"Кримська Свiтлиця" > #5 за 03.02.2012 > Тема "Душі криниця"
#5 за 03.02.2012
ЗИМА, НА В╤ЯХ СВ╤ТЯТЬСЯ СН╤ЖИНКИ...
Валер╕й ТАРАСОВ
ОПОВ╤ДАННЯ
Прямо з ╕нституту Дмитро Ластовенко по╖хав до аеропорту, хоча до л╕така лишалося ще чотири години. Поки ╖хав на такс╕, поки вечеряв в аеропорт╕вському кафе, годинникова стр╕лка перекреслила цифру «8». Надвор╕ вже гор╕ли л╕хтар╕. Вони скупо п╕дсв╕чували пухнастий сн╕г, що тихо падав з неба. Дмитро майже в╕двик у Криму в╕д сн╕гу ╕ тому рад╕в йому, мов хлопчисько. Спочатку смикнув смер╕чку за галузку, й коли ср╕бляст╕ сн╕жинки посипалися вниз, п╕дставив п╕д них обличчя. Сн╕г лоскотав, сипався за ком╕р шк╕рянки. Дмитро засм╕явся, голосно видихнув: «Ух ти!» — ╕ поб╕г порожньою але╓ю аеропорт╕вського скверу, струшуючи сн╕г з ус╕х смер╕чок п╕дряд. Б╕г ╕ см╕явся рад╕сно. ╤ раптом почув зв╕дкись збоку д╕вочий см╕х. Зупинився, озирнувся об╕руч ╕ побачив струнку д╕вчину. Вона стояла у паралельн╕й але╖, св╕тла коротка шубка була припорошена сн╕гом. — Якби вас зараз побачив якийсь малюк, в╕н сказав би мам╕: дивись, дядько такий великий, а гра╓ться, мов дитина, — весело сказала д╕вчина. — А що сказав би малюк, почувши оц╕ ваш╕ слова? — ╕ п╕дхопив ╕з земл╕ широкою долонею сн╕г. — Яка погана т╕тка, вона заважа╓ дядьков╕ гратися... — Аби малюк того не сказав, приставайте до мене! — гукнув Дмитро ╕ кинув сн╕жкою у д╕вчину, а пот╕м, провалюючись по кол╕на у сн╕г, перебрався на сус╕дню алею. Д╕вчина, см╕ючись, поб╕гла в╕д Ластовенка, сховалася за смер╕чку, а коли Дмитро пор╕внявся з нею, струсила сн╕г йому на голову. — Ух, ти! — рад╕сно вигукнув Ластовенко. — Ну, столична сн╕гуронько, начувайтеся! Вас оч╕ку╓ страшна помста: зараз я натру вас сн╕гом! — Н╕ кроку вперед, велика дитино! Я не злякалася вашо╖ помсти, але... — коротко засм╕ялась. — Але у мене п╕дфарбован╕ в╕╖, — показала на сво╖ оч╕. — Х╕ба вам не жаль мо╖х п╕вгодинних старань перед люстерком? — Мен╕ жаль ваших старань перед люстерком ╕ тому свою помсту я переношу на п╕зн╕ший строк. — Але я одразу ж вас попереджую: довго доведеться ждати, — струшуючи сн╕г з шубки, посм╕хнулась д╕вчина. — Я невдовз╕ в╕дл╕таю. — Я також в╕дл╕таю, — сказав Дмитро й зиркнув на годинника. — А жаль... — Що вд╕╓ш, ус╕ ми кудись летимо, ╖демо, пливемо. Життя — це рух. — На жаль, цей рух не т╕льки з’╓дну╓, а й роз’╓дну╓. — Ви, либонь, психолог? — засм╕ялась д╕вчина. — Молодий учений кафедри психолог╕╖ столичного ун╕верситету?.. — Не вгадали! Я — роб╕тник, токар. Але зараз стою перед вами як студент-заочник четвертого курсу пол╕техн╕чного ╕нституту, що усп╕шно перетнув ф╕н╕ш зимово╖ сес╕╖. — М╕ж ╕ншим, токар ╕ майбутн╕й ╕нженер також повинен бути психологом, — голос д╕вчини став серйозним. — Кожен з нас на робот╕ або вдома, або в кол╕ друз╕в повинен бути хоч трохи психологом. На жаль, ми почина╓мо це розум╕ти надто п╕зно... — З вами ц╕каво розмовляти, — сказав Дмитро. — З вами легко. — Справд╕? — у великих карих очах зблиснули ледь пом╕тн╕ рад╕сн╕ вогники. — Ви перший, хто мен╕ таке сказав. Д╕вчина раптом взяла Дмитра п╕д руку, зупинила. Вдивляючись знизу в його обличчя, р╕шуче видихнула: — Хочете, майбутн╕й ╕нженере, ╕ я вам зараз скажу компл╕мент? Мен╕ також з вами легко. Я хот╕ла б мати вас серед сво╖х друз╕в. — Тод╕ давайте знайомитись, — серйозно запропонував Дмитро п╕сля коротко╖ паузи. — О-о, не треба переходити на прозу... Нехай наша випадкова зустр╕ч у столичному аеропорту залишиться у спогадах, як щось раптово св╕тле, тепле. Може, в один з похмурих дн╕в нашого життя згада╓мо ми гру в сн╕жки, ╕ на душ╕ стане легше... — Хай буде так, — погодився Дмитро. Йому стало трохи сумно, що ось зараз вони роз╕йдуться у р╕зн╕ сторони й в╕н н╕коли не побачить цих великих ╕ печальних очей. Вони легко зустр╕лися, а роз╕йшлися засмучен╕. Обо╓... Яким же було здивування, коли ╖хн╕ погляди зустр╕лися знову! Дмитро вже сид╕в на сво╓му м╕сц╕ в салон╕ л╕така й читав св╕жий випуск «Веч╕рнього Ки╓ва», коли кра╓м ока пом╕тив св╕тлу шубку ╕ струнк╕ ноги в чоб╕тках. П╕дняв голову ╕, як бувало в дитинств╕, в╕д подиву в╕дкрив рота. — Це ви? — тихо спитав. — Це я, — спок╕йно в╕дпов╕ла д╕вчина, проте було видно, що й вона надто здивована. — Так с╕дайте поруч, — уже упорався з хвилюванням Дмитро. — Я маю сво╓ м╕сце. А зв╕дси ще попросять, — посм╕хнулась д╕вчина. — С╕дайте, с╕дайте... Я зараз п╕ду домовлюся з╕ стюардесою. Коли повернувся, д╕вчина вже сид╕ла в сус╕дньому кр╕сл╕ без шубки й дивилась в ╕люм╕натор. — Ну як? — обернула голову. — Домовлено, — сказав Дмитро. — Можете з╕ мною тепер хоч на край св╕ту лет╕ти. — Дякую, так ╕ зроблю, — засм╕ялась д╕вчина. — А як же тепер бути з вашим компл╕ментом? — Н╕чого не вд╕╓ш, — стенула плечима, — в╕н залиша╓ться в сил╕. Обо╓ знову засм╕ялися. Аж надто рад╕сно см╕явся Дмитро. В╕н ╕ сам не зм╕г би зараз пояснити, чому це раптом йому стало так весело, легко й рад╕сно? — Може, перейдемо до прози ╕... познайомимося? — несм╕ло запропонував Дмитро й назвав сво╓ ╕м’я, пот╕м додав: — Решта вам в╕домо. — А мене звати Св╕тлана, за фахом — художник. Решта... А вт╕м, решта — нец╕каво... — Ви... художник?! — Так. А що тут дивного? П’ять рок╕в тому зак╕нчила художн╕й ╕нститут, тепер така ось у мене робота. — Св╕тлана в╕дкинула правою рукою густе пасмо каштанового волосся, й лиш тепер Дмитро пом╕тив золоту обручку. Хот╕в було спитати, чи не художник ╕ ╖╖ чолов╕к, але не наважився. Подумав: «Добре, що не спитав про чолов╕ка. Негаразд вийшло б: наше таке незвичайне знайомство одразу б обернулося звичайн╕с╕ньким фл╕ртом». Та Св╕тлана мовби прочитала Дмитров╕ думки, спок╕йно мовила: — М╕ж ╕ншим, м╕й чолов╕к — не художник. Зак╕нчив ваш ╕нститут, працю╓ ╕нженером в столиц╕. — Угу, — кивнув Дмитро, — значить, ╕нженер... А ви, Св╕тлано, у Крим в╕дпочивати? — Як сказати... Хочу походити в гори, написати к╕лька етюд╕в Карадагу... У художник╕в, як у поет╕в ╕ письменник╕в, в╕дпочинку не бува╓, нав╕ть якщо руки ╕ не працюють. ...У С╕мферополь прилет╕ли близько п╕вноч╕. М╕сць в аеропорт╕вськ╕й к╕мнат╕ в╕дпочинку не було. — По╖ду до м╕ста, — сказала Св╕тлана. — Там де-небудь переночую. — Послухайте, нав╕що вам ╖хати до м╕ста? — р╕шуче запитав Дмитро. — Пропоную св╕й вар╕ант: за п╕вгодини в╕дходить останн╕й автобус з аеропорту на Феодос╕ю, по╖хали з╕ мною, переночу╓те у нас, а вранц╕ по╖дете в Коктебель. ...