Версiя для друку Обговорити в форумi

29 січня - день пам’яті героїв Kрут

19 березня 1918 р. загиблих під Крутами українських вояків було перепоховано з великими почестями на Аскольдовій могилі (на той час найбільш шанованому у Києві міському цвинтарі). Геніальний український поет Павло Тичина їхній світлій пам’яті присвятив свій безсмертний вірш «Пам’яті тридцяти»:

 На Аскольдовій могилі
 Поховали їх —
 Тридцять мучнів українців,
 Славних, молодих...
 На Аскольдовій могилі
 Український цвіт! —
 По кривавій по дорозі
 Нам іти у світ.
 На кого посміла знятись
 Зрадника рука? —
 Квітне сонце, грає вітер
 І Дніпро-ріка...
 На кого завзявся Каїн?
 Боже, покарай! —
 Понад все вони любили
 Свій коханий край.
 Вмерли в Новім Заповіті
 З славою святих. —
 На Аскольдовій могилі
 Поховали їх.
У 1930-х роках совєти перетворили цвинтар на Аскольдовій могилі на парк для прогулянок, зрівнявши могили українських героїв із землею...
У 1990 р. вперше в Україні відбулись урочистості з нагоди цієї дати. Тоді в Києві на Аскольдовій могилі члени Київської філії УГС та СУМу провели мітинг пам’яті героїв-крутян і встановили першу траурну табличку. Невелика група патріотично налаштованих громадян, переважно — ветеранів Української Повстанської Армії, поруч зі станцією Крути встановила на невеличкому, власноруч насипаному пагорбі дерев’яний хрест і провела стихійний, несанкціонований мітинг...

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Третім Універсалом Центральної Ради (ЦР) від 7 листопада 1917 року проголошено утворення Української Народної Республіки (УНР) — самостійного політичного утворення в межах нової загальноросійської федерації. До такого кроку український парламент підштовхнули події жовтня — початку листопада 1917 року у Росії, де після Жовтневого перевороту стрімко почала встановлюватись совєтська влада і, як відгук на це, в пролетаризованих регіонах України почали робитись окремі спроби встановити контроль над представництвами ЦР та Тимчасового уряду більшовиками. Більшовизація Росії погіршила і без того напружені відносини Києва та Петрограда. Уряд В. Леніна відмовлявся визнавати ЦР і вимагав передання усієї повноти влади Радам селянських, робітничих та солдатських депутатів. ЦР зі свого боку також не визнавала легітимною совєтську владу в Росії, а відтак — відкидала вимоги совєтизації України.
 До початку грудня 1917 р. уряд В. Леніна дотримувався тактики підбурення до повалення влади ЦР власними українськими силами. Робота більшовицьких агітаторів спрямовувалась на підбурення до повстання регулярних військових частин на території України (на цей час продовжувалась Перша світова війна і в Україні знаходився Західний фронт Російської імперії). Але спроба повстання у Києві 30 листопада провалилась — повсталих роззброїли і відправили залізницею до Росії. Через декілька днів спробу захопити Київ здійснив 2-й Гвардійський корпус. Але його марш на Київ з Поділля без бою зупинив під Васильковом 1-й Український корпус генерала П. Скоропадського (майбутнього гетьмана України), що нараховував до 60 тис. солдатів та офіцерів.
 Після цього Росія стає на шлях створення офіційної більшовицької опозиції, щоб від її імені і її силами встановити контроль над Україною. 4-5 грудня 1917 р. у Харкові скликається І Всеукраїнський з’їзд Рад. Паралельно зі з’їздом уряд Совєтської Росії направив 4 грудня 1917 р. ультиматум, підписаний В. Леніним та Л. Троцьким, з вимогою до ЦР визнати владу Рад в Україні, передати їм свої повноваження і саморозпуститися. Цей ультиматум став повною несподіванкою для делегатів з’їзду у Харкові і підштовхнув лівих есерів (Партія українських соціалістів-революціонерів, що становили більшість) до спроби зірвати проголошення совєтської влади в Україні. Більшовики змушені були вдатись до фальсифікування результатів з’їзду. У день закінчення з’їзду Совєтська Росія оголосила війну ЦР і 6-7 грудня розпочала наступ на Харків. Формальним приводом до вторгнення на територію України послужила нейтральна позиція ЦР у використанні вояками Війська Донського отамана Калєдіна української території для нападів на південь Совєтської Росії. Реально ЦР їх стримувати не могла, оскільки, по-перше, не мала достатньо для цього війська, а по-друге, в іншому разі поряд із Західним фронтом з Австро-Угорщиною отримала б ще і Східний — із Військом Донським.
 8 грудня 1917 р. совєтські війська захопили Харків і наступного дня зібрався з’їзд Рад депутатів Криворізького та Донецького басейну, котрий 12 грудня проголосив утворення Української Республіки Рад. Головою першого українського совєтського уряду більшовики змушені були призначити представника Партії українських есерів — їхній вплив у Радах був беззаперечний — Ю. Медведєва (тільки з березня 1918 р. ним став більшовик В. Затонський), а головою штабу російських військ — М. Муравйова. Командувати українськими червоногвардійцями призначили Ю. Коцюбинського, хоч це було більше формально — для демонстрації участі українців у війні.
На початок війни совєтські збройні сили становили близько 60 тис. російських та до 100 тис. українських червоногвардійців. Відразу ж основні сили були кинуті на захоплення економічно важливих регіонів Криворіжжя та півдня України. Повстання 26 грудня у Катеринославі, організоване місцевими більшовиками, допомогло захопити це місто совєтськими військами. Уже у січні більшовики захопили Олександрівськ (Запоріжжя) — 10 січня 1918 р., 14 січня — Миколаїв, 17 січня — Одесу, 18 січня — Херсон.
6 січня 1918 р. з наступу на Лозову та Бахмач почався наступ на Київ. Справжньою трагедією обернулося захоплення Полтави, де за особистим наказом М. Муравйова було знищено близько 10 тисяч мешканців. На південно-східному напрямку українським військам не вдалося стримати наступ військ Березіна та Знаменського і 10 січня 1918 року вони з’єдналися під Бахмачем.
Спільний наступ під загальним командуванням М. Муравйова почався у напрямку Ніжина. Одночасно у Києві, подібно до Катеринослава, почалося повстання більшовиків на заводі «Арсенал». Воно було придушене військами ЦР (22 січня 1918 р.), але для цього ЦР змушена була зняти регулярні війська з фронту, що відкрило дорогу більшовикам на Київ. Обороною напрямку вздовж залізничного перегону Бахмач — Ніжин керував полковник А. Гончаренко. У його розпорядженні були курінь Юнацької військової школи отамана Капкана (600 бійців, 20 старшин, 18 кулеметів), «червоні і чорні» гайдамаки під командуванням С. Петлюри та 1-ша сотня галицьких Січових стрільців Р. Сушка — усього до 3 тис. бійців. Сотня Р. Сушка була знята з фронту спочатку на придушення спровокованого більшовиками бунту Наливайківського полку під Броварами, а після — повстання на «Арсеналі».

