, мудрого почерпнув я з книг свого друга-земляка, брата по духу, талановитого поета.
Ск╕льки мен╕ суджено долею ще топтати ряст на ц╕й земл╕, доти я буду берегти в сво╓му серц╕ св╕тлу пам’ять про нього. В╕н, Стан╕слав З╕нчук, Стасик, як його любовно називали друз╕, г╕дний тако╖ пам’ят╕.

Данило КОНОНЕНКО
м. С╕мферополь

На фото: Група укра╖нських письменник╕в на Тарасов╕й гор╕.
У центр╕ — Стан╕слав З╕нчук.
1980 р.

Стан╕слав З╤НЧУК
«ХОХОЛ — ТО ВЖЕ НЕ ЧОЛОВ╤К!»

Не знаю я, чому це рос╕в
Перехрестили в малорос╕в.
Народ м╕й станом не малюк!
В╕н жито жав ╕ с╕яв просо,
Жив не горбато — повноросто,
Вставав на кривду — Кармалюк!
Але (в╕д правди д╕тись н╕де)
Сини горнулись до сус╕да...
Щоб прислужитися йому,
Вони за ласу, жирну шкварку
П╕дпалять власну хату шпарко
Чи занесуть туди чуму.
Можливо, через те захланно
Нас пойменовано хохлами.
Хохол — то вже не чолов╕к!
Так зватися рабов╕ личить,
Не ма╓ раб свого обличчя —
Худоб╕ р╕вня в╕н одв╕к.
Ганьба перевертню-рабов╕,
Що зр╕кся ╕мен╕ та мови
╤ записався в холу╖.
Пощо для нього р╕дна мати?!
╥╖ в╕н ладен пом╕няти,
Мов капц╕ стоптан╕ сво╖.
Я повен гордощ╕в по в╕нця,
Що народився укра╖нцем.
А ти, перевертню, котись,
Немов сухе покотиполе,
Колюче й жалюг╕дно голе,
Бо ти без кореня родивсь.
Позбувся (Юд╕ на догоду)
Кор╕ння роду ╕ народу,
Його в╕дтявши без ножа.
Нехай тво╓ гадюче с╕м’я
Згно╖ть моква сира ос╕ння
╤ не прийме р╕лля чужа!


Стан╕слав З╤НЧУК
У БЛАГОСЛОВЕННОМУ КРИМУ
*   *   *
Пальми, олеандри ╕ магнол╕╖
(Легко здогадатись будь-кому)
Не в Ангол╕, Чил╕ чи Монгол╕╖ —
У благословенному Криму.
Вабить море вродою спадковою,
Силою нестримною стих╕й.
Вигнулися гори тут п╕дковою —
Щастя проморгати не посм╕й!
Прост╕р тут гойда╓ться прискалками,
Коли злотно плеще хвилеграй.
Тут бронзовот╕лими русалками
Пляжний повимощувано рай.
В╕дда╓шся леготу-озоннику,
Що легень в╕трила напина,
╤ п╕рна╓ш в голубу екзотику:
Паморочна вабить глибина...
Ти п╕рнеш ╕стотою звичайною,
Вип╕рнеш — диву╓шся з одм╕н,
Що ширяти можеш уже чайкою
Чи плисти безжурно, як дельф╕н...
Може, то все чари перелесника?
Може, то Нептунова рука?
...Хтось тебе гука╓, мов Телесика,
Зв╕дти — з глибини материка.
Там рослини не вдягають шортики,
Але рад╕сть хлюпа через креш:
Там ╕з екзотичного курортника
Знову ти людиною ста╓ш.


ШТОРМ

Кам╕ння скрегоче ╕ свище,
Коли шален╕╓ приб╕й.
╤ скачуть все ближче ╕ вище
Вали, що в╕д п╕ни ряб╕.

Мов чотки, мета╓ться галька —
Скрипучо, сипучо сичить.
На скел╕ сполохана зграйка
Ча╖на — в╕дчайно ячить.

Ляка ╖х лавина мажорна,
Що дужо й байдужо злина:
Зда╓ться, то крутяться жорна
Г╕ганта — морського млина.

Напевне, чекають щемливо,
Сховавшись у травах лляних,
Якого поживного млива
Ця буря намеле для них.


КАРАСУБАЗАР

В Карасубазар╕ на Ясир-гор╕
Жал╕бненько квилять бранки
дв╕ — сестриц╕,
Що збирались нар╕к стати на пор╕,
А стоять при рабств╕ у сириц╕.

В’╖лася у т╕ло Сиваша ропа,
Рот закоркувала курява давуча.
Ой, чому так довго
 дощ не накрапа?
В╕д орди, напевне, заховалась туча...

Як дощу нема╓ — дав би бог росу,
Бо сьогодн╕ спека дужча, н╕ж учора.
В Карасубазар╕ р╕чка Карасу *,
А вода в н╕й справд╕ чорна.