Автобус легко лет╕в кр╕зь м╕сячну н╕ч. П╕дсв╕чен╕ ср╕блястим св╕тлом гори, здавалося, утримували зоряне небо. — Погляньте, яка чар╕вн╕сть ╕ краса навкруги, мовби в казц╕, — неголосно вимовив Дмитро. — Аж душа сп╕ва╓. Св╕тлана довго дивилася за в╕кно на зор╕ й ср╕бляст╕ гори, потому нахилилася до Дмитра й тихо мовила: — Дмитре, вам треба спробувати в╕рш╕ писати... Так, так! Дмитро так само тихо з╕знався: — Якщо бути в╕двертим, Св╕тлано, так, в мен╕ щось таке живе... Щось таке... — От бачите, Дмитре, я не помилилася, — зрад╕ла Св╕тлана, — спробуйте писати в╕рш╕. — У ╖╖ великих очах в╕дбилися зор╕, але тут же й пригасли. — Погано, коли в людин╕ не живе оте «щось»... Знали б, Дмитре, як це погано... До само╖ Феодос╕╖ Св╕тлана б╕льше не зронила жодного слова. А Дмитро в╕дчував, що вона дума╓ про сво╓, пота╓мне, ╕ не наважувався заговорити першим. ...Мати нагодувала н╕чних гостей смаженою картоплею ╕ квашеною капустою в пелюстках, пот╕м забрала Св╕тлану до себе в к╕мнату, а Дмитров╕ й молодшому синов╕ постелила на диван╕. Вранц╕, проводжаючи до дверей гостю й Дмитра, сказала: — Скучите, Св╕тлано, по домашньому теплу, прошу в наш д╕м. Будемо вам рад╕. — Спасиб╕, — з вдячн╕стю подивилася Св╕тлана на сиву ж╕нку. Св╕тлана при╖здила з Коктебеля до Феодос╕╖ дв╕ч╕. Й Дмитро був у не╖ к╕лька раз╕в. Якось Дмитро ╕ Св╕тлана вир╕шили п╕ти на гору Клементь╓ва, до пам’ятника планеристам. Т╕льки-но п╕днялися на вершину, як з хмари, що випливла з-за Карадагу, почав с╕ятися негустий, але пухнастий сн╕г. — Який ласкавий сн╕г, — тихо засм╕ялася Св╕тлана, стираючи легкими дотиками пальц╕в б╕л╕ пушинки з губ, щ╕к, в╕й. — Який ти ласкавий, сн╕г!.. Зима, на в╕ях св╕тяться сн╕жинки... Як хороше, як чар╕вно. Правда, Дмитре? ...Через м╕сяць Св╕тлана повернулася до Ки╓ва. А ще через п╕вроку, п╕д час чергово╖ екзаменац╕йно╖ сес╕╖, Дмитро зайшов з к╕лькома однокурсниками на виставку твор╕в ки╖вських художник╕в. Хлопц╕ йшли в╕д картини до картини, неголосно обговорюючи, як╕, на ╖хн╕й погляд, переваги й недол╕ки кожного полотна. ╤ раптом Дмитро зупинився, вражений побаченим: на полотн╕ була зображена п╕дковопод╕бна гора Клементь╓ва з планером на постамент╕ й дв╕ постат╕ з╕ спини. Широкоплечий чолов╕к у шк╕рянц╕ й струнка ж╕нка у св╕тл╕й шубц╕. А з неба падав пухнастий сн╕г... На табличц╕ п╕д картиною значилася назва: «Зима, на в╕ях св╕тяться сн╕жинки»... Дмитро р╕зко обернувся й п╕шов до виходу. — Ластовенко, ти куди? — гукнув хтось з однокурсник╕в. Дмитро н╕чого не в╕дпов╕в, виб╕г на вулицю, п╕д╕йшов до телефону-автомата. Довг╕-довг╕ гудки, нарешт╕ знайомий голос: — Я слухаю вас... — Св╕тлано, щойно бачив вашу картину! — Хто це?.. Ви, Дмитре? — невпевнений голос у слухавц╕. — Дмитре!.. Дмитре, зв╕дки ви телефону╓те? — Та ось же, де виставка картин... Одне слово... Хочу сказати... — Послухайте, Дмитре, н╕чого зараз не говор╕ть! Ви мене чу╓те? Ну, звичайно ж, чу╓те!.. Н╕куди не йд╕ть, я зараз до вас при╖ду. Тод╕ все ╕ скажете. Дочекайтесь мене!
м. Феодос╕я
"Кримська Свiтлиця" > #5 за 03.02.2012 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=9903
|