 КРУТІВСЬКИЙ БІЙ

Зранку 27 (за старим стилем 14) січня до станції Крути прибула наспіх сформована сотня отамана Омельченка зі 130-ма нашвидку навченими студентами університету св. Володимира та академії св. Кирила та Мефодія. У бою з української сторони брало участь близько 2-2,5 тис. осіб, реально ж брали участь у бою лише курінь курсантів та студентська сотня — загалом 730 вояків. Цього ж дня війська полковника Муравйова почали наступ, відтіснивши курінь курсантів від Бахмача до основних українських сил під Ніжином. Основний бій відбувся неподалік від станції Крути того ж дня, близько півдня. Студентський гарнізон охороняв найбільш безпечну для атаки більшовиків ділянку. У ході бою переважаючі сили Муравйова (до 5 тис.) відтіснили курсантів та студентів до станції, також прийшла звістка про перехід Шевченківського полку під Києвом на бік більшовиків і командування (штаб сотника Тимченка) вирішило відступати до Ніжина, аби з’єднатися з вірною ЦР частиною цього полку та перегрупуватися для оборони Києва. Бій тривав близько 5 годин — шалених атак озвірілих, п’яних матросів-червонофлотців, розлючених тим, що не могли зламати опір кількасот юнаків. Курсантська сотня змушена була оборонятися, відступаючи до Крут з-під Бахмача, і тому основний удар отримала студентська сотня, що мала відбивати наступ муравйовців та одночасно прикривати відступ курсантів. Сотника Омельченка було поранено, заміни йому не було, бо штаб з основними частинами уже відійшов до Ніжина. Студентська сотня мала відступити зі станції Крути першою. Але під час відступу одна чота (30 чоловік) студентської сотні повернулась на станцію, розібрала залізничні колії, аби затримати наступ більшовиків. Розібрати колії їм удалося, але відразу ж зав’язався бій з муравйовцями і усі українські студенти були перебиті. Загальні втрати серед українських студентів, курсантів та гімназистів становили убитими: 250 курсантів та гімназистів, 30 студентів та 10 старшин. Полонених більшовики не брали.
Надалі події розгорталися ще стрімкіше. За кілька днів більшовики почали штурм Києва, який фактично не оборонявся — з 5 вірних ЦР полків залишилось 478 чоловік. 4 дні тривав безжальний обстріл міста з важких гармат більшовиками. Муравйов особисто віддав наказ повністю зруйнувати будинок Голови ЦР М. Грушевського. Київ було захоплено у ніч на 9 лютого 1918 р. Окрім руїн, більшовики принесли з собою терор і пограбування. Муравйов доповідав В. Леніну про тисячі розстріляних буржуазних націоналістів та 10-мільйонну контрибуцію з киян. За даними австрійської розвідки за три дні грабежу і репресій у Києві більшовики знищили 2 576 старшин та близько 10 тис. мирного населення.
Більшовицький режим у 1918 р. протримався у Києві недовго: на початку березня 1918 р. (за підтримки німецьких військ, з якими делегація ЦР 27 січня підписала мирну угоду) ЦР повернулася до Києва, протримавшись до 28 квітня 1918 р., коли було проголошено П. Скоропадського гетьманом України.
Чому українські війська програли бій під Крутами? Зрозуміло, що до цього вели погана підготовка війська, військова недосвідченість юнаків, погане і недостатнє озброєння, мала чисельність, порівняно з більшовицькими силами. Але були й інші причини, більш глибинні, як об’єктивні, так і суб’єктивні, вчасне усунення котрих дозволило б уникнути цієї різанини молодого цвіту української нації.
По-перше, недостатня увага ЦР до внутрішньополітичних проблем спричинила втрату підтримки її політики серед широких верств населення, наростання економічної кризи і неспроможність урядом ЦР її подолати, що сприяло більшовизації Сходу та Півдня України.
По-друге, небажання із моральних і принципових міркувань розпочати формування власних військових сил одразу після проголошення автономії України до вересня 1917 р. призвело до неготовності оборонятися під ударами зовнішньої агресії. Українізовані ж частини регулярної імперської армії, крім гучних патріотичних назв — полк імені Наливайка, Шевченка, Хмельницького тощо, достатнього національного духу не мали, що показало себе у критичних ситуаціях. Регулярні частини Західного фронту або деморалізувалися (перетворившись на банди мародерів), або масово дезертирували — більшістю до Росії, або більшовизувались і у відповідальний момент оголошували про свій нейтралітет чи переходили на бік совєтських військ, завдаючи удару в спину українській державі. Вірними національній ідеї до кінця залишились тільки галицькі Січові стрільці — це є приклад перемоги національного духу над реаліями, незважаючи на об’єктивні причини.
По-третє, якщо на початок російсько-більшовицької агресії кількісно сили були приблизно рівні (по 160 тис. вояків), то відрізнялися якісно — російські і налаштовані ними українські червоногвардійські війська були краще озброєні і мали більший запас і зброї, і амуніції. До того ж, вишкіл російських військ був теж набагато кращим — давалися взнаки офіцерський склад колишньої царської армії, що перейшов на службу до більшовиків та ретельність у плануванні наступу на Україну — потужного, концентрованого, спільного удару на розпорошені по усій території держави українські збройні формування.
По-четверте, вкрай негативно вплинуло і затягування ЦР процесу утворення власної держави, що давало змогу Росії без перешкод пропагувати свої гасла й ідеї, підмиваючи тим самим авторитет і підтримку серед населення влади ЦР. Вона до останнього вірила у можливість утворення рівноправної федерації колишньої метрополії зі своїми колоніями. Тільки перед загрозою свого повного знищення ЦР прийняла IV Універсал 22 січня 1918 р., де проголосила Україну незалежною державою.
По-п’яте, зовнішня несприятлива ситуація, породжена багато у чому невдалою міжнародною політикою ЦР, коли держави Антанти, бажаючи повного розриву з Росією, як спадкоємицею Російської імперії — їх боржника, не бажали визнавати право українців на власну державність. Це підштовхнуло ЦР шукати допомоги у Німеччини — що, без сумніву, ще більше погіршило стосунки з Антантою.
По-шосте, найголовніше. Росія вкотре використала «фірмовий» принцип — «розділяй та володарюй», нищачи українську незалежність руками самих же українців. Українці ж не змогли продемонструвати найпотужніший засіб проти будь-якого ворога — свою єдність.
Загалом, події 1918 року показали внутрішньополітичну слабкість влади ЦР, де одним із головних прорахунків була недостатня увага до усвідомлення національного характеру влади в Україні, що у критичний момент залишило цю владу без широкої підтримки один на один із потужним зовнішнім ворогом. Крутівський бій, зважаючи на обставини того часу, реального військового значення не мав. Але подвиг українських юнаків показав найвищий вияв національної гідності українських патріотів. Цей день по праву можна вважати Днем національної гідності, проявом сили і незборимості національного духу.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 27.01.2012 > Тема ""Білі плями" історії"