П╕д Ясир-горою плеще той нап╕й,
А гора висока — аж за оболоки.                    
А людей невольних
 тьмуща-тьма на н╕й —
Чехи, укра╖нц╕ та волохи.

Смерди. С╕ромахи.
 Сироти. Я-с-и-р!
Дол╕ перебит╕. Витоптан╕ душ╕.
Зовс╕м не зосталось
 вже, зда╓ться, сил...
╥х живить над╕я — нею т╕льки дуж╕.

Витерп╕ть безводдя мусиш —
 хоч-не-хоч:
Мурзам непотр╕бн╕ квол╕ та похил╕!
До води й до вол╕
 шлях ╓диний — сторч
З Проклято╖ скел╕ в темн╕ хвил╕...

Хто й за що народ м╕й
 на ясир прир╕к,
Зашморгнув арканом
 степове роздолля?
В╕н здола╓ безл╕ч найчорн╕ших р╕к,
Доки його стр╕не не базарна доля.

* Карасу — чорна вода, чорна р╕чка (тюрк.).


ЯНИЧАРИ

Страшн╕ не дурн╕, а придурки,
╤ яничари, а не турки.
Присл╕в’я

На Вкра╖ну чумою вповзала орда,
По соб╕ залишала ру╖ну:
Западались хати, зацв╕тала вода,
Бур’янились поля Укра╖ни.

Хто супроти вставав — затинав ятаган,
Хто коривсь — мав кайдання невол╕.
╥х в отару зганяв коч╕вницький каган,
Гнав на торжище Кафи повол╕.

Йшли д╕вчата вродлив╕ у пишний гарем,
Козак╕в на галерах кували;
А мал╕ хлопчаки перед турським царем —
Перед самим султаном ставали.

В╕н примруженим зором прибульц╕в палив:
П╕дростуть — ╕ захочуть вкусити...
Чи не краще для Порти ╕ трону, коли
Вовченят цих утримувать сито?

Зам╕нити ╖х лахи на шати паш╕,
Вирвать матер╕ слово ╕ пам’ять,
Дати в руки нож╕ — земл╕ власн╕ й чуж╕
Вони витопчуть, витнуть, попалять...

Видно, мудрий султан той психологом був,
А можливо, вдавався до чар╕в,
Та в╕дтод╕ в╕н гвард╕ю власну набув —
Завелися полки яничар╕в.

Пролили море кров╕ султанськ╕ раби,
Вс╕х гяур╕в с╕кли, потороч╕,
╤ молились Аллахов╕ нишком, аби
Укра╖на не снилась щоноч╕...

╥м нема╓ до не╖ назад вороття
(Ох, житт╓ва дорого, курна ти!).
Згайнували в розбоях н╕кчемне життя,
╤ не турки вони — потурнаки.

Зневажають османи ╖х явно. Проте
Зрада — теж заняття чолов╕че...
╥х чека╓ нащадк╕в презирство круте
╤ прокляття Вкра╖ни дов╕чне.

На земл╕ ╖м не вдасться залишити сл╕д:
Чужина сушить роду бадилля.
Яничари — ╕мпер╕╖ хижо╖ пл╕д.
При пологах вмира пород╕лля.


ЯЛТИНСЬКИЙ ПАМ’ЯТНИК ЛЕС╤  УКРА╥НЦ╤

Я на гору круту крем’яную
Буду кам╕нь важкий п╕д╕ймать...
«Contra spem spero!»
Сидить у закут╕ двора
На стомленому валунов╕.
Навколо гра╓ д╕твора,
Прибою хвил╕ полинов╕.

Стира╓ море вс╕ сл╕ди,
Та не втопила в н╕м недугу.                   
╤ от знеболено сиди,                                
╤з чайками окрилюй тугу.

Заклично вабить далина:
Лети за птицями недбало!
Та припнута до валуна,
Що доля-зрадниця надбала.

Нагородила ним за вс╕х
(Ох, пересл╕дування вперт╕!):
Коти його, немов С╕з╕ф,
На недосяжний св╕й Ай-Петр╕.

Дарма, що б╕ль судомить рот,
Що ледве диба╓ш по схил╕.
...Той кам╕нь, що душив народ,
Скорився ж╕нц╕ слабосил╕й.                     


ГРОЗА В ЯЛТ╤  

Над м╕стом лопа╓ небес кавун —
╤ змигу╓ться тр╕щина кривава,
З Ай-Петр╕ грому котиться валун,
╤ орд хмариних сунеться облава.

В два пальц╕ свище в╕тер дико лют:
В╕н судна ╕з причалу ладен здути.
╤ ут╕ка╓ санаторний люд —
Зда╓ без бою пляжницьк╕ редути.

Лиш кипарис хоробро здибив спис,
Бо що для нього дощова навала?!
Та ще маяк у п╕тьмав╕ заблис,
Щоб хвиля р╕дний берег п╕знавала.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #4 за 27.01.2012 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=9873

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков