Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОКИНУВСЯ ВОДЯНИК
Наш╕ традиц╕╖


САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #5 за 03.02.2012 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#5 за 03.02.2012
ЗИМА, НА В╤ЯХ СВ╤ТЯТЬСЯ СН╤ЖИНКИ...
Валер╕й ТАРАСОВ

ОПОВ╤ДАННЯ

Прямо з ╕нституту Дмитро Ластовенко по╖хав до аеропорту, хоча до л╕така лишалося ще чотири години.
Поки ╖хав на такс╕, поки вечеряв в аеропорт╕вському кафе, годинникова стр╕лка перекреслила цифру «8». Надвор╕ вже гор╕ли л╕хтар╕. Вони скупо п╕дсв╕чували пухнастий сн╕г, що тихо падав з неба. Дмитро майже в╕двик у Криму в╕д сн╕гу ╕ тому рад╕в йому, мов хлопчисько. Спочатку смикнув смер╕чку за галузку, й коли ср╕бляст╕ сн╕жинки посипалися вниз, п╕дставив п╕д них обличчя. Сн╕г лоскотав, сипався за ком╕р шк╕рянки. Дмитро засм╕явся, голосно видихнув: «Ух ти!» — ╕ поб╕г порожньою але╓ю аеропорт╕вського скверу, струшуючи сн╕г з ус╕х смер╕чок п╕дряд. Б╕г ╕ см╕явся рад╕сно.
╤ раптом почув зв╕дкись збоку д╕вочий см╕х. Зупинився, озирнувся об╕руч ╕ побачив струнку д╕вчину. Вона стояла у паралельн╕й але╖, св╕тла коротка шубка була припорошена сн╕гом.
— Якби вас зараз побачив якийсь малюк, в╕н сказав би мам╕: дивись, дядько такий великий, а гра╓ться, мов дитина, — весело сказала д╕вчина.
— А що сказав би малюк, почувши оц╕ ваш╕ слова? — ╕ п╕дхопив ╕з земл╕ широкою долонею сн╕г.
— Яка погана т╕тка, вона заважа╓ дядьков╕ гратися...
— Аби малюк того не сказав, приставайте до мене! — гукнув Дмитро ╕ кинув сн╕жкою у д╕вчину, а пот╕м, провалюючись по кол╕на у сн╕г, перебрався на сус╕дню алею.
Д╕вчина, см╕ючись, поб╕гла в╕д Ластовенка, сховалася за смер╕чку, а коли Дмитро пор╕внявся з нею, струсила сн╕г йому на голову.
— Ух, ти! — рад╕сно вигукнув Ластовенко. — Ну, столична сн╕гуронько, начувайтеся! Вас оч╕ку╓ страшна помста: зараз я натру вас сн╕гом!
— Н╕ кроку вперед, велика дитино! Я не злякалася вашо╖ помсти, але... — коротко засм╕ялась. — Але у мене п╕дфарбован╕ в╕╖, — показала на сво╖ оч╕. — Х╕ба вам не жаль мо╖х п╕вгодинних старань перед люстерком?
— Мен╕ жаль ваших старань перед люстерком ╕ тому свою помсту я переношу на п╕зн╕ший строк.
— Але я одразу ж вас попереджую: довго доведеться ждати, — струшуючи сн╕г з шубки, посм╕хнулась д╕вчина. — Я невдовз╕ в╕дл╕таю.
— Я також в╕дл╕таю, — сказав Дмитро й зиркнув на годинника. — А жаль...
— Що вд╕╓ш, ус╕ ми кудись летимо, ╖демо, пливемо. Життя — це рух.
— На жаль, цей рух не т╕льки з’╓дну╓, а й роз’╓дну╓.
— Ви, либонь, психолог? — засм╕ялась д╕вчина. — Молодий учений кафедри психолог╕╖ столичного ун╕верситету?..
— Не вгадали! Я — роб╕тник, токар. Але зараз стою перед вами як студент-заочник четвертого курсу пол╕техн╕чного ╕нституту, що усп╕шно перетнув ф╕н╕ш зимово╖ сес╕╖.
— М╕ж ╕ншим, токар ╕ майбутн╕й ╕нженер також повинен бути психологом, — голос д╕вчини став серйозним. — Кожен з нас на робот╕ або вдома, або в кол╕ друз╕в повинен бути хоч трохи психологом. На жаль, ми почина╓мо це розум╕ти надто п╕зно...
— З вами ц╕каво розмовляти, — сказав Дмитро. — З вами легко.
— Справд╕? — у великих карих очах зблиснули ледь пом╕тн╕ рад╕сн╕ вогники. — Ви перший, хто мен╕ таке сказав.
Д╕вчина раптом взяла Дмитра п╕д руку, зупинила. Вдивляючись знизу в його обличчя, р╕шуче видихнула:
— Хочете, майбутн╕й ╕нженере, ╕ я вам зараз скажу компл╕мент? Мен╕ також з вами легко. Я хот╕ла б мати вас серед сво╖х друз╕в.
— Тод╕ давайте знайомитись, — серйозно запропонував Дмитро п╕сля коротко╖ паузи.
— О-о, не треба переходити на прозу... Нехай наша випадкова зустр╕ч у столичному аеропорту залишиться у спогадах, як щось раптово св╕тле, тепле. Може, в один з похмурих дн╕в нашого життя згада╓мо ми гру в сн╕жки, ╕ на душ╕ стане легше...
— Хай буде так, — погодився Дмитро. Йому стало трохи сумно, що ось зараз вони роз╕йдуться у р╕зн╕ сторони й в╕н н╕коли не побачить цих великих ╕ печальних очей.
Вони легко зустр╕лися, а роз╕йшлися засмучен╕. Обо╓...
Яким же було здивування, коли ╖хн╕ погляди зустр╕лися знову!
Дмитро вже сид╕в на сво╓му м╕сц╕ в салон╕ л╕така й читав св╕жий випуск «Веч╕рнього Ки╓ва», коли кра╓м ока пом╕тив св╕тлу шубку ╕ струнк╕ ноги в чоб╕тках. П╕дняв голову ╕, як бувало в дитинств╕, в╕д подиву в╕дкрив рота.
— Це ви? — тихо спитав.
— Це я, — спок╕йно в╕дпов╕ла д╕вчина, проте було видно, що й вона надто здивована.
— Так с╕дайте поруч, — уже упорався з хвилюванням Дмитро.
— Я маю сво╓ м╕сце. А зв╕дси ще попросять, — посм╕хнулась д╕вчина.
— С╕дайте, с╕дайте... Я зараз п╕ду домовлюся з╕ стюардесою.
Коли повернувся, д╕вчина вже сид╕ла в сус╕дньому кр╕сл╕ без шубки й дивилась в ╕люм╕натор.
— Ну як? — обернула голову.
— Домовлено, — сказав Дмитро. — Можете з╕ мною тепер хоч на край св╕ту лет╕ти.
— Дякую, так ╕ зроблю, — засм╕ялась д╕вчина.
— А як же тепер бути з вашим компл╕ментом?
— Н╕чого не вд╕╓ш, — стенула плечима, — в╕н залиша╓ться в сил╕.
Обо╓ знову засм╕ялися. Аж надто рад╕сно см╕явся Дмитро. В╕н ╕ сам не зм╕г би зараз пояснити, чому це раптом йому стало так весело, легко й рад╕сно?
— Може, перейдемо до прози ╕... познайомимося? — несм╕ло запропонував Дмитро й назвав сво╓ ╕м’я, пот╕м додав: — Решта вам в╕домо.
— А мене звати Св╕тлана, за фахом — художник. Решта... А вт╕м, решта — нец╕каво...
— Ви... художник?!
— Так. А що тут дивного? П’ять рок╕в тому зак╕нчила художн╕й ╕нститут, тепер така ось у мене робота. — Св╕тлана в╕дкинула правою рукою густе пасмо каштанового волосся, й лиш тепер Дмитро пом╕тив золоту обручку. Хот╕в було спитати, чи не художник ╕ ╖╖ чолов╕к, але не наважився. Подумав: «Добре, що не спитав про чолов╕ка. Негаразд вийшло б: наше таке незвичайне знайомство одразу б обернулося звичайн╕с╕ньким фл╕ртом».
Та Св╕тлана мовби прочитала Дмитров╕ думки, спок╕йно мовила:
— М╕ж ╕ншим, м╕й чолов╕к — не художник. Зак╕нчив ваш ╕нститут, працю╓ ╕нженером в столиц╕.
— Угу, — кивнув Дмитро, — значить, ╕нженер... А ви, Св╕тлано, у Крим в╕дпочивати?
— Як сказати... Хочу походити в гори, написати к╕лька етюд╕в Карадагу... У художник╕в, як у поет╕в ╕ письменник╕в, в╕дпочинку не бува╓, нав╕ть якщо руки ╕ не працюють.
...У С╕мферополь прилет╕ли близько п╕вноч╕. М╕сць в аеропорт╕вськ╕й к╕мнат╕ в╕дпочинку не було.
— По╖ду до м╕ста, — сказала Св╕тлана. — Там де-небудь переночую.
— Послухайте, нав╕що вам ╖хати до м╕ста? — р╕шуче запитав Дмитро. — Пропоную св╕й вар╕ант: за п╕вгодини в╕дходить останн╕й автобус з аеропорту на Феодос╕ю, по╖хали з╕ мною, переночу╓те у нас, а вранц╕ по╖дете в Коктебель.
...Автобус легко лет╕в кр╕зь м╕сячну н╕ч. П╕дсв╕чен╕ ср╕блястим св╕тлом гори, здавалося, утримували зоряне небо.
— Погляньте, яка чар╕вн╕сть ╕ краса навкруги, мовби в казц╕, — неголосно вимовив Дмитро.
— Аж душа сп╕ва╓.
Св╕тлана довго дивилася за в╕кно на зор╕ й ср╕бляст╕ гори, потому нахилилася до Дмитра й тихо мовила:
— Дмитре, вам треба спробувати в╕рш╕ писати... Так, так!
Дмитро так само тихо з╕знався:
— Якщо бути в╕двертим, Св╕тлано, так, в мен╕ щось таке живе... Щось таке...
— От бачите, Дмитре, я не помилилася, — зрад╕ла Св╕тлана, — спробуйте писати в╕рш╕. — У ╖╖ великих очах в╕дбилися зор╕, але тут же й пригасли. — Погано, коли в людин╕ не живе оте «щось»... Знали б, Дмитре, як це погано...
До само╖ Феодос╕╖ Св╕тлана б╕льше не зронила жодного слова. А Дмитро в╕дчував, що вона дума╓ про сво╓, пота╓мне, ╕ не наважувався заговорити першим.
...Мати нагодувала н╕чних гостей смаженою картоплею ╕ квашеною капустою в пелюстках, пот╕м забрала Св╕тлану до себе в к╕мнату, а Дмитров╕ й молодшому синов╕ постелила на диван╕. Вранц╕, проводжаючи до дверей гостю й Дмитра, сказала:
— Скучите, Св╕тлано, по домашньому теплу, прошу в наш д╕м. Будемо вам рад╕.
— Спасиб╕, — з вдячн╕стю подивилася Св╕тлана на сиву ж╕нку.
Св╕тлана при╖здила з Коктебеля до Феодос╕╖ дв╕ч╕. Й Дмитро був у не╖ к╕лька раз╕в.
Якось Дмитро ╕ Св╕тлана вир╕шили п╕ти на гору Клементь╓ва, до пам’ятника планеристам. Т╕льки-но п╕днялися на вершину, як з хмари, що випливла з-за Карадагу, почав с╕ятися негустий, але пухнастий сн╕г.
— Який ласкавий сн╕г, — тихо засм╕ялася Св╕тлана, стираючи легкими дотиками пальц╕в б╕л╕ пушинки з губ, щ╕к, в╕й. — Який ти ласкавий, сн╕г!.. Зима, на в╕ях св╕тяться сн╕жинки... Як хороше, як чар╕вно. Правда, Дмитре?
...Через м╕сяць Св╕тлана повернулася до Ки╓ва. А ще через п╕вроку, п╕д час чергово╖ екзаменац╕йно╖ сес╕╖, Дмитро зайшов з к╕лькома однокурсниками на  виставку твор╕в ки╖вських художник╕в. Хлопц╕ йшли в╕д картини до картини, неголосно обговорюючи, як╕, на ╖хн╕й погляд, переваги й недол╕ки кожного полотна. ╤ раптом Дмитро зупинився, вражений побаченим: на полотн╕ була зображена п╕дковопод╕бна гора Клементь╓ва з планером на постамент╕ й дв╕ постат╕ з╕ спини. Широкоплечий чолов╕к у шк╕рянц╕ й струнка ж╕нка у св╕тл╕й шубц╕. А з неба падав пухнастий сн╕г... На табличц╕ п╕д картиною значилася назва: «Зима, на в╕ях св╕тяться сн╕жинки»...
Дмитро р╕зко обернувся й п╕шов до виходу.
— Ластовенко, ти куди? — гукнув хтось з однокурсник╕в.
Дмитро н╕чого не в╕дпов╕в, виб╕г на вулицю, п╕д╕йшов до телефону-автомата. Довг╕-довг╕ гудки, нарешт╕ знайомий голос:
— Я слухаю вас...
— Св╕тлано, щойно бачив вашу картину!
— Хто це?.. Ви, Дмитре? — невпевнений голос у слухавц╕. — Дмитре!.. Дмитре, зв╕дки ви телефону╓те?
— Та ось же, де виставка картин... Одне слово... Хочу сказати...
— Послухайте, Дмитре, н╕чого зараз не говор╕ть! Ви мене чу╓те? Ну, звичайно ж, чу╓те!.. Н╕куди не йд╕ть, я зараз до вас при╖ду. Тод╕ все ╕ скажете. Дочекайтесь мене!

м. Феодос╕я

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #5 за 03.02.2012 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=9903

